Частина перша філософія буття і пізнання

РОЗДІЛ І

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ її ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Тема 1

ФІЛОСОФІЯ, її ЛЮДСЬКІ ВИМІРИ І СМИСЛ

Філософія — це епоха, осягнена розумом.

Гегель

Людина — єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати ідеєю. Ідея — це думка, що містить мету діяльності і вира­жає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб’єкта, які становлять певну світоглядну систему. Світогляд — одна з форм сві­домості людини, невід’ємний атрибут життєдіяльності людей. Спосо­бом його існування виступає філософія, а також суттєві “виміри” людини, включаючи її потенціальні можливості та призначення. Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень пого­джуються, остільки вона не тільки обгрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання, вірування в неї. Тому окре­мі філософи дотепно називають її вірознанням. Подальше поглиб­лення, уточнення знань про предмет філософії стане можливим зав­дяки знайомству з основними функціями, напрямками, течіями, шко­лами філософії.

Метою розгляду даної теми є аналіз феномена світогляду, його структури, історичних форм і особливо філософії, її власної природи і значення в особистому та суспільному житті людини.

Світогляд як духовно- Аналізові світогляду, проясненню даного по- практичний феномен ^нятгя Ф^ілосоФ^и України приділяли пильну

увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапля­ється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знан­ням. Проте зв’язок світогляду із знанням не означає їхньої тотож­ності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу яко­го покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупніс­тю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрід­ний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу лю­диною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знан­ня іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу “не хочеш — примусимо”.

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконання­ми та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є “само”, тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов’язана з важкими пошуками нових шляхів будів­ництва державності і формування національної культури. Для філо­софії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон’юнктурщи­ною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десяти­літь є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком запере­чують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь озна­чає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеп­лення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін “світогляд” не слід розуміти буквально, як лише систему по­глядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і

6

цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб’єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між дум­кою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соці­альну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до прак­тичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчут­тя, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філо­соф К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світогля­дів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптиміс­тичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано-траге- дійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розу­міння як компоненти людської суб’єктивності по-різному представ­лені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманіт­ність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумін­ням, а в філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосві­домості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоро­вий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впо­рядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структуру- ється чи класифікується, об’єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з’єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Дос- тоєвський у підготовчих матеріалах до роману “Підліток”, почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкро­ївши серце.

7

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття про­тиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, тран­сцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уяв­лення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузлови­ми категоріями якої виступають поняття “світ” і “людина”. Через ці поняття суб’єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і фор­мує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсаль­ним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також прак­тичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь- якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві­домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культу­ролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німець­кого філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німець­кий мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ “зсередини” від­повідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислите­лів у двадцятому столітті з’явилась значна кількість літератури, при­свяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції —

О.Ф.Лосєва та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тоб­то ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморф­них істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідо­мості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по- перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наяв­ності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою

силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду вза­галі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формаль­но майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспектив­ний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотво­рення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчле­нованості буття на суб’єкт та об’єкт, а нероздільність людини і кос­мосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчут­тя. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розу­міючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшов­ши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсяк­час будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гір­шому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий від­биток на життя людства у XX столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфіч­ною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть про­тиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфоло­гічні ж персонажі (а в пізніх міфах “язицьких релігіях” і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси вип­

9

ливають. Зв’язок із богом через культ та релігійну організацію (церк­ву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до пев­ної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв’язку з цим віра в бога та над­природний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релі­гію творить народ, він є і суб’єктом і об’єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обгрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: “Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного... Ні­коли любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припинять­ся, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасуєть­ся” (Кор., 13, 1-3).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв’язку індивіда з ро­дом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням свя­тості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам’ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою.

Філософія. Філософія як теоретичний світогляд поряд

Її предмет та функції >³ наукою, мистецтвом, мораллю, правом —

одне з видатних надбань людської цивілі­зації та культури. Вона — не тільки візитна картка цивілізації і куль­тури, а й їхня основа та животворний фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлю- ючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх ство­рили, не мають буття поза часом та простором. На них лежить відби­ток певної епохи, країни. Це аксіома. Але в ній виражена тільки час­

10

тина істини щодо походження та творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби ця аксіома виражала всю істину, то філософські ідеї та школи народжувались і гинули б у часових та просторових межах окремих епох і країн. Але цього не відбувається. Ідеї, проблеми, дум­ки зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просто­рових та часових меж. Багато у філософії належить, або належатиме, тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки фі­лософських проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв’язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, ме­тоди, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріаль­ного і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?

Ми навели далеко не повний перелік “вічних” філософських проб­лем. Але розвиток суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про співвідношення статичних і динамічних закономір­ностей у науковому пізнанні, можливостей “штучного інтелекту” тощо. Звичайно, “вічні” філософські проблеми під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов вирішуються по-новому.

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, “інваріантних” функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, — до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнен­ня і розв’язання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, цін­нісна та праксеологічна функції.

