1.3. Озброєння армії унр

Під час походу на Київ у серпні 1919 року піхота мала 35 000 багнетів, 335 гармат, в 1918 році на 1000 бійців припадало 10 гармат (6 польових, 2 середні, 1.5 важких, 1.5 далекобійних), дві третини артилерії було в Галицькій армії. В наступі вона була більш ефективною, оскільки в неї завжди було обмаль патронів. Піхотинці були добрими стрільцями, маловибагливими, але слабо вишколеними [5, с.76].

Українська піхота була озброєна російською або австрійською рушницею. Російською рушницею була трилінійна рушниця М 1891 року, калібр 7,62 мм, яку прийняли на озброєння в 1919 році. Набійна комора рушниці приймала 5 набоїв, до неї прилягав багнет, але недоліком її було те що вона була гірша ніж німецька рушниця Мавзера чи австрійська Манліхера. Калібр рушниці Манліхера складав 8 мм, набійна комора в 5 патронів, і була новішою (1895) ніж російська (див.додаток 7). Основними кулеметами були російський кулемет «Максим» та австрійський «Шварцльозе». Кулемет «Максим» стріляв із швидкістю 600 пострілів за хвилину, початкова швидкість кулі 615 м/с, дальність пострілу 2600 метрів Австрійський кулемет складався з трьох частин (кулемет, охоронний панцер та підстава), і були досить вибагливими в обслуговуванні (див.додаток 8). Російських мінометів було мало, а тяжкі міномети з калібром більше 82 мм вважались частиною артилерії . В стрільця при собі був наплечник, хлібник, польова пляшка, їдунка, ложка з виделкою, ніж-лопатка, 2 коци, однострій, на шапці був синій поясок та сині вилоги на ковнірі. Українська кіннота була озброєна австрійськими або російськими короткими рушницями, у деяких полках кіннотники були озброєні списами довжини 311 см, ручні кулемети Кольта або Люїса. В кіннотника при собі було сідло з паківницями й ладівницями по 40 набоїв, на шапці був жовтий поясок та жовті вилоги на ковнірі [27, с.39]. В основному військова техніка, що використовувалась була «спадком» від російської армії. На жаль, в умовах порушеного війною господарства промислове виробництво «української» зброї і військової техніки майже припинилося. Тому використовувалося все, що малО якусь цінність. Пізніше вдалося придбати й дещо з озброєння австрійської та німецької армій. Завдяки технічним частинам при війську забезпечувались ремонт і підтримання всіх технічних засобів у бойовому стані.

