30 . Класифікація емпіричних методів.

До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, соціометрія, референтометрія, інтерв'ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.

1)Метод спостереження полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Існує принципова відмінність наукового спостереження від життєвого, яке обмежується реєстрацією фактів і має випадковий, неорганізований характер. На противагу йому, наукове спостереження базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації.

31. Діагностичні емпіричні методи сучасної психологічної науки

Діагностика – одна із важливих проблем використання психологічних знань у різних областях з метою вивчення людини, найкращого використання її можливостей.

Психодіагностичні методи використовуються майже всюди. Без них неможливо стежити за розвиваючим ефектом навчання, отримувати обґрунтовані дані, говорити про ефективність інших методів.

Головним методом психодіагностики є метод тестів, введений у психологію Ф. Гальтоном.

Тест – це особливий вид експериментального дослідження, що являє собою спеціальне завдання або систему завдань.  На відміну від інших методів, тестування спрямоване не на дослідження психічних явищ для отримання тих чи інших нових даних, а на вимірювання вже відомих психологічних особливостей випробуваних за допомогою стандартизованих завдань (тестів). Найбільш відомими в психології є три види тестів: тести досягнень; тести здібностей; проективні тести.

Тести досягнень являють собою методики психологічної діагностики, які мають на меті вияв ступеня оволодіння певними уміннями, навичками і знаннями. Використовують їх у професійному доборі. Наприклад, тести «Перевірте, який ви керівник», «Чи вмієте ви проводити ділове обговорення?» тощо.

Тести здібностей дозволяють визначити рівень розумового потенціалу, творчих здібностей, а також рівень готовності до розв'язання певних типів навчальних та професійних завдань.

Проективні тести - це методики цілісного вивчення особистості. Назва їх пов'язана з використанням у них процесу проеціювання, коли випробуваний свідомо чи підсвідомо переносить свої установки, емоційні стани чи особистісні якості на запропоновані до розв'язання завдання чи ситуації. Приміром, дописати речення чи розповідь, зробити малюнок на вільну тему, скласти розповідь за малюнком тощо. Виконуючи такі завдання, він допомагає скласти уявлення про свою індивідуальність. До найбільш застосовуваних проективних методів належать тести Рошарха і Люшера, тематичний операційний тест тощо.

Крім названих існують і так звані групові тести для вимірювання групових психічних процесів - психологічного клімату групи, рівня її згуртованості, взаємовідносин між членами групи тощо. Найпоширенішою серед групових тестів є соціометрична процедура, призначена для визначення структури емоційних зв'язків між членами групи, тобто взаємних симпатій і антипатій.

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту розглядають як стабільність його результатів при повторному тестуванні. Крім того, дуже важливо, щоб тест дозволяв визначати з високою точністю саме ту якість, котра цікавить дослідника. Це умова валідності. Чим вища валідність тесту, тим точніше він вимірює ту рису, для визначення якої був розроблений.

Процедура тестування включає декілька етапів. На першому дослідник вибирає тести. Другий етап - безпосередньо тестування одного чи групи учасників. Третій етап - інтерпретація результатів, висновки. Ефективність тестування значною мірою залежить від досвіду і кваліфікації дослідника.

32.  Корекційні емпіричні методи сучасної психологічної науки

Сучасній науковій психології властиві не лише великі методичні можливості у пізнанні закономірностей психіки, а й здатність при потребі активно впливати на психічні властивості особистості. Потреба у цьому виникає, коли людина потрапляє у психотравмуючі ситуації - внаслідок міжособистісних конфліктів, стихійного лиха або техногенної катастрофи тощо. У цих випадках застосовуються методи активного психологічного впливу на людину з метою поліпшення її стану, подолання негативних наслідків для психіки. Ці методи може застосовувати тільки професійно підготовлений психолог.

Назвемо деякі з цих методів.

Психологічна консультація проводиться з метою надання людині психологічної допомоги. Під час спеціально організованого спілкування можуть бути актуалізовані додаткові психологічні можливості виходу людини з важкої життєвої ситуації. Психологічна консультація будується за певним планом, який передбачає виявлення причин виникнення проблеми, шляхів та прийомів її вирішення і здатності до цього людини.

Психологічна корекція передбачає подолання певних відхилень у поведінці та діяльності людини засобами вивчення індивідуальних особливостей особистості, їх відповідності вимогам навколишнього соціального та природного середовища, виявлення і подолання існуючих суперечностей, формування нових цілей, цінностей, мотивацій поведінки, розробки програми зміни способу життя, перетворення в ході самопізнання і самовиховання, розвитку здатності до саморегуляції тощо.