Питання про функції філософії тісно пов’язане з питанням про предмет філософії. Історично поняття предмета філософії змінюва­лось і має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. До об’єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філо­софських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільст­во), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних при­

11

чин відносяться своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або те­чією. Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предме­та філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від істори- ко-філософської рефлексії виявлення реального, об’єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах.

Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Аріс- тотель як “першу філософію”. “Перша філософія” в своєму предмет­ному визначенні — це вчення про “перші роди сущого” і своєрідна “наука” про надчуттєві принципи буття. Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін "метафізика" (від гр. meta та physika — "після фізи­ки”) для позначення Книги Арістотеля про “перші роди сущого”. Метафізика Арістотеля — одна з перших спроб самовизначення філо­софії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знан­ня. Але в цілому в античній філософії провідною є тенденція вклю­чення до предмета філософії не тільки специфічної філософської “предметності”, а й усієї “предметності” об’єктів конкретного, в тому числі об’єктів виникаючого наукового знання. У зв’язку з цим філо­софія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук.

На відміну від Арістотеля, для предметного визначення метафізи­ки, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосо­вуючи і переосмислюючи філософські ідеї Арістотеля до католицько- християнської релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути служанкою теології. Як підкреслює В.В.Соколов, згід­но з Фомою Аквінським “... наука та нерозривно зв’язана з нею філо­софія виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке відрізняє... теологічну доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному писанні. Але така радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної різниці предметів філософії та тео­логії, галузей їх застосування”.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних проце­сів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодаль­ному. Наприкінці XVI — початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небесних тіл, астро­номії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в си­

12

стемі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв’язування цієї проблеми вияви­лись дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натур­філософію — особливе філософське вчення про природу, або як мета­фізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на уза­гальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку пред­метів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змі­нами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють “розриви” між окремими наука­ми. Наука синтетично зв’язує в єдину систему якісно різні галузі знань. Це був хоча й об’єктивний, але не стихійний процес. На його адек­ватне осмислення великий вплив мав діалектичний метод філософії, який спочатку в рамках німецької класичної філософії розробив Ге­гель, а потім матеріалістично обгрунтували К.Маркс та Ф.Енгельс. Справа в тому, що в філософії і в конкретних науках XVII, XVIII ст. в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Тер­мін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається не тільки для позначення теоретичної філософії або спекулятивної філософії (особливо на Заході), але і як позначення філософського методу, про­тилежного діалектиці. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвива­ються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового — “немає нічого нового під місяцем”.

Діалектичний метод у філософії на противагу метафізиці напо­лягає на принципах універсального зв’язку всіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та принципі розвитку її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. За­раз же важливо підкреслити, що філософський метод діалектики Маркса і Енгельса розвивався з позицій матеріалізму на відміну від ідеалістичної діалектики Гегеля. Це необхідно враховувати, оскільки у визначенні предмета філософії суттєвими є питання про співвідно­шення матерії та свідомості, або, що по суті те ж саме, природи та духу. Це питання Енгельс назвав “основним питанням філософії”. Похідним від такої універсальної постановки питання є питання про співвідношення суб’єкта та об’єкта пізнання.

Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це виз­нання матеріалізмом того, що основою світу є об’єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості. У

13

визначенні Енгельсом предмета філософії поєднується матеріалізм та діалектика. Таким предметом є загальні закони розвитку природи, людського суспільства та мислення. Це визначення в своїй основі зберігає право бути ядром узагальнень особливостей сучасного стану конкретних наук та філософії, сучасного стану вирішення питання про предмет філософії.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб’єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків залежить характер відповіді на питання, що таке філософія сьогодні, що таке її предмет?

Ці критерії є сьогодні нетривіальні, самоочевидні для будь-якого серйозного філософського вчення; вони не статичні, мінливі. Якщо питання про статус філософії Кант намагався вирішити шляхом по­шуку метафізичних апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регулятивною функцією відносно наук, моралі і т. д., то сьогодні проблемне поле пошуку рішення і ширше, і склад­ніше, ніж за часів Канта, Гегеля, Енгельса. При чому не тільки через величезний масив якісно різноманітних наук, в тому числі міждис­циплінарних (фізична хімія, космічна біологія і т.п.), а й у зв'язку з стрімкою динамікою революційних змін у науці і філософії.

Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту звер­талась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона все більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах: засіб комунікації, втілення модальностей (необхідностей, випадковостей тощо), не кажучи вже про форми вираження не нау­кового, а повсякденного знання. В сьогоднішній науці і філософії виникла потреба уточнення критеріїв порівняння дослідницьких про­грам, математичного апарату теорій тощо. А з цим пов’язана актуаль­ність питань про види філософського знання, про типологію зв’язків науки і філософії, про її вплив на наукову діяльність: чи стоїть філо­софія “над” звичайним знанням і наукою як їхній теоретичний ком­пас, чи входить “в” них як суттєвий або випадковий їхній компонент, нарешті, чи закладена вона “під” науку, а в деяких випадках і під звичайне знання як важливий системоорганізуючий елемент науко­вої, пізнавальної діяльності та звичайного знання? Все це не рито­ричні запитання.

