1 Пискунов а. И. Теория и практика трудовой школы в Германии (до Веймарской республики). — м., 1963. — с. 217.

ропі на початку XX ст., створивши значний імпульс для роз­витку уявлень про громадянське виховання й роль професій­ної підготовки в житті кожного члена суспільства.

Зейдель Роберт (1850—1933) — швейцарський педагог, один з теоретиків трудової школи, завдання якої вбачав на­самперед у вихованні в дітей навичок ремісничої та сільсько­господарської праці. Пропагував ідеї громадянського вихо­вання, заснованого на загальнолюдській моралі.

Теорія «вільного виховання»

Теорію «вільного виховання» як течію в педагогіці дру­гої половини XIX — початку XX ст. характеризують інди­відуалізм і категоричне заперечення суворої регламентації всіх сторін життя й поведінки дитини. її ідеалом є вільний, необмежений розвиток сил і здібностей кожної дитини, по­вне розкриття індивідуума. Представники цього напряму розвивали педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо про природне виховання.

Олена Кей (1849—1926) — шведська письменниця та громадський діяч, завдяки якій ця теорія набула поширен­ня в Європі. Висунула ідею самонавчання і самовиховання дітей. На її думку, основою педагогічного процесу повинен бути особистий досвід дитини, її інтерес і самостійність. Кри­тикуючи стару школу, її методи, Е. Кей закликала дорослих поважати дитину. Наголошувала, що мета освіти — у фор­муванні людини з «новими думками й вчинками». У творах «На порозі життя», «Матні дитина», «Вік дитини» виступа­ла проти недоліків у сімейному вихованні дітей дошкільного віку, старої схоластичної школи, будуючи свої педагогічні по­гляди на теорії «вільного виховання» — самовихованні, са­морозвитку своїх природних, індивідуальних здібностей. На­голошувала, що вихователь не повинен нав'язувати свої ду­мки і вимоги, а тільки допомагати дитині самовиховуватись.

МаріяМонтессорі (1870—1952) — італійський педагог, лікар, автор методики виховання дітей у дошкільних закла­дах («будинках дитини») і початкових школах. її педагогіч­на система була різновидом теорії вільного виховання й сен­суалізму в педагогіці.

Основою навчання в дошкільному й молодшому шкі­льному віці вважала сенсорне виховання, яке здійснювала за допомогою організації навколишнього середовища і за­нять з дидактичним матеріалом. Є автором творів «Метод наукової педагогіки, що застосовується до виховання в бу­динках дітей», «Самовиховання і самонавчання в почат­

ковій школі», в яких пропагувала теорію вільного вихо­вання. Виходячи з того, що дитина від природи здатна до самостійного спонтанного розвитку, вважала за необхідне створення такого оточення, яке б давало їй тільки «пожи­ву» для самовиховання. Головною формою виховання й на­вчання вважала самостійні індивідуальні заняття дітей або спеціально розроблений нею індивідуальний урок, основа якого — стислість, простота та об'єктивність знань. Заслу­гою Монтессорі є впровадження в практику дошкільних за­кладів систематичних антропометричних вимірювань за допомогою пристосованої до дітей апаратури. її система здобула популярність у багатьох країнах, а дидактичний матеріал і прийоми навчання лягли в основу для створен­ня більш досконалих систем навчання й виховання.

Експериментальна педагогіка

Одна із течій педагогіки кінця XIX — початку XX ст., зу­мовлена виникненням у деяких європейських країнах (Ні­меччині, Англії, Франції та ін.) спеціальних центрів психо­логічних і педагогічних досліджень, всі положення якої об-ґрунтувані даними емпіричних спостережень і спеціально поставленого експерименту. Основними методами дослі­дження були тривалі спостереження педагогічного проце­су, експеримент, вивчення дитячих праць, анкетування, те­сти, бесіди, статистичні дані, збирання та аналіз різномані­тних фактів. У центр уваги ставилося не навчання дитини, а вивчення її самої. ,

Заслугою експериментальної педагогіки, яка потребувала всебічного дослідження дитини, були точність і визначеність результатів досліджень, поданих у числах чи мірах, з'ясуван­ня закономірностей фізичного розвитку дитини, досліджен­ня відчуттів, сприймань, уваги, пам'яті та ін.

Ернст Мейман (1862—1915) — німецький педагог, пси­холог, засновник «експериментальноїпедагогіки». Поясню­вав виникнення цієї течії в педагогіці необхідністю науково­го обґрунтування процесу навчання і виховання. Автор три­томної праці «Лекції з експериментальної педагогіки». Вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного роз­витку дитини, її мислення, сприймання, відчуття тощо; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особ­ливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей, обдаровань; дослідження праці вчителя. Намагався синтезувати різні пси­хологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успіш­

ності навчання тощо й покласти їх в основу теорії та практи­ки виховання.

