ЗМІСТ

Вступ	4
Лекція 1. Коротка історія латинської мови. Латинська фонетика	5
Лекція 2. Морфологія. Дієслово	12
Лекція 3. Морфологія. Іменник, прикметник, займенник. І та ІІ відміни іменників та прикметників. Синтаксис простого поширеного речення	17
Лекція 4. Третя відміна іменників та прикметників	24
Лекція 5. Часи системи інфекта	30
Лекція 6. Іменники IV та V відмін. Займенники (особові, неозначені, заперечні). Прислівники	35
Лекція 7. Ступені порівняння прикметників і прислівників. Дієприкметники	41
Лекція 8. Числівник	47
Лекція 9. Часи системи перфекта	56
Контрольні запитання	60
Перелік використаних та рекомендованих джерел	62

ВСТУП

Упродовж століть латина була обов’язковою дисципліною у навчальних закладах України та Європи, мовою міжнародного спілкування, науки, освіти, епістолярію, художньої літератури, релігії. Це зумовило наявність латинізмів у терміносистемах багатьох мов світу. Латинська граматика стала підґрунтям для формування граматичних систем флективних мов, зокрема й української, перші підручники з граматики української мови писалися за зразками латинських граматик. Все це зумовлює необхідність вивчення латинської мови на філологічних факультетах університетів. Її знання сприяє розширенню загальноосвітнього кругозору, йде на користь загальній мовознавчій обізнаності; її вивчення допомагає глибшому засвоєнню знань із багатьох спеціальностей як гуманітарного, так і природничого профілю.

Пропонований курс лекцій укладений за програмою з латинської мови для студентів напряму підготовки "Філологія" і містить короткі теоретичні відомості з основ латинської фонетики, морфології та синтаксису, подані таблиці відмінкових закінчень відмінюваних частин мови, прокоментовані особливості перекладу деяких, притаманних тільки для латинської мови, граматичних форм, проведені паралелі між аналогічними мовними явищами в українській та латинській мовах для кращого засвоєння граматичного матеріалу та актуалізації мовознавчих знань студентів-філологів.

ЛЕКЦІЯ 1

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ

ЛАТИНСЬКА ФОНЕТИКА

ПЛАН

1. Коротка історія латинської мови та її значення у міжнародній науковій термінології.

2. Латинський алфавіт.

3. Вимова голосних. Дифтонги і диграфи.

4. Вимова приголосних.

5. Наголос.

1. Коротка історія латинської мови та її значення у міжнародній науковій термінології.

Латинська мова (lingua Latina) – одна з найдавніших мов індоєвропейської сім’ї і належить до групи італійських мов. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем’я латинів, що населяло Апенінський півострів. Область поширення цього племені – Лацій, столицею якої стало місто Рим ( у 745 р. до н. е.). У результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а починаючи з ІІ ст. до н. е. виходить за її межі.

Латинська мова звучала майже у всіх країнах Західної Європи, Північної Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії вона була офіційною державною мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.

Періоди розвитку латинської мови. Найдавнішими пам’ятками латинської мови є написи, фрагменти обрядових пісень, законів VІІ – ІV ст. до н. е. Історія літературної мови починається у 240 році до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів. Це архаїчний період в історії мови (240 – 81 рр. до н. е.). Видатними представниками цього періоду є римські комедіографи Плавт і Теренцій, прозаїк Катон.

Другий період розвитку латинської мови відомий як класичний або золотий (81 р. до. н. е. – 120 р. н. е.). Він характеризується становленням літературної латинської мови, яка була багата своїм лексичним фондом, досконалістю граматики та синтаксису, розмаїттям жанрів та стилістичних засобів. Латинська мова сягає довершеності у творах видатних письменників, ораторів та політичних діячів того часу: Вергілія, Горація, Овідія, Ціцерона, Цезаря та ін.