У значної частини вітчизняних і західних філософів склалася впев­неність у тому, що одночасно функціонуть всі ці філософські ролі. Є статус “під” як система категорій культури, складовою частиною якої є філософсько-категоріальний арсенал, створений попередніми по­коліннями людей. Незалежно від того, чи усвідомлюють його, чи ні, він не може бути усуненим саме як частина соціокультурної детермі­нації науки. Є статус “в” як робочий, прагматичний аспект повсяк­денного або наукового пізнавального процесу, коли у вирішенні пі­

14

знавальних завдань усвідомлено чи несвідомо, явно чи неявно вико­ристовуються категорії і методи науки і філософії. Є, нарешті, статус “над” як свідомо прийнятий “азимут”, система філософсько-теоре­тичних категорій і ціннісних настанов, згідно з якою нормативно слід створювати науку або розв’язувати проблеми життя. Тільки статус “над” є безумовним, адекватним вираженням явного філософського знання.

Зваживши на наведені вище факти й аргументи, а також на згада­ні раніше міркування про зростаючу актуальність наукової і філософ­ської проблеми природи людини, визначаємо: предмет філософії — найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури.

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну.

Розглянемо спочатку взаємний зв’язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від грецького ontos — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та кате­горії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в ан­тичній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньо­грецький філософ Парменід протиставив обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих конкретних пред­метів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, неру­хоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою мету виявити якісно визначені начала Буття. У Фалеса це була вода, у Анак- сімена — повітря, у Акаксімандра — “апейрон”, у Демокріта — ато­ми. А у Платона — сукупність “ідей”, котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомо­гою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була ка­тегорія субстанції (від лат. substantia — сутність, щось таке, що лежить в основі). Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу. Поряд із категорією “субстанція”, част­ково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії “природа” і “матерія”.

У філософії Нового часу, яка значною мірою порвала із середньо­вічною традицією ототожнення абсолютного Буття з Богом, субстан­ція розуміється далеко не однозначно: або як матеріальна за своєю природою (Спіноза), або як співіснування незалежних одна від одної матеріальної і ідуховної субстанцій (Декарт), або як множинність духов­них, ідеальних, різноякісних сутностей, своєрідних “духовних ато­мів” — монад (Лейбніц). Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв’язання такої філософської про­блеми, як “основне питання філософії”. Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, свідомість, пси­хічно породжені і їх основний зміст визначається природними чин-

15

никами чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії ви­окремлюють моністичні (від грец. ртоз ~ один), дуалістичні та плю­ралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта — дуаліз­му, у Лейбніца — плюралістичного ідеалізму. Виразом моністичного ідеалізму була філософія Гегеля. У Гегеля, як і в цілому в німецькій ідеалістичній класичній філософії, онтологія збігалася з теорією пі­знання. Абсолютна ідея як чисте, безособистісне мислення в процесі саморозвитку породжує не тільки природу, а й людину, суспільство. Ця трансформація призводить до породження таких об’єктивних форм мислення, Абсолютного духу, як історія, право, мистецтво, релігія, філософія. Таким чином, у Гегеля онтологія — це вчення про духов­ну, ідеальну субстанцію світу, яка історично втілюється в різних ре­альних і матеріальних формах. Уже в XX ст. німецький філософ М.Хай- деггер у вченні про “фундаментальну онтологію” стверджував, що вона є “феноменологією людського Буття” і досліджує явища (фено­мени) людського існування з метою розрізнення справжнього Буття і несправжнього.

Незважаючи на різноманітність варіантів відповідей на запитання про сутність і структуру Буття, проблеми онтології визначають спе­цифіку філософського знання. І це за умови, що у багатьох філосо­фів, у ряді філософських шкіл онтологічна частина вчень перебуває на периферії інтересів або зовсім не визнається приналежністю філо­софського знання (наприклад, у позитивізмі). З огляду на це цілком слушними видаються аргументи Т.І.Ойзермана. Ті ж філософські вчен­ня, підкреслює він, які не претендують на енциклопедичність або принципово заперечують можливість енциклопедичних філософсь­ких систем, висувають на перший план одну із філософських про­блем, підпорядковуючи їй інші або навіть заперечуючи їх, тцбто ви­бираючи порівняно вузьку філософську проблематику. Але в рамках цієї основної і часткової теми завжди робилася спроба розглянути, правда, під певним кутом зору і, як правило, однобічно, всю філо­софську проблематику. Тому обмеження філософської проблематики виявляється способом вирішення необмеженого кола філософських проблем.

Це цілком справедливо і щодо тих філософських теорій, які зосе­реджують свою увагу головним чином на розгляді чи то теоретико- пізнавальної (Д.Локк), чи то ціннісної Г.Ріккерт), чи то праксеоло- гічної (Д.Дьюі), чи то методологічної (Ф.Бекон) функції філософії. Цілісність і органічна єдність фундаментальних функцій та вимірів філософського знання визначається не зовнішнім зіставленням пев­них, навіть видатних, філософських вчень і шкіл, а внутрішньою ло­гікою розвитку і сучасного взаємозв’язку суттєвих сторін філософії як якісно своєрідної форми суспільної свідомості.

