Тема 13. Сутність процесу виховання.

План

1. Характеристика виховного процесу. Його функції.

2. Діалектика. Рушійні сили. Найважливіші закономірності виховного процесу.

3. Зарубіжні педагоги XIX – XX ст.. про закономірності виховання.

4. Поняття про принципи виховання, їх характеристика:

а) народності у вихованні дітей;

б) цілеспрямованості у вихованні;

в) зв’язок виховання з працею, активною діяльністю учнів;

г) виховання особистості в колективі;

ґ) виховання поваги до особистості у поєднанні із справедливою вимогливістю;

д) опір на позитивне у вихованні;

е) поступовість, послідовність, систематичність виховних впливів;

є) поєднання педагогічного керівництва із ініціативою, творчістю, самодіяльністю вихованців;

ж) відповідність виховання віковим та індивідуальним особливостям учнів;

з) комплексний підхід до виховання.

5.Концепція національного виховання про принципи виховання.

Література

Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексный подход к воспитанию школьников. — М., 1980.

Закон України "Про освіту". — К., 1991.

Концепція безперервного національного виховання. — К., 1994.

Кузьмінський А.І. Педагогіка//Підручник – К.,2003. – с.187-196.

Подласый И. П. Педагогика. — М., 1999.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського на­ціонального виховання. — Івано-Франківськ, 1996

Фіцула М.М. Педагогіка. – К.,2000. – с.240-246.

Ягупов В.В. Педагогіка. – К.,2002. – с.464-486.

Характеристика виховного процесу, його функції.

Всі завдання в школі вирішуються в процесі навчання і спеціальної виховної роботи, яка проводиться з учнями в позаурочний час.

В практиці процеси навчання і виховання невід’ємні один від одного і здійснюються в тісній єдності, але кожен з них має свою специфіку.

Суть – як філософська категорія означає зміст даної речі, те, що вона є сама по собі на відміну від усіх інших речей. Суть відтворює глибокі зв’язки, внутрішні відношення, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища.

До визначення поняття „виховання” в педагогіці існують різні підходи.

Виховання – цілеспрямований, систематичний вплив на психологію виховання, щоб прищепити йому риси, бажані вихователю.

А.С.Макаренко підкреслював, що виховання це постановка мети, яка випливає з наших суспільних потреб, з прагнень народу, з цілей і завдань нашої країни.

Виховання – систематичний, цілеспрямований планомірний процес

формування особистості у відповідності з природою і

потребами самої особистості, колективу, суспільства.

Характеристика виховного процесу.

1. Виховання – цілеспрямований процес тому, що весь процес підпорядкований кінцевій цілі у відповідності з природою особистості і потребами колективу, суспільства, формування соціально цінних якостей особистості, створення і розширення кола його відношень до навколишнього світу, до суспільства, до людей, до самого себе.

2. Процес виховання двосторонній - взаємодія двох сторін – учителя – вихователя і учня – вихованця. Учень виступає і як об’єкт виховання, яким керують вихователі, і як суб’єкт виховання – який сам засвоює норми поведінки, визначає лінію поведінки з друзями, з колективом.

3. Для процесу виховання характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього впливу.

4. Виховання є довгочасним, безперервним процесом.

5. Неоднозначність результатів – у зв’язку з індивідуальними відмінностями учнів, різним соціальним досвідом учнів. Одні й ті ж виховні впливи можуть викликати емоційні переживання особистості, а можуть залишати її байдужою.

6. Багатофакторний характер процесу виховання проявляється у тому, що становлення особистості проходить під прямим і опосередкованими впливами школи, сім’ї, суспільного середовища, природного, і середовища найближчого оточення. Виховує все: люди, речі, явища, а найбільше – вчителі, батьки.

7. Цілісність виховного процесу – в процесі виховання особистість дитини формується не по частинах, а в цілому, в комплексі. Різноманітні якості особистості не ізольовані одна від одної, а тісно пов’язані між собою, завжди виступають як прояв її суті, її різних сторін.

