Тема 1. Поняття, джерела, принципи та суб'єкти міжнародного публічного морського права

1.1. Поняття міжнародного публічного морського права

1.2. Джерела міжнародного публічного морського права

1.3. Принципи міжнародного публічного морського права

1.4. Поняття суб'єктів міжнародного публічного морського права, їх класифікація

1.5. Держава як основний суб'єкт міжнародного публічного морського права

1.6. Міжнародна правосуб'єктність індивідів

РЕКОМЕНДОВАНІ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

1. Копенгагенский трактат о режиме Балтийских проливов 1857 года / Международно-правовой режим важнейших проливов и каналов // Бараболя П.Д., Иванащенко Л.А., Колесник Д.Н. – М.; Юрид. лит., 1965. – С. 35-39.

2. Конвенция относительно обеспечения свободного плавания по Суэцкому каналу 1888 года / Сборник договоров России с другими государствами, 1856 - 1917// [сост.: Козьменко И.В.]; Под ред. Адамов Е.А. - М.: Госполитиздат, 1952. - С. 271-276.

3. Договор союзных государств с Германией (Версальский договор) 1919 г. / Ключников Ю.В., Собачин А.В. Версальский мирный договор. - М., 1925. - С. 92, 98-99.

4. Конвенция и Статут о международном режиме морских портов 1923 года / Додин Е.В. Двусторонние соглашения Украины о торговом мореплавании: учеб. пособие / Додин Е.В., Кузнецов С.А., Аверочкина Т.В. / Под общей редакцией академика С.В. Кивалова. - Львов: «Сполом», 2009. - С. 349-364.

5. Международная конвенция об унификации некоторых правил о коносаменте 1924 года / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV.- С. 5-12.

6. Конвенция о режиме Черноморских проливов от 27 июля 1936 года / Международное право в документах. - М.: Международные отно­шения, 1982. - С. 508-514.

7. Устав Организации Объединённых Наций и Устав Международного Суда 1945 года / Устав ООН - инструмент мира / Ефимов Г.К. - М.: Наука, 1986.- 136 с.

8. Конвенція про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - № 4. - Книга 1.- Ст. 871.

9. Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 21. - Ст. 1178.

10. Конвенция об открытом море 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву /[сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - С. 5-9;

11. Конвенция о территориальном море и прилежащей зоне 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - С.10.

12. Конвенция о континентальном шельфе 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Пра­вовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ.- С. 15-16.

13. Конвенция о рыболовстве и охране живых ресурсов открытого моря 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое морепла­вание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - С. 17-19.

14. Международная конвенция об унификации некоторых правил о перевозке пассажиров морем 1961 года / Правила морской перевозки пассажиров: учеб.-метод. пособие / сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 15/IV. – С. 5-9.

15. Конвенія про полегшення міжнародного морського судноплавства 1965 р. // Офіційний вісник України. - 2006. - № 8. - Ст. 492.

16. Протокол об изменении Международной конвенции об унификации некоторых правил о коносаменте, подписанной в Брюсселе 25 августа 1924 года (Правила Висби) 1968 года / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Вис6ийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV. - С. 21-22.

17. Международные правила предупреждения столкновений судов в море, 1972 = International Regulations for Preventing Collisions at Sea, 1972. - М.: РосКонсульт; МГАВТ, 2001. - 96 с.

18. Міжнародна конвенія по запобіганню забрудненню з суден 1973 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004 р. - № 4. - Книга 1. - Ст. 832.

19. Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2006. - № 5.- Книга 1,- Ст. 1103.

20. Конвенция о Международной организации морской спутниковой связи (ИНМАРСАТ) // Безопасность судоходства. Правовое регули­рование поиска и спасания на море: учеб. пос.: в 2 ч. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: ИНКО Сервис, 1998. - Ч. 1. - 1998. - С. 11-28.

21. Эксплуатационное соглашение международной организации мор­ской спутниковой связи (ИНМАРСАТ) // Безопасность судоходства. Правовое регулирование поиска и спасания на море: учеб. пос.: в 2 ч. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: ИНКО Сервис, 1998. - Ч. 1 - 1998.- С. 29-38.