16

На основі наведених визначень можна окреслити зв’язок між сві­тоглядною та онтологічною функціями філософії. Характер світоро­зуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначаєть­ся різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованіс­тю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо при­роди, діяти за “законом” сваволі (своєї волі). Це може бути й уста­новка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом пози­тивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної “метафізики” не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають те­оретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, наро­дним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політич­ного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філо­софської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх “філософських камер Вільсона”, “філософських лічильників Гейгера” — “експериментальної бази”, яка б прямо, безпосередньо зв’язувала її з природою. Її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія “тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі”. Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

У наш час зв’язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанйї'філософських прин­ципів та ідей у розробці як конкретно-наукс/вй^, (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Особливо плід­ними виявились висновки І.Пригожина про те, що в системі природи людсько-земна природно-соціальна ніша є елементом, який підкоря­ється загальним законам нерівновало-шх диссипативних систем. До природи слід “прислухатись” і в науковій, і в науково-технологічній діяльності, щоб ця діяльність ще болючіше не вдарила бумерангом по людству. І це зовсім не є запереченням науки, технологічного засто­сування науки у виробництві. Це орієнтація на екологічно чисте ви­

2. 7-42

17

робництво, на розробку безпечних для природи і людини технологій в атомній енергетиці та ін.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гно­сеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джере­ла, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в антич­ній філософії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового часу. Дискусії щодо того, “що є джерелом людських знань — відчуття чи розум?” — привели у ХУІІ-ХУІІІ ст. до відокремлення в теорії пізнання двох протилежних підходів — сенсуалізму (емпіриз­му) та раціоналізму. Сенсуалісти (від лат. зетш— відчуття) Д.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм відстоювали положення про те, що людські відчут­тя, сприйняття є джерелом людських знань. Оскільки це положення за своїм змістом близьке до положення “досвід є джерелом знань” (досвід неможливий без відчуттів і сприйняття), то їхня позиція виз­начається також як емпіризм. Раціоналісти (від лат. тіїопаїіз— розум­ний) Р.Декарт, Г.Лейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов’язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ (Бог, відчуття, сприйняття, досвід). Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було (і немає) єдиного розу­міння того, який онтологічний фундамент Буття (матерія, природа чи ідеальний світ) визнається джерелом знань.

Питання про напрямок розвитку знань — чи воно грунтується на відчуттях, досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагаль­нень, чи, навпаки, має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери — було тісно пов’язане з дослідженням те- оретико-пізнавальної специфіки форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального знання (понять, суд­жень, умовиводів).

Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не тільки конкретно- науковому, ретельному філософському дослідженню особливостей чуттєвих (досвідних) та раціональних форм знання. Тривалий час ці дослідження відбувалися під знаком все більшого протиставлення чуттєвих та раціональних форм знання. Але в історичній перспективі ця гносеологічна епоха закладала фундамент для того адекватного вирішення проблем, за яким чуттєве (досвідне) та раціональне — це не антиподи, а діалектично взаємодоповнюючі структурні і в той же час динамічні елементи цілісного процесу людського пізнання.

18

Своєрідність сучасного контексту постановки й розв’язання тео- ретико-пізнавальної проблеми джерела людських знань визначається як особливостями рівня розвитку наукових знань, так і особливостя­ми сучасного арсеналу теоретико-пізнавальних категорій. Теоретико- пізнавальне осмислення якісних змін у науці сприяло збагаченню ка­тегоріальної “мережі” гносеології, введенню поряд із категоріями “чут­тєве знання”, “раціональне знання” категорій “емпіричне знання”, “теоретичне знання”. А це пов’язано з вичлененням проблеми спів­відношення емпіричного і теоретичного знання в науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки, про­блема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у “знятому” вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці ви­явилась структурна складність, неоднорідність компонентів або “ша­рів” емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як систе­ма взаємопов’язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експерименталь­ного обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсяк­денного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однознач­ності використання понять і мови науки взагалі.

Сучасна математика, що належить до теоретичного знання, як підкреслюють А.М.Фінкельштейн і В.Я.Крейнович, “на відміну від математики цінця XIX — початку XX ст., яка в основному обмежува­лася дослідженнями об’єктів, що мають прямий фізичний смисл, на­громадила і продовжує нагромаджувати велику кількість суто фор­мальних, безпосередньо не мотивованих фізикою моделей, які, од­нак, можуть бути, і досить часто бувають, математичним підгрунтям альтернативних теорій”. З урахуванням цього оптимальна стратегія здобування нового емпіричного знання в сучасній науці “полягає вже не в простому нагромадженні нових експериментальних даних, а в постановці в основному лише таких експериментів, які дають змогу виключати найбільшу кількість альтернативних теоретичних кон­цепцій”.

Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об’єктивному сві­ті — це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають чис­ленні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи на­кладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, “зрізи” дій­сності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність. Такий механізм руху пізнання визначав перехід

2* 7-42

19

від неевклідових геометрій до розуміння фізичного простору в теорії відносності.

Поняття джерела знань про світ — відчуттів, досвіду, емпіричного знання — відрізняється від поняття джерела (начала) побудови знан­ня. Лише на ранніх стадіях наукового дослідження, коли здійснюєть­ся перехід від переважно емпіричного вивчення об’єктів до їх теоре­тичного опанування, конструкти теоретичних моделей створюються через безпосередню схематизацію досвіду. А потім вони використову­ються в функції засобів побудови нових теоретичних моделей, і цей засіб починає домінувати в науці. А це означає, що є глибока раціо­нальна ідея в теорії пізнання І.Канта, коли він веде мову про апріорні (від лат. a priori — до досвіду, незалежно від досвіду) передумови знання. Цілком очевидно, що дилема теорії пізнання XVII—XVIII ст. — від досвіду, відчуттів рухатись до побудови теорії, чи, навпаки, — сьогодні має надуманий вигляд. Обидва шляхи діалектично поєднуються в процесі пізнання. Це, звичайно, не виправдовує агностицизм І.Кан­та, за яким у пізнанні природи людське знання не може відобразити сутність речей в собі, тобто пізнати їх такими, якими вони існують незалежно від людської свідомості.

Такою ж принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв’язку між суб’єктом і об’єк­том пізнання. Як суб’єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб’єктів взаємопов’язані. Як об’єкти пізнання функціонують і при­рода, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнан­ня узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденно­му житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини — це проблема відповід­ності змісту людських знань змістові об’єкта пізнання. Якщо зміст об’єкта пізнання адекватно відображається суб’єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класич­ної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку, коли пізнання спрямо­вано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю об’єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об’єктивної істини.

Окрім класичної концепції істини, в сучасній теорії пізнання є ще когерентна і прагматична концепції. Когерентна, тобто логічно несу- перечлива, самопогоджена система характеризується виправданими вимогами до логічності будови людських знань. Коли ці вимоги задо­вольняються і одночасно приймається теза про можливість адекват­ного відображення в знаннях зовнішнього світу, об’єктивної реаль­

20

ності, то визначається і об’єктивна істина. Але є варіанти когерентної концепції, які виключають визнання об’єктивної істини. Ахілесовою п’ятою когерентної концепції є абсолютизація положення про залеж­ність чуттєвого досвіду від мислення, його раціональних форм. Така залежність, справді, є, але вона не позбавляє людей можливості піз­нання об’єктивної реальності.

Явно протилежною класичній концепції істини є прагматистська концепція, в основі якої лежить положення: істина — це тільки те, що корисно для дій людей. Одним із варіантів такої концепції є опе- раціоналістська концепція фізика і методолога науки П.Бріджмена. Доповнивши вказане вище визначення істини критерієм існування (існує те, що приводить до успіху), операціоналізм, як дотепно під­креслив С.М.Чудінов, вимагає елімінації абстрактних систем, які ві­діграють у сучасній фізиці важливу роль. Фізична теорія розглядаєть­ся ним як споруда, що складається не з багатьох поверхів фізичних абстракцій, а лише з понять і суджень, безпосередньо пов’язаних з досвідом. Такому уявленню про науку не відповідає не тільки загаль­на теорія відносності, а взагалі будь-яка достатньо розвинена фізична теорія. Прагматизм, що обіцяв зробити науку більш “реалістичною”, позбавити її від химер умоглядних спекуляцій, виявився, таким чи­ном, концепцією, яка створює для неї серйозну загрозу.

Якщо поєднати гносеологічні аргументи С.М.Чудінова з його ж діагнозом про негативні практичні наслідки прийняття гносеологіч­них настанов прагматизму в науці, то стає зрозумілим, що в гносео­логії дослідження ведуться не тільки для філософського осмислення складних і різноманітних шляхів людського пізнання, а й для того, щоб зробити застереження щодо “тупикових стежок” руху людської думки. В системі філософського знання всі без винятку функції філо­софії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка реалізує кожну із функцій філософії, не може ефективно розвиватись без ефективного розвитку інших.

Так, гносеологічні висновки щодо можливості або неможливості пізнання істини обумовлюють різні і навіть протилежні світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні і аксіологічні висновки. Із світоглядної точки зору прямо протилежним чином буде розумітись місце людини в світі, якщо, наприклад, виходити із гносеологічних настанов німецького філософа Х.Файхінгера і творця теорії віднос­ності А.Ейнштейна. Згідно з концепцією фікціоналізму Х.Файхінге­ра, наше уявлення про світ “як колосальне переплетення фікцій” протистоїть дійсності, яка недоступна пізнанню. Цілком зрозуміло, що він не може запропонувати будь-якого критерію для розрізнення істини і заблудження. А.Ейнштейн писав: природа людини така, що вона завжди намагається скласти для себе простий і неперевантаже- ний зайвими подробицями образ навколишнього світу. При цьому

21

вона намагається побудувати картину, яка б певною мірою давала реальне відображення того, що людський розум бачить у природі. Та й про яку онтологічну картину світу можна серйозно ставити питан­ня у випадку з гносеологічними настановами Х.Файхінгера? Про он­тологію фікцій? А.Ейнштейн близько ЗО останніх років свого життя присвятив розробці теорії поля, в якій фактично, намагався втілити новий онтологічний варіант фізичної картини світу.

