26. Поняття права природокористування

Конституція України надає громадянам та іншим особам для задо­волення своїх потреб право користуватися природними об’ єктами, що належать на праві державної, а іноді приватної та комунальної влас­ності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості (статті 13, 41).

Законодавство України гарантує громадянам право загального ко­ристування природними ресурсами для задоволення життєво необхід­них потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і на­дання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених за­конодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів грома­дянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володін­ня, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здій­снення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах (ч. 3 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною статтею Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» термін «використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в деяких випадках крім правомочності «володіння» ще й розпорядження природними ресурсами. Це має міс­це у випадках користування природними об’ єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду).

При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення із середовища всього необхідного для життєдіяльності людини, яка вживає, пристосовує, переробляє природні об’єкти з ура­хуванням своїх потреб. Це прийнято називати природокористуванням у широкому розумінні. Однак воно не обмежується тільки споживан­ням або експлуатацією природних об’єктів, бо поширюється також і на використання тих природних ресурсів чи їх комплексів, які за­безпечують здоровий спосіб життя, духовні і естетичні потреби, відпочинок, відновлення фізичних і духовних сил. У літературі «при­родокористування» розуміють як використання корисних для людини властивостей довкілля — екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» входять різноманітні його форми — екологічна (провідна форма), економічна, культурно- оздоровча. Таке використання природних об’ єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм назива­ється правом природокористування. Воно розглядається у трьох ас­пектах: як правовий інститут — сукупність норм, що регулюють права і обов’язки природокористувача та інших осіб; як правовідно­сини; як суб’єктивне право, що належить конкретному природоко- ристувачу.

Іноді в суб’єктивне право земле-, водо-, лісо-, надрокористування включають і право володіння, і право управління, і право розпоряджен­ня. Дійсно, природокористувачам належать такі правомочності. Але все це не можна вважати правом користування, бо згадані правомоч­ності мають місце поряд з правом користування. Таким чином, су­купність усіх перелічених правомочностей у природокористувачів не можна називати правом користування. Виходячи із узвичаєних у пра­ві понять і термінології, під суб’єктивним правом природокористу­вання слід розуміти забезпечену законом можливість безпосередньої експлуатації природного об’єкта з метою одержання певних благ. Для усунення термінологічної плутанини доцільно всю сукупність право- мочностей, що належать конкретному природокористувачеві, і по­кладених на нього обов’язків називати не «правом землекористуван­ня», «правом водокористування», а відповідно «землекористуванням», «водокористуванням» тощо. Терміни «право землекористування», «право водокористування» або «право природокористування» повинні застосовуватися лише для позначення відповідної сукупності норм, тобто об’єктивного, а не суб’єктивного права. Останнє доцільно на­зивати правомочністю (користування землями, водами, лісами тощо) як правом безпосередньої експлуатації об’єкта. Тому виклад загаль­них питань здійснено з урахуванням цих аспектів, бо в процесі ви­користання природних об’єктів за певних умов застосовуються на­звані поняття.

Суб’єктивне право природокористування як узагальнюючий термін визначає можливу поведінку суб’єктів у межах екологічного законо­давства по вилученню корисних властивостей і якостей конкретного об’єкта природи з метою реалізації своїх екологічних інтересів. При­кладом суб’єктивного права природокористування може бути право суб’єкта вирощувати ті або інші сільськогосподарські культури, буду­вати будинок чи споруду за власним проектом, проводити внутрішньо­господарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати корисні копалини в межах наданої в користування земельної ділянки тощо. До його обов’язків належать: неухильне дотримання положень екологічного законодавства, що регулює раціональне корис­тування природними об’ єктами, недопущення порушень екологічних прав і законних інтересів інших суб’єктів; внесення зборів за викорис­тання природних об’єктів тощо.

Обов’язки не слід включати до змісту суб’єктивного права при­родокористування, оскільки складається враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов’язків. Але ж обов’язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб’єкта. Держава вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юридич­ну відповідальність у разі їхнього невиконання.

Таким чином, під суб’єктивним правом користування природним об’ єктом розуміють передбачену законом можливість безпосередньої експлуатації такого об’ єкта з метою вилучення з нього корисних влас­тивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокорис- тувача.

Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об’єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права користу­вання тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об’єкти тісно пов’язані між собою в навколишньому при­родному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні по­ложення права користування різними видами природних об’єктів, об’єднати в самостійний правовий інститут. До складу цього право­вого інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного використання різних видів природних об’єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут За­гальної частини екологічного права, в якому об’єднані норми, що ви­значають спільні положення для права користування всіма видами природних об’єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплек­сне використання.

Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним се­редовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задоволення естетичних і подібних їм потреб виступає як природниче право, навіть у випадках, коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтриман­ня навколишнього природного середовища в нормальному стані забез­печує громадянам реалізацію їх права на безпечне довкілля. При цьо­му можна твердити про право громадянина на безпечні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навко­лишнього природного середовища є відносинами, що мають суспільний характер.

Про охорону права природокористування можна говорити і у ви­падках господарського та іншого користування явищами природи, що не підлягають контролю, наприклад, про силу вітру, сонячної енергії тощо. У даному випадку не природні процеси, а конкретні суспільні відносини є визначальними і, таким чином, існує право користування, своєрідне за рядом ознак. У юридичній літературі таке право користу­вання природними об’єктами називають загальнодоступним. Це по­няття включає також випадки, коли експлуатація природного об’єкта ніяк не впливає на його стан. В інших випадках, навіть коли природний об’єкт, що експлуатується, за своїми фізичними властивостями не під­дається індивідуалізації, він не може бути об’єктом права власності, право користування ним не можна вважати загальнодоступним. Закон певним чином регулює використання таких природних об’єктів, як, наприклад, атмосферне повітря, причому навіть з моменту виникнен­ня права користування відповідним об’ єктом з будь-якою метою.

Загальнодоступне право користування природним об’ єктом ніким не надається і не припиняється, але воно підлягає захисту. Тому недо­пустимо, наприклад, впливати в суб’єктивних інтересах на погоду або клімат планети, оскільки при цьому порушується загальнодоступне право користування природними ресурсами.

Особливості права користування окремими видами екологічних об’ єктів викладені у відповідних розділах Особливої частини підруч­ника.

Переведення економіки України на ринкові відносини обумовлює необхідність розширення змісту права природокористування. Зокре­ма, дозволено використання природних об’єктів на умовах оренди, впроваджено диференційований збір за користування природними об’єктами і за забруднення природного середовища у процесі здій­снення права природокористування; більшість правомочностей при- родокористувачів наближені до правомочностей власників природних об’єктів, оскільки для природного середовища за екологічними фак­торами це суттєва правова форма належності природних об’єктів, які використовуються.