1 Зеер 9. Ф. Психологияпрофессий. — м.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. — с. 46.

чить свої недоліки, працює над їх подоланням. Прагнучи до постійного саморозвитку і самоактуалізації, він свідомо фор­мує перспективну стратегію свого професійного життя, пе­ребуває у постійному самопізнанні, самовдосконаленні і са­моактуалізації, усвідомлюючи себе як справжнього суб'єкта професійної життєдіяльності, в продуктах своєї педагогічної діяльності намагається створити значущий для всіх резуль­тат. Учитель з низькою професійною самооцінкою сприймає педагогічну реальність крізь призму своїх стресів, тривог, вдаючись найчастіше до авторитарного стилю як засобу пси­хологічного захисту.

Педагогічна діяльність завжди пов'язана з перетворен­нями, тому творчість — об'єктивна професійна необхідність у діяльності вчителя. Вона дає вчителю можливості для по­стійного пошуку нового, забезпечує формування педагогічно­го мислення, уяви, пам'яті, емоційно-вольової і поведінкової сфер, ціннісних орієнтацій, сприяє досягненню успіхів у різ­них видах педагогічної діяльності. Специфічним результатом творчої самореалізації вчителя є його готовність до подальшо­го професійного вдосконалення, оптимізації своєї праці.

Запитання. Завдання

579. Які основні функції реалізуються у професійній діяльності педа­гога?

580. Охарактеризуйте компоненти професійної діяльності.

581. Вкажіть, якими професійними знаннями і уміннями повинен ово­лодіти сучасний вчитель.

582. У чому полягає педагогічна компетентність учителя?

5.2. Педагогічне спілкування — основа професійної діяльності вчителя

Спілкування є необхідною умовою об'єднання людей для будь-якої спільної діяльності. У спілкуванні людина виявляє свої якості, здібності, знання й уміння, розвиває й формує їх, засвоює суспільний досвід, норми, цінності, знання, спо­соби діяльності, формуючись при цьому як особистість і су­б'єкт діяльності. У цьому розумінні спілкування є найважли­вішим чинником розвитку особистості.

Забезпечення конструктивності педагогічного спілкування

Підвищення соціальної мобільності, динамізму ниніш­нього життя різко збільшують кількість і якісний спектр контактів учителя. Він дедалі частіше зустрічається з представниками різних соціальних прошарків, націй, куль­тур, політичних і духовних спільнот. Бурхливий розвиток інформаційних засобів суперечливо впливає на суспільство, зу­мовлюючи спілкування людей з різними прагненнями й обме­жуючи безпосередні контакти. Тому все частіше вчитель по­трапляє в ситуації, що вимагають від нього розуміння й спів­чуття. В усіх випадках він повинен зважати на рівень знань і самопочуття іншої людини, її щирість, мотиви вчинків, вну­трішні переконання. Постійно виникають ситуації, в яких учитель має швидко зорієнтуватися й обрати правильні засо­би комунікації, побудувати процес спілкування, знайти стиль поведінки, визначити внутрішню сутність вихованця за ха­рактером його дій і вчинків, ступінь сформованості його знань, умінь. Тому питання готовності вчителя до здійснення кому­нікації набувають всеохоплюючого характеру.

Для конструктивного спілкування вчитель має володі­ти: емпатією (вміння бачити світ очима інших, сприймати їх вчинки з їх позицій, здатність сказати іншим про своє ро­зуміння); доброзичливістю (здатність не тільки відчувати, а й демонструвати людям своє доброзичливе ставлення, вміння приймати, навіть коли не схвалюєш, їх вчинки, го­товність підтримати); аутентичністю (уміння бути природ­ним у відносинах, бути самим собою); конкретністю (уни­кати загальних невиразних суджень, уміти однозначно-від-повідати на запитання); ініціативністю (дієвою позицією у відносинах, здатністю встановлювати контакти, виявляти активність); відкритістю (готовність відкрити свій внутрі­шній світ, ненав'язливість, щирість, уміння висловити свої думки і почуття) тощо.

Взаємодія вчителя та учнів відбувається переважно у вербальній (словесній) формі. Тому мова є найважливішим засобом комунікації вчителя з учнями, безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів, головним інструмен­том педагогічної праці.

Мова виявляється в актах мовлення — використанні мовидля висловлення думок, почуттів, настроїв. За форма­ми прояву розрізняють монологічне (розповідь, лекція, ко­ментар, оцінні судження) та діалогічне (бесіди, диспути) мо­влення.