Вільгельм-Август Лай (1862—1926) — німецький педа­гог, теоретик експериментальної педагогіки. Словесному на­вчанню, яке панувало у XIX ст., протиставив свою так звану педагогіку дії. Розробив систему навчання («ілюстративна школа»), яка передбачає активну працю дітей з ілюструван­ня набутих знань. Автор книги «Школа дії», в якій пропо­нував завершувати вивчення навчального матеріалу таки­ми заняттями, як ліплення, виготовлення макетів і моде­лей, проведення дослідів, догляд зарослинами і тваринами, розв'язування практичних задач з математики, драматиза­ція, співи, музика, танці тощо. Вважав, що виконання ілю­стративних робіт сприяє творчому ставленню дітей до на­вчання, кращому запам'ятовуванню навчального матеріалу, розвитку уяви й моторики. Його теорія відіграла позитивну роль у боротьбі з вербалізмом у навчанні, застосовувалась у багатьох країнах, зокрема в Україні.

Педагогіка особистості

Вона виникла наприкінці XIX ст. як течія в німецькій педагогіці. Важливим завданням виховання вважалось фор­мування особистості на основі високорозвиненої розумової самостійності. Тому особливого значення надавала навчан­ню дітей найбільш раціональним методам розумової праці. Значною заслугою її прихильників було детальне опрацю­вання методики навчання дітей прийомам розумової праці, вмінню спостерігати, вести бесіду, переказувати зміст про­читаного, самостійно готувати доповіді тощо. В навчально­му процесі, організованому в дусі педагогіки особистості, центр уваги переносився з діяльності вчителя на діяльність учня при збереженні провідної ролі вчителя.

Гуґо Ґаудіґа (1860—1923) — німецький педагог, заснов­ник педагогіки особистості. Особистість розумів як резуль­тат взаємовпливів вродженої індивідуальності й культурно­го середовища. У книзі «Дидактика єресі» виклав свої педа­гогічні погляди, визначивши мету загальної освіти — розвиток самостійності мислення. Вирішальним принципом дидактики вважав самодіяльність і активність учнів.

Генріх Шаррельман (1871—1940) — німецький педагог-реформатор, один з представників педагогіки особистості. Ос­новами своєї концепції проголошував свободу «як єдину мету виховання», «вільну методику» і «вільний зміст» навчально-виховної роботи, заперечення систематичності навчання і будь­

яких наперед встановлених методичних форм. На його дум­ку, вчити дітей треба тільки «при нагоді», на основі вільної творчості, інтересу і безпосереднього досвіду дитини.

Наголошував на необхідності розвитку творчих сил ди­тини, художньо-естетичних почуттів і смаків, створення умов для вияву дитячої фантазії. Школа повинна забезпечити са­мостійний розвиток дітей через їхню фізичну працю («ручну діяльність»), підвести до вирішення «душевних питань», ви­роблення в дітей радісного світосприймання, тобто бути тру­довим співтовариством для дітей, які під керівництвом учи­теля прагнуть досягти самостійно поставленої мети.

Теорія «нового виховання» і «нових шкіл»

«Нове виховання» — міжнародний педагогічний рух за оновлення школи й виховання, за побудову навчально-виховної роботи, відповідно до інтересів дитини, що виник на межі XIX—XX ст. Його ідеї реалізовували в школах ін­тернатного типу, де проголошувалася відмова від зубріння, формалізму і схоластики. В основу було покладено принцип органічного поєднання навчання з продуктивною працею уч­нів. Велика увага приділялася фізичному й естетичному ви­хованню, дитячому самоврядуванню.

Адольф Ферр'єр (1879—1960) — швейцарський педагог, очолював Міжнародне об'єднання прихильників «нових шкіл» (1912), яке сформулювало загальні організаційні й ди­дактичні положення нових шкіл (ЗО характерних для них ознак). Найважливіші з них: спільне виховання хлоцЧиків і дівчаток, інтернатний характер школи, об'єднання дітей у невеликі групи (10—12 осіб), широке використання фізич­ної праці, прогулянок, далеких екскурсій; побудова навча­льного процесу згідно з віковими та індивідуальними особ­ливостями дітей; поєднання колективної та індивідуальної роботи в навчанні; спрямування змісту навчання на розви­ток розумових здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; надання переваги методам навчання, які збуджують інтерес до науки, розвивають мислення; забезпе­чення висококваліфікованими педагогічними кадрами; вла­штування шкіл у сільській місцевості тощо. «Новими шко­лами» було вирішено вважати лишеті навчально-виховні за­клади, які було розміщено на лоні природи, а навчання в них спиралося на досвід дітей, де використовували ручну працю, панувало самоврядування вихованців.

