1.2 Історико-етнографічна частина

Вітер — це, передусім, вільний простір. За стародавніми уявленнями, вітер це рухоме повітря, яке асоціювалося з порожнечею, а згодом — із місткістю, в якій опинилися першостворені речі — небесні світила, рослини та істоти. Вітер, повітря в міфології сприймалися як божества, що відділили небо від землі, адже на початку небо-батько й земля-мати були нероздільними. І тільки пізніше народжені ними діти силоміць відокремили їх одне від одного. Відтоді божество Вітер (за іншими міфами, древо) тримає на собі небо, не даючи йому знову злитись із землею і розчавити створений світ.[7]

Міфологічний; священний шлюб; неба і землі ілюструє загадка: “Тато високий, мама низька (за іншими варіантами: широка, плоска), син кучерявий, невістка сліпа” (небо, земля, вітер, ніч). Про “кучерявість” вітру поговоримо дещо пізніше, а щодо невістки, то її характеристика “сліпа” охоплює цілий комплекс давніх уявлень (про шлюб, потойбіччя, протиставлення “свій—чужий”, міфологему “зрячості”) й пов'язана з весільним ритуалом, у якому наречена мусила вдавати, що сліпа.

Відгомоном давніх світових міфів про боротьбу богів і водночас свідченням невгасимого інтересу до могутніх природних явищ можна пояснити появу в різних фольклорних жанрах сюжетів про змагання вогню, води, вітру, морозу, сонця тощо. У популярній серед дітей казці розповідається, як зустрілися Вітер, Мороз і Сонце з дівчиною, яка сказала “здрастуй”, та не було зрозуміло, кому. Вони її наздогнали й перепитали. “А вона стала, подивилась-подивилась: “А кому я сказала? Отому чубатому”. Розсердилися Сонце й Мороз, захотіли її один спалити, а другий заморозити, але Вітер її захистив”.

Перемога вітру в казці має своє міфологічне обґрунтування. Те, що дівчина називає вітер чубатим, з одного боку, співвідноситься з еротичним значенням кучерявого волосся, а з другого — ототожнюється з рослинами, які мають здатність витися й символізують родючість (хміль, горошок, огірки, барвінок тощо). На побутовому рівні існує жарт: “завагітніти від вітру”, а в казці це значення, вже без гумору, втілюється в мотив чарівного народження. Була в короля одна донька. Він так оберігав її, що навіть замурував вхід до кімнати, в якій перебувала королівна. “От стала та королівна біля стіни, а в тім мурі була дірка, і вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопчика”.

Еротична, запліднююча функція вітру (“без вітру не родить жито”) яскраво виявляється в піснях про кохання, насичених також іншими любовними образами-символами: рожі (“Ой піду я, піду долом долиною,// Ой стопчу я, зломлю рожу з калиною.// Вітер повіває, вона процвітає”); жита, пшениці (“Ой у полі вітер віє, а жита половіють,// А козак дівчину та й вірненько любить...”); калини (“Ой повій, вітер, яром// На пшениченьку яру,// Ой повій на долину,// На червону калину”). Не випадково у пісню про кохання потрапляє горіх (“Вітер віє, шелевіє по дрібній лещині,// закохався парубочок в молодій дівчині”), і, звичайно ж, вода (“Ой по горі, ой по горі// Вітрець повіває,// Там дівчина воду носить,// Горіх поливає”) — найпоширеніші символи кохання, парування, шлюбу.[9]

У віруваннях українського народу з вітром пов'язана символіка народження і смерті. У хаосі, який передував космосу, — простору (отже, й вітру) не було. Збереглося замовляння, яке відсилає пристріт і хвороби туди, “де вітер не віє, і сонце не гріє, куди людський глас не заходить...” — у потойбіччя, царство хаосу. У космології вітер виступає як божий дух, що входить до нерухомого тіла й зароджує в ньому життя. В антропоморфній версії створення світу, відомій у міфології багатьох народів, дихання жертви-першолюдини перетворилося на вітер. В Україні поширені апокрифічні легенди про створення людини Богом і Сатанаїлом. Сатана виліпив тіло людини, а душу (життя) в неї вдихнув Бог. Герої казок або їхні помічники — тварини, наділені надприродною силою, — за допомогою “дмухання” здійснюють чарування. “Приїхали до моря. Вони зупинилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася суха дорога”. Чарівний кінь “дмуханням” охолоджує кипляче молоко, в якому купається і стає красенем молодий хлопець, але зварюється без магічної допомоги старий цар.

