Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Юридичний інститут

кафедра судочинства

Мельничук Андрій Юрійович

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему:

Захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в порядку цивільного судочинства

шифр групи ПР(м)-03

спеціальність 8.03040101 «Правознавство»

Робота на здобуття кваліфікаційного рівня

магістра за науковою спеціальністю 12.00.03

«Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»

Науковий консультант:

д.ю.н. професор Махінчук В.М.

Здано на кафедру:

"___" ­­_____________ 2016 рік

Реєстраційний номер_______

Захищено:

"__­"_______________2016рік

Оцінка_____________

Івано-Франківськ – 2016

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….4

РОЗДІЛ 1. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля як об’єкт судового захисту

1. Еволюція правового регулювання, стан наукової розробки та методологія дослідження проблеми захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля…………………………………………….11

2. Поняття та зміст права на безпечне для життя і здоров’я довкілля………………………………………………………..............18

3. Способи судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля……………………………………..…………………………26

РОЗДІЛ 2. Загальні положення судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля

2.1. Підсудність цивільних справ щодо захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та їх цивільна юрисдикція……………………………………..……………………….34

2.2. Особи, які беруть участь за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля…………………………………………38

2.3. Поняття і класифікація позовів у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Докази і доказування……………………………………………………….…….41

РОЗДІЛ 3. Процесуальний порядок судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля

3.1. Відкриття провадження у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля……………………..…….….47

3.2. Провадження у справах досудового розгляду та судовий розгляд справ за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля……………………………………………………………..…..51

3.3. Перегляд судових рішень, ухвалених у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля…………….58

3.4. Виконання судових рішень як завершальна стадія судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля……………...……..66

ВИСНОВКИ…………………………………………………….………………….72

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………..……………………….......75

ВСТУП

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку суспільства, що характеризується глобалізацією основних прав і свобод людини, забезпечення механізму здійснення особистих немайнових прав є пріоритетним та перспективним напрямом діяльності будь-якої держави та показником розвитку її правових інститутів. При цьому необхідним є й гарантування ефективного захисту таких прав, у тому числі в судовому порядку.

Серед особистих немайнових прав особливе місце посідають права, які забезпечують природне існування фізичної особи. Адже вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної істоти та забезпечують її фізичну та психічну цілісність. Одним із найважливіших у системі таких прав є право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що покликане гарантувати особі безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище, належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Конституційне закріплення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його подальша регламентація на галузевому рівні створили юридичні гарантії для забезпечення ефективного механізму його судового захисту. Водночас, для судової практики рішення, ухвалені за наслідками розгляду справ за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, є, скоріше, винятками, ніж правилом. Це обумовлюється низкою чинників як матеріально-правового, так і процесуально-правового характеру, зокрема: відсутністю чіткої правової регламентації розмежування адміністративної та цивільної юрисдикції у деяких таких категоріях справ; наявністю труднощів при доказуванні причинно-наслідкового зв’язку між порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та шкодою, завданою каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я внаслідок такого порушення; наявністю прогалин у цивільно-правовому регулюванні змісту указаного права тощо.

Для науки цивільного процесуального права відповідна проблематика є новою. На монографічному рівні дослідження проблем захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства вітчизняними вченими не проводилися. Предметом наукових розвідок процесуалістів виступав, здебільшого, процесуальний порядок розгляду і вирішення окремих суміжних категорій цивільних справ, а саме за позовами: про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; про захист прав споживачів; про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо. Такі дослідження проводили, зокрема: С. С. Бичкова, Ю. В. Білоусов, С. В. Васильєв, О. В. Гетманцев, М. А. Гурвич, К. В. Гусаров, В. В. Комаров, В. М. Кравчук, В. А. Кройтор, Д. Д. Луспеник, Н. К. Мяснікова, Г. Л. Осокіна, Ю. Д. Притика, І. В. Решетнікова, В. І. Тетишніков, М. К. Треушніков О. І. Угриновська, С. Я. Фурса, Ю. С. Червоний, Д. М. Чечот, Г. В. Чурпіта, М. Й. Штефан, М. М. Ясинок, А. Г. Ярема, В. В. Ярков та ін.