Сесіл Редді (1858—1932) — англійський педагог, який за­снував одну з перших таких шкіл в Аббтсгольмі (1889, Анг­

лія). Його інтернат розташовувався в селі, де молодь перебу­вала у природних умовах і могла вільно фізично розвиватися. Учнів було поділено за віковими групами на чотири дворічні класи; програма занять визначалася на день і крім навчання охоплювала всі інші заняття: упорядкування кімнати і речей, ручну працю, працю в полі, городі, відпочинок, спорт, забави, музику, концерти тощо. Метою виховання був всебічний ін­дивідуальний розвиток дитини. Методи навчання послугову­валися експериментом; предметом навчання були важливі для життя справи й пізнання сучасної культури. Редді виступав за органічне поєднання природничонаукової освіти з гумані­тарною. Проте відгуку в суспільстві школа не знайшла.

Селестен Френе (1896—1966) — французький педагог, один із засновників Міжнародного об'єднання прихильни­ків «нових шкіл». Основним принципом створеної ним но­вої школи було здійснення навчання через самодіяльність учнів, головною формою якої є вільний виклад (усний, а по­тім письмовий) ними своїх вражень і думок (так званий ві­льний текст). Іншими видами діяльності дітей, за допомо­гою яких здійснюють навчання, вважав шкільні конферен­ції, образотворче мистецтво тощо.

Жан-ОвідДекролі (1871—1932) — бельгійський педагог, лікар і психолог, прихильник «нового виховання». У1901 р. відкрив поблизу Брюсселя Інститут для дефективних дітей, в якому розробляв нові методи навчання й виховання, най-відомішим серед яких був «метод Декролі», який ґрунту­ється на «центрах інтересів» дитини, користується популя­рністю в країнах Західної Європи й досі.

ГуставВінекен (1875—1964) — німецький педагог, один з організаторів «нових шкіл» у Німеччині. У 1906 р. засну­вав у селищі Віккерсдорф (Тюрінгія) «вільну шкільну общи­ну» — сільський інтернат. В організації навчально-виховного процесу великого значення надавав засвоєнню учнями тех­нічних навичок і вмінь, виробленню звички до колективної праці. Розглядав виховання як формування особливої «мо­лодіжної культури ».

РожеКузіне (1881—1973) — французький педагог, теоре­тик «нового виховання». Відомий як творець і пропагандист методу « вільної групової роботи », за яким учні утворюють не­великі групи (від 2 до 5 осіб) і за своїм бажанням вибирають різні види навчальних занять. Роль учителя зводиться лише до спостереження й перевірки кінцевого результату. Метод Кузіне порушує принцип систематичності навчання й при­зводить до однобічного розвитку учнів, проте деякі його еле­менти і тепер застосовують у французькій початковій школі.

Ідеї створення нових шкіл («сільських виховних будин­ків») поширилися в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Заснов­ником їх був німецький педагог Г. Літц (1868-1919), який пропагував принципи вільного розвитку дитини та ідею ві­льної шкільної спільноти (співробітництва учнів та вчителів).

У 20—ЗО роки XX ст. у Веймарській Республіці виник­ли нові типи експериментальних шкіл: школа вільної розу­мової роботи (Лейпциг), школа імені Ліхтварка (Гамбург), жіноча школа Г. Гаудіга, школа Р. Штейнера (Штутгарт).

Вальдорфська педагогіка

її автори намагалися створити модель альтернативної ві­льної школи, яка є сукупністю методів і прийомів вихован­ня й навчання, і ґрунтується на антропософській інтерпре­тації розвитку людини як цілісної взаємодії тілесних, ду­шевних і духовних факторів. Розроблені німецьким філософом Рудольфом Штейнером (1861—1925) методоло­гічні й дидактико-методичні основи вальдорфської педаго­гіки стали фундаментом роботи відповідних шкіл, перша з яких була відкрита в Штутгарті (1919).

Вальдорфські школи, метою яких є глибинне вивчення природи дитини, розвиток її прихованих здібностей шля­хом поєднання з навколишнім світом, дають повну середню освіту (12 років навчання; для вступників до університетів є 13-й — абітурієнтський клас). При організації навчально-виховного процесу вчителі ґрунтуються на ритмічності жит­тя дитини (кожний з ритмічних відрізків висуває специфіч­ні вимоги). Характерним для навчання є періодичність ви­кладання предметів (наприклад, математика щодня протягом З—5 тижнів, потім викладають інший предмет); вивчення живопису, скульптури; драматургія, ліплення, гра на музи­чних інструментах; залучення до ткацтва, обробки металів, оправлення книг, ковальської справи. Особливим видом ху­дожніх занять є евритмія — адекватне відображення музи­ки засобами рухів, пластики.

Головною дійовою особою в школах виступає класний учи­тель, обов'язком якого є організація майже всієї навчально-виховної роботи з учнями протягом перших восьми років на­вчання. Він опрацьовує зміст і навчає основним загальноосвіт­нім предметам; створює і підтримує в інтересах виховання тісну взаємодію між учнями й учителями, між школою й батьками.

Наприкінці навчального року класний учитель складає за­гальну психолого-педагоіічну характеристику кожного учня.