Атрибути вітру (також повітря й неба): хустки, рушники — використовуються у ворожіннях і казках. Хусткою махають, щоб викликати вітер і таким чином налагодити зв'язок із потойбіччям або щоб відновити ситуацію творення космосу з хаосу, скориставшись притаманною йому енергією “вибуху”. Сонцева дочка з казки “Безщасний Іван” махнула навхрест хустиною та й сказала: “Рубайсь, Дерево, возись, дерево, й кладись, дерево”. Казковий волик загадав героєві дістати в нього з вуха хусточку. “Він витяг, махнув, і поперед його став міст. Махнув назад — аж ламається міст”. Сакральні предмети — храмові воздухи, балдахіни, скатерки тощо — також символізують небо.

До стихії повітряного простору причетні духи, божества і створіння, які мають здатність літати, пересуватися в цьому просторі. До таких істот належать передусім птахи й літаючі комахи, метелики, мухи, які в народній свідомості уособлюють душі померлих предків, отже, сполучають світи живих і померлих.

Таким, що має крила й літає, у фольклорі виступає змій (“От став змій налітати, став паруси напускати”). З його наближенням з'являється вітер, здіймається буря. Змій — демонічна істота, представник потойбіччя. У легендах — це мрець, який “ходить” до своєї живої жінки, відвідує дівчат і молодиць у вигляді красеня. У билинах він — ворог руської землі, у казках — викрадач жінок, володар золотого, срібного й мідного царства, повелитель вод. У колядках за змієм збереглося значення тотемної тварини; як і сокіл, він просить молодця не стріляти в нього (“я не сокіл — я ж твій батенько”), обіцяє стати “у великій пригодоньці”.

Часом вітер, птах і змій виступають в одній особі. Борей (бог вітру в античній міфології) зображувався у зміїній подобі. У казці зятями селянина стають: в одних варіантах — Сонце, Мороз, Вітер; в інших — місце Вітра заступає Ворон Воронович: “Коли — як схопиться бура, да мороз, да вітер, да сонце припекло — тому діду мішок грошей кинуло на віз, а дочку забрало”.

Вітер, як своєрідний замінник образу світового древа, іноді асоціюється з дорогою. У традиційних висловах бажають “попутного вітру” або посилають “на три вітри”. Загадка порівнює дорогу і змію в їхній функції посередників, виявляє їх символічну подібність: “Лежить Гася — простяглася: як встане — до неба достане”. Гася — гадина, змія. Пізніше слово втратило своє змістове значення і стало сприйматись як жіноче ім'я. Первинне ж призначення загадки було не лише поєднати дорогу і змію за ознаками зовнішньої схожості (властивість витися, закручуватись), а й нагадати про космогонічну природу обох форм світового древа.

Є кілька образів вітру, серед них — негативні й позитивні. Негативне значення закріпилося за сильним вітром, вихором, позитивне — за легеньким вітерцем (а якщо навіть “буйнесеньким”, то з ласкаво-емоційним забарвленням:

Сто вітрів мій вік запріг

Сиву хату розхитати...

(І. Драч)

Повій, вітре, буйнесенький

З глибокого яру

Прибудь, прибудь, мій миленький,

З далекого краю.

Щоправда, пом'якшений тон не змінює несприятливої для героїні ситуації: як не може віяти буйний вітер із яру, так і миленький не може прибути до дівчини.

У художній мові вітер може уособлювати життєві труд­нощі, неприємності, що їх має подолати людина: вітер шко­дить, із ним ведеться боротьба, перемагає той, хто опирається, не здається.

Вітер буйний, непощадний!

Маєш силу ти велику:

Через степ, діброви й море

Дмеш і рутишся одвіку.

Як солому серед лісу Дуба з коренем положиш;

Я ж один стою нерушний, —

Ти зломить мене не зможеш.

(Я. Щоголів)

Лагідний, теплий, легенький вітер у колисковій гойдає люльку, заколисує дитину: “Буде вітрець повівати, а дитина буде спати”. Такий вітер асоціюється із зародженням, диханням, життям (порівняйте: “Під носом вітер є”, тобто є життя).

З іншого боку, вітер виражає ідею суму, журби; його завивання нагадують плач людини за втраченою молодістю, розвіяними надіями тощо; негативна оцінка змінюється на позитивну. Наприклад:

Осінній вітер, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над синим мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати.

Я довго, пильно слухав стопу твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре, брате' Як мене побачиш

Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?.,

(І. Франко)

Вітер символізує різні вияви людського духу, передусім - волелюбства, прагнення до свободи, часом вітер — символ руйнації старого, віджилого, праведного гніву. Типовий народний епітет — буйний. Наприклад;

...Буйний вітер

Розходився на волі.

гуля собі, нема йому

На світі зупини,

гуля собі через гори

Та через долини.