Психологічний тренінг (вправи, ділові ігри) застосовується для розвитку здібностей, наприклад, уваги, пам'яті, мислення, уяви тощо. Зокрема, соціально-психологічний тренінг спрямований на розвиток комунікативних, перцептивних, інтеракційних здібностей, що поліпшує здатність людини до міжособистісного спілкування, забезпечує її особистісне зростання. Цей тренінг виконується за певним сценарієм у так званих групах дискусій, Т-групах тощо.

Психологічна терапія та реабілітація - це система спеціальних психологічних методів оздоровчого впливу на людину для нормалізації її психічного стану - під час перебування у важкому стресі, при психогеніях (непатологічних станах психіки). У процесі психологічної терапії та реабілітації широко застосовуються техніка гіпнозу, аутогенного тренування, арттерапія (оздоровлення мистецтвом), терапія творчим самовираженням, трудотерапія тощо.

33.Застосування в сучасних психологічних дослідженнях методів математико статистичного опрацювання попередніх результатів емпіричного науково психологічного дослідження.

До методів математично-статистичного аналізу належать: методи описової статистики (опис характеристик досліджуваного явища: розподілу, особливостей зв'язку тощо); методи статистичного висновку (встановлення статистичної значущості даних, отриманих у процесі експериментів); методи перетворення даних (перетворення даних з метою оптимізації їх подання й аналізу).

Математичні критерії ніколи не розглядали у психології як найпродуктивніші, однак неприпустиме і їх ігнорування. Від володіння ними залежить точність висновків, які, однак, можна заперечити, скориставшись іншими методами дослідження.

Типи емпіричних даних "L"-,"Q"-, "Т" - дані

У сучасній психології особистості, психодіагностиці залежно від ступеня їх достовірності і надійності розрізняють такі типи емпіричних даних: "L"-дані, "Q"-дані, "Т"-дані (В. Мельников, Л. Ямпольський).

"L-дані - дані, отримані шляхом реєстрації поведінки людини в повсякденному житті і формалізації оцінок експертів, які спостерігають поведінку досліджуваних.

До таких даних належать: успішність, дисципліна, звернення до лікаря тощо. "L"-дані часто застосовують як зовнішній критерій, стосовно якого вимірюють валідність результатів, отриманих з допомогою інших методів. Однак таке застосування "L"-даних не зовсім правильне, оскільки зовнішні оцінки не завжди є достовірним виміром характеристик. Виникають спотворення, зумовлені суб'єктивними особливостями особистості експерта, його кваліфікацією, уподобаннями.

Для підвищення надійності "L" -даних слід дотримуватися таких вимог:

- оцінювані риси необхідно визначати на підставі поведінки, яку спостерігають;

- експерт повинен знати оцінюваного досліджуваного протягом тривалого часу;

- необхідно залучити 8-10 експертів для оцінювання одного досліджуваного;

- за один раз потрібно оцінювати за однією рисою, а не за усім комплексом характеристик.

"Q"-дані -дані, отримані у процесі вивчення особистості за допомогою особистісних питальників, методів самооцінок, самозвітів, анкет, шкал самооцінок станів тощо.

34. Особистість як об'єкт психологічного вивчення

Психологія особистості вивчав рушійні сили і умови розвитку особистості, періодизацію розвитку індивіда, особистості та індивідуальності, індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості, розвиток особистості у соціо- та персоногенезі, структуру особистості і різні методичні підходи до її вивчення, теорії особистості та багато інших проблем.

У сучасній психології виділяють наступні напрями дослідження особистості: біогенетичний, соціогенетичний і персоногенетичний. В основі виділення даних напрямів знаходиться детермінація розвитку особистості під впливом середовища і спадковості. Розглянемо кожний із перерахованих напрямів.

Центром уваги представників біогенетичного напряму є проблеми розвитку людини як індивіда, що має певні антропогенетичні властивості (задатки, темперамент, біологічний вік, стать, нейродинамічні властивості, органічні потреби, потяги тощо.), які проходять різні стадії дозрівання під час реалізації філогенетичної програми виду в онтогенезі.