Вальдорфські установи автономні й не мають керівних інста­нцій, керуються педагогічною радою (посада директора від­сутня). Останнім часом ідеї «вальдорфської педагогіки» реа­лізуються в школах та дитячих садках різних міст України.

Януш Корчак (справжнє ім'я — Гольдшміт Генрік) (1878—1942) —польський педагог, письменник, лікар. Пра­цював у заснованому ним «Будинку сиріт». Під час Першої світової війни, перебуваючи в Україні, брав участь в органі­зації роботи дитбудинку для польських дітей у Києві. Голо­вні принципи виховання виклав у книзі « Як любити дітей». Основна засада його виховної системи, на якій ґрунтуються всі твори й плідна практична діяльність у керованих ним дитячих установах, — самовиховуюча активність дітей, фо­рмування в них уміння й навичок самопізнання, самоконт­ролю, самооцінки, самоуправління. Розроблена ним систе­ма дитячого самоврядування спиралася на активність, са­мостійність і самодіяльність. В роки окупації Польщі гітлерівською Німеччиною героїчно боровся за життя вар­шавських дітей. Загинув у газових камерах Треблінки ра­зом з 200 своїми вихованцями.

Надбання світової педагогічної думки мають змогу ши­роко використовувати українські педагоги.

Запитання. Завдання

630. Порівняйте принципи афінськоїта спартанської систем виховання.

631. Чи можна, на Вашу думку, провести аналогію між методом ев­ристичної бесіди Сократа і методом навідних питань сучасної школи?

632. Охарактеризуйте ставлення середньовічного християнства до античної культури й освіченості.

633. Обгрунтуйте існування різних систем виховання в середньовіч­ній Європі.

634. Розкрийте зміст рицарського виховання.

635. Якими були передумови виникнення перших європейських уні­верситетів?

636. Обгрунтуйте характеристику епохи Відродження як епохи гума­нізму, а педагогіки як гуманістичної.

637. Проаналізуйте основні ідеї Реформації в освіті.

638. Розкрийте сутність гуманізму педагогіки Я.-А. Коменського.

639. У чому полягала новизна дидактичних принципів Я.-А. Комен­ського?

640. Порівняйте освітні проекти часів Великої французької рево­люції.

641. Розкрийте позитивні та негативні сторони психологічної теорії «tabula rasa», що заперечувала «вроджені ідеї».

642. Сформулюйте своє ставлення до змісту інтелектуального ви­ховання джентльмена за Д. Локком.

643. Чому працю Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» назива­ють педагогічною робінзонадою?

644. Проаналізуйте основні проблеми європейської педагогічної на­уки на початку XIX ст.

645. Поясніть сутність педагогічних інновацій Й.-Г. Песталоцці щодо методики навчання.

646. Охарактеризуйте інноваційні ідеї реформаторської педагогіки.

647. Порівняйте погляди прихильників «вільного виховання» з ідея­ми Ж.-Ж. Руссо.

648. Проаналізуйте позитивні і негативні аспекти теорії експеримен­тальної педагогіки.

649. Яку новизну внесли в педагогічну теорію і практику школи «но­вого виховання»?

650. Перед якими цилівізаційними викликами опинилася сучасна школа і освіта загалом?

Література

Анисимов А. Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1966. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н. П. Калениче-нко. — М., 1988.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

Великий неспокій: Історія України в прозових творах та документах. — К.: Україна, 1992.

Виховання у східних слов'ян удофеодальний період // Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні: Нариси. — К., 1991.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2-х т. —К.: Обе­ріг, 1991.

Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посіб­ник. — К., 1995.

Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. — К., 1991.

Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. — К.: Освіта, 1992.

ДистервегА. Избранные педагогические сочинения. — М., 1956,

Жураковский Г. Е. Очерки по истории античной педагогики. — М., 1963.

Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.

історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

Любар 0. 0., Федоренко Д. Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україні. Частина перша: Дохристиянський період. — К., 1993; Частина друга: Княжа до­ба. — К., 1994; Частина третя: У неволі. — К., 1996.

Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т. — К., 1954. — Т. 5. — С. 9—109.

Песталоцци И. Г. Избранные педагогические сочинения в двух томах. — М., 1981.

Пискунов А. И. Проблемы трудового обучения и воспитания в немецкой педагогике XVIII — начале XX вв. — М., 1976.

Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. — Т. 1. — К.: Либідь, 1992. Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. — К.: Либідь, 1997. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971.

Короткий термінологічний словник

Актив (лат. activus — діяльний, дійовий) — ініціативна група вихо­ванців, яка усвідомлює вимоги керівника колективу і допомагає в організації діяльності колективу.

Атестація (лат. attestatio — свідоцтво) педагогів — комплексна перевірка, що здійснюється спеціальною атестаційною комісією з метою визначення рівня кваліфікації педагога, що дає їм змогу пре­тендувати на присвоєння більш високого кваліфікаційного рівня.

