330. Технікум, училище, інші прирівняні до них вищі на­вчальні заклади.

331. Коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні за­клади.

З—4. Інститут, консерваторія, академія, університет.

У системі вищої освіти функціонують вищі навчальні заклади державної та інших форм власності. На рубежі XX—XXI ст. її складали 979 вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, ін­ститути, академії, університети), з них 664 — вищі навча­льні заклади I—II рівнів акредитації, у т. ч. 593 державної форми власності та 71 інших форм власності із загальною чисельністю 528 тис. студентів. Мережа вищих навчальних закладів НІ—IV рівнів акредитації налічувала 315, у тому числі 223 державні заклади. Серед них функціонувало 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус націона­льних мали 38 університетів і академій.

Вищі навчальні заклади освіти можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Підго-товкафахівців у них здійснюється з відривом від виробницт­ва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєд­нання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.

Реформування вищої освіти передбачає перехід до дина­мічної ступеневої системи підготовки фахівців («бакалавр», «магістр»), що задовольняє можливість особистості в здо­бутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажа­ним напрямом відповідно до здібностей; формування мере­жі вищих навчальних закладів (за рівнем (освітнім та ква­ліфікаційним), типом, формами і термінами навчання, джерелами фінансування), яка б задовольняла потреби лю­дини і держави — підвищення освітнього і культурного рі­вня суспільства.

Важливим кроком на шляху удосконалення вищої осві­ти є затвердження Постановою Кабінету Міністрів України нового Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здій­снюється підготовка фахівців у вищих навчальних закла­дах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. У ньому вперше відображені освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта) підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України, внесені принципові зміни з установлен­ня ринкових відносин, включено нові спеціальності, уза­гальнено існуючі.

Освіта в Україні організується з урахуванням принципу безперервності (навчання впродовж усього життя). Ринок праці змінюється, що диктує необхідність створення корот­котермінових навчальних програм перепідготовки й підви­щення кваліфікації кадрів. Цю функцію виконує система післядипломноїосвіти. В Україні функціонує понад 500 дер­жавних і недержавних навчальних закладів і підрозділів.

У контексті пріоритетних цілей освіти визначено головні засоби підвищення ефективності діяльності системи освіти:

• забезпечення випереджаючого розвитку всієї систе­ми освіти, її спрямованості на проблеми майбутньої постін-дустріальної цивілізації; формування безперевної системи освіти;

• активізація гуманного та творчого начала в освіті, створення передумов для всебічного розвитку й саморозви­тку особистості, індивідуалізації та диференціації навчан­ня, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні техно­логії;

• формування у процесі навчання цінностей мирного співіснування держав та міжнародного співробітництва;

• формування комунікативних навичок, уміння спів­працювати у колективі, відповідальності за індивідуальні та колективні рішення;

• запровадження гуманістично орієнтованих методів ін­новаційного та розвиваючого навчання на основі викорис­тання перспективних інформаційних технологій;

• забезпечення більшої доступності освіти для населен­ня планети через використання можливостей дистанційної освіти та самоосвіти із застосуванням інформаційних і те­лекомунікаційних технологій.

Одним із пріоритетів розвитку вищої освіти є реалізація / стратегічного курсу на входження України до єдиного євро­пейського та світового освітнього простору. Рішенням ко­легії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 року було ухвалено вжити комплекс заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг і організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу — руху освітніх національних сис­тем до узгодження системи вищої освіти європейських кра­їн, створення єдиних критеріїв і стандартів, які утверджу­ються в Європі. Головною його метою є консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів для істот­ного підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, підвищення ролі цієї системи у соціальних перетвореннях. У Болонській де­кларації, прийнятій 19 червня 1999 року міністрами вищої освіти 29 європейських країн, задекларовано зобов'язання країн-учасниць до 2010 р. створити освітні системи з пев­ним єдиним стандартом угоди.

Болонський процес зорієнтований на: побудову євро­пейського простору вищої освіти як передумови розвитку

мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування; посилення міжнародної конкурентоспроможності націо­нальних, і в цілому європейської систем вищої освіти; до­сягнення більшої сумісності та порівнянності систем осві­ти; формування та зміцнення інтелектуального, культурно­го, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи загалом; підвищення визначальної ролі уні­верситетів у розвитку національних та європейських куль­турних цінностей; змагання з іншими системами вищої осві­ти за студентів, вплив, гроші та престиж.

₍ Участь України в Болонських перетвореннях спря­мована на розвиток системи вищої освіти і набуття нею но­вих якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, знижен­ня національних стандартів якості. У багатьох вищих на­вчальних закладах України розпочалося впровадження вимог Болонського процесу в освітню програму.

У Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що безперервність освіти реалізується шляхом: забезпе­чення наступності змісту та координації навчально-вихо­вної діяльності нарізних ступенях освіти, що функціону­ють як продовження попередніх і передбачають підготов­ку громадян для можливого переходу на наступні ступені; формування потреби і здатності особистості до самоосві­ти; оптимізації системи перепідготовки працівників і під­вищення їх кваліфікації, модернізації системи післядип-ломної освіти на основі державних стандартів; створення інтегрованих навчальних планів і програм; формування та розвитку навчальних науково-виробничих комплексів ступеневої підготовки фахівців; запровадження та розви­тку дистанційної освіти; організації навчання відповідно до потреб особистості і ринку праці на базі професійно-технічних і вищих навчальних закладів, закладів після-дипломної освіти; забезпечення зв'язку між загальною се­редньою, професійно-технічною, вищою та післядиплом-ною освітою.