Основним завданням представників соціогенетичного напряму є вивчення процесів соціалізації людини, засвоєння людиною соціальних норм і ролей, набуття соціальних настанов і ціннісних орієнтацій, формування соціального і національного характеру людини як члена тієї або іншої спільності.

У центрі уваги представників персоногенетичної орієнтації стоять проблеми активності, самосвідомості і творчості особистості, фор мування людського Я, боротьби мотивів, виховання індивідуального характеру і здібностей, самореалізації і особистого вибору, пошуку сенсу життя.

Велике значення для психології особистості має культурно-історичний системно-діяльнісний підхід розвитку особистості. У даному напрямі властивості людини як індивіда розглядаються як "безособові" передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть отриматиособистісний розвиток. Соціокультурне середовище є джерелом, що живить розвиток особистості, а не "чинником", що безпосередньо визначає поведінку. Справжніми підставами і рушійною силою розвитку особистості виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється залучення особистості до культури. У рамках системно-діяльнісного підходу особистість розглядається як відносно стійка сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда у простір міжіндивідуальних зв'язків.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

35.Загальна характеристика особистості як ключової складової особи

Особистість - це людина, що взята в системі таких її психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках та взаєминах, є сталими, визначають моральні вчинки людини, мають суттєве значення для неї самої та оточуючих.

Особистість людини неповторна в своїй індивідуальності.

В основі особистості лежить її структура - зв’язок та взаємодія відносно сталих компонентів (сторін) особистості: здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація та соціальні установки.

Здібності розуміються як індивідуально усталені властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності.

Темперамент включає якості, від яких залежать реакції людини на інших людей та соціальні обставини.

Характер містить якості, що визначають вчинки людини по відношенню до інших людей.

Вольові якості охоплюють декілька спеціальних особистісних властивостей, що впливають на прагнення людини до досягнення зазначених цілей.

Емоції та мотивація - це переживання та спонукання до діяльності та спілкування.

Соціальні установки (спрямованість) - це система усталених мотивів (домінуючих потреб, інтересів, нахилів, переконань, ідеалів, світогляду тощо), що визначає поведінку особистості в зміних зовнішніх умовах.

Звертаючись до питання про сутність особистості, варто зупинитися на розгляді розуміння структури особистості психологами А.В.Петровським та В.А.Петровським. Розглядаючи особистість в системі суб’єктивних відносин вони виділяють 3 типи атрибуцій (приписування, наділення) особистісного буття індивіда (або три аспекти трактування особистості).

В структуру особистості в першу чергу входить системна організація її індивідуальності, тобто внутрішньоіндивідна (інтраіндивідна) підсистема, яка представлена у побудові темпераменту, характера, здібностей людини, необхідна, але недостатня для розуміння психології особистості.

Особистість не може бути замкнена лише в деякому просторі усередині органічного тіла індивіда, а виявляє себе в просторі міжіндивідних взаємин. Не сам по собі індивід, а процеси міжособистісної взаємодії, до яких залучені як мінімум два індивіда (а фактично спільнота, група), можуть розглядатись як прояв особистості кожного з учасників цієї взаємодії.

Таким чином, особистість в системі своїх “дійсних взаємин” ніби набуває свого особливого буття, яке відрізняється від тілесного буття індивіда, і тому одну з характеристик структури особистості необхідно шукати в “просторі” поза органічного тіла індивіда, яке складає інтеріндивідну підсистему особистості. Інтраіндивідна та інтеріндивідна підсистеми не вичерпують всі прояви особистості. Є можливість виділити третю складову структури особистості - метаіндивідну (надіндивідну). Особистість при цьому не лише виноситься за межі органічного тіла індивіда, але й зміщується за межі його наявних, існуючих “тут і зараз” зв’язків з іншими індивідами. В цьому випадку в центрі уваги опиняються “внески” в інших людей, які суб’єкт довільно чи мимовільно здійснює через свою діяльність.