Отже, процес виховання є комплексним ще і тому, що всі якості особистості людини формуються одночасно і паралельно. В міру росту і розвитку людини виховні завдання ускладнюються, поглиблюються.

Процес виховання має такі функції: виховання, самовиховання, перевиховання.

Процес виховання тісно пов’язаний з самовихованням.

Самовиховання – це систематична і цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на формування і вдосконалення своєї особистості.

„Самовиховання потребує, - писав В.Сухомлинський, - дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути і мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на „сильне” слово, крик, примус . За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри. ”

Провідна роль у процесі самовиховання належить учителю-вихователю. Тут потрібна висока педагогічна культура, вміння створити сприятливий морально-психологічний клімат, копітка робота з урахуванням індивідуальних особливостей вихованців.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Виховання буде успішним, якщо воно дістане підтримку у свідомості особистості, у бажанні вдосконалюватись. Велике значення мають ті вольові зусилля особистості, які спрямовані на подолання негативних рис.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання – і його особиста справа, і справа суспільства.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання.

Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою: самопереконання, самонавіювання, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопримусу, самоаналізу, прийом „правила моєї поведінки”, самозобов’язування, прийом „упізнай себе”, прийоми „самохарактеристики” та „взаємохарактеристики”.

Важливо, щоб учень міг помітити свої позитивні риси і недоліки, вмів долати недоліки, розумів мету, до якої повинен прагнути в житті.

Отже, виховання і самовиховання спрямовані не лише на розвиток, вдосконалення особистості, а і на її виправлення. В одних випадках приходиться виправляти лише окремі риси, звички, нахили, в інших – особистість в цілому.

Виховання – процес надзвичайно складний, багатогранний і не завжди результативний, тобто, у вихованні іноді трапляється педагогічний брак, що виявляється у невихованості. Тому педагогам доводиться займатись перевихованням, тобто своєрідною психолого-педагогічною корекцією.

Перевиховання – виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Успіх перевиховання залежить з одного боку від його сили і організації, провідної ролі наставника, з другого – від самої особистості, від її прагнення перевиховатись. Перевихованням можна займатись лише з проекцією на конкретну особистість, враховуючи особливості її фізичного, психічного і соціального оточення. Одні швидко позбуваються негативних звичок, інші повільніше, треті – протистоять перевихованню, самі сприяють ще глибшому закріпленню негативних рис. Чим менша дитина, тим легше її перевиховувати, бо ще немає стійких, сформованих звичок, поглядів.

Шляхи і напрямки діяльності у процесі перевиховання:

• глибоке і всебічне вивчення індивідуальних особливостей прояву елементів невихованості;

• гуманне ставлення до особистості;

• об’єктивне ставлення;

• створення позитивних умов життя і діяльності вихованця;

• залучення до активної діяльності, яка б задовольняла інтереси;

• виокремлення і піднесення позитивних якостей особистості;

• педагогічний вплив в неафектному стані;

• необхідна умова – повага до наставника.

Перевиховання здійснюють поетапно.

На першому ( підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання. На основі цих відомостей складають програму перевиховання. На цьому етапі учень переживає сам факт свого незвичного становища в колективі. Ці переживання можуть посилюватися новими умовами життя: переведенням до іншого класу, розмовою з вихователем, що змушує його замислитися над своєю поведінкою, відчути провину.

На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки. В нього зміцнюються позитивні й формуються нові риси характеру. На цьому етапі учень не виявляє особливої активності, й процес перевиховання спочатку відбувається повільно. Це пов’язано з тим, що учень насторожено і з недовірою ставиться до педагога та його виховних впливів. Нерідко такі учні не бачать у своїх діях нічого поганого і не вважають, що їх треба переглянути. Тому виховна робота насамперед має бути спрямована на подолання психологічного бар’єру, перебудову самосвідомості й самооцінки таких учнів, формування у них готовності до виправлення. Унаслідок виховного впливу учень починає усвідомлювати потребу змінитися на краще.