РОЗДІЛ ІІ. ДРУГА ВІЙНА З БІЛЬШОВИКАМИ

Найбільшу небезпеку для Директорії становив лівобережний фронт, де з початку грудня 1918 наступали війська під командуванням більшовика В. Антонова-Овсієнка. Після звістки про революцію в Німеччині та її фактичного програшу в Першій Світовій війні, більшовики вирішили скасувати ганебний для себе Брестський мир, що і зробив Ленін 13 листопада 1918 року [13, с.444]. 14 листопада Антонов-Овсієнко запропонував Реввійськраді Росії почати наступ в Україну за допомогою повстанців, нанісши удари по м. Білгород . Тому почалось формування дивізій з українців, на основі яких почала формуватися Українська Повстанська Армія, а більшовицька влада заявляла, що вони не мають ніякого відношення до Червоної Армії. У нейтральній зоні зібралися також ватажки повстанців: Федір Гребенко, Микола Щорс, Василь Боженко. Більшовицькі агітатори переконали їх у тому, що Директорія УНР «вкрала у них перемогу над гетьманом». 13 листопада почались перші вилазки більшовицьких повстанських загонів з буферної зони на територію УНР. Фактично з 18-20 листопада після захоплення декількох прикордонних поселень почалась неоголошена Друга Російсько-українська війна. В Суджі був створений «Український Робітничо-Селянський Радянський Уряд», який очолив Г.Л. П’ятаков. Він заявив, що на його прохання «русскі брати йдуть допомогти встановити в Україні «українську» радянську владу» . Більшовицька РНК визнала його, а 30 листопада утворила окреме командування «українського фронту», яке очолив Й.В.Сталін, В.Антонов-Овсієнко, В.Затонський. На початку грудня 1918 року дві повстанські дивізії П’ятакова налічували 8500 штиків, 1500 шашок, 18 гармат, 130 кулеметів [24, с.121]. Також до них приєдналась Московська робоча дивізія, 9-а стрілецька дивізія, Орловська кавалерійська дивізія, загін Кожевникова, інтернаціоналістів, 2 бронепоїзди, авіазагін, штабісти з Московського округу. Більшовики були готові до наступу, але відклали його через десант Антанти та повстання Директорії. Лише з 12 грудня 1918 року, деморалізувавши німецьких солдат на кордоні, вирушили в Україну та почали окупацію прикордонних поселень. Керівники Директорії почали себе заспокоювати тим, що це були самостійні партизани, а не частини регулярної Червоної Армії. Проти армії Директорії також виступили сили анархіста Нестора Махно, який захопив Катеринослав; білогвардійці захопили Донбас і Приазов’я; поляки – Ковель та Володимир-Волинський на заході [3, с.51]. Вже 28-30 грудня відбулися бої за Харків під містом Гайворон, а вже 3 січня 1919 року Харків, куди невдовзі переїхало радянське керівництво України. 31 грудня 1918 року Директорія відправила ноту протесту Москві, але вона була проігнорована. 4 січня Вацетіс створив Український фронт на чолі з В.О.Антоновим-Овсієнко [9, с.50]. Більшовицькі війська просувалися, були захоплені Суми, але Винниченко не наважувався почати воєнні дії проти окупантів, і, щоб обмежити вплив Петлюри в армії, призначив військовим міністром О.В.Осецького.

Після падіння Харкова Винниченко скликав екстрену раду партій, на якій вирішили відправити в Москву ноту з умовами миру, але відповідь на неї була така, що Червоної Армії в Україні немає, а воєнні дії ведуть повстанці. 9 січня до РНК від імені Директорії УНР був відправлений ультиматум, згідно з яким більшовики мусили вивести війська та почати мирні перемовини. В разі невиконання протягом 48 годин Директорія оголосить війну. 10 січня надійшла відповідь, що Ленін готовий до перемовин, і тому відразу делегація від Директорії вирушила до Москви, але перемови почались занадто пізно. Щоб зупинити просування більшовиків, Петлюра відправляв полки з новобранців, які не були дієздатними. 12 січня 1919 року більшовики захопили Чернігів. 16 січня Директорія УНР оголосила війну Радянській Росії, Петлюра одноосібно керував усіма військовими справами. Для організації опору більшовикам Петлюра поділив всю армію на Правобережний фронт, Східний фронт та Південну групу. А більшовики продовжували наступ, і 24-25 січня відбувся бій за Катеринослав, який захопили невдовзі та взяли великі трофеї. Не змирившись із захопленням Полтави, Петлюра контратакував її силами резервної групи січових стрільців, які взяли її, але сил утримувати її вже не

було, і тому 20 січня вона була здана. Петлюра зрозумів, що Лівобережжя не втримати, і тому почав готувати оборону Правобережної України, будуючи вал по Дніпру, використовуючи річку як природну перепону через її високий правий берег.