Афект (лат. affectus — пристрасть, хвилювання, почуття) — мак­симально можливий за інтенсивністю емоційний короткочасний стан людини (лють, жах, відчай тощо), під час перебігу якого знижується ступінь самовладання; дії та вчинки, продиктовані логікою емоцій.

Бесіда — метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь підготовлених запитань.

Благополучна сім'я — сім'я з високим рівнем внутрісімейної моральності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтрим­ки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімей­них проблем.

Важковиховувані особи — категорія осіб, в яких під впливом несприятливих для розвитку соціальних, психолого-педагогічних та медико-біологічних умов з'являється негативне ставлення до навчан­ня, норм поведінки, знижується або втрачається почуття відповідаль­ності за свої вчинки.

Викладання — організація та управління вчителем пізнаваль­ною діяльністю учнів, в результаті чого відбувається розвиток і вихо­вання школярів.

Вихованість — комплексна характеристика особистості, вра­ховує наявність і рівень сформованості в неї суспільно значущих якостей.

Виховання — соціально і педагогічно організований процес фор­мування людини як особистості.

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Відчуття — психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ, станів організму під безпосереднім впливом подразників на відповідні органи чуття.

Відповідальність — якість особистості, що характеризується пра­гненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нор­мами, законами.

Відставання — невиконання учнями вимог або однієї з них, наяв­не на одному з проміжних етапів навчального процесу.

Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвит­ку людини, що характеризується бурхливими психологічними змі­нами.

Віковий період — відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості.

Внутрішкільний контроль — систематична, цілеспрямована перевірка адміністрацією школи роботи педагогічного колективу, окремого вчителя.

Гіпертекст — база даних, сформована з текстових та/або графіч­них фрагментів, що містять логіко-смислові або асоціативні зв'язки, які дають змогу переходити від одного вузла до іншого.

Графічні роботи — відображення знань учнів у кресленнях, графі­ках, діаграмах, гістограмах, таблицях, ілюстраціях, ескізах, замальов­ках із натури.

Громадська думка — система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захи­щеною.

Державний стандарт загальної середньої освіти — звід норм і положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової та повної загальної середньої освіти, а також гарантії держави щодо її здобуття.

Дидактика (грец. сйдакШиз — навчаю) — галузь педагогіки, яка розробляє теорію навчання та освіти.

Дидактична мета — очікуваний, раніше запланований виклада­чем результат навчальної діяльності, спрямований на поліпшення засвоєння учнями знань, набуття вмінь та навичок.

Дискусія (лат. discussio — розгляд, дослідження) — метод групо­вого обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіста­влення різних думок.

Диспут (лат. disputo — мірную, сперечаюся) — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.

Дисципліна (лат. disciplina — навчання, науна, виховання) — сві­доме дотримання учнями правил і норм поведінки, чітке й організова­не виконання ними своїх обов'язків, підпорядкування громадським інтересам.

Дитячі (молодіжні) громадські організації — об'єднання грома­дян віком від 6 до 14 (молодіжні — від 14 до 28) років, метою яких є діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів.

Диференціація (лат. differentia — відмінність) в освіті — процес та результат створення відмінностей між частинами освітньої системи (підсистем).

Ділова гра — діалог на професійному рівні, в якому відбуваються зіткнення різних думок, пропозицій, взаємна критика гіпотез, їх обгрунтування, що призводить до появи нових знань і уявлень.

Довільне запам'ятовування — форма запам'ятовування, за якої людина ставить перед собою мету запам'ятати і використовує для

цього спеціальні прийоми.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури взаємодії з природою.

Екстеріоризація (лат. exterior — зовнішній) — процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, предметної.

Електронна книга — навчальний засіб, озвучені сторінки якого відображаються на екрані дисплея; сукупність комп'ютерних файлів, об'єднаних в єдину оболонку, що дає змогу користувачу ознайомитися з певною інформацію.

Емоції (лат. emovere — збуджувати, хвилювати) — елементарні переживання, що виникають у людини під впливом загального стану організму.

Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсно­сті, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.

Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за зако­нами краси.

Ефективність (лат. effectivus —діловий) виховання — співвідно­шення між метою виховання і результатами, досягнутими у процесі формування особистості, соціальних груп.

Задатки — природні особливості людини, які є передумовою для розвитку індивіда.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

Закономірності навчання — стійкі педагогічні явища, які базу­ються на повторюваності фактів, навчальних дій і є теоретичною осно­вою принципів навчання.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спону­кання вихованців до їх повторення.

Запам'ятовування — процес пам'яті, завдяки якому відбуваєть­ся закріплення нового через поєднання його з набутим раніше.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

Зміст освіти — система наукових знань, практичних умінь і нави­чок, засвоєння й набуття яких закладає основи для розвитку та фор­мування особистості.

Індивідуальність — сукупність зовнішніх та внутрішніх особливо­стей людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.

