4. Локальні корпоративні акти як джерела корпоративного права.

Крім законів та підзаконних нормативно-правових актів, джерелами корпоративного права є внутрішні, локальні акти, в яких містяться корпоративні норми. Вони називаються по-різному: корпоративні нормативно-правові акти або локальні акти, локальні нормативні акти, внутрішні акти. Це зумовлено розу­мінням корпоративних норм як норм внутрішніх (внутрішньо-корпоративних, внутрішньо-організаційних, внутрішньо-фірмових).

Корпоративні нормативно-правові акти та локальні акти ототожнюють, проте іноді вважають й різними, що можна пояснити поширеним у правовій науці баченням корпоративних норм як норм правових та неправових. За такою логікою перша позиція дає підстави стверджувати, що локальні акти, які міс­тять корпоративні норми, мають правовий характер, а друга - навпаки, що вони є неправовими. Розглядають також корпора­тивні внутрішні акти, які називають іноді також локальними нормативними актами, що свідчить про безперечність того, що вони мають локальний характер, але не доводить того, що вони є правовими.

У законодавстві ці акти іменуються внутрішніми документа­ми або положеннями (ст. 33 та інші Закону України «Про акціонерні товариства»). Отже, вже сама їх назва та їх зв'язок з розу­мінням корпоративних норм свідчить про різне ставлення до внутрішніх актів корпорацій як актів:

(а) локальних або таких, що не повинні так називатися;

(б) нормативних або таких, що не слід вважати нормативними;

(в) правових або таких, що не мають правового характеру.

Висловлюється й думка про те, що всі акти, які приймаються

органами юридичних осіб приватного права, не можна визнати ані нормативними, ані навіть індивідуальними, а ті документи, які приймаються відповідними органами корпорації, є правочинами: одноособовим органом - одностороннім правочином, а колегіальним - багатостороннім.

Наводяться також аргументи, які спростовують зазначене вище, оскільки рішення органів є управлінським актом, що абсо­лютно не властиве правочинам, які розмежовуються з рішення­ми за суб'єктом дій, а ці рішення слід виділяти як окрему підста­ву (юридичний акт) виникнення цивільних прав та обов'язків. Управлінські рішення, що приймаються органами корпорації, пропонується поділяти на індивідуальні акти та акти, якими встановлюються правила поведінки (локальні нормативні акти органів управління).

Слід погодитися з аргументами про відсутність підстав вва­жати внутрішні корпоративні акти правочинами. Власне, ці акти, будучи локальними, мають нормативно-правову природу, оскіль­ки містять корпоративні норми, які є правовими. Тому така по­зиція дозволяє підтримати сторону тих авторів, які пропонують віднести внутрішні (локальні) акти корпорацій до нормативно-правових. Для зручності в подальшому будемо їх іменувати ло­кальними корпоративними актами.

Локальні корпоративні акти посідають вагоме місце для ре­гулювання корпоративних відносин, адже законодавець поміс­тив численні диспозитивні норми, що надають можливість учас­никам товариств передбачити у своїх внутрішніх документах прийнятну модель поведінки. Це переконливо свідчить про пе­ревагу приватного характеру корпоративного права над публіч­ним, яке покликано виконувати обслуговуючу роль для розвитку приватних відносин і для належного здійснення прав їх суб'єктів у своїх інтересах і без перешкод для всіх інших осіб.

Витоки локального регулювання лежать у площині приват­ного права. Суб'єкти корпоративних відносин (які за своєю при­родою є цивільно-правовими) наділяються можливістю врегу­лювати відносини між собою як у договірному порядку, так і шляхом прийняття локальних корпоративних актів. При цьому можна зважити на три моменти - автономність, диспозитивність і дозвільність, які мають безпосередній зв'язок із саморе­гулюванням.

Автономність взаємопов'язана з «саморегуляцією» (саморе­гулюванням), під чим слід розуміти регулювання, що здійснюється корпорацією в особі її органів і спрямоване на забезпечення її власного оптимального функціонування. Саморегулювання виступає у певному сенсі як автономне регулювання, що відріз­няється від здійснюваного ззовні з використанням централізованих, загальнодержавних засобів правового впливу на корпо­ративні відносини.

Локальне регулювання значною мірою служить проявом диспозитивності, властивої цивільному праву. Диспозитивні норми, з одного боку, надають можливість суб'єктам відносин самостійно виробляти для себе правила поведінки, об'єктивно необхідні за таких умов та в даному середовищі. З іншого - спонукають їх це робити внаслідок самого законодавчого підходу, який від­силає до локального регулювання або надає варіанти поведінкових моделей, використання або обрання яких відповідатиме ін­тересам певних корпоративних кіл. Цим законодавець орієнтує їх на розвиток власної ініціативи, що поєднувало б приватні ін­тереси із суспільними.

Щодо локального регулювання, то слід запровадити підхід, аналогічний принципу свободи договору: учасники корпоратив­них відносин повинні мати можливість приймати локальні акти в будь-якому разі, якщо на це немає законодавчих заборон, а та­кож якщо це не випливає зі змісту чи з суті цих відносин (анало­гічно правилу, встановленому в ч. З ст. 6 ЦК).