Діалектичне засвоєння доробок перелічених вище науковців є невід’ємною передумовою подальших наукових розвідок із указаної проблематики, потреба в яких актуалізується через відсутність праць, присвячених комплексному дослідженню захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства, а також зумовлюється відсутністю законодавчої конструкції відповідного процесуального інституту. Серед проблем, які потребують розв’язання, можна виокремити цілу низку загальнотеоретичних і практичних питань, пов’язаних із розумінням поняття та способів судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а також із необхідністю визначення процесуальних особливостей розгляду та вирішення відповідної категорії цивільних справ.

Беручи до уваги зазначене, розроблення теоретичних основ, а також засад практичної реалізації захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства є актуальним напрямом наукового пошуку.

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є розроблення теоретичних основ, а також засад практичної реалізації захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі задачі:

• дослідити еволюцію правового регулювання, стан наукової розробки проблеми захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства, а також окреслити методологію проведення дослідження;

• сформулювати поняття та визначити елементи змісту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• охарактеризувати сутність та способи судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• сформулювати поняття та класифікувати позови про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• визначити цивільну юрисдикцію та підсудність справ за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• виокремити особливості суб’єктного складу осіб, які беруть участь у справах щодо захисту права на безпечне для житія і здоров’я довкілля;

• охарактеризувати докази та проаналізувати процес доказування у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• виокремити процесуальні особливості відкриття провадження у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• визначити специфіку процесуальної форми провадження у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля до судового розгляду та судового розгляду таких справ;

• дослідити процесуальний порядок перегляду судових рішень, ухвалених у справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• виробити науково-обгрунтовані пропозиції щодо вдосконалення цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають під час здійснення правосуддя у цивільних справах за позовами про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Предмет дослідження становить захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених мети і задач основою методології дослідження стали загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, використання історико-правового методу дозволило простежити еволюцію правового регулювання, а також дослідити ґенезу наукових поглядів щодо захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства (підрозділи 1.1-1.3). Порівняльно- правовий метод застосовувався для виявлення загального та особливого в правовому регулюванні судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у вітчизняному та зарубіжному цивільному процесуальному законодавстві, а також при порівнянні наукових поглядів з окресленої проблематики (підрозділи 1.2-1.3,3.1-3.3). Метод індукції та дедукції дозволив класифікувати позови про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а також проаналізувати особливості розгляду і вирішення таких справ у суді першої інстанції (підрозділи 2.1, 3.1-3.2). Системний метод надав можливість виокремити елементи права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а також визначити взаємозв’язок і взаємозалежність між ними (підрозділ 1.2). Догматичний метод застосовувався при тлумаченні правових категорій, в результаті чого поглиблено та уточнено понятійно-категоріальний апарат захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства (підрозділи 1.2-1.3, 2.1-2.2). Формально-логічний метод використовувався як універсальний засіб аргументації наукових висновків і розроблення науково-обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення цивільного та цивільного процесуального законодавства України в контексті окресленої проблеми (підрозділи 1.2-1.3, 2.3-2.4,3.1-3.3).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана магістерська робота є комплексним дослідженням теоретичних основ, а також засад практичної реалізації захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства.

У результаті проведеного дослідження сформульовано та обґрунтовано, а також додатково аргументовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист, зокрема:

1. встановлено, що праву на безпечне для життя і здоров’я довкілля як особистому немайновому праву, що забезпечує природне існування фізичної особи, притаманні як загальні ознаки, властиві для такої групи особистих немайнових прав, так і відповідні спеціальні ознаки: комплексний характер правового регулювання та наявність особливого об’єкта, яким є безпечне для життя і здоров’я довкілля;

2. аргументовано, що за юридичним зв’язком правової вимоги з наслідками правопорушення позови про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля доцільно класифікувати на: а) позови про припинення дій (бездіяльності), які порушують право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (охоронні позови); б) позови про попередження дій (бездіяльності), які порушують право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (превентивні позови);

3. доведено, що у порядку цивільного судочинства мають розглядатися справи щодо захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, в яких предметом позову є дві об’єднані вимоги: про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб та відшкодування шкоди, завданої такими рішеннями, діями чи бездіяльністю;

удосконалено:

• наукові судження щодо співвідношення правових категорій «довкілля», «безпечне для життя і здоров’я довкілля» та «навколишнє природне середовище», які різняться між собою як за обсягом, так і за змістом. Доведено, що правова категорія «навколишнє природне середовище» є вужчою за термін «довкілля», а термінологічне словосполучення «безпечне для життя і здоров’я довкілля» є вираженням якісного критерію останнього;

