25. Охорона та гарантії права власності на природні ресурси та комплекси. Відповідальність за порушення прав власників та права власності на природні ресурси

Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом установлення відповідних правових норм та застосування санкцій до осіб, які не виконують їхніх вимог. Вона здійснюється виключно на основі та відповідно до чинного законодавства України.

Важливе значення для охорони права власності на природні ресур­си має Конституція України. Зокрема, ст. 13 передбачає: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарюван­ня»; ст. 14: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави»; ст. 41: «Ніхто не може бути проти­правно позбавлений права власності. Право приватної власності є не­порушним».

Загальні засади охорони права власності знайшли своє відображен­ня в нормативних актах різних галузей права: ст. 321 Цивільного ко­дексу України: «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснен­ні»; ст. 147 Господарського кодексу України: «Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом».

Окремі положення щодо охорони права власності на природні ресурси закріплені в екологічному законодавстві, а саме: у статтях 5,11   Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища»; статтях 153-154 Земельного кодексу України; ст. 15 Лісо­вого кодексу України та в інших правових нормах екологічного за­конодавства.

Поділ права на приватне та публічне передбачає охорону прав власності на природні ресурси приватного і публічного характеру. До першого належить цивільно-правовий напрямок, який забезпечує при­ватні інтереси; до другого — адміністративно-правовий та кримінально- правовий (забезпечують публічні інтереси). Публічне право охороняє власність за ініціативою влади. Цей напрям правової охорони є проявом виконання державою її обов’язків перед суспільством.

До основних ознак охорони права власності на природні ресурси можна віднести:

1)  забезпечувальну діяльністю відповідних державних органів;

2)   виявлення можливих порушень правового режиму власності, здійснення профілактики правопорушень та притягнення порушників до відповідальності;

3)   забезпечення власнику безперешкодного права володіння, ко­ристування, розпорядження природним ресурсом, права на дохід та відчуження природного ресурсу, а також визначення законом конкрет­них додаткових правомочностей.

Охорона прав власності на природні ресурси включає широкий спектр підходів до забезпечення правового режиму об’єктів права власності й захисту прав суб’єктів.

На захист права власності прямо або опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністра­тивного та ін.). При цьому вчені вказують на особливість цивільно- правових засобів захисту на відміну від інших засобів (кримінально- правових, адміністративно-правових тощо). Специфіка цивільно- правового захисту права власності насамперед полягає в застосуванні таких юридичних способів (ст. 16 ЦК України — визнання права; ви­знання правочину недійсним; припинення дій, які порушують право, та інші), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійснен­ні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’ язаної особи.

Серед посягань на право власності на природні ресурси необхідно розрізняти два основних види, а саме: порушення суб’єктивного права власника, тобто тих правомочностей, що належать власнику; заподі­яння шкоди об’єктам природи, що перебувають у власності відповідних суб’єктів (держави, юридичних або фізичних осіб).

Порушення правомочностей власника природних ресурсів має місце в таких випадках:

-    укладення угод щодо природних ресурсів особою, яка не є їх власником;

-    самовільне використання природних ресурсів.

Заподіяння шкоди об’єктам природи має місце у разі погіршення якісних та кількісних характеристик вищезазначеного об’єкта.

Таким чином, охорона права власності на природні ресурси здій­снюється за допомогою норм, які забезпечують належність природних ресурсів тим чи іншим суб’єктам, та норм, які встановлюють певні умови реалізації власниками своїх прав (статті 1, 59, 66 Земельного кодексу України, 7-14 Лісового кодексу України та інші).

Існує три форми охорони права власності на природні ресурси: нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча, правореалізуюча), управлінська (інформаційна, прогностична, еколого-експертна тощо), судова.

Кожна з форм забезпечує відповідний аспект захисту володіння, користування та розпорядження як правомочностей, що становлять зміст права власності.

Захист права власності забезпечують норми, які встановлюють негативні наслідки для порушників права власності, тобто безпосеред­ньо захищають права власників від протиправних посягань (статті 212 ЗК України, 108-109 Лісового кодексу України, 47, 48, 49 КпАП Укра­їни). Саме юридична відповідальність становить зміст охорони права власності на природні ресурси. Охорона права власності на той або інший природний об’єкт є відповідною реакцією на порушення дано­го права, що може бути різною як за формою, так і за змістом.

Найпоширенішим видом відповідальності за порушення права власності на природні ресурси є адміністративна, що настає при на­явності в діях винних осіб адміністративного правопорушення. Так, розділ 6 КпАП України передбачає підстави та порядок притягнення винних осіб за вчинення вчинків, які порушують право власності на відповідні природні об’єкти.

Цивільно-правова відповідальність за порушення права власності на природні ресурси настає звичайно при наявності факту заподіяння майнової шкоди. Мова іде насамперед про відшкодування збитку, за­подіяного викупом або тимчасовим зайняттям природних об’єктів, а також обмеженням прав власника, погіршенням якості природного об’єкта або приведення його в непридатний для використання за ці­льовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, заподіяного діяльністю інших осіб. Збитки підлягають відшкодуванню власникові у повному обсязі за правилами та нормативами, встановленими відпо­відним поресурсовим екологічним законодавством. Крім відшкодуван­ня прямого збитку власник природного об’єкта має право на компен­сацію втраченої вигоди та неотриманих доходів у вигляді, наприклад, втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва або витрат з підвищення родючості ґрунтів.

Конституція України гарантує право власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної влас­ності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необ­хідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчу­ження таких об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань.

Загальні гарантії реалізації екологічних прав закріплені в статтях 10 та 11 Закону України «Про охорону навколишнього середовища».

Гарантії права власності громадян на природні ресурси можна роз­ділити на дві групи: гарантії охорони права власності та гарантії за­хисту права власності. Гарантії охорони — це встановлення меж здій­снення прав, їх конкретизація в законодавстві, встановлення заходів стимулювання для реалізації права власності, заходів профілактики та попередження правопорушень. Гарантії захисту — це контроль, вста­новлення відповідальності винних за порушення прав власників, вста­новлення заходів відновлення порушених прав власників.