22. Договор о постоянном нейтралитете и эксплуатации Панамского канала 1977 года / Действующее международное право. Документы в 2-х т. - Т. 2. Составители: Ю.М. Колосов Э.С. Кривчикова. Учебное пособие - 2002. - С. 405-407.

23. Протокол к Договору о постоянном нейтралитете и эксплуатации Панамского канала 1977 года // Действующее международное право. Документы в 2-х т. - Т. 2. Составители: Ю.М. Колосов, Э.С Кривчикова. Учебное пособие. - 2002. - С. 408-410.

24. Конвенция Организации Объединенных Наций о морской перевозке грузов 1978 года (Гамбургские правила) / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV. - С. 23-42.

25. Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несения вахти 1978 року // Офіціний вісник України. - 2009. - № 60. - Ст. 2148.

26. Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року // Офіційний вісник України. - 2005. - № 23. - Ст. 1335.

27. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - № 4. - Книга 1. - Ст. 921.

28. Конвенция ООН по морскому праву от 10 декабря 1982 года / Кон­ституция для океанов (UNCLOS 82): учебно-методическое пособие // [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]; под ред. С.В. Кивалова. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - 250 с.

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

1. Аверочкина Т.В. Двухсторонние договоры о морском торговом судоходстве как основа правового режима пребьівания судов в иностранных портах / Т.В. Аверочкина // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Всеукраїнської наукової конференції «Пра­вове життя сучасної України» / Відп. ред. д-р юрид» наук., проф. Ю.М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. - О.: Фенікс, 2008. - 568 с. (С. 223-225).

2. Аверочкина Т.В. К вопросу о правовом режиме судна в морском порту / Т.В. Аверочкина // Материалы докладов XVI Международ­ной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломо­носов» / Отв. ред. И.А. Алешковский, П.Н. Костылев, А.И. Андреев. [Электронный ресурс] — М.: МАКС Пресс, 2009. - С. 5-7.

3. Аверочкина Т.В. Нормы о таможенных формальностях в двухсторон­них соглашениях Украины о торговом судоходстве / Т.В. Аверочкина // Матеріали Міжнародного наукового симпозиуму курсантів, студентіев та молодих вчених «Актуальні проблеми правового регулювання в сфері реалізації сучасної митної політики держави», 27-28 березня 2009 р., Академія митної служби України. - С. 19-20.

4. Аверочкина Т.В. Режим морского порта, судоходных путей и транзита в документах Лиги Наций / Т.В. Аверочкина // Митна справа. - 2008. -№4.-С. 47-48.

5. Аверочкина Т.В. Режим экипажей судов в двухсторонних соглашени­ях Украины о торговом мореплавании / Т.В. Аверочкина // Правове життя сучасної України: тези доповідей Міжнародної наукової кон­ференції професорсько-викладацького і аспірантського складу / Відп. ред. д-р юрид, наук. проф. Ю.М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. - О.: Фенікс - 2009. - С. 283 - 285.

6. Аверочкіна Т.В. Колізії національних законодавств при працевлашту­ванні моряків на судна іноземних судновласників / Т.В. Аверочкіна // Актуальні проблеми політики: Зб. наук, праць - Одеса: Фенікс, 2006. - Вип. 29. - С. 461 - 464.

7. Аверочкіна Т.В. Морський торговельний порт - орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони / Т.В. Аверочкіна // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук, праць - Одеса: Юрид. Л-ра, 2004. - Вип. 22. - С. 517 - 520.

8. Аверочкіна Т.В. Норми-стандарти підготовки та дипломування моряків: місце у системі правових норм та правова природа / Т.В. Аверочкіна // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006, - № 7 (57).-С.111 - 115.

9. Аверочкіна Т.В. Організація системи з підготовки та підвищення кваліфікації моряків в Україні / Т.В. Аверочкіна // Суспільство. Держава. Право. - 2004. - Вип. 4. Морське право. - С. 54 - 56.

