31. Класифікація доходів бюджету та їх розмежування між ланками бюджетної системи.
Розмежування видатків ґрунтується на призначенні того чи іншого бюджету: з центрального бюджету фінансуються видатки загальнодержавного характеру, а з відповідних місцевих бюджетів - видатки регіонального значення. При цьому можуть застосовуватися два підходи:
- розподіл за територіальною ознакою;
- розподіл за відомчим підпорядкуванням
Видатки місцевих бюджетів розподіляються у Бюджетному кодексі на дві групи: ті, що враховуються та не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Перша група охоплює видатки на утримання органів управління, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт. Застосування такого підходу має на меті забезпечити рівномірне фінансування цих видатків і надання відповідних суспільних послуг по всій країні згідно із ст. 88-90 Бюджетного кодексу.
Бюджетного кодексу визначено перелік видатків, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Органи місцевого самоврядування самостійно приймають рішення про їх необхідність, структуру та обсяги, тому що до цих видатків належать передусім видатки на підтримку та розвиток комунальної інфраструктури населених пунктів, бюджетні програми та заходи місцевого значення. Основним джерелом забезпечення видатків, визначених у ст. 91 Бюджетного кодексу, є доходи, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Тому рівень благоустрою, комунальних послуг і власних соціальних програм на конкретній території залежить від нарощування таких доходів.
Одним з головних досягнень Бюджетного кодексу є чіткий розподіл видатків між бюджетами (між державним і місцевими бюджетами, між місцевими бюджетами), що стало правовою основою для формування місцевих бюджетів та проведення відповідних розрахунків. Проте на практиці встановлена чіткість у розподілі видатків, підзаконними актами нівелювалась у невизначеність, коли ставало питання про передачу бюджетних установ відповідно до розмежування видатків між бюджетами. Це засвідчує, що: по-перше, розмежування видатків не вирішує проблему розмежування повноважень, по-друге, чинний розподіл видатків не в усіх випадках виявився оптимальним. Вважаємо, що правове регулювання має бути комплексним і узгодженим шляхом одночасного розмежування видатків у Бюджетному кодексі та деталізацією розподілу повноважень у законодавстві про місцеве самоврядування.
32. Класифікація податків. Податки як елемент перерозподілу внп.
Краще з'ясувати сутність податків і їх вплив через податковий механізм на економіку можливо завдяки класифікації податків за певними ознаками:
- за формою оподаткування;
- за економічним змістом об'єкта оподаткування;
- залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки;
- за методом справляння;
- за способом утримання.
За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі і непрямі або опосередковані (рис. 7.4.).
Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платника, який сплачує їх до бюджету держави, і обсяг таких податків залежить від розмірів об'єкта оподаткування (податкової бази). Прямі податки в своїй основі мають або особистість, або доходи, незалежно від джерел, або майно, незалежно від доходів. Виходячи з цього, прямі податки поділяють на дві підгрупи: особисті і реальні. Різниця між ними полягає в пріоритетності платника і об'єкта оподаткування. При особистому оподаткуванні первинним явищем виступає платник, а вторинним - об'єкт оподаткування. При реальних податках первинним виступає об'єкт оподаткування, а вторинним - платник.
Особисті податки - це податки, які встановлюються персонально для конкретного платника і залежать від його доходів (податок на прибуток, прибутковий податок, податок на промисел).
Реальні податки - це податки, які передбачають оподаткування майна, виходячи із зовнішніх ознак; платниками виступають власники цього майна незалежно від їх доходів (податок на землю, податок з власників транспортних засобів, майнові податки).
Рис. 7.4. Класифікація податків
Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим.
Зростання матеріального добробуту населення в другій половині XX століття в більшості країн світу дало змогу розвивати особисте оподаткування і зробити його достатньо масовим. Майже 80 відсотків надходжень від прибуткового податку з громадян припадає на населення з трудовими доходами, основу яких становить заробітна плата. Протягом останніх років є чіткою тенденція до зростання частки особистого прибуткового податку в доходах бюджетів усіх країн Європейського союзу. У країнах із розвиненою ринковою економікою особистий прибутковий податок становить від 5 до 27 відсотків від ВВП.
Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об'єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на справедливість прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, згубний для будь-якої системи.
За непрямого оподаткування об'єктом є не дохід, а витрати, оскільки податок сплачується під час купівлі товару.
Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платники прямо не залежить від його доходів, причому, конкретні платники податків не завжди є їхніми носіями.