Армія Директорії складалася в основному з напівпартизанських загонів, на чолі яких були виборні отамани. Це був період отаманщини. На отаманів Петлюра мав дуже невеликий вплив. Напівпартизанські загони, як правило, воювали поблизу дому. Отамани були фактично правителями на підконтрольних їм територіях: на Поділлі –Шепель, на Херсонщині-Григор’єв, на Київщині –Зелений. З другої половини січня почалась евакуація державних організацій з Києва, Винниченко та Чеховський самоусунулись. 24 січня почався наступ більшовиків з Полісся на розгром Північного фронту армії УНР. 27 січня більшовики були вже за 30 км від Києва, 1-2 лютого міністри почали переїзд до Вінниці, а 4 лютого війська Директорії були виведені та закріплені на території на захід від Києва [13, с.447]. Вал по Дніпру виявився неефективним через удар більшовиків з півночі та зради отаманів Петлюрі. Через зраду отамана Григор’єва, який утримував фронт на півдні, Запорізький корпус армії УНР був затиснений на півдні і став в оборону вздовж залізниці Жмеринка-Одеса.

Петлюра наказав, щоб він залишався на півдні, оскільки утримував дорогу до Одеси, яка була єдиним виходом до Європи та перемовин з лідерами Антанти. Але корпус не зміг витримати натиску і невдовзі його розбили. Після здачі Києва 5 лютого 1919 року почалась сильна деморалізація військ та тилу, масовий перехід загонів повстанців та полків армії УНР на сторону більшовиків. Директорія не могла утримувати ситуацію, всюди панувала анархія. 5 лютого у Вінницю надійшла телеграма від більшовиків, які пропонували мир на умові введення радянської влади в Україні, розпуску армії та Директорії. Цю пропозицію Директорія відхилила. Також в цей час почались перемови з французами, які запропонували невигідні умови для союзу, які також були відхилені [26, с.434]. 6 лютого 1919 року Директорія запропонувала свої умови Франції, які та прийняла і залишилось лише підписати. 11 лютого Винниченко та Чеховський пішли у відставку, і тому Петлюра став самостійним керівником УНР [13, с.447]. 12 лютого більшовики вступили в Київ ( див. додаток 9) . До Одеси вирушила делегація для перемовин, але французи відповіли, що готові допомогти УНР при умовах відставки Петлюри, якого вважали покровителем бандитів, та керування французами внутрішнього життя республіки. Ці умови також були відкинуті. 22 лютого Антонов-Овсієнко відновив наступ на Білу Церкву, на початку березня вже був захоплений Козятин, Бердичів, Коростишів, Сквира [4, с.316]. Через воєнні невдачі та примусову мобілізацію почались селянські заворушення на Волині та Поділлі. 6 березня Директорія УНР перемістилась до Жмеринки, а 9 березня в Проскурів (Хмельницький). 14 березня більшовики зайняли Житомир, 18 березня – Вінницю, 20 березня – Жмеринку, почався наступ на Проскурів. 17 березня з Одеси надійшла звістка про домовленість з французами, і для підписання договору французький генерал д’Ансельм призначив зустріч 20 березня, але через захоплення Жмеринки зустріч зірвалась. 20 березня почалась евакуація Директорії з Проскурова в різні частини, одна частина – в Рівне, друга – в Кам’янець-Подільський, третя – в Станіслав (Івано-Франківськ). Це були важкі часи і багато хто вважав, що це програш УНР, оскільки в неї майже не залишилось територій. Також під час цього відбулась зрада керівника Запорізького корпусу Волоха, який перейшов на бік більшовиків [3, с.80]. Одночасно з цими подіями на північному фронті в середині березня почався контрнаступ армії УНР через реорганізацію корпусу січових стрільців та його перепочинок. Вони не зустрічали супротиву, оскільки всі сили були зосереджені південніше. Вони, захопивши Коростень, вирушили на захоплення Києва, і закріпилися на річці Ірпінь. 