• поняття судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства як регламентованої цивільним процесуальним законом процедури розгляду і вирішення цивільних справ, що полягає в юрисдикційному забезпеченні реалізації складових елементів права на безпечне для життя і здоров’я довкілля шляхом використання передбачених законом механізмів правозастосування;

• наукове положення про те, що позивачем у справах щодо захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, враховуючи особисту немайнову природу відповідного права, може бути виключно фізична особа (група фізичних осіб);

дістали подальшого розвитку:

1. науковий підхід, відповідно до якого зміст суб’єктивного особистого немайнового права фізичної особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля включає: а) правомочність здійснювати власні дії, яка полягає у можливості реалізації таких прав, як-от: право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; право на достовірну інформацію про стан навколишнього природного середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення; право на безпечні продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту); право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо;

б) правомочність вимагати відповідних дій від зобов’язаної сторони; в)правомочність звернутися до відповідних органів за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права;

• обґрунтування того, що способами судового захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля є: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб;

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання розроблених пропозицій та висновків:

• у науково-дослідній роботі - при проведенні подальших наукових досліджень інституту захисту особистих немайнових прав;

• у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення цивільного та

цивільного процесуального законодавства України, яке регламентує

матеріально-правові та процесуальні засади захисту особистих немайнових прав;

• у правозатосовній діяльності - під час розгляду і вирішення цивільних справ, а також при розробленні проектів постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

• у навчально-методичній роботі - при підготовці та викладанні навчальної дисципліни «Цивільний процес» і відповідних спецкурсів; при підготовці підручників і навчальних посібників з цивільного та цивільного процесуального права, а також навчально-методичних матеріалів.

Розділ 1. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля як об’єкт судового захисту

1.1. «Еволюція правового регулювання, стан наукової розробки та методологія дослідження проблеми захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля

Багато часу питанням належної охорони права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля не приділялося належної уваги, і лише в останні десятиріччя, коли екологічне становище стало загрозливим, питання екології, охорони природи, які безпосередньо пов’язані з реалізацією права громадян на здорове та безпечне навколишнє довкілля та, відповідно, правового захисту, опинилися в центрі уваги суспільства. З розвитком законодавства про охорону навколишнього середовища відбулося розширення сфери правового регулювання, в яких знайшли відображення управлінські та охоронні елементи. Як доречно підкреслює Н. В. Ільченко, в будь-якій правовій державній системі визнання і закріплення прав людини і громадянина, їхні обсяг, види і зміст є однією з актуальних проблем [28; с.77]. Слід додати, що вивчення та аналіз питання становлення та розвитку нормативного закріплення права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля є досить важливим як для вчених-теоретиків, так і для практиків. Дослідження становлення та розвитку нормативного закріплення права громадян на екологічно безпечне довкілля допоможе розглянути передумови створення такого права в той чи інший період, а також проаналізувати сучасний стан охорони та захисту права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Першим документом, який закріпив права людини, є Загальна декларація прав людини, яку ще 1948 р. було прийнято і проголошено Резолюцією 217А(III) Генеральної Асамблеї ООН [42]. Міжнародний документ є базовим для національних конституцій. У 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято ще два міжнародні пакти [43, 44] – керівні документи, які також регулювали відносини з прав людини. Втім, у зазначених документах немає приписів стосовно права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля .

Але загальноприйнятим було те, що довкілля – це один із основних чинників, який безпосередньо має вплив на здоров’я людини, і тому право на безпечне довкілля напряму пов’язане із правом на життя. Тобто, вказане право розглядалось через закріплення права на життя. Вперше питання стану та охорони природних ресурсів розглядається на Конференції з охорони природи, що проходила у Швейцарії в м. Берні 1913 р., на якій було обговорено питання стану навколишнього середовища та запропоновано об’єднати зусилля держав у цій діяльності [40, с. 9]. Одначе питанню прав громадян уваги приділено не було. Також, як і на Міжнародному конгресі з охорони природи у Парижі 1923 р., у жовтні 1948 р. в м. Фонтенбло (Франція) було створено Міжнародний союз охорони природи, дія якого спрямована саме на охорону живої природи, а ніяк не на права громадян. Аналогічна ситуація склалася на XVII сесії Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1962 р. У Резолюції «Економічний розвиток і охорона природи» було ретельно розглянуто проблеми відносин між суспільством і природою. Проблеми права на життя у сприятливому навколишньому середовищі вперше були належно розглянуті на Конференції ООН у Стокгольмі 1972 р., в якій взяли участь представники 113 країн. Декларація Стокгольмської конференції ООН із навколишнього середовища [19] – це перший міжнародний документ, в якому чітко прописано право кожної людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі. Так, принцип 1 розділу ІІ «Декларація принципів» проголошує: «Людина має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя». Як бачимо, на Конференції вказане право розглянуто як базове фундаментальне право людини, а безпосередньо поняття «сприятливе навколишнє середовище» учасники Конференції визнали як середовище, яке має вплив на добробут і реалізацію основних прав людини.