Інновації (пал. innovatione — новина, нововведення) — нові форми організації праці та управління, нові види технологій, які охоп­люють не тільки окремі установи та організації, а й різні сфери.

Інноваційний потенціал педагога — сукупність соціокультурних і творчих характеристик особистості педагога, яка виявляє готовність вдосконалювати педагогічну діяльність, наявність внутрішніх засобів та методів, здатних забезпечити цю готовність.

Інновація освіти — цілеспрямований процес часткових змін, що ведуть до модифікацій мети, змісту, методів, форм навчання й вихо­вання, адаптації процесу навчання до нових вимог.

Інспектування (лат. inspectare — наглядати) — система держав­ного контролю за виконанням закладами й установами освіти поста­нов, директив уряду в галузі освіти, навчальних планів та програм, інструкцій, наказів і розпоряджень керівних органів з одночасною практичною допомогою тим, кого контролюють, вжиттям заходів щодо запобігання й усунення недоліків.

Інтерактивна гра — метод навчання, заснований на досвіді, отриманому в результаті спеціально організованої соціальної взає­модії учасників з метою зміни індивідуальної моделі поведінки.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес перетворен­ня зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні.

Компетенція (лат. competere — добиватися, бути відповідним) — загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здіб­ностях, набутих завдяки навчанню.

Компоненти педагогічної діяльності — відносно самостійні функ­ціональні види діяльності, кожний з яких охоплює групу умінь, необхід­

них для реалізації певного виду педагогічної діяльності чи педагогічно­го заходу.

Контроль (франц. contrôle — перевірка) за навчанням — постій­ний нагляд, спостереження і перевірка успішності знань учнів з метою отримання об'єктивної інформації про навчально-виховний процес.

Критерії (грец. kritërion — засіб судження) вихованості — озна­ки, за допомогою яких роблять висновок про рівень вихованості людини, оцінюють результати виховного впливу.

Культура педагогічної діяльності — рівень виконання вчителем своїх професійних обов'язків.

Лабораторні роботи — вивчення у школі природних явищ за допомогою спеціального обладнання.

Лекція — інформативно-доказовий виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу.

Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) науково-педагогічно­го дослідження — спосіб дослідження психолого-педагогічних проце­сів формування особистості, встановлення об'єктивної закономірно­сті виховання і навчання.

Методика дослідження — комплекс методів, процедура, послі­довність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів, спрямованих на вирішення дослідницьких завдань.

Методична робота в школі — спеціально організована діяль­ність педагогічного колективу, що створює умови для підвищення майстерності педагога.

Мимовільна пам'ять — запам'ятовування та відтворення, які не мають спеціальної мети щось запам'ятати чи пригадати.

Молодіжна субкультура — система цінностей, установок, моде­лей поведінки, життєвого стилю певної соціальної групи (молоді), яка є цілісним утворенням у межах домінуючої культури.

Мораль (лат. moralis, від morts — звичай, воля, закон) — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Моральне виховання — виховна діяльність сім'ї, школи з форму­вання в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Навчальна екскурсія (лат. excursio — прогулянка) — форма орга­нізації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через без­посереднє їх сприймання.

Навчальна програма — документ, що визначає зміст і обсяг знань, умінь і навичок з кожного навчального предмета, зміст розді­лів і тем з розподілом їх за роками навчання.

Навчальний план — документ, що визначає набір навчальних предметів, які вивчають у закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, структуру навчального року.

Навчальний посібник — книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у проце­сі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Неблагополучна сім'я — сім'я, яка через об'єктивні або суб'єк­тивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.

Неформальна група — самодіяльне об'єднання громадян, статус, структура, функції якого юридично не оформлені.

Неформальний молодіжний рух — система молодіжних субкуль­тур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв'яз­ку між собою та суспільством.

Обдарованість — індивідуальна потенціальна своєрідність задатків людини, завдяки яким вона може досягти значних успіхів у певній галузі діяльності.

Об'єкт педагогіки — сфера суспільної діяльності, основним зав­данням якої є виховання і навчання людини.

Органи самоврядування — демократично обрані уповноважені колективу, які допомагають педагогові здійснювати керівні функції.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формуван­ня на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загаль­ноосвітніх та професійних знань.

Освітній округ — навчально-виховне об'єднання загальноосвіт­ніх навчальних закладів різних типів і форм власності з дошкільними, позашкільними та іншими закладами і установами, що створюється для забезпечення освітніх і культурно-освітніх потреб громадян пев­ної території.

Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспіль­них, культурних, історичних відносин.

Педагогіка (грец. paidos — дитина і ago — веду, виховую) — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування нега­тивних дій і вчинків.