36.Проблема структури особистості людини

Оскільки особистість людини — це складне утворення, процес розвитку, становлення, формування якого залежить від багатьох компонентів та чинників як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Тому природно виникає питання про об'єднання їх у певні взаємопов'язані між собою групи, які і називають структурою особистості. Згідно з В.М. М'ясищевим, „питання структури - це... відношення змістовних тенденцій, котрі, реалізуючись у різних видах діяльності, пов'язані з умовами життя відповідного історичного моменту, випливають з основних відношень, тобто прагнень, вимог, принципів та потреб... структура більш чітко виявляється у відносно визначальній ролі окремих потреб. Ще більш характерним є інтегральне співвідношення основних тенденцій особистості, яке дозволяє говорити про гармонійність, цілісність, єдність або роздвоєність, розщепленість, відсутність єдності особистості". При аналізі структури особистості існують два основні способи її побудови: емпіричний і теоретичний. Емпіричний спосіб ґрунтується на виокремленні елементів структури за допомогою застосування методів математичної статистики (найчастіше факторного аналізу) до великого масиву емпіричних даних. Виокремлені кластери, або фактори, слугують елементами структури особистості (наприклад, 16 факторів у структурі особистості Р.Кетелла). Теоретичний спосіб побудови структури особистості грунтується на висуванні теоретичного принципу, який зв'язує між собою окремі рівні та елементи. У вітчизняній психології представлені обидва способи побудови структури особистості. Емпіричний підхід реалізовано в працях В. С.Мерліна, який на основі емпіричних досліджень прийшов до трирівневої структури особистості. Нижній рівень представлений властивостями особистості, які є її елементами. Другий рівень утворюють симптомокомплекси — групи властивостей особистості, пов'язаних між собою ймовірнісними зв'язками. Третій рівень складають три вторинні фактори, які включають у себе всі симптомокомплекси. Теоретичний підхід до побудови структури особистості реалізовано К.К.Платоновим, який використовує принцип співвідношення соціального та біологічного. Нижній рівень представлений тими компонентами особистості, які мають тільки біологічну детермінацію: темперамент, статеві та вікові властивості. Другий рівень включає в себе особистісні особливості перебігу психічних процесів. Він детермінований і біологічними, і соціальними чинниками. Третій рівень зумовлений переважно соціальними чинниками, складається із звичок, умінь, навичок і знань особистості. Нарешті, четвертий рівень має виключно соціальну детермінацію і представлений такими характеристиками особистості, як переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання. Б.Г.Ананьєв показує наявність складних кореляційних плеяд, що включають соціальні, соціально-психологічні й психофізіологічні характеристики (статус, роль, характерологічні риси, інтелект, моторні функції тощо), хоч і не всі психофізіологічні функції, психічні процеси і стани охоплюються структурою особистості, а з багатьох соціальних характеристик лише деякі входять до структури конкретної особистості. Він вибудовує структуру особистості одночасно за двома принципами: субординаційним, або ієрархічним, згідно з яким складніші й загальніші соціальні властивості особистості включають у себе елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості; координаційним, коли взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускає шерег щаблів свободи для властивостей, які корелюють між собою, тобто відносну автономію кожної з них.

37. Основні психологічні підходи до розуміння явища особистості і відповідні теорії

Серед означених теорій можна виділити три напрями, які майже не пересікаються: біогенетичний, соціогенетичний, персонологічний.

Біогенетичний напрям базується на тому, що природним є спадкове, яке первісно обумовлює всі особливості розвитку особистості. Соціокультурні й ситуативні чинники лише накладають свій відбиток на своєрідність його протікання.

Найбільш відомою серед концепцій цього напряму є теорія, розроблена 3. Фрейдом. Самосвідомість людини 3. Фрейд порівнював з вершиною айсбергу. Він вважав, що людиною актуально усвідомлюється лише незначна частина того, що відбувається в її душі й характеризує її особистість. Основна ж частина її досвіду і особистості знаходиться поза

сферою свідомості, і дослідити її можна лише за допомогою спеціальних процедур, які розроблені у психоаналізі.

За 3. Фрейдом, структура особистості складається із трьох компонентів, або рівнів: «Воно», «Я», «Над-Я».

«Воно» - несвідома частина психіки людини, скупчення інстинктивних потягів, або сексуальних, або агресивних, які спонукають до негайного задоволення незалежно від ставлень суб'єкта до зовнішньої реальності.

«Я» відповідає свідомості. Це, як правило, самосвідомість людини, сприймання і оцінювання нею самою власної особистості і поведінки. «Я» орієнтується на реальність.

«Над-Я» являє собою систему моральних почуттів і вимог до поведінки, вчинків і рішень «Я» суб'єкта. «Над -Я» керується ідеальними уявленнями - прийнятими у суспільстві нормами моралі і цінностями.

Несвідомі потяги дуже часто призводять до конфлікту між «Воно» і «Над-Я», який розв'язується за допомогою «Я», тобто свідомості, яка, діючи відповідно до принципів реальності і раціональності, прагне максимально задовольнити потяги «Воно» і водночас не відступитися від моральних норм.