Розмежування гносеологічних позицій у розв’язанні проблеми істи­ни безпосередньо пов’язане з праксеологічною функцією філософії. Практика не тільки як об’єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угрупувань, а й як практика пізнавальної і, зокре­ма, наукової діяльності потребує філософських узагальнень. Праксео- логічний вимір філософського знання пов’язаний не тільки з аналі­зом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому в практиці їх взаємодії, а й у практиці наукових спостережень, вимірів, експериментів.

Крім того, є великий прошарок практики і окремих людей, і люд­ства в сферах діяльності, які виходять в основному за межі пізнаваль- но-раціональної сфери. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирі­шення питань, панують вогненні спалахи емоцій, відчайдушні про­яви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шек- спіра) образи.

Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філо­софському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релі­гія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем’я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретич­ного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно- правового життя привела до виникнення філософії політики і філо­софії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.

Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого — далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагаль­нює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає. Оскільки Буття взагалі і Буття людей “різно­барвні”, “мозаїчні”, то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі “переплавити” в одну сіру теоретикоподібну масу якіс­не багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального дискурсу

22

відтворити як єдність, спільні риси, зв’язок різноманітних форм сві­ту, так і неповторну “тональність звучання” кожної струни (об’єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як “гармонію сфер” — не покидав найбільш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Аріс- тотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації прак­тичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено законо­мірностями відповідного об’єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos — шлях до­слідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукуп­ність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про прин­ципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII—XVIII ст. в зв’язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді роз­робка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обгрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.ВЛейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифіка­ція методів і прийомів пізнання враховує як своєрідність, так і зв’язок різних методів: конкретних наук, загальнонаукових, емпіричного пі­знання, загальнофілософських.

Як загальнофілософські методи діалектик та метафізик були запо­чатковані ще в античності, інші методи запропоновані пізніше. Діа­лектика — це філософський метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін, боротьби протилежних сил, сто­рін на основі універсального зв’язку всіх явищ, об’єктів, процесів, а метафізика — це метод, протилежний діалектиці. Щодо загальнонау­кових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція та дедук­ція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза, ідеа­лізація, формалізація тощо. В фізиці ще І.Ньютоном було запропоно­вано метод принципів. Звичайно, загальнофілософська методологія пов’язана не тільки з філософським осмисленням специфіки і зв’язку вказаних вище методів, а й з обгрунтуванням на цій основі різних типів філософської методології.

Історико-філософські традиції різних країн щодо визначення ме­тодологічних засад науки значно відрізняються. В Англії все XX ст. домінував і домінує аналітичний метод. Він націлений на аналіз мови і понятійної структури наукового і повсякденного знання. У першій половині XX ст. в Німеччині, а згодом у Франції та США значні позиції завоював феноменологічний метод.

23

На відміну від методу феноменології, орієнтованого на аналіз про­блем людської свідомості і Буття людини, метод філософського струк- туруалізму орієнтується на виявлення структур та їх елементів у різ­них сферах культури: історії, мові, соціальних установах та ідеях, уяв­леннях тощо. Якщо феноменологічний метод широко використову­вався в філософії екзистенціалізму, то метод філософського струк­туралізму найбільшого поширення набув у філософській школі фран­цузького філософського структуралізму (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт). На відміну від перелічених вище філософських методів, ха­рактерною рисою яких є обмеженість тільки певними конкретними сферами їх застосування, метод діалектики виник і особливо нині функціонує як найбільш універсальний метод вирішення філософсь­ких проблем.

Метод діалектики з його вихідними настановами аналізу всіх при­родних, соціальних і духовних процесів із позиції визнання універ­сального зв’язку всіх явищ, предметів, процесів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, переходу кількісних змін у якісні та іншими проявив себе як найефективніший у розв’язанні філософсь­ких проблем.

І, нарешті, однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу- щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяль­ності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія ві­дображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов’язані з соці­альною і культурною діяльністю людини і суспільства. Розрізняються предметні і суб’єктні цінності. Об’єктами ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна сфера людини та суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у тих людей, у тих суспільств, у яких не домінують загальнолюдські цінності поваги до рівних прав усіх лю­дей, народів, націй на життя, свободу совісті, честі та гідності людей і націй. Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — “істина і заблудження”, “добро і зло”, “краса і огидність” тощо — завжди її основою є суб’єктні цінності. Суб’єктні цінності як критерії вибору оцінки реалізуються в формах настанов, цілей, проектів, імперативів, заборон.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк сві­домості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освіт­лює шлях до гуманістичних ідеалів, які не просто виробило, а ви­страждало людство в процесі розв’язання проблем і суперечностей минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у май­бутнє. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона

24

має готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, уза­гальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає (“не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у ні­куди”), а з іншого — пропонує (“тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові пробле­ми”). І так буде завжди, доки існує людство.