10. Аверочкіна Т.В. Правова природа стандартів підготовки та дипломування моряків / Т.В. Аверочкіна // Південноукраїнський правовий часопис. - 2006. - № 1. - С. 137 - 139.

11. Аверочкіна Т.В. Правові колізії в регулюванні працевлаштування моряків на судна іноземних судновласників / Т.В. Аверочкіна // Митна справа. - 2006. - № 1.

12. Аверочкіна Т.В. Режим як основа правопорядку морського порту / Т.В. Аверочкіна // Сучасний правопорядок: національний, інтегративний та міжнародний виміри: Тези Міжнародної науково-практичної конференції / За заг. ред. Ю.М. Оборотова. - О.: Феникс, 2008. - С. 148-150.

13. Аверочкіна Т.В. Участь органів місцевого самоврядування в управлінні спеціальними (вільними) економічними зонами / Т.В. Аверочкіна // Митна справа. - 2005. - № 2. - С. 60 - 63.

14. Александрова К.И. Материалы БИМКО по вопросам морского права / К.И. Александрова. - М., 1972. - 125 с.

15. Багрий-Шахматов Л.В. Некоторые вопросы уголовной ответствен­ности лоцманов за нарушения правил безопасности мореплавания, допущенные при проводке судов / Багрий-Шахматов Л.В., Дришлюк И.А. // Актуальные правовые вопросы борьбы с преступностью / Редкол.: Ведерников Н.Т., Свиридов М.К., Филимонов В.Д. (Отв. ред.) - Томск: Изд-во Том. ун-та - 1988. - С. 101-106.

16. Балобанов А., Бианко Р. Очерки по гражданскому процессуальному арбитражу: Учебное пособие. – О., 2001. – 226 с.

17. Балобанов А., Бианко Р., Рейно Ж. Очерки по юридической ответственности на транспорте: Учебное пособие. – О., 2001. – 85 с.

18. Балобанов А.О. Деятельность Европейского Союза по правовому обеспечению безопасности мореплавания. – Одесса: ОНМУ, 2003. – 228 с.

19. Балобанов А.О., Логинов О.В., Жюльен О., Бюссо В. Гражданский и арбитражный процесс Франции. Морское право Франции. – Одесса: ОГМУ, 2002. – 172 с.

20. Бекяшев К.А. Морское рыболовное право: учеб.[для студ. высш. и сред. учеб. завед.] /Бекяшев К.А. - М.: ТК Велби, издательство «Про­спект», 2007. - 560 с.

21. Бекяшев К.А. Правовые вопросы безопасности мореплавания в деятельности международной морской организации (ИМО) / К.А. Бекяшев // Сборник научных трудов ВЮЗИ. Актуальные вопросы теории современного международного права / Архилюк В.Н., Бекяшев К,А„ Комарова Л .А., Макаров О.И., и др.; Отв. ред.: Мелков Е.М. - М.: РИО ВЮЗИ, 1988. - С. 101.

22. Бергстранд С. Оффшорная регистрация судов (обзор и комментарии по ситуации с «удобными» флагами) /С. Бергстранд //Ежегодник морского права. - 1997. - Ч. 3. - С. 79-98.

23. Блинов Э.К. Комплексное обслуживание судов в морских портах / Э.К. Блинов, А,М. Дуберштейн. - М.: Транспорт, 1975. - 114 с.

24. Бойцов Ф.С. Морское право / Ф.С. Бойцов, Г.Г. Иванов, А.А. Мако­вский. - М. Транспорт, 1984. - 261 с.

25. Брухис Г.Е. Коммерческая эксплуатация морского транспорта: учеб. / Г.Е. Брухис, Н.А. Лущан. - М.: Транспорт, 1985. - 95 с.

26. Бурмистров М.М. Организация фрахтовых и внешнеторговых транспортных операций / М.М. Бурмистров. – М., 1982. - 80 с.