Педагогічна діяльність — вид соціокультурної діяльності, спря­мованої на передачу накопичених людством культури й досвіду від старших поколінь молодшим, створення умов для їх всебічного гармо­нійного розвитку та підготовку до виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Педагогічна компетентність (лат. competere — досягати, прагну­ти) вчителя — інтегративна риса, що включає знання, вміння, нави­чки, зафіксовані у кваліфікаційних вимогах, та особистісні нахили й орієнтири щодо розвитку особистісної культури, поглиблення власно­го досвіду, здійснення інноваційної діяльності.

Педагогічний досвід — сукупність знань, умінь і навичок, набутих у процесі безпосередньої педагогічної діяльності; форма засвоєння педагогом раціональних здобутків своїх колег.

Перевиховання — виховний процес, спрямований на подолання негативних якостей особистості, що формувалися під впливом не­сприятливих умов виховання.

Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Підручник — книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної про­грамою і вимогами дидактики.

Пізнавальна гра — метод навчання, що допомагає учневі само­стійно орієнтуватися у мотивах вчинків дійової особи, обирати і втілю­вати зовнішні прояви її внутрішнього світу, прогнозувати педагогічний вплив.

Позакласна виховна робота — різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в поза-урочний час.

Позашкільні навчальні заклади — заклади освіти, які дають змогу дітям виявляти свої творчі здібності, одержувати додаткову освіту, підвищувати можливості у професійному становленні та забез­печують соціальний захист.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припи­нення, запобігання у майбутньому.

Пояснення — словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дій, прикладів тощо.

Правове виховання — виховна діяльність сім'ї, школи, правоохо­ронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Практикум (грец. ргаМікоБ — діяльний) — форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння.

Практичні роботи — застосування знань учнями у ситуаціях, наближених до життєвих.

Предмет педагогіки — відносини, які виникають у процесі педа­гогічної діяльності, методи, принципи, на основі яких вона реалізуєть­ся, закони і закономірності, яким вона підпорядковується як цілісний процес.

Предметні гуртки — науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчально­го плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Прийом навчання — сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу.

Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Принципи навчання (дидактичні принципи) — певна система основних дидактичних вимог до навчання, дотримання яких забезпе­чує його ефективність.

Проблемна ситуація — психологічний стан, що виникає в резуль­таті мисленнєвої взаємодії суб'єкта (учня) з об'єктом (навчальним матеріалом), який викликає пізнавальну потребу розкрити суть про­цесу або явища, що вивчається.

Проблемно-розвивальне навчання — система регулятивних принципів діяльності, цілеспрямованості та проблемності, правил взаємодії викладача та учнів, вибору і вирішення способів та при­йомів створення проблемних ситуацій і вирішування навчальних проблем.

Прогнозування (грец. prognosis — передбачення) — передбачен­ня ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.

Профільне навчання — засіб диференціації та індивідуалізації навчання, що за рахунок змін у структурі, змісті й організації освітньо­го процесу сприяє повнішому враховуванню інтересів, нахилів і здіб­ностей учнів, створення умов для навчання старшокласників відповід­но до їх інтересів і намірів щодо продовження освіти.

Процес навчання — спеціально організована пізнавальна діяль­ність, яка моделюється (визначаються цілі, завдання, зміст, структура, методи, засоби, форми) для прискореного опанування людиною основ соціального досвіду, накопиченого людством.

Психіка (грец. psychikos —душевний) — здатність мозку відобра­жати об'єктивну дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок, інших суб'єктивних образів об'єктивного світу.

Психокорекція — діяльність, пов'язана з виправленням певної якості, формуванням бажаної поведінки, набуттям умінь та навичок, які б відповідали віковим та ситуативним нормам.

Психолого-педагогічний експеримент — метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї.

Рада школи — орган колегіального управління шкільними спра­вами, вирішення найважливіших питань щодо удосконалення нав­чально-виховного процесу.

Рівень вихованості — ступінь сформованості в учня відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.

Родинне виховання — це виховання дітей в родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

Розвиток людини — процес становлення особистості, вдоскона­лення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання.

Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

Розповідь — образний, динамічний, емоційний виклад інформа­ції про різні явища і події.

Рольова гра — імпровізоване розігрування заданої ситуації.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитив­них якостей та подолання негативних.

Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної робо­ти поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можли­востей, якостей та місця серед інших людей.

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутріш­нього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитив­ному ставленні індивіда до самого себе.

Саморегуляція (лат. reguläre — налагоджувати) — здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.

Самоставлення — ставлення людини до самої себе.

Семінарські заняття — обговорення класним колективом підго­товлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).

Сензитивність — підвищена чутливість людини у певні періоди розвитку до тих чи інших чинників.

Симуляція (лаг. simulatlo — удавання) — метод навчання, який моделює обмежені в часі, конкретні життєві ситуації, результат яких залежить від поведінки учасників процесу взаємодії.

Сім'я — невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлю­бом чоловік і жінка, їх діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язані родинними зв'язками з подружжям.

Совість — особлива форма самоконтролю, важливий компонент моральної самосвідомості, які виявляються у здатності самостійно формувати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх вико­нання, оцінювати свої вчинки.

