21. Особливості права власності на природні ресурси та комплекси

Серед інших екологічних правовідносин саме відносини власнос­ті на природні ресурси відіграють визначальну роль, тому що станов­лять основу екологічних правовідносин. Інститут права власності на природні ресурси є, таким чином, одним із основних правових інсти­тутів екологічного права, оскільки відносини власності є передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Ці відносини складаються у сфері приналежнос­ті природних ресурсів одним особам і відчуження від усіх інших осіб.

Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Влас­ність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з при­воду виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як еконо­мічна категорія властива певному засобу виробництва і є основою виробничих відносин. Право власності є юридичним виразом, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою урегульо­вані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та роз­порядженню об’ єктами власності.

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особ­ливостей, пов’язаних з їх екологічним змістом.

По-перше, право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а ли­ше ті з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідні об’єкти. Інші елементи природного середови­ща не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть бути об’ єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси, хоча й є самостійними об’єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’язку, фактично їх не можна відокремлювати від природ­ного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у про­цесі використання природних об’єктів (видобуток корисних копа­лин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні об’єкти на­вколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

І нарешті, по-третє, природні ресурси як об’єкти природного по­ходження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресур­си не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку має вигляд капі­талізованої ренти. При відчуженні природного об’єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Перелічені специфічні особливості природних ресурсів обумовлю­ють відповідне регулювання питань власності на них з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічно- правовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому пре­валює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об’єктів.

Право власності на природні ресурси — це право володіти, корис­туватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України в інтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому.

Право власності на природні ресурси можна розглядати як правовий інститут і як сукупність правомочностей власника. Сукупність право­вих норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут. Зміст права власнос­ті на природні ресурси — це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню надрами, водами, лісами, об’єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ре­сурсами та комплексами.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 ве­ресня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси ви­значається законами України. До останніх слід віднести Конституцію України, Цивільний кодекс України, природоресурсові кодекси (земель­ний, водний, лісовий, про надра) та поресурсні закони (про рослинний світ, про тваринний світ, про атмосферне повітря, про природно- заповідний фонд).

Положення Цивільного кодексу України застосовуються до врегу­лювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів у субсидійованому порядку. Відносини власності на природ­ні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права. Але незважаючи на таку форму кореспонденції правових норм, Цивільний кодекс України міс­тить основні теоретичні визначення інституту права власності, що стосуються і природних ресурсів.

Зміст права власності як суб’єктивного права становлять право­мочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом, тобто власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своєю власністю (ст. 317 ЦК України). Ні в екологічному, ані в цивільному законодавстві України не визначено поняття «володіння», «користування» і «розпо­рядження» як складових елементів права власності на природні ресур­си, тому вони сформульовані в науковій літературі, хоча думка про те, що право власності не обмежується тільки тріадою володіння, корис­тування і розпорядження, має як своїх прихильників, так і противників серед науковців.

Кожна із правомочностей має свої особливості стосовно природних ресурсів та своє призначення. Володіння — це право фактичного (фі­зичного чи господарського) панування над певним природним об’єктом. Зрозуміло, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Право володіння завжди повинне мати ту чи іншу правову підставу — титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Екологічне пра­во визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об’єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником.

Користування — це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфі­ки природних ресурсів як об’ єктів права власності під користуванням у даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків.

Розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому мож­ливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, цільового призначення чи стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі (відчуження їх іншим суб’єктам у власність). Такими діями є голов­ним чином угоди (купівлі-продажу, дарування, міни та ін.).

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, про­те фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом прав щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси.

Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення й гарантування особі можливості володіти, корис­туватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування й розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що вони гарантовані власнику законом, не базуються на праві будь- яких інших осіб.

Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство передбачає значно менший перелік природних ресур­сів, які можуть перебувати у приватній власності фізичних та юри­дичних осіб, порівняно з публічною. Це обумовлено тим, що ви­користання природних ресурсів, які перебувають у приватній влас­ності, спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб.

Право власності на природні ресурси характеризується множин­ністю суб’єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичні особи; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Статус переліче­них суб’єктів та їх повноваження пов’язані з формами права власнос­ті на природні ресурси, тому ці питання розглядаються у відповідних параграфах.

Але на окрему увагу заслуговує розгляд поняття права власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна­ходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Український народ є особливим суб’єктом права власності на природні ресурси, який може здійснюва­ти це право як безпосередньо у формі референдуму, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування у формі публічної влас­ності, а також шляхом реалізації громадянами України та юридичними особами суб’єктивних прав на природні ресурси у формі приватної власності.

На практиці виникають питання щодо узгодження між собою норми Конституції та норм екологічного законодавства, які визна­чають право приватної, комунальної та державної власності на при­родні ресурси, а не право власності Українського народу. У юридич­ній літературі переважає думка, що в цьому випадку норма Консти­туції України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на на­вколишнє природне середовище взагалі та її окремі складові елемен­ти. Дану тезу Основного Закону потрібно розуміти не в правовому сенсі, а в політичному, не як норму, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норму, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українсько­го народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Тому при врегулюванні відносин приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси слід керуватися нормами екологічно­го законодавства.