27. Варгас Р.А. Законодательство Панамы и проблема «удобных» флагов в современном международном праве / Р.А. Варгас // Морской тран­спорт и международное судоходство: правовые и экономические проблемы: материалы XIV Международной конференции «Мир на морях» (Москва, 15-18 июня 1990 г.). - М., 1990. – С. 381-386.

28. Горчаков С. Правовые аспекты регистрации судов / С. Горчаков // Юридическая практика. - 2007. - 6 февраля. - № 6. - С. 11.

29. Горшков Г.С. Правовое положение военных кораблей в иностранных водах и портах / Г.С. Горшков, И.Е. Тарханов // Вопросы международ­ного морского права. - 1965. - С. 75-83.

30. Гуреев С.А. Проблема иммунитета государственных морских торговых судов на современном этапе / С.А. Гуреев // Ежегодник морского права. - 1997. - С. 55-63.

31. Гуреев С.А. Свобода судоходства в открытом море. Исключительная юрисдикция государства над судами своего флага / С.А. Гуреев // Мировой океан и международное право. Открытое море. Международные проливы. Архипелажные воды. – М., 1988. - С. 45-46.

32. Демиденко В,В, К вопросу о реализации суверенитета УССР в тор­говом мореплавании /В.В. Демиденко // Развитие национальной государственности союзной республики на современном этапе. - К., 1990. - 95 с.

33. Демиденко В.В. Міжнародно-правова основа національного морського права України: теоретичні аспекти / Демиденко В.В. - Одеса: АО БАХВА 1995. - 104 с.

34. Демиденко В.В. Понятие судна в морском праве / В.В. Демиденко // Торговое мореплавание и морское право: сб. статей и материалов / Торгово-промышленная палата СССР. -1987. - Вып. 14. - С. 25-33.

35. Джавад Ю,Х. Морское право: учеб. [для студентов вузов] / [Джавад Ю.Х., Жудро А,К,, Самойлович П.Д.]. - М.: Транспорт, 1964. - 318 с.

36. Додін Є.В. Митні операції на морському транспорті: Навчально-методичний посібник /Є.В. Додін. - Одеса: Юридична Література, 2001. - 135 с.

Сучасне міжнародне морське право — це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові його простори і ресурси, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного прав'а — держав і їхніх об'єднань — міжнародних організацій і органів, наділених певними правами й обов'язками в сфері дії морського права.

Тому що просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обгрунтованою і правомірною позиція вчених, що вважають сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що включає в себе визначені положення і міжнародного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Світовий океан, що займає 71% території планети Земля, грав важливу роль у задоволенні господарських потреб і потреб її народів, що населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватно-правового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, «Consolato del Mare», «Закони Вісбі», Кодекс Ганзи, «Оле-ронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї — правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас вже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що зробили згодом вплив на формування міжна-родного-правового режиму територіальних вод. У праві Древнього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися в якості домініону цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права в якості системи норм, що визначають правовий режим морських просторів і правила їхній використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвитку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку. У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався по окремих морських регіонах і враховувало місцеві умови і традиції. Таким чином, з'явилися згадані вище «кодекси» — в якості регіональних джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, звичаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права. У феодальну епоху різко загострилися претензії великих морських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іспанія — на Тихий океан і Мексиканська затока, Англія — на північну Атлантику, Венеціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезська Республіка над Лігурийським. Характерною для цього періоду є активна участь у цих процесах католицької церкви. Претензії ряду держав навіть підкріпили буллами папи римські — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип свободи відкритого моря, що остаточно сформувався до кінця XVII століття: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У це ж час були початі перші спроби доктринального обгрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргументація на користь свободи відкритого моря була дана в праці фундатора науки міжнародного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Магу Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й інтереси міжнародної торгівлі потребують визнання відкритості морів. М. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб і що користування їм одною державою не повинна перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу морів були засновані на приватноправових, ци-вілістичних поглядах римських юристів. У визначеній мірі «раціональним зерном» обгрунтування свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою міжнародної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і його виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якогось держави, підпорядковано його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сторіччя англійський юрист А. Джентілі включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав територіальними водами. У це ж час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визначати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як правило, у межах від 3 до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних судів через територіальне море. М. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому судів інших держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне море», у який було включене і положення про право мирного проходу через нього іноземних судів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій — захисти своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодификації.