Запитання. Завдання

332. У чому полягають особливості освітньої системи в Україні?

333. Проаналізуйте структуру 12-річної загальноосвітньої школи.

334. Охарактеризуйте існуючі проблеми сучасної освіти.

335. Розкрийте основні шляхи реформування освіти в Україні.

3.3. Зміст освіти

Завдяки освіті підростаюча особистість повинна опану­вати нагромаджені людством фундаментальні знання, умін­ня і навички інтелектуальної праці, навчитися творчо, кри­тично думати, стежити за динамікою розвитку теорії і прак­тики, інтелектуальними новинами і збагачувати ними арсенал своїх знань. Саме на таких засадах повинен вибудо­вуватися зміст освіти в сучасній школі.

Загальна характеристика змісту освіти

Зміст освіти на кожному етапі суспільного буття зале­жить від рівня розвитку науки та економіки, специфіки си­стеми народної освіти певної країни, відведеного на освіту часу, теоретичного і практичного значення окремих галу­зей науки в загальній системі людських знань, завдань сус­пільства і держави у галузі політики, економіки і вихован­ня (соціального замовлення для системи народної освіти).

Зміст освіти — система наукових знань, практичних умінь і нави­чок, засвоєння й набуття яких закладає основи для розвитку та фор­мування особистості.

На зміст освіти впливають об'єктивні (потреби суспіль­ства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжу- / ються появою нових ідей, теорій і докорінними змінами тех­нологій) та суб'єктивні чинники (політика панівних сил су­спільства, методологічні позиції вчених тощо).

В історії дидактики відомі різні підходи до визначення змісту освіти, які формували специфіку функціонування рі­зних типів навчальних закладів.

Теорію формальної освіти розробляли Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Й.-Ф. Гербарт, І. Кант та ін. Згідно з нею основним завданням освіти є розвиток розумо­вих сил, логічного мислення, уяви, пам'яті, інтелекту уч­нів. Зміст освіти має базуватися на предметах гуманітарно­го циклу, математиці й логіці. За цією теорією працювали класичні гімназії, ліцеї в Росії та Англії. У наш час на цій основі організовано навчальний процес у гімназіях, окре­мих ліцеях гуманітарного напряму, деяких школах.

Засновником теорії матеріальної освіти є англій­ський філософ Герберт Спенсер (1820—1903). Зумовлена швидким розвитком техніки, промисловості, транспорту, зв'язку. Прихильники її основним завданням вважали здо-

буття прикладних знань, зосередження на вивченні пред­метів природничо-математичного циклу, в процесі засвоєн­ня яких має відбуватися розвиток мислення, розумових зді­бностей. Раніше такі підходи сповідували реальні та комер­ційні училища, у наш час — коледжі, деякі ліцеї.

Педоцентричну теорію сформулював американський філософ, педагог Джон Дьюї (1859—1952). Згідно з нею зміст освіти визначається інтересами та здібностями дітей, а не соціально-економічними умовами й потребами суспіль­ства. На практиці це виражається в організації замість сис­тематичного навчання бесід, ігор, занять за інтересами.

Процес модернізації змісту освіти є еволюційним, ґрун­тується на врахуванні позитивного досвіду школи й водно­час передбачає істотні зміни, зумовлені сучасними тенден­ціями суспільного розвитку. Нові підходи передбачають які­сне оновлення змісту освіти відповідно до пріоритетних цілей освіти, сформульованих світовим освітнім співтова­риством (Міжнародним бюро освіти). Вони охоплюють ці­лісний розвиток особистості через забезпечення зростання її розумового, етичного, естетичного, емоційного, фізично­го та соціального потенціалу; підготовку учнів до праці, ак­тивної ролі в економічному та громадському житті суспіль­ства, успішної діяльності в умовах швидких змін техноло­гій та мультикультурного суспільства; розвиток навичок наукового мислення, критичного осмислення дійсності та навичок вирішення проблемних ситуацій.

Відома сучасна концепція змісту освіти, запропонована російським педагогом І. Лернером¹, полягає у тому, що гло­бальна функція навчання визначається як передача моло­дому поколінню змісту соціальної культури для її збережен­ня та розвитку. Індивід стає особистістю у процесі оволодін­ня змістом соціального досвіду (сукупності засобів і способів діяльності, створених у процесі суспільно-історичної прак­тики для відтворення розвитку суспільства і здатних стати надбанням особистості), який виступає як діяльність, вті­лена в знаннях, уміннях, творчості й ставленні до світу.

Компонентами змісту освіти є:

— знання про світ і способи діяльності інтелектуального і практичного характеру як цілісна система наукових відомо­стей (понять, законів, теорій), накопичених людством; пере­вірений суспільно-історичною практикою результат проце­су пізнання. Вони відображаються в свідомості людини у