Педагогічна ефективність мовлення вчителя залежить від рівня володіння мовою, правильного вибору мовних за­собів, культури мови. Воно має бути змістовним, логічним, точним, ясним, стислим, простим, емоційно виразним, об­разним, барвистим. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, володіння основами ораторського мис­тецтва (фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чі­тка дикція, доречний темп мовлення тощо) є необхідними складовими мовної культури вчителя.

Найважливішими характеристиками мовлення вчителя є:

• правильність мовлення: відповідність прийнятим лі­тературним нормам (орфоепічним, орфографічним, грама­тичним, лексичним). Розвитку правильності мовлення сприяють тренінги (власні вправи), робота із словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз зразкового правильного мовлення;

—виразність мовлення: забезпечує вплив на емоції та почуття аудиторії. До засобів виразності відносять: засо­би художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлен­ня, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, кри­латі слова та вирази; нелітературні форми функціонуван­ня національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спо­стережень над мовленням різних соціальних груп, ана­літичного читання художньої літератури тощо;

—ясність мовлення: доступність мовлення для слу­хачів. Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного. Неясність мовлення зумовлюють такі причини: порушен­ня промовцем норм літературної мови; перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами; індивідуаль­не слововживання. Чим частіше педагог вступає в про­цес комунікації, тим більше уваги приділяє роботі над ясністю мовлення;

• точність мовлення: відповідність слів і думок їх мов­ним значенням (знання мовцем предмета мовлення, воло­діння словниковим запасом). Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізування власного та чужого мовлення тощо;

—стислість мовлення: виявляється у виборі мовних за­собів для вираження головної думки, тези, формує уміння говорити суттєво. Аналіз власних і чужих промов сприяє її набуттю;

• доцільність мовлення: відповідність мовлення меті та умовам спілкування. її розвивають виступи з певною темою в різних типах аудиторії. Доцільність відточує мовне чуття педагога, допомагає керувати поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати симпатію);

• логічність мовлення: відповідність законам логіки. Нечіткість і заплутаність виразів свідчить про заплутаність Думок;

• простота мовлення: природність, відсутність пишно­мовності.

Оволодіння технікою мовлення потребує знання будови мовленнєвого апарату, особливостей творення звуків, опа­нування технікою фонаційного дихання, формування арти­куляційної вимови, правильної дикції, темпу й ритму мов­лення, логічного мовлення тощо.

Кожна людина має індивідуальні особливості голосо- і звукоутворення, недоліки у вимовлянні окремих звуків. За їх наявності необхідно працювати спочатку над їх виправ­ленням, а потім над технікою дикції.

Формування культури мови, техніки мовлення не­можливе без проникнення в логічну структуру, від цього залежать комунікативна активність, ступінь засвоєння уч­нями інформації, ефективність передавання інформації.

Ефективність і сила впливу вчителя на учнів залежить не тільки від тексту (основного смислу), а й від підтексту — додаткової думки. Іноді виникає необхідність висловлювати невдоволеність ситуацією чи вихованцями в дещо пом'як­шеній формі, тобто дати змогу дітям зрозуміти докір у формі підтексту. Найчастіше використовують форми під-текстового висловлення думки: підведення співрозмовни­ка до логічно можливого умовиводу, який випливає з наве­дених аргументів; висловлення емоційної інформації засо­бами образної аналогії у формі прислів'я, розповіді про аналогічний життєвий факт; ілюстрації факту засобами притчі, байки; твердження методом «від супротивного», коли за зовнішнім «схваленням» проглядає критика, іро­нія тощо. Взаєморозуміння між педагогом та учнями мож­ливе за їх готовності і здатності зрозуміти прихований зміст слів наставника.

Якість мовлення істотно залежить від сили, витрива­лості, гнучкості, тональності голосу. Силу голосу визначає не крик, а внутрішнє емоційне наповнення. Витривалість голосу дає змогу без його ослаблення чи захворювання вда­ватися до тривалого мовчання. Гнучкість голосу передбачає охоплення максимального діапазону звучання — від низь­

ких до високих звуків і тонів. Тональність голосу вчитель повинен обирати залежно від змісту навчальних і виховних завдань, індивідуальних особливостей учнів.

Важливим аспектом мовлення є його тон. Одне й те саме слово можна промовити впевнено або нерішуче, приязно або вороже тощо. А. Макаренко зазначав, що він став справж­нім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Іди сюди» з 15—20 відтінками.

Слово вчителя повинно мати активний характер, цьому сприяють: мускульна змобілізованість (обов'язкова умова початку будь-якого виступу); підвищення і посилення го­лосу на початку кожної фрази, що сприяє утриманню ініці­ативи; надання значущості інформації інтонацією; надан­ня яскравості кожній фразі: чітка завершеність фрази, рельєфне наголошення слів; виразне підкреслення контрас­тів, використовуючи діапазон голосу вчителя тощо.