Протягом віків джерелами міжнародного морського права визнавалися винятково міжнародні звичаї. Бурхлива науково­технічна революція в галузі морського транспорту і всебічна інтенсифікація процесів дослідження і використання морів і океанів в ХХ ст. призвели до необхідності прогресивного розвитку і кодифікації морського права.

Перша конференція ООН з морського права відбулась в 1958 р. в Женеві. На ній було прийнято 4 конвенції з морського права:

• Конвенцію про відкрите море 195.8 року;

• Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону 1958 року; Конвенцію про континентальний шельф 1958 року; Конвенцію про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 року.

На конференції так і не вдалося досягти компромісу з пи­тання ширини територіального моря (3,6 чи 12 морських миль).

На Другій конференції ООН з морського права в 1960 р. в Женеві теж не вдалося вирішити це питання. Окремі держави почали довільно розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль, що призвело до напруження у відносина~ між морськими державами, які використовували свої морські флоти і залежали економічно від використання ресурсів світового океану.

Третя конференція ООН з морського права відбулася в 197 з-1982 роках, було проведено 11 сесій цієї конференції. ]з грудні 1982 р. на Ямайці на спеціальній сесії Конференції була підписана Конвенція ООН з морського права 1982 року, що визначила правовий режим морів і океанів. Конвенція набула чинності в 1994 р. після їі ратифікації 60 державами-учасницями.

Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими між­народними договорами. Конвенція ООН з морського права 1982 року має переважну юридичну силу ЩОДО Женевських конвенцій 1958 року для держав, які є учасницями всіх цих кон­венції (ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Конвенція ООН з морського права 1982 року – основне джерело сучасного міжнародного морського права. Вона складається з 17 розділів (320 статей), 9 додатків, які регулюють правовий статус і режим використання морських просторів.

На думку А. Л. Колодкін, в доктрині в цілому вироблений єдиний підхід до визначення поняття міжнародного морського права, яке є частиною міжнародного права і являє собою сукупність норм, спрямованих на встановлення режиму морських просторів і регулювання відносин між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з їхньою діяльністю в Світовому океані.

В. Н. Гуцуляк вважає, що міжнародне публічне морське право - це галузь міжнародного права, об'єктом якої є порівняно великий комплекс однорідних міжнародних відносин у зв'язку з використанням Світового океану.

У Морському енциклопедичному словнику дається більш стислий визначення міжнародного морського права: сукупність юридичних норм, які регулюють відносини у сфері морської діяльності. 12312

На думку Д. Коломбоса (Англія), міжнародне морське право - це суттєва частина міжнародного права, яка складається з принципів, що регулюють спілкування з морем, ведення морської війни і нейтралітет.

Міжнародне морське право - це галузь міжнародного публічного права, що визначає правовий статус морських просторів і порядок використання просторів і ресурсів у мирних цілях.

Основні принципи міжнародного морського права. Найбільш важливим і загально визнаним є принцип свободи відкритого моря. Ще наприкінці ХГХ ст. Отфейл відзначав, що море вільно в тому сенсі, що воно не може бути підпорядковано під владу (суверенітет) ніякого народу; що ніякої володар, як би він не був могутній, не може мати претензії диктувати закони,навіть самої слабшає нації, на цьому великому просторі морей5.

Даний принцип закріплений у ст. 87 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Він означає, що відкрите море відкрите для всіх держав, як прибережних, так і не мають виходу до моря. Свобода відкритого моря визначається відповідно до умов, регламентованими Конвенцією 1982 р. і іншими нормами міжнародного права. Вона включає, зокрема, як для прибережних держав, так і для держав, що не мають виходу до моря: а) свободу судноплавства;

б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; г) свободу зводити штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права; д) свободу рибальства; е) свободу наукових досліджень.