22 березня війська УНР захопили Житомир, Бердичів, Козятин. Але через виснаження людських та воєнних запасів, цей наступ не тривав довго, і тому в квітні почалась контратака більшовиків. 14 березня вони зайняли Умань, 21 березня – Христинівку, 31 березня – Вапнярку, 12 квітня – Житомир, 13 квітня, 8 квітня – Проскурів, Старокостянтинів, Новгород-Волинський [20, с.187]. Головні сили УНР були зосереджені на Волині і були відрізані від Кам’янця-Подільського, тому захисники міста змушені були перейти на територію ЗУНР. Армія Петлюри була малочисельною і складала лише 20 тисяч солдатів та мобілізованих селян. Щоб було як прикрити тил, почалась оборона Шепетівки. Петлюра розумів, що він потребує допомоги, яку він планував отримати внаслідок селянських повстань на окупованих територіях та деморалізації Червоної Армії. 12 квітня Петлюра оприлюднив свою Декларацію до українського народу, в якій закликав селян до повстання та відмовився від співпраці з Антантою. В Україні швидко й стихійно поширювалися прорадянські настрої, пов’язані із запровадженням більшовиками зрівняльного розподілу всієї орної землі між селянами. Під впливом цих настроїв перебувала й армія УНР. Сподівання на порозуміння з Антантою не виправдалися. Остання зробила ставку на відновлення “єдиної і неділимої Росії” і підтримку Білого руху. Після того як війська Антанти під тиском Червоної армії залишили Херсон, Миколаїв й Одесу, стратегічна помилка орієнтації на Антанту стала очевидною. 9 квітня був створений новий соціалістичний уряд УНР на чолі з Б. Мартосом, який проголосив виразно лівий курс — організація влади у формі “трудових рад” і відмовився від будь-якої допомоги ззовні.  Територія, що перебувала під владою Директорії, дедалі скорочувалася. Після Києва місцем перебування урядових структур УНР стала Вінниця (до 6 березня), згодом Жмеринка і Проскурів (до 4 квітня), потім Рівне (до 5 травня), Радивилів і Тернопіль. У травні воєнно-стратегічне становище УНР ще більше ускладнилося. Її армія опинилася під обопільними ударами Червоної та польської армій. Втрата Луцька, захопленого армією генерала Галлера, позбавила Директорію власної території. З рештками державних установ та армії вона змушена була переїхати на територію Західноукраїнської Народної Республіки. В останні дні травня склалася критична ситуація — поляки захопили Тернопіль, червоні — Волочиськ. Передові загони обох армій розділяла смуга завширшки 10—20 км, на якій перебувала армія УНР. Протягом травня Директорія і уряд робили відчайдушні кроки, спрямовані на зміцнення боєздатності армії. Було ухвалено низку законів, спрямованих на встановлення дисципліни і порядку, які поклали край сваволі отаманів.  Петлюра планував переформувати армію, щоб нанести удар по більшовикам, для чого використав відступ з Волині. 9 травня 1919 року Петлюру оголосили головою Директорії, і фактично він став диктатором. В травні почався наступ на Шепетівку, але через прорив Західного фронту , відступає в Галичину. Під контролем УНР залишається лише залізнична вітка Дубно-Броди, по якій потяги перевозять боєприпаси та іншу амуніцію армії. 15 травня головний отаман С. Петлюра віддав наказ про переформування армії УНР за регулярним принципом. Дієва армія складалася з 11 дивізій, які стали базовими одиницями оперативного рівня. Основною одиницею тактичного рівня був полк. Відбулося скорочення штабного апарату та тилових установ, весь боєздатний елемент яких був відправлений до бойових частин. 20 травня більшовики захопили Кам’янець, а 25 захопили Рівне та оголосили про ліквідацію українського фронту. 27 травня поляки захопили Броди, розірвавши сполучення армії УНР з Галичиною, через що поляки захопили значну частину майна, а саме: мобільну артилерійську майстерню, запаси продовольства, архіви. В цей час Ю.