Також Декларацією передбачено, що держави повинні скоординувати підхід до планування свого розвитку, який має відповідати потребам охорони і поліпшення навколишнього середовища на благо населення держав (П. 13) [23].

У радянський період, в колишньому Радянському Союзі, в цілому увага концентрувалася саме на проблемах охорони природи, чого не можна сказати про права громадян. Закон РСФСР «Об охране природы в РСФСР» не має положень відносно права громадян на безпечне навколишнє середовище. У 1972 р. було прийнято спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів» від 29 грудня 1972 р. № 898 [49], що містило вимоги про моніторинг навколишнього середовища. В Конституціях, чинних у радянський час (прийнятих 07.10.1977 та 20.04.1978 відповідно) [24], права особи на безпечне для життя довкілля чітко не сформульовано, гарантій його забезпечення не визначено.

Новий підхід до розуміння права на безпечне для життя довкілля можна спостерігати на етапі розвитку українського суспільства. Одним із перших документів держави – Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [20] підкреслено, що Україна зобов’язана дбати про екологічну безпеку громадян, держава встановлює порядок організації охорони природи на своїй території та порядок використання природних ресурсів. Декларація має положення про відшкодування збитків, заподіяних екології України діями інших сторін. Тобто, цим документом вперше було проголошено право громадян на екологічно безпечне навколишнє середовище.

Першим законотворчим кроком суверенної України в екологічному напрямку було прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. [53]. Вказаний Закон відносить право громадян на безпечне для життя навколишнє середовище до екологічних прав громадян. Цим же Законом передбачено систему гарантій екологічної безпеки людини. Статтею 11 Закону визначено, що порушені екологічні права громадян підлягають поновленню, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України. Вказаний Закон поклав основу нормативно-правового забезпечення права громадян на безпечне для життя навколишнє середовище двома формами правового регулювання. Закріплення у законі суб’єктів права на безпечне навколишнє середовище є формою дозволу, який є реальним за наявності обов’язків суб’єктів взаємовідносин. Реалізація будь-якого права забезпечується в державі діяльністю уповноважених органів, які мають головний конституційний обов’язок – піклуватись про забезпечення прав людини і громадянина.

Безперечно, право на безпечне навколишнє природне середовище складається з права громадян на безпечне атмосферне повітря (атмосферне повітря є найважливішою невід’ємною частиною навколишнього природного середовища); на безпечні земельні та водні ресурси, безпечну рослинність, тобто все, що в сукупності складає навколишнє середовище. Тому не можна не визначити, що в указаний час було прийнято низку кодексів України: Земельний (1991 р.), Лісовий (1994 р.), Водний (1995 р.) та Кодекс про надра (1994 р.) (окремі з яких вже втратили чинність). Об’єктом правового регулювання вказаних актів є тільки природне середовище (земля або земельна ділянка, ліс, водні ресурси тощо).

У червні 1992 р. в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН щодо довкілля та розвитку «Зустріч на вищому рівні «Планета Земля», в якій узяли участь представники 179 країн світу. Прийнята на Конференції декларація містить 27 ґрунтовних принципів, які визначають права та обов’язки всіх країн світу в галузі охорони природи, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення сталого розвитку і добробуту людей.