Формально непрямі податки справляються по пропорційних ставках. Кожний фактичний платник податку сплачує при купівлі товару однакову суму податку, незалежно від отримуваного доходу. Але за своєю сутністю непрямі податки регресивні, так як чим вищий дохід, тим меншою є питома вага цих податків в доході споживача і, навпаки, чим нижче дохід, тим більша питома вага даних податків. Тому непрямі податки вважаються соціально несправедливими, фіскальними.
Разом з тим непрямі податки мають низку істотних переваг:
- ці податки сплачує багато платників і широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету;
- простота уплати і регулярність надходження до бюджету;
- утримання і контроль сплати непрямих податків не потребує розширення податкового апарату;
- вилучення податку на всіх етапах руху товарів сприяє рівномірному розподілові податкового тягаря між усіма суб'єктами підприємницької діяльності;
- застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку
Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану вартість, акцизний збір, мито.
Податок на додану вартість за своєю економічною сутністю є універсальним акцизом. Суб'єктами податку є юридичні та фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.
На сьогодні податок на додану вартість набув широкого застосування. Він є важливою складовою податкових систем у понад 40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Ставки податку встановлюються в процентах, які коливаються від 12 % у Люксембурзі та Іспанії до 22 % у Данії і 25 % в Ірландії. Кількість ставок досить різна від однієї (в Данії) до семи (у Франції). Найнижча ставка - 2,1 % у Франції на продовольчі товари, і найвища - 33,3 % щодо товарів, які є предметами розкоші. Загалом є підстави для висновку, що досвід застосування ПДВ у країнах Європи підтверджує його життєздатність і успішне функціонування в ринкових системах.
Один із видів непрямого оподаткування - специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).
Специфічні акцизи в більшості країн мають назву "акцизного збору". Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на точно визначеному законом етапі руху товару від виробництва до споживання.
Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються в процентах до оптової ціни товару. Водночас останніми роками дедалі більшого поширення набуває метод упровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.
Мито - це непрямий податок, що справляється з товарів (інших предметів), що переміщаються через митний кордон, тобто ввозяться, вивозяться або слідують транзитом, і який включається в ціну товарів і сплачується за рахунок кінцевого споживача.
На відміну від інших податків стягнення мита здійснюється не тільки і не стільки у фіскальних цілях (формування доходів бюджету), скільки спрямовано на формування раціональної структури експорту і імпорту в умовах прямого втручання держави у цю сферу.
Історичний розвиток системи оподаткування привів до поступового розмивання чітких відмінностей між прямими та непрямими податками. Універсальні форми непрямих податків - акцизів - у разі перенесення їх стягнення зі сфери реалізації у сферу виробництва набувають багато ознак прямого оподаткування. Насамперед це чітко визначений об'єкт оподаткування -обсяг обороту чи додана вартість. При цьому об'єкти оподаткування часткового збігаються: пряма форма - податок на прибуток і непряма форма - податок на додану вартість, частину якої становить той самий прибуток.
За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не під час отримання доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз - при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності.
Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.
Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. їх стягнення є обов'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зараховуються.
Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків:
- у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають місцеві органи відповідно до встановлених обмежень;
- введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами влади;
- упровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.
Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, займаються певним видом діяльності або використовують майно, що перебуває у розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й загальнодержавними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя.
За методом справляння податки бувають: розкладні та квотарні, або окладні.
Розкладні податки - це історична форма справляння податків. Вона відповідала низькій податковій техніці. Механізм оподаткування був наступним: спочатку уряд визначав загальну суму податкових надходжень, яка необхідна була для фінансового забезпечення функціонування держави, потім ця сума розподілялась між адміністративними одиницями залежно від обраного масштабу. Пізніше уряд адміністративної одиниці доводив до кожного платника відповідну суму нарахованого податку.
За квотарних, або окладних, податків для кожного платника нарахована до сплати сума податку визначається залежно від обсягу податкової бази, або об'єкта оподаткування, і ставок (квот) податку.
Розрізняють три способи утримання податків:
1) біля джерела отримання доходу;
2) на підставі декларації;
3) на підставі платіжного повідомлення.
Перший спосіб - використовується в процесі стягнення податків і зборів із заробітної плати і доходів громадян від здійснення трудових обов'язків.
Другий спосіб - стягнення податків на підставі декларації передбачає надання платниками даних про фактичні розміри об'єкта оподаткування. При цьому існують значні можливості для ухилення від сплати податків. Стягнення податків на підставі платіжного повідомлення здійснюється лише у випадках, коли платник має сплатити суму нарахованих йому відповідними органами податків (наприклад, розрахунок сум земельного податку в сільській місцевості здійснюється фахівцями сільських Рад народних депутатів). В окремих випадках платник надає цим органам декларацію про фактичні чи прогнозовані розміри об'єкта оподаткування.