Комунікативна поведінка полягає в організації мовно­го процесу і відповідно до нього невербальної поведінки вчи­теля, що впливає на створення емоційно-психологічної ат­мосфери педагогічного спілкування, на взаємини між учи­телем та учнями. Комунікативну поведінку вчителя оцінюють на підставі того, що і як він говорить, який під­текст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані, які він використовує невербальні засоби.

До основних засобів невербальної комунікації педагога належать його зовнішній вигляд, пантоміміка, міміка, кон­такт очей (візуальний контакт), міжособистісний простір.

Зовнішній вигляд педагога має виховне значення, оскі­льки педагог формує морально-етичні погляди й смаки ви­хованців. Тому вчитель повинен одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди, але не вдаючись в одязі до край­нощів. Його одяг має бути зручним для виконання необхід­них педагогічних операцій, колір, фактура, доповнення (ґудзики, пряжки тощо), а також зачіска, косметика, при­краси мають підкреслювати простоту, елегантність. Усе це позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплі­нує їх, сприяє формуванню відчуття міри, не відвертає ува­гу від навчальних занять.

Педагогу, крім обізнаності з вимогами до зовнішнього вигляду, важливо виробити певну систему вмінь і навичок організації своєї зовнішності. Цьому можуть сприяти:

1. Дотримання режиму дня, в якому передбачений час для догляду за собою. Самоконтроль допоможе виробити звичку стежити за своєю зовнішністю, позбавить метуш­ливості, непунктуальності. Через певний час дотримання

режиму стане автоматичним. Щоразу, одягаючи костюм, потрібно переконатися, що в ньому буде зручно працювати з учнями. Виходячи з дому, бажано обов'язково оглянути себе перед дзеркалом, а в дорозі на роботу — стежити за тим, щоб не забруднити і не пом'яти одягу, не залишитися без ґудзиків тощо. Свій зовнішній вигляд бажано ще раз пере­вірити у гардеробі, учительській.

Естетична виразність виявляється і в привітності, доб­розичливості обличчя, зібраності, стриманості рухів, жес­тів, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. У його зов­нішності діти повинні бачити і відчувати стриману силу, упевненість, доброзичливість.

Допомагає підкреслити головне в зовнішністі пантомі­міка — виражальні рухи тіла або окремої його частини. На­віть ідеальна фігура не справить ефекту, якщо людина не має гарної постави. Статечна постава виражає внутрішню гідність, упевненість педагога, а сутулуватість, опущена го­лова, млявість рук здебільшого свідчать про невпевненість у собі. Красиву поставу можна виробити спеціальними впра­вами. Естетика пози не допускає похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх предметів тощо. Гармонійною, плавною має бути хода, адже вона теж несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій, професію.

Жести вчителя мусять бути органічними, стриманими, доцільними. Описові жести (показ розміру, форми, швид­кості) ілюструють хід думки, психологічні — виражають почуття (на подив указують розведені в сторони руки, за­стереження — притиснутий до губ палець руки). Жести найчастіше випереджують висловлювану думку.

Для того, щоб спілкування було активним, слід дбати, щоб поза була відкритою, не схрещувати рук, стояти облич­чям до класу, дотримуватися дистанції, яка забезпечує ефект довіри. Доцільно проходити вперед і назад по класу. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допома­гає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, учитель начебто дає змогу слухачам перепочити.

Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на учнів си­льніше, ніж слова, підвищуючи емоційну значущість інфо­рмації, сприяючи кращому її засвоєнню. Але обличчя по­винно не лише виражати, а й приховувати певні почуття: власні турботи, негаразди. Міміка (виражальні рухи м'я­зів обличчя) має відповідати характеру мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, ра­дість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в

багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражають усмішка, порухи брів, вираз очей. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння кори­стуватися виразним поглядом, уникати надмірної ди­намічності м'язів обличчя й очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»). Спрямований на дітей погляд учителя створює візуальний контакт.

Контакт поглядом виражає ступінь зацікавленості пар­тнером, зосередженості на тому, про що він говорить. У сто­сунках із дітьми візуальний контакт виконує функцію емо­ційного живлення. Відкритий, доброзичливий погляд в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Учень найуважніший, коли йому дивляться в очі, краще запам'ятовує сказане. Од­нак психологи помітили, що частіше дорослі дивляться ді­тям в очі, коли повчають, дорікають, сварять, що спричи­нює тривожність, невпевненість, гальмує особистісний роз­виток.