Післякласичний або срібний період (І – ІІ ст. н. е.) припадає на творчість відомих римських поетів-сатириків Марціала та Ювенала, письменників Лівія, Петронія, Тацита, філософа Сенеки. У цей період остаточно сформувалися норми латинської фонетики й граматики та правила орфографії. Таким чином поруч із витонченою літературною мовою розвивається так звана “вульгарна латина”, із плином часу посилюється відрив розмовної мови від літературної.

Період ІІ – V ст. н. е. називають періодом пізньої латини. Розмовна латинська мова зазнавала дедалі більшого впливу місцевих діалектів підкорених Римською імперією племен і народів. Латинська мова в її народному різновиді – так звана вульгарна латина – стала мовою-основою для національних мов, які пізніше об’єднаються під загальною назвою романських: італійської, французької, іспанської, португальської, румунської та ін.

Після падіння Римської імперії починається період середньовічної латини (VІ – ХІІ ст.), яка стає у країнах Європи мовою католицької церкви, школи, судочинства та дипломатії.

В епоху Відродження (ХІV – ХVІ ст.) її представники намагалися відновити гуманістичні традиції античного світу. Гуманісти знову звернулися до латинської мови, яка поступово перетворювалася на міжнародну мову науки. Нею писали свої твори Еразм Ротердамський (голландський філософ), Томас Мор (англійський письменник, автор роману “Утопія”), Джордано Бруно (італійський вчений).

Статус міжнародної мови науки остаточно закріплюється за латиною у Новий час (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Латина стала мовою, яка об’єднувала вчених усієї Європи: нею листувалися, проводили дискусії, захищали дисертації, видавали наукові праці. Латиною велося викладання в усіх університетах Європи.

Помітну роль відігравала латинська мова на українських землях. Нею користувалися ще з часів Галицько-Волинського князівства. У першій половині ХІV ст. у Галичині з’являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою. Це так звана актова латина, яка хронолгічно охоплює період від 20-х років ХІV ст. до останньої третини ХVІІІ ст. Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці ХVІ ст., сприяла інтенсивному поширенню латини у шкільній практиці. Найважливіші збережені пам’ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов’язані із Києво-Моглянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики ХVІІ – ХVІІІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б. Хмельницький, І. Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Такі важливі риси латинської мови, як лаконічність та точність, зробили її незамінним джерелом формування наукової термінології у різних дисциплінах, оскільки терміни національного походження часто поступаються латинським у стислості позначення та у можливості творення похідних слів.

В інтернаціональному словниковому фонді багатьох мов світу значне місце посідають латинізми. Найбільше їх у романських мовах: у французькій – 80-90 %, в італійській – 70-80 %. З германських мов найбільше їх у англійській – до 75 %. Варто зауважити, що із 20 тисяч найуживаніших слів англійської мови – 10 400 латинського походження.

У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської. Лексичними запозиченнями чи словотвірними елементами з латинської і грецької мов рясніє кожна мова, серед них і українська, порівняймо: календар, конспект, професор, доцент, асистент, студент, факультет, університет, ефект, атестат, стандарт, прогрес, траєкторія, конгрес, інфляція, девальвація, суб’єкт, синус, косинус, фінал та ін.

Значення латинської мови багатогранне. Стародавній Рим залишив людству велику скарбницю художньої і наукової літератури. Афоризми латинських авторів, прислів’я і вислови служать джерелом цитат для ораторів і письменників, учених і державних діячів, журналістів і дипломатів. Наприклад: Homo locum ornat, non homĭnem locus – Людина прикрашає місце, а не місце людину; Mala herba cito crescit – Погана трава швидко росте тощо.

Отже, латинська мова має велике ужиткове застосування у різних ділянках науки. Саме тут доречно навести вислів видатного римського оратора і письменника Цицерона: Non tam praeclārum est scire Latīne, quam turpe est nescīre – Не настільки похвально занти латину, наскільки ганебно – не знати її.