Коли б мені, вітре буйний,

На час твої крила,

Тоді б мене людська доля

Нічим не спинила...

(О. Афанасьєв)

Порівняльна форма вітром вживається на позначення стрімкості, швидкості: «Вхопила вона ту мітлу і вітром за ним (С.Васильченко).

Одним з найбільш руйнівних проявів вітру які ми можемо зустріти на нашій території – буря. Буря може уособлювати сили зла, що переслідують людину, тяжкі часи, котрі затьмарюють життя. Це та негода, попри дії якої треба вистояти, втриматися.

Промчалась та буря-негода палка надо мною,

Але не зломила мене, до землі не прибила,

Я гордо чоло підвела,

І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,

І в серці моїм переможнії співи лунають.

(Леся Українка)

Поняття бурі може пов'язуватись із усвідомленням необхідності долати труднощі, виявляючи мужність, із честю виходити із складної ситуації (показова назва ранньої поетичної збірки М. Рильського "Крізь бурю і сніг", що має підкреслено символічне спрямування).

Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу! (Леся Українка)

Вітер, вихор, ураган ототожнюються в народних уявленнях із різними демонічними образами, особливо із “заставними” мерцями — самогубцями, вішальниками, утоплениками, різного роду нечистою силою. В Карпатах про вихор говорять: “Відьма танцює”; з вітром асоціюються такі демонічні персонажі, як повітруля, вітряниця, іноді його називають “чортовим весіллям”. З вітром пов'язані страшні прокляття: “щоб тебе буря вивернула”, “щоб ти піднявся вихором”.

Та найжахливішою є сила батьківського (особливо материного) прокляття. Проклятих дітей земля не приймає, і вони гасають по світу вихором і бурею. Селяни Куп'янського повіту на Харківщині розповідали, що не раз бачили, як із вихором з'являлись і зникали то дуже худий чоловік, то панич у капелюсі, з палицею. То були змалку прокляті своїми матерями діти, які відтоді “гуляють по світу то вихором, то бурею”.

Існує уявлення про зв'язок вітру з утоплениками, “заставними” мерцями. Є надзвичайно цікаве етнографічне свідчення з того ж повіту, яке пов'язує вітер із русалками й почасти проливає світло на загадкову для науковців постать Марени. Старі люди кажуть, що “купатися з Маринкою не можна тому, що завжди, як тільки Маринка зануриться у воду, налітає страшенний вихор. Це нечиста сила з'являється за Маринкою, яка, на думку деяких, є “старшою русалкою”. Цінною в цьому повідомленні є вказівка на те, що Марена і є русалка — “старша русалка”.

В уявленнях народу образ вітру певною мірою матеріалізується (якщо у вихор кинути серп або ніж, на лезі залишиться кров), проте вигляд його невизначений, аморфний. Демонологічні істоти, які ототожнюються з вітром, так само мають непевні ознаки: “хтось”, “щось”, “стукнуло”, “налетіло”, “понесло”, “свиснуло”, “з вітром пішло”, — тобто їх зазвичай не бачать, а більше чують або помічають їхню присутність у діях.

Ця невловимість зовнішності й суті вітру як природно-міфічного явища (“Nie mam data ani duszy”, як кажуть поляки) спостережливо зафіксована в загадках: “Прийшов хтось та взяв щось: бігти за ним, та не знаєш за ким” (вітер) і “Прийшов нєхта, узяв нєшта, ні як дагнаць, ні у єго адабраць” (смерть).

Типовою особливістю народного мислення є здатність визначати непізнані, загадкові об'єкти шляхом заперечення. Так, і вітер підпадає в загадці під клас предметів, які кваліфікуються за допомогою заперечувальних характеристик: “Без рук, без ніг, дерево ламає”. Початкова формула “без рук, без ніг, а ...”, яка вживається у багатьох загадках про могутні сили природи й сакральні предмети, має заперечити профанний погляд на ці речі. У міфопоетичній свідомості відсутність кінцівки свідчить про причетність істоти до божественного та хтонічного світів. Позбувшись притаманних людям особливостей (рук і ніг), об'єкти загадки не тільки не стають від того ущемленими — вони набувають надприродних властивостей і надзвичайної потужності у світі між хаосом і космосом, що передував усталеному порядку й був основою його творення.[9]

Вивчення історичного та творчого здобутку багатьох народів, а зокрема українського та творів мистецтва дали підґрунтя та основу для пошуку художнього образу для подальшого розкриття теми вітру у дипломній роботі.

Для передачі враження, було вирішено використати елементи хвиль, які своїм емоційним, семантичним або історичним значенням здатні створити у людини певний набір асоціацій, які при вдалому поєднанні формують це враження.