Всі держави здійснюють ці свободи, належним чином враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря. На думку А. Л. Колодкін, «принцип свободи відкритого моря є принцип імперативний, вищий принцип jus cogens».

Наступним принципом міжнародного морського права є принцип використання відкритого моря в мирних цілях.

Головне завдання цього принципу полягає у виключенні застосування сили або загрози силою в морській діяльності держав і в кінцевому рахунку заборону військової діяльності держав на морях і в океанах, забезпеченні на ділі лише мирного використання просторів Світового океану.

Даний принцип спочатку був закріплений в Договорі про заборонурозміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971

У загальній формі цей принцип відображений у ст. 88 Конвенції ООН з морського права 1982 р. У цій статті зазначено, що відкрите море резервується для мирних цілей. У преамбулі цієї Конвенції відзначається, що встановлений нею правової режим має сприяти використанню морів і океанів у мирних цілях. Згідно зі ст. 141 Конвенції міжнародний район морського дна «відкритий для використання винятково в мирних цілях». Такі ж розпорядження закріплені відносно режиму виключної економічної зони (ст. 58), транзитного проходу через міжнародні протоки (ст. 39) і архіпелажних води (ст. 54), морських наукових досліджень (ст. 240).

Принцип раціонального використання морскіхресурсов також є одним із значущих принципів міжнародного морського права. Він виник на початку XX ст. і був відображений у двосторонніх договорах про рибальство і остаточно сформульовано в Женевській конвенції про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р. В ст. 2 Конвенції під словами «охорона живих ресурсів відкритого моря» розуміється сукупність заходів до забезпечення оптимуму стійкої видобутку цих ресурсів, необхідних для досягнення максимуму постачання продуктами харчування та іншими морськими продуктами. Держава, громадяни якого займаються ловом з фонду або фондів риби чи інших живих морських ресурсіву районі відкритого моря, де громадяни інших держав рибальством не займаються, зобов'язана приймати, в міру потреби, у відношенні своїх громадян в даному районі заходів для охорони відповідних живих ресурсів (ст. 3).

Цей принцип отримала подальший розвиток у розділі 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Відповідно до ст. 117 цієї Конвенції всі держави вживають таких заходів або співпрацюють з іншими державами у прийнятті у відношенні своїх громадян таких заходів, які виявляться необхідними для збереження ресурсів відкритого моря. У ст. 119 Конвенції перераховані заходи щодо збереження живих ресурсів відкритого моря.

Що стосується мінеральних ресурсів, то в розділі 3 частини XI Конвенції визначено заходи щодо раціонального освоєння цих ресурсів на морському дні.

Принцип запобігання забруднення морського середовища. Вперше цей принцип був закріплений у Міжнародній конвенції по запобіганню забруднення моря нафтою 1954 Згідно преамбулі у Конвенції закріплені погоджені заходи для запобігання забрудненню моря нафтою, виливаємо з суден. Конвенція встановлює заборонені для зливу нафти зони.

Женевська конвенція про відкрите море 1958 р. (ст. 24) зобов'язує кожну державу видавати правила для попередження забруднення морської води нафтою з кораблів або з трубопроводів або в результаті розробки або розвідки поверхні морського дна або його надр, беручи при цьому до уваги постанови діючих договорів поданого питання.

Розглянутий принцип детально розкрито у Конвенції по запобіганню забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів

1972р., Міжнародної конвенції по запобіганню забруднення з суден 1973 р., Протоколі про втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення речовинами іншими, ніж нафта

1973р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 р. (з наступними змінами), а також в більш ніж 20 конвенціях щодо запобігання забруднення регіональних морів.