Люди схильні дивитися більше на тих, ким пишаються або з ким мають близькі стосунки. Як правило, вчителі уни­кають візуального контакту в разі суперництва, щоб кон­такт не сприймався як вияв ворожості. Візуальний контакт допомагає регулювати розмову: якщо співрозмовник то дивиться в очі, то відводить їх у бік, це означає, що він ще продовжуватиме розмову. Однак пильний погляд вчителя, як правило, породжує дискомфортні переживання.

З дітьми, які не дивляться на співрозмовника, опуска­ють очі або відвертаються, важче спілкуватися. Вони здебі­льшого самотні. Ласкавий погляд, підбадьорливий дотик до­рослого знімають тривожність, страх, виховують впевне­ність у собі. Учитель повинен прагнути тримати в полі зору всіх учнів, свідомо розвивати техніку візуальних контактів.

У процесі педагогічного спілкування важливу роль віді­грає міжособистісний простір — відстань між тими, хто спі­лкується: її розміщення до 45 см — інтимна (спілкування близьких людей), від 45 см до 1 м 20 см — персональна (спіл­кування із знайомими людьми), 1 м 20 см — 4м — соціальна (офіційне спілкування), 4—7 м — публічна (виступ перед аудиторією). Суперники сидять один навпроти одного, під час випадкової бесіди — навскіс за столом, друзі — поруч.

Володіння засобами невербальної комунікації сприяє до­сягненню зовнішньої виразності педагога, який повинен:

— навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння « чи­тати обличчя», розуміти мову тіла, час, простір у спілкуванні;

• прагнути розширити власний діапазон засобів спіл­кування через тренування (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтроль;

• домагатися органічного зв'язку зовнішньої техніки з внутрішніми переживаннями.

Структура педагогічного спілкування. Реалізація про­фесійного педагогічного спілкування охоплює такі етапи:

583. моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап). При цьому окреслюють контури май­бутньої взаємодії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування передбачають можливі спо­соби комунікації, прогнозування сприймання співрозмов­ником змісту взаємодії. Зміст спілкування полягає у фор­муванні мети взаємодії (для чого?), аналізі стану співроз­мовника (чому він такий?) і ситуації (що сталося?); цільовій настанові вчителя (залученні учня до взаємодії, створенні творчої атмосфери;

584. «Комунікативна атака» — завоювання ініціативи, встановлення емоційного й ділового контакту. Педагогові важливо оволодіти технікою швидкого входження у взаємо­дію, прийомами динамічного впливу, до яких належать:

• зараження (підсвідомий емоційний (невербальний) відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпере­живання з ними;

• навіювання (цільове свідоме захоплення оточуючих певною мотивацією, змістом чи емоціями переважно за до­помогою мовленнєвого впливу);

• переконання (усвідомлений аргументований і вмо­тивований вплив на систему поглядів індивіда);

• наслідування (засвоєння форм поведінки іншої лю­дини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації з нею);

585. керування спілкуванням (свідома, цілеспрямована організація взаємодії з коригуванням процесу спілкуван­ня відповідно до його мети). На цьому етапі відбувається обмін інформацією, судженнями, взаємооцінка співрозмов­ників. Важлива доброзичлива атмосфера, у якій учень зміг би вільно виявляти своє «Я», відчувати позитивні емоції. Педагог може делегувати йому право (обов'язок) самостій­но аналізувати події, факти, виявляючи при цьому інтерес до учня, передаючи йому свій оптимізм і впевненість в ус­піху тощо.

Головне на початку взаємодії встановити цілісний кон­такт з учнями, привернути їх увагу. Досягають цього на­самперед мовними засобами: педагог вітається, пояснюю­чи значущість подальшої комунікації, повідомлюючи ці­

каву інформацію чи формулюючи проблемне запитання. Водночас він організує простір навчальної взаємодії: розві­шує таблиці, оформлює дошку, готує наочні засоби навчан­ня, дидактичні матеріали. Цим він актуалізує увагу учнів, спонукає їх до участі в навчально-пізнавальній діяльності. Привернути увагу може й пауза, але найчастіше поєднують кілька елементів: голосову розрядку, гумористичну реплі­ку, казус, запитання до аудиторії, коментування тощо.

Методи здобуття уваги аудиторії поділяють на пасивні й агресивні. Пасивні методи полягають у тому, що вчитель фокусує увагу аудиторії на своїй особистості, послідовно ор­ганізуючи її. Агресивні методи застосовують сильні, упев­нені, експресивні педагоги, миттєво привертаючи до себе увагу аудиторії і підтримуючи її протягом необхідного часу. Нерідко використовують темпоритми й педагогічну моно­тонність, за допомогою яких педагог ніби «пробивається» у свідомість слухачів, «приспавши», а потім напруживши її, доводячи до кульмінації почуттєвих переживань;