Розглянуті раніше питання специфічності проблем та предмета філософії дають змогу з’ясувати проблему критеріїв класифікації фі­лософських вчень на напрямки, течії, школи. Критерії ці змістовні, часові та просторові. З точки зору оцінки філософських поглядів за змістовним критерієм філософські напрямки характеризуються по­становою і рішенням проблем, які за своїм змістом найбільше впли­вають на детермінацію ключових висновків філософської думки. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлен­ня, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки.

За своєю змістовною питомою вагою окремі філософські школи посідають, так би мовити, “останнє” місце за впливом на розвиток філософської думки. Філософська школа — це філософські погляди конкретного історичного філософа, які підтримуються, розвиваються певним колом філософів-послідовників. Прикладом філософської школи є давньогрецька школа кініків (від гр. кіпукоі — кініки), яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в автономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали “вчитися у природи”, “жити як тварини”, відкидали релігію, мораль, право.

За своїм впливом на розвиток філософської думки проміжне місце між філософським напрямком та філософською школою посідає філо­софська течія, яка формується на основі спільних програмних ідей певної, меншої чи більшої, кількості філософських шкіл. Так, впли­вова в західній філософії течія позитивізму об’єднує і школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріо­критицизму Е.Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму “Віденсь­кого гуртка” М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насамперед “логічного емпіризму” в 40—50—60-х роках XX ст.

Що об’єднує школи позитивістської філософської течії? Спіль­ність таких програмних філософських настанов як заперечення “мета­

25

РРИцр«...''«..

фізики” (синоніма теоретичної філософії), і, перш за все, заперечення пізнавального змісту філософських висловлювань: сцієнтизм (від лат. зсіепіїа — знання, наука) — намагання довести, що саме конкретні науки завдяки аналізу їх змісту можуть дати відповіді на ті запитання, на які безсила відповісти теоретична філософія.

Навіть із наведених вище прикладів з точки зору часових та про­сторових (географічних) характеристик напрямків, видно, що течії, школи відрізняються ступенем своєї універсальності. Філософські на­прямки матеріалізму й ідеалізму найбільш універсальні.

Матеріалістичні вчення в античній філософії — це й Мілетська школа в Греції VI ст. до н.е. (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), і ато­містична теорія Демокріта в У-УІ ст. до н.е., це й матеріалістична діалектика Геракліта в VI — на початку V ст. до н.е. В давньому Римі в першій половині І ст. до н.е. ми знову зустрічаємося з атомістичним матеріалізмом у поемі Лукреція “Про природу речей”. Навіть у се­редньовічній західно-європейській філософії, коли панували релігія та ідеалізм, матеріалізм у прихованій формі як тенденція проявлявся в пантеїзмі як антиподі креаціонізму, в номіналізмі як протилежності реалізмові.

У філософії Нового часу матеріалізм був основою поглядів Ф.Бе­кона, Т.Гоббса, Д.Локка в Англії. У Франції XVIII ст. — матеріаліста­ми були Д.Дідро, П.Гольбах та інші. В Німеччині XIX ст. — це Л.Фейербах, К.Маркс, Ф.Енгельс та інші. В XX ст. — це не тільки різні форми марксистського матеріалізму майже у всіх країнах та кон­тинентах, а й інші форми матеріалізму. Приклади такої ж часової та просторової універсальності ідеалізму теж переконливі. В давній Греції Піфагор та Парменід у VI ст. до н.е., Сократ у V ст. до н.е., Платон у V—IV ст. до н.е. В західно-європейській середньовічній філософії Нового часу — це М.Мальбрант, Б.Паскаль в XVII ст. у Франції, Д.Берклі у XVIII ст. в Англії. В німецькій класичній філософії — це І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель у першій половині XIX ст. У XX ст. персоналізм Е.Хокінга, Е.Ш.Бройнімена в США, Е.Муньє, Ж.Лакруа у Франції, феноменологічний ідеалізм Е.Гуссерля у Німеччині тощо.

Інша справа — часові та просторово-географічні ознаки філософсь­ких шкіл і напрямків. Ключовою фігурою марбурзької школи неокан- тіанства в Німеччині був Г.Когне (1842-1918). Однодумцями його були П.Наторп (1854-1924) та Е.Кассірер (1874-1945). Провідником баденської школи неокантіанства був В.Віндельбанд (1848-1915), а сис­тематизатором його поглядів був Г.Ріккерт (1863-1936). Обидві школи мали наприкінці XIX — на початку XX ст. численних послідовників в інших країнах, в тому числі в царській Росії. Спільні програмні ідеї згаданих вище шкіл зводились до заклику “назад до Канта”, філосо­фію якого намагалися “очистити” від “речей в собі”. Ця спільність —

26

основа утворення філософської течії неокантіанства. Подібні за своєю структурою процеси групування філософських шкіл мали місце при формуванні філософських течій неогегельянства, позитивізму всіх те­чій. При цьому необхідно мати на увазі, що за назвою “часові та просторові критерії” розрізнення напрямків, течій, шкіл стоять не абстрактні “час” та “простір”, а специфічні культурно-історичні, со­ціальні, наукові та інші детермінанти змісту філософської думки в ту чи іншу історичну епоху, в тих чи інших країнах або в ряді країн.