Отже, автономність локального регулювання та його зв'язок з диспозитивністю правового регулювання характеризують локальне корпоративне регулювання як таке, що має похідний ха­рактер від централізованого правового регулювання. Це можна вбачати у тому, що локальне регулювання здійснюється, як правило, на основі таких загальнодержавних правових актів, як ти­пові або примірні акти, рекомендації тощо, прийнятих у центра­лізованому порядку. Як правило, зазначені акти приймаються для використання при розробці статутів державних підприємств або акціонерних товариств, усі акції або значний пакет акцій яких належить державі, тобто створених у процесі корпоратизації та приватизації. Прикладом є Типовий статут відкритого акціонерного товариства, що утворене шляхом приватизації майна державного підприємства, затверджений наказом Фонду держа­вного майна України від 12 грудня 1994 р. № 787, Міністерства економіки України від 13 грудня 1994 р. № 177 та зареєстрова­ний в Міністерстві юстиції України 4 січня 1995 р. за № 2/538; Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердже­ний наказом Міністерства економіки України, Фонду держав­ного майна України, Міністерства юстиції України від 31 серпня 1993 року № 55/365/10/5, зареєстрований в Міністерстві юсти­ції України 22 грудня 1994 р. за № 312/522.

Особливістю примірних та типових статутів є те, що вони як рекомендаційні акти не мають прямої дії. Вони не можуть бути безпосередньо введені в дію в організації, не здатні самі по собі породжувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Хоча в лі­тературі стверджується й те, що таку властивість мають лише примірні статути, на відміну від типових, які безпосередньо за­стосовуються для регулювання відповідних відносин і здатні породжувати суб'єктивні права та обов'язки. І при цьому наго­лошувалося, що за наявності типових норм локальні мають субсидіарний характер. Однак це зовсім не так, принаймні однозначно те, що на підставі як примірних, так і типових статутів кожною окремою корпорацією мають прийматися індивідуаль­ні статути.

Як примірний статут, так і інші акти подібного роду містять рекомендаційні норми, сила яких не в їхній юридичній обов'язковості для організацій, а в їхній функціональній доцільності, а також в авторитеті тих державних органів, що їх розробили.

Вплив держави на локальне регулювання здається обґрун­тованим шляхом затвердження Примірного статуту акціонерно­го товариства, створеного при приватизації та корпоратизації, адже держава тут діє не тільки як правотворчий суб'єкт, а і як власник, зацікавлений в певному ступені уніфікації регулювання відносин, в яких вона бере участь. Крім того, цей Примірний статут є нормативно-правовим актом, і при створенні акціонер­ного товариства в процесі приватизації або корпоратизації не прийняти статути не можна, адже це їх установчі документи; а при їх прийнятті не можна ігнорувати Примірний статут.

Стосовно створення інших господарських товариств держа­ва жодних рекомендацій не надає. Більше того, якщо після вику­пу пакета акцій у держави загальні збори акціонерів приймуть рішення прийняти статут у новій редакції, то немає жодних заборон щодо цього.

Корпоративна нормотворчість зумовлена дозволами, які на­даються корпораціям законом. При всій прийнятності найбільш широкого ступеня свободи для локального корпоративного регу­лювання, тим не менше, має залишитися неспростовним вплив держави на ці процеси, через установлення чітких, обґрунтова­них та розумних меж такого впливу. Це і будують загальні дозволи, заборони, рекомендації.

Дозвільність локального регулювання полягає не в тому, що корпоративні норми приймаються внаслідок того, що вони допускаються законом, а в можливості їх прийняття в міру необхідності та якщо недоречність цього прямо не випливає з закону (наприклад, якщо закон однозначно врегульовує певні питан­ня). І. С. Шиткіна це називає вимогою легітимності локального правового регулювання.

Цивільний кодекс та закони «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства» навіть приблизно не визначають того кола питань, з приводу яких мають прийматися локальні корпоративні акти. Конкретні види локальних корпоративних актів також на рівні закону не визначаються. Але традиційно до них відносять установчі документи (статут або засновницький договір) та інші внутрішні документи товариств. Останніми можуть бути регламент загальних зборів, положення про мандатну комісію, наглядову раду, правління, виплату дивідендів, заочне голосування тощо. Види цих актів і потреба в них визначаються вищим органом юридичної особи. Регулювання у локальних корпоративних актах хоч і стосується насамперед учасників кор­поративних відносин, але впливає і на права інших осіб - контрагентів по договорах, які укладаються товариством, і реєстраторів, учасників фондового ринку, набувачів акцій тощо. Локальними актами регулюються корпоративні відносини щодо компетенції й форми діяльності органів товариства, прав та обов'язків їх членів, порядку прийняття ними рішень тощо.

Водночас закон може містити обов'язкові вимоги до локаль­них актів корпорацій. Це, наприклад, стосується статуту із зазначенням того, які положення він має містити (статті 88, 143, 154 ЦК, ст. 4 Закону «Про господарські товариства»), У статутах можуть бути й інші положення, на розсуд самої корпорації.

Потреба в локальних корпоративних нормах або доцільність їх прийняття виникають з таких підстав: (1) для уточнення та конкретизації норм законів, установлення механізмів їх реалізації; (2) для запровадження інших моделей регулювання корпоративних відносин порівняно з передбаченими в законі, наскільки це припускається законом, або в них фіксується обрання однієї з альтернативних моделей; (3) для заповнення прогалин у законодавстві; (4) внаслідок спеціальних приписів законодавства про передання тих чи інших питань до компетенції недержавних організацій - для їх належного здійснення, що потребує відповідного регулювання.