Подальшим етапом розвитку права на екологічно безпечне навколишнє середовище є 1996 р., в якому було прийнято Конституцію України [34]. Проголошення ст. 3 Основного Закону прав і свобод людини та громадянина вищою цінністю є важливим нововведенням, що здійснює значний вплив на різні сфери життя суспільства й держави загалом, зокрема й у галузі екології. Це пов’язано з тим, що право громадян на здорове довкілля є невід’ємним складником більш загального поняття – «права громадян». Тому конституційні права та свободи не тільки визнаються державою, а й захищаються як необхідна умова її існування. У ст. 16 Конституції України закріплено обов’язок держави з гарантування екологічної безпеки на території держави та визначено поняття «національна безпека». Отже, в Конституції: окреслено стратегічне пріоритетне завдання України – створення безпечного середовища для забезпечення нормальної життєдіяльності громадян задля відновлення і збереження їхнього здоров’я. Згідно зі ст. 50 Конституції України, яка є досить прогресивною за змістом, кожен громадянин має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Новація статті полягає в тому, що вказане право громадян на екологічно безпечне навколишнє середовище віднесено до конституційного, індивідуального, самостійного (окремо визначеного) права особи. Необхідно наголосити на існуючій суперечності у визначенні об’єкта правового регулювання у сфері забезпечення прав людини, що має місце між поняттями, які визначено в Конституції України та Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Зокрема, у Конституції йдеться про довкілля, а в законі передбачено права на навколишнє природне середовище.

У контексті питання розвитку прав людини слід акцентувати на Угоді про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, яка набула чинності 1 березня 1998 р. [61] та якою визначено, що захист життя і здоров’я людей є пріоритетним розвитком законодавства. Крім того, Угода передбачає низку основних заходів у сфері охорони довкілля, спрямованих на: недопущення шкідливих для здоров’я великих аварій; регулювання використання хімічних речовин; забезпечення якості води, безпечного видалення відходів тощо [2, с. 428]. Тобто, Угодою передбачено гарантування екологічної безпеки, що відображає відповідні права людини на безпечну екологію. На підставі цього Кабінет Міністрів України затвердив «Основні напрями державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [47].

Національний дослідник М. І. Малишко сукупність заходів, способів, що сприяють запобіганню погіршення екологічної обстановки, небезпечної для здоров’я і життя людини, навколишнього середовища та режиму використання природних ресурсів, визнавав як екологічну безпеку [3]. В. І. Андрійцев, розглядаючи екологічну безпеку як юридичну категорію, визнає її складовою частиною національної та транснаціональної безпеки і погоджується, що станом розвитку соціальних правовідносин і відповідних їм соціальних зв’язків гарантується захищеність права громадян на безпечне для їхніх життя і здоров’я навколишнє природне середовище [1, с.12]. Своєю чергою, Верховною Радою було прийнято Закон України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-УТ [46]. В ньому [46] перед бачено основні принципи національної екологічної політики, до яких передовсім законодавець відносить досягнення безпечного для здоров’я людини стану навколишнього природного середовища.

Отже, встановлено, що цивільно-правове регулювання права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а також його захист у своїй еволюції пройшли кілька етапів: а) зародження міжнародно-правового регулювання права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що характеризувався розширеним тлумаченням поняття навколишнього середовища, до складу якого включалися, у тому числі, умови життя і праці людини (середина XX ст.); б) становлення та розвиток цивільного і цивільного процесуального законодавства УРСР, в якому були відсутні спеціальні правові норми, присвячені матеріально-правовій охороні цього права, а також процесуальному механізму його захисту (середина XX ст. - 1991 р.); в) становлення цивільного та цивільного процесуального законодавства України, визначальною особливістю якого є чітка правова регламентація елементів права на безпечне дія життя і здоров’я довкілля, а також способів і процесуального порядку його захисту (1991 р. — до сьогодні).

Зважаючи на те, що віднесення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля до особистих немайнових прав фізичної особи та регламентація захисту цього права у порядку позовного провадження в цивільному судочинстві України пов’язана з прийняттям ЦК України, ступінь наукової розробки цієї тематики є достатньо низьким. Комплексні дослідження, присвячені захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля у порядку цивільного судочинства, на дисертаційному рівні взагалі не проводилися.

Беручи до уваги особливості юридичної природи права на безпечне для життя і здоров’я довкілля як особистого немайнового права, а також враховуючи специфіку позовного провадження, що є процесуальною формою розгляду та вирішення відповідної категорії цивільних справ, основою методології дослідження указаної проблематики стали загальнонаукові (індукції та дедукції, системного аналізу, аналогії) та спеціальні методи пізнання правових явищ (історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний та догматичний методи).