Соціогенетичний напрямок знайшов своє втілення в теорії соціалізації, теорії навчання, теорії ролей.

Згідно з теорією соціалізації, людина, яка народжується біологічною істотою, стає особистістю завдяки впливу соціальних умов життя.

Відповідно до теорії научіння, розвиток особистості відбувається в процесі научіння, засвоєння суми знань.

Теорія ролей виходить з того, що характер поведінки особистості та її відносини з іншими людьми залежать від системи соціальних ролей, які вона виконує.

Як бачимо, в теоріях соціогенетичного напряму недооцінюється значення індивідуальних природжених особливостей, а також внутрішня активність особистості як свідомого суб'єкта діяльності.

Персонологічний (особистісно-центрований) напрям вважає, що розвиток особистості відбувається за рахунок первісно притаманного їй прагнення до самоактуалізації і внутрішнього самовдосконалення. Цей напрям визначають як гуманістичний. Його суть полягає у відмові від маніпулятивного підходу і погляді на особистість як на найвищу соціальну цінність. Згідно з гуманістичним підходом, людина може виявити своєрідність і неповторність власного «Я» лише за умови відповідної організації міжособистісних стосунків.

Описані напрями відбивають різні реальні іпостасі розвитку особистості, і тому надати пріоритет будь-якому з них дуже важко. Інтегрувати вищеназвані підходи до розуміння особистості дозволяє історика-еволюційний підхід, в якому антропологічні якості людини і соціально-історичний спосіб життя виступають як передумови і як результат розвитку особистості. В контексті цього підходу рушійною силою розвитку особистості виступає сумісна діяльність, завдяки якій відбувається індивідуалізація особистості. У вітчизняній психології ця теорія отримала назву теорії діяльності (Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв).

38. Система споріднених понять: особа, індивід, особистість, індивідуальність

Розглянемо ці поняття більш детально. Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість, індивідуальність) є поняття індивід (від лат. individuum - неподільне). Під поняттям "індивід", як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, "індивід" має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Тут і фізичні дані (зріст, колір очей, шкіри, волосся, особливості будови тіла), і природні задатки, і особливості його мислення і психіки (властивості пам'яті, уяви, темпераменту, характеру), а також специфічні потреби й інтереси. У цьому розумінні ми говоримо про індивідуальність людини. Отже, індивід - це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними індивідуальними рисами.

Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби. І хоча вони не дуже відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам тієї самої соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй. Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно, друга - з посмішкою, а третя - з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю. Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Нічого образливого для людей у цьому висловлюванні немає і використовується воно лише для того, щоб у дуже короткій формі розкрити ступінь суспільної різниці між людиною й особистістю. На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості. Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

Роблячи висновки, слід зазначити, що в реальному житті поняття "індивід", "індивідуальність" і "особистість" взаємозалежні, внутрішньо єдині. Тому, коли ми говоримо про особистість, маємо на увазі особу-індивідуальність, тобто таку структуру поведінки одиничного учасника, для якої водночас характерні самостійність і самобутність, відповідальність і обдарованість, свідомість і різнобічність.

39. Особистість людини і її характер

Ідея особистості виявляла культурно-історичний зміст кожної епохи розвитку людства. Античний світ створював особистостей всім своїм способом життя та ставленням до реалій; середні віки свідомо принижували її; нові часи в повному розумінні слова "кохалися" цією ідеєю вже в епоху Відродження. В наш час ідея особистості насичується багатством надій та очікувань ідеального, а педагогіка підкреслює важливість своєї справи вказівкою на те, що дитина — це особистість, яка потребує сприятливих умов, щоб розгорнути у всій повноті закладене в ній багатство. Поняттям "особистість", як правило, позначають певну сукупність ознак людини, що характеризують її як суспільну, соціальну особу. Іноді особистість визначають як соціальну якість індивіда, яка може перейти змістовною ознакою в індивідуальне буття і зумовити тим сами культурно-історичний рівень самопроявів людини. Особистість — водночас своєрідна умова і соціально цінний наслідок розгортання особистого життя; своєрідність умови полягає у неповторній готовності людини звершити цю якість, соціальна цінність наслідку — у примноженому соціокультурному багатстві людства. Д.Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції. Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером — залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домагання особистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядро особистості, її "Я" визнаються тією