Соціалізація (лаг. soc/a/is — суспільний) — процес інтеграції інди­віда в суспільство, засвоєння ним соціального досвіду, системи соціальних зв'язків та відносин, на основі яких відбувається форму­вання значущих якостей особистості.

Соціометрія (лат. socium — загальне) — галузь соціології, яка вивчає міжособистісні взаємини у малих групах кількісними метода­ми, зосереджуючись на внутрігрупових симпатіях і антипатіях; при­кладна наука, метод вивчення структури й рівня міжособистісних емо­ційних зв'язків у групі.

Спадковість — здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащад­ків біологічної подібності.

Сприймання — психічний процес відображення предметів і явищ дійсності за безпосередньої їх дії на органи відчуття, що супроводжу­ється розумінням цілісності відображуваного.

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколін­ням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Статут (лат. statuo —установлюю) школи — сукупність норм і пра­вил життя колективу з урахуванням його особливостей і перспектив розвитку.

Сугестивний (лат. suggéra — навчаю, навіюю) метод — психоло­гічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.

Темперамент (лат. temperamentum — устрій, узгодженість) — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виражається в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психіч­них процесів.

Тестування (англ. test — випробування) — метод діагностики із застосуванням стандартизованих запитань та завдань, що мають певну шкалу значень.

Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності.

Увага — форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосередженості на певних об'єктах з одночасним абстрагуванням від інших.

Уміння — здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань і навичок.

Умовивід — форма зіставлення кількох різних суджень.

Урок — логічно закінчена, цілісна, визначена в часі частина нав­чально-виховного процесу, за якої вчитель займається з групою учнів (у постійному складі) за певним розкладом.

Учіння — власна навчальна діяльність учня.

Уява — психічний процес створення образів предметів, ситуа­цій, обставин через використання наявних у людини знань в новій комбінації.

Факультатив (лат. facultatis — необов'язковий) — навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнен­ня здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Форма організації навчання — спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпоряд­ком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі.

Формальна група — група, структура і діяльність якої раціональ­но організовані та стандартизовані згідно з точно приписаними гру­повими правилами, цілями і рольовими функціями.

Форми виховної роботи — варіанти організації виховного про­цесу, композиційна побудова виховного заходу.

Формування особистості — процес соціального розвитку моло­дої людини, становлення її як суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Характер (грец. character — риса, особливість) — сукупність стій­ких психічних властивостей людини, які виявляються у її поведінці й діяльності.

Школознавство — галузь педагогічної науки, що досліджує прин­ципи та організаційні засади діяльності загальноосвітніх навчально-виховних закладів, зміст і методи управління шкільною справою, осо­бливості керівництва школою, організації її роботи.

Волкова Н. П.

В67 Педагогіка: Навч. посіб. Вид. 2-ге, перероб., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 616 с. (Альма-матер).

ISBN 978-966-8226-47-2

У другому, доповненому і переробленому, виданні посіб­ника розкрито загальні засади педагогіки, теорії виховання, освіти і навчання, специфіку і закономірності розвитку осо­бистості учня, особливості освітньої системи в Україні. Значну увагу приділено питанням, які стосуються діяльності, фахового розвитку, компетентності, психологічної, комуніка­тивної підготовки, особистісної культури вчителя. Висвітлено різноманітні аспекти школознавства, а також становлення світової та вітчизняної педагогічної науки і практики від най­давніших часів до сьогодення.

Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться педагогам-практикам.

ББК 74.03(0)

Навчальне видання

Серія «Альма-матер»

Заснована в 1999 році

ВОЛКОВА Наталія Павлівна

Педагогіка

Навчальний посібник

2-ге видання, перероблене, доповнене

Спільний проект із ВЦ «Академія»

Редактор Г. Т. Сенькович Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор М. Е. Мацун Комп'ютерна верстка Є. М. Байдюка

Підписано до друку

з оригінал-макета 11.04.2007.

Формат 84x108/32. Папір офс. № 1.

Гарнітура Шкільна. Друк офсетний.

Ум.-друк. арк. 32,34. Ум. фарбовідб. 32,76.

Обл.-вид. арк. 35,1. Зам. 7-210.

«Академвидав»

04119, м. Київ-119, а/с 37.

Тел./факс: (044) 483-12-11; 456-84-63.

Свідоцтво: серія ДК № 1006 від 08.08.2002 р.

ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика». 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

_{Педагогіка}

альма-матер

Серія «Альма-матер» охоплює підручники, посібники з різноманітних дисциплін для студентів вищих навчальних закладів.

Якщо Ви зацікавлені у співпраці з нами як автор, якщо Вам потрібні наші видання — раді будемо співпрацювати з Вами.

«Академвидав»

04119, Київ-119, а/с 37

Тел./факси:

редакція

483 1924

відділ збуту

456 8463

E-mail:

academvidav@svitonline.com