1 ГончарукП. С. Питання історії в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства // Укр. Іст. Журн., 1970. — № 5. — с. 52.

2 Маловідомі сторінки історії України: у запитаннях і відпові­дях. — Дніпропетровськ, 1991. — с. 12.

цьких селах, написати підручники українською мовою, створювати і видавати українські книжки. Було вирішено організувати збір коштів для книгодрукування, написати іс­торію України в дусі ідей товариства.

5 квітня 1847 року учасників Кирило-Мефодіївського то­вариства було заарештовано. Найтяжче покарали Т. Шевче­нка — віддали у солдати на десять років із забороною читати і малювати. Так московський царат відреагував на першу спробу українців відновити минулу культурну самостійність України.

Тарас Шевченко (1814—1861) — геніальний українсь­кий поет, мислитель, художник, громадський діяч. У його творах є глибокі думки про виховання, яке повинно вироб­ляти громадянські переконання, відданість народові, нетер­пимість до неправди, егоїзму.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рі­дної мови. Покладаючи великі надії на недільні школи, він надавав їм всіляку допомогу та фінансову підтримку, наго­лошував на необхідності створення спеціальних підручників для шкіл. Виданий народною мовою, його «Букварь Южно­русский» (1860) був призначений для всіх простих дітей. Він створювався за комбінованим принципом, розрахованим при вивченні грамоти на буквоскладальний метод і метод засво­єння цілих слів. Невеликий за обсягом (24 сторінки), він мі­стив великі й малі літери алфавіту і цифри. Були там народ­ні думи « Про Олексія Поповича» та «Марія Богуславка», ба­гато народних приказок та прислів'їв.

Розмірковував Т. Шевченко і над створенням підручни­ків: «Думка єсть за "Букварем" напечатать лічбу (арифме­тику) і ціни і величини такої ж, як і "Буквар". За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тільки на­шу, може вбачаю в 10 копійок». Він вважав, що елементар­на освіта не може обмежуватися однією грамотою, а повин­на давати знання з природничих та історичних наук.

На думку Шевченка, шлях до національного відро­дження пролягає через усвідомлення своєї історії, націо­нальної гідності.

Турбував його стан жіночої освіти, коли більшість дів­чат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах вчили тільки світсь­ких манер, не розвиваючи їхній розум, духовність. Він об­стоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, надання жінці повноцінної освіти.

Високо оцінював Т. Шевченко родинне виховання. У трудовій сім'ї, на його думку, діти зростають працьовити­ми, духовно багатими. Сім'ї мають створюватися на підста­ві любові, спільна праця є основою життя дорослих і дітей. Особливу роль у вихованні надавав матері, вважав, що ро­динне виховання слід доповнювати суспільним, яке покли­кана давати світська загальноосвітня школа.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — працьо­витість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задо­волення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в жит­ті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє по­треби людей, і працю, що виснажує і закріпачує народ.

Шевченківська доба дала життя тисячам визначних і ві­домих вчителів і просто щиросердечних трударів освітянсь­кої ниви, чиє життя-подвиг не лишилось документально за­фіксованим, але без нього неможливо було б підійти сього­дні до питань національної школи і національної педагогіки України.

Микола Костомаров (1817—1885) — український і ро­сійський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. У 1837 р. закінчив Харківський університет, учителював у Рівному, Києві (викладав в гімназіях), ав 1846 р. був обраний ад'юнкт-професором Київського університету кафедри російської історії. За участь у Кирило-Мефодіївсь-кому товаристві був ув'язнений у Петропавлівській форте­ці, висланий до Саратова.

У «Книзі буття українського народу» виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення культури українців на передній план ставить справу народної освіти. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народного життя, обстоював самостійність української мови та її обо­в'язкове вивчення в народній школі, приділяв увагу виданню українських підручників. Має величезну наукову спадщину — історичні, літературні, етнографічні твори.

Велику пізнавальну цінність мають його дослідження про­блем української ментальності, покладені в основу українсь­кої етнопсихології та етнопедагогіки. У статті «Дві руські на­родності» дає порівняльний аналіз української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже ри­си його національного характеру мають враховуватися у зміс­ті освіти, методиці навчальної та виховної роботи.

Пантелеймон Куліш (1819—1897) — визначний літера­тор і культурний діяч, історик, фольклористі етнограф, мо­вознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Вчителював у панських покоях, дворянській

школі м. Луцька. В 1841 р. переїхав до Києва і вчителював у Печерському та Подільському дворянських училищах. Че­рез три роки став учителем Рівненської дворянської школи, незабаром отримав запрошення до Петербурга працювати ви­кладачем гімназії, а потім і університету.

Залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській «Граматиці» (1854) стверджує пріоритети на­вчання і виховання рідною мовою, вперше спрощує стро­катість правопису, приводить його до нормативного вигля­ду, уніфікує мовні та писемні правила. «У рідному мовному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шля­хом якого дитина не тільки оволодіває мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу — відбувається ста­новлення почуття поваги до старших, любові до батьківсь­кого краю, його звичаїв...»¹. Ця книга була і букварем, і чи­танкою, і підручником з арифметики. Вона сучасна і нині за задумом і методами реалізації, поверненням педагогіч­ної науки і шкільної практики до національних витоків.

У «Слові для письменних» — своєрідних програмових вказівках — закликав педагогів розвивати національну сві­домість маленьких громадян та мову. Невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності. У «Листах з хутора» по­рушив проблему «батьків і дітей», яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу від народного спо­собу життя. Засуджував таку освіту і стверджував, що нау­ка, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Засуджу­вав і дух наживи, який пронизує цивілізоване «освічене су­спільство і призводить до падіння моралі».

П. Куліш усю свою творчість присвятив проблемі поши­рення освіти серед народу, підвищенню освітнього рівня українців, сподіваючись нате, що з допомогою освіти мож­на об'єднати народ, домогтися усвідомлення ним свого під­невільного стану та вибороти собі кращу долю.

Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Косто­марова розбудила педагогічну думку, покликала до життя но­ві покоління просвітителів. Серед них — гордість українсь­кого народу, представники його духовної еліти, творці укра­їнської культури: Леонід Глібов (1827—1893) — поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогіч­них статей; Павло Грабовський (1864—1902) — поет, який у педагогічних статтях змальовував жебрацький стан україн-