Тютюнник запропонував план прориву до Проскурова, використовуючи ефект несподіванки та помилки більшовицької оборони. Прийнявши план, Петлюра реорганізував військо, і 1 червня 1919 року почався наступ. Його підтримав Запорізький корпус, який вийшов з Румунії, всього 11 тисяч воїнів, 300 кулеметів та 66 гармат. Армія та Директорія УНР застрягли на залізничній станції Богданівка, і за 10 км на захід від неї знаходились польські війська, а за 6 км на схід – більшовики. Мобілізувавши міністрів, штабістів та всіх інших до оборони ешелонів. 3 червня Запорізький корпус прорвав фронт та вирушив в тил більшовиків, фронт був прорваний у декількох місцях, були захоплені міста Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Проскурів, почав наступ на Вінницю та Козятин. Досягнуті в цей час домовленості з поляками про перемир’я та спільні дії проти більшовиків дозволили армії УНР розпочати 30 травня контрнаступ. На початку червня вона вибила Червону армію з Кам’янця-Подільського та звільнила територію південно-західного Поділля.  З 6 червня до середини листопада Директорія та урядові структури УНР перебували у Кам’янці-Подільському, який став тимчасовою столицею УНР. До Вінниці екстрено прибуло більшовицьке підкріплення в 1.5 тисячі бійців, які 7 червня відбили Жмеринку та Літин, решта підкріплення вирушила до Проскурова. 12-15 червня відбувались жорстокі бої за місто. 1 липня більшовики атакують Проскурів, де йдуть тривалі бої, але Петлюра змушений був здати місто. 6 липня Директорія опинилась у «трикутнику смерті» - території біля Кам’янця-Подільского (див. додаток 10). Щоб виправити своє становище, Петлюра змушений був попросити допомоги в диктатора Галичини Є.Петрушевича. 10 липня частина Галицької армії вирушила на допомогу, але через першу невдачу повернулась назад. 12-15 липня виникла загроза розгрому УНР, але Петлюра змусив Галицьку армію перейти на Поділля, в той же час Юрко Тютюнник приводить свій повстанський загін в 3 тисячі чоловік та загін отамана Шепеля в 500 чоловік. 27 липня 1919 загін Я. Шепеля отримав назву І-а Подільська дивізія селянських повстанських військ у складі 14 500 багнетів.  26 липня почався повний наступ військ Директорії на Проскурів, Жмеринку, Вапнярку, який досить успішно розвивався, але під Жмеринкою більшовики стійко тримались, і лише 9 серпня місто було взято. 2 серпня Петлюра видав Київську директиву про початок повного наступу, головною метою якого було взяття Києва та Одеси. Але головною перепоною стали внутрішні чвари, оскільки вважав наступ на Київ головним, тому що це підніме дух армії та міжнародний престиж УНР. Галичани ж вважали наступ на Одесу головним, оскільки звідти можна було отримати допомогу від Антанти.

Під час наступу військ УГА затримались, оскільки вимагали створення спільного штабу, а потім здали Старокостянтинів. Через це план по наступу на Київ був на межі зриву, і Петлюра створив у Кам’янці-Подільському спільний штаб, яким став керувати Н.Юнаков. Він реорганізував армію в три групи – Західну, Середню та Східну, після чого галичани погодились на наступ. 10 серпня 6 дивізія армії УНР захопила Вінницю, 2-й Галицький корпус захопив Старокостянтинів, 13 серпня підійшла до Шепетівки, 21 серпня захопила Звягель, Олевськ, Житомир. 21 серпня були захоплені Козятин та Бердичів, 24 – Фастів та Білу Церкву. 13 серпня поляки захопили Рівне і через їх наступ на більшовиків допомогли Петлюрі, прикривши фланг. 27 серпня почався штурм Києва, який розтягнувся на декілька днів, але 29 серпня був прорваний більшовицький фронт і вони покинули Київ. 30 серпня передові частини армії УНР ввійшли в Київ.

РОЗДІЛ ІІІ. ЗБРОЙНІ СИЛИ УНР НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ БОРОТЬБИ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ ( 1919 – ЛИСТОПАД 1921 Р.)