Для нашого XX ст. найтиповішими є такі філософські течії: сцієн- тистсько-позитивістська, антропологічна, релігійно-філософська, лін­гвістична, структуралістська, герменевтична, постмодерністська. Вони впливають одна на одну. Скажімо, в сцієнтистсько-позитивістській течії, крім домінуючої ролі позитивістських шкіл, своє законне місце посідають школа “інтегрального раціоналізму” французького філосо­фа Г.Башляра (1884—1962), школа “критичного раціоналізму” К.Поп- пера тощо. В лінгвістичній течії, вирішальну роль у виникненні якої відіграв австро-англійський філософ Л.Вітгенштейн (1889—1951), про­грамні установки змінювались від сцієнтистських до антисцієнтис- тських. Фігурально кажучи, він у XX ст. однією ногою стояв у сцієн­тистсько-позитивістській течії, а другою — в лінгвістичній.

Дещо схожу ситуацію маємо і з М.Хайдеггером (1889-1976). Цей німецький філософ належав до школи екзистенціалізму, що тяжіє до антропологічної течії, одночасно розвивав ідеї герменевтики, яка скла­лась як філософська течія завдяки дослідницьким зусиллям німецького філософа Г.Г.Гадамера. Як бачимо, ідейні витоки герменевтики фор­мувались тисячоліття. Ось чому серед сучасних західних та вітчизня­них філософів немає одностайності щодо того, які течії для XX ст. головні, які філософські школи в них найбільш вагомі.

Цінність філософії Фундаментальна роль належить філософії у

для особи і суспільства Р^озвиткУ ¹ обгрунтуванні культури людства.

У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успіш­ний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження нор­мального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призна­ченні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана про­аналізувати допустимі межі “інструментального” ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на

27

Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філосо­фія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв’язок філо­софії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не да­ють ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи за­гальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної даль- нодії. Філософія має сенс не замикатися в “національних” межах, рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філо­софські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філо­софії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, напри­клад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля — осягненню епохи (“філософія є у думках схоплена доба”); у Фейербаха — антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гума­ністичних цілей.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філо­софії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення люди­ною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою со­бою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення бут­тя, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті “Про педагогіку”: “Вза­галі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному за­стосуванню розуму”. Душа філософії — рефлексія як принцип людсь­кого мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичай­не знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмис­ленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі

28

знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. Атому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: “Пізнай самого себе” та “Я знаю, що я нічого не знаю”. Його ж видатний учень Платон у діалозі “Тімей” розцінив філософію як та­кий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: “Я не знаю” — означає знайти в собі муж­ність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, “вчене незнання”, а зовсім не невіг­ластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основ­ним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно.

Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як ме­тодологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні шляхи роз­витку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

Контрольні запитання

1. Які джерела та особливості філософського знання?

2. В чому полягає сутність наукової картини світу?

3. Як співвідносяться філософія і наука?

4. Яка структура та основні функції філософії?

5. Які основні структурні елементи світогляду?

6. Які основні історичні типи світогляду?

7. Яке місце посідає філософія в системі культури?

Теми рефератів

1. Філософія в системі культури.

2. Філософія і наука.

3. Філософія і політика.

4. Суспільне та індивідуальне буття.

5. Буття людини у світі природи.

6. Людське буття та його основні параметри.

7. Філософія і світогляд.

8. Історичні типи світогляду (характеристика основних типів).

9. Людина як вища цінність у системі філософського знання.

29

Рекомендована література

1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4-х т. — М., 1976. — Т.1. — С.63-94.

2. Арцишевский P.A. Мировоззрение: сущность, специфика, разви­тие. — Львов, — 1986. — 197 с.

3. Зеленов Л.А. Система философии. — Ниж.Новгород, 1991. — 128 с.

4. Ильенков Э.В. Философия и культура. — М., 1991. — С. 18-20.

5. Кукушкина E., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика. — М., 1989. - 299 с.

6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. — Свердловск, 1991. - 132 с.

7. Мир философии: Книга для чтения: В 2-х т. Ч. 1. Исходные фило­софские проблемы, понятия и принципы. — М., 1991. — 672 с.

8. Ортега-и-Гассет. Что такое философия. — М., 1991. — С.51-191.

9. Світогляд і духовна культура. — К., 1993. — 176 с.

10. Философия и политика в современном мире. — М., 1989. — 205 с.

11. Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник. — K., 1995. — 576 с.

12. Философский энциклопедический словарь. 2-е изд. — М., 1989. - 815 с.

13. Філософський словник. 2-е вид. заред.В.І.Шинкарука. — K., 1986. — 800 с.

14. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 1.

30