На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов’язки, виявляє самостійність і активність. На цьому етапі важливо не лише формувати правильні уявлення, поняття, погляди і переконання, а й нагромаджувати позитивний досвід поведінки учня, залучаючи його до виконання різних доручень, до участі в житті колективу, стосунки в якому базуються на взаємній вимогливості й допомозі. У цей період вихованець уже усвідомлює, що він на правильному шляху, і діє відповідно до нових переконань.

На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Виховання, самовиховання, перевиховання дуже тісно пов’язані між собою і весь час взаємодіють у тісному процесі формування особистості. Народна приказка вчить:

‚‚Оцінюй людину за її вчинки‘‘.

„Гни дерево, доки молоде, вчи дитя – доки мале”.

„Вчи дитину, коли вона лежить поперек лавки”.

‚‚Поки не впріти, доти не вміти‘‘.

Діалектика. Рушійні сили і найважливіші закономірності виховного процесу.

Діалектичність процесу виховання загальновідома. Дитина завжди входить в безліч відношень. Це треба враховувати в реальному виховному процесі. Це придає йому гнучкість, рухливості, динамічності. Ніяка система виховних засобів не може бути рекомендована як постійна, тому що змінюється і сама дитина, вступаючи в нові системи суспільних зв’язків.

Отже, діалектика проявляється у тому, що ніяка система виховних засобів не може бути постійною, вона є гнучкою, рухається.

Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють зовнішні і внутрішні суперечності.

Зовнішні суперечності.

1. Суперечність між зовнішніми вимогами і поведінкою самого учня (розходження між суспільними нормами і вчинками).

2. Суперечність між реальними даними особистості і вимогами суспільства до його поведінки і діяльності (немає певних даних – а суспільство вимагає).

3. Суперечність між позицією вихованця в колективі і його прагненням до самостійності (самоутвердження повинно бути у праці, самоосвіті, спорті, а не у негативних справах).

4. Між впливами сім’ї, школи, громадськості, вулиці, ЗМІ.

5. Між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення.

6. Між рівнем розвитку особистості і виконуваними нею функціями в колективі.

Внутрішні суперечності.

1. – між бажанням учня і його можливостями (пообіцяв – не виконав, взявся за справу – не закінчив).

2. – між потребами і способами їх задоволення (якщо потреба задовольняється, то суперечність зникає, а якщо потреба задовольняється не зразу і не повністю, виникають нові суперечності, які викликають напругу).

3. – між усвідомленням учнем своїх прав і обов’язків.

Суперечності повинні розв’язуватись, тоді особа піднімається у своєму розвитку, набуває нових якостей, готова вирішувати нові, складніші завдання.

Організований виховний процес має свої закономірності.

Закономірності виховання – стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє ефективності даного процесу. У практиці виховного процесу важливо враховувати ці закономірні зв’язки між компонентами виховного процесу, які суттєво впливають на його результат. Наприклад, такі закономірності:

1. Залежність характеру вихованця від умов життя і потреб суспільства.

2. Чим більше виховання спонукає до самовиховання, тим воно ефективніше.

3. Ефективність виховання визначається тим, наскільки доцільно вдається організувати взаємини, що стосуються спілкування і конкретної діяльності вихованців.

4. Виховний процес тим ефективніший, чим значніший його вплив на внутрішню сферу особистості, чим більше він зачіпає, перебудовує потреби, мотиви, емоційно – вольову сферу.

5. Ефективність виховного процесу тим більша, чим більше він забезпечує єдність свідомості й поведінки, діяльності учнів.

6. Процес виховання виявляє та опирається на позитивні якості дитини.

7. Процес виховання залежить від єдності й погодженості педагогічних зусиль учителів, школи, сім’ї, громадськості.

8. Взаємозв’язок учня і колективу класу у виховному процесі.

9. Залежність виховання від вікових та індивідуальних особливостей учня.

10. Процес виховання особистості спрямовується на забезпечення їй успіху від діяльності й досягнутого результату.