Становлення принципу запобігання забрудненню морського середовища завершилося у зв'язку з прийняттям Конвенції ООН з морського права 1982 р. Стаття 192 Конвенції в імперативній формі зобов'язує держави захищати та зберігати морське середовище. Конвенція визначає заходи щодо запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднень морського середовища (ст. 194), зобов'язує держави не переносити збитки або небезпека забруднення і не перетворювати один вид забруднення в іншій (ст. 195). Конвенція містить перелік вимог щодо запобігання забруднення з що знаходяться на суші джерел (ст. 207), забруднення, що викликається діяльністю на морському дні (ст. 208), забруднення, що викликається похованням (ст. 210), забруднення з суден (ст. 211), забруднення з атмосфери або через неї (ст. 212).

Принцип свободи морських наукових досліджень вперше закріплений у ст. 87 і в частині XIII Конвенції ООН з морського права 1982 р. Свобода наукових досліджень єодним з елементів свободи відкритого моря. Згідно зі ст. 238 всі держави незалежно від їх географічного положення і компетентні міжнародні організації мають право проводити морські наукові дослідження за умови дотримання прав і обов'язків інших держав, передбачених у Конвенції 1982 Стаття 240 визначає загальні принципи проведення морських наукових досліджень. Конвенція встановлює порядок проведення досліджень в територіальному морі (ст. 245), у виключній економічній зоні і на континентальному шельфі (ст. 246), на морському дні (ст. 255). Держави і компетентні міжнародні організації зобов'язані надавати інформацію прибережному державі про характер і цілі проекту, метод і засобах ведення досліджень, точних географічних районах.

Ряд російських авторів до числа принципів міжнародного морського права відносять принцип загальної спадщини человечества1. Однак цей принцип не носить загального характеру. Він стосується тільки ресурсів і просторів морського дна за межами континентального шельфу. Поширення його на інші простори і ресурси неприпустимо. З цієї причини не можна визнати принципами міжнародного морського права як галузі міжнародного права принцип суверенітету держав над територіальними водами, принцип виняткової юрисдикції держави над судами.

Суб'єкт міжнародного морського права - це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Суб'єктами міжнародного права є: держави; нації і народи, що борються за своє національне визволення; міжнародні організації; державоподібні суб'єкти. Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, - із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації - із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи - при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного міжнародного права своїх прав і обов'язків. Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Всі суб'єкти міжнародного міжнародного права діляться на: основні (первинні) - держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. Їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків. Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права.

Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах; похідні (вторинні) - міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше - це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час - Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.). Похідні суб'єкти міжнародного міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів - держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

Згідно зі ст.1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного морського права повинна мати: постійне населення, визначену територію, уряд, спроможність вступати у зносини з іншими державами.

Проте в сучасному міжнародному морського праві йдеться про три основні складові держави: територія, населення, публічна влада, під якою розуміється суверенна влада (над нею не може бути ніякої іншої влади). Крім того, публічна влада має бути ефективною (легітимною). Хоча це оцінювальне поняття, і тому посилання на ефективність не завжди дозволяє вирішити питання про правосуб’єктність держави.

Усі держави рівноправні та володіють суверенітетом. Проте у міжнародному праві переважає думка, що абсолютного суверенітету не існує (нерідко він обмежується з метою забезпечення прав людини, забезпечення безпеки тощо). Юридична рівність держав як суб’єктів міжнародного права означає, що ніхто не може нав’язувати свою волю, обов’язки без її згоди. Держави в односторонньому порядку можуть визнати свій правовий статус. Наприклад, відмовляючись від певних союзів, не бажають вступати в певні міжнародні відносити і цим самим звужують коло своїх прав та обов’язків або проголосити статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо), оголосити себе безядерною державою тощо.

Держави мають право:

• укладати міжнародні договори;

• брати участь у діяльності міжнародних організацій;

• підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;

• виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

• у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов'язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Обов'язки держав:мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет). У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших - є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави: - у силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їхнє населення; - взаємно погодилися визнавати право патриманіальної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців; - на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства); - регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.

д.); - у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав. Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб. Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації. Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) - це передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин. У міжнародних документах про права людини (Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

Склад правосуб'єктності фізичної особи: правоздатність; дієздатність; деліктоздатність. Правоздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Дієздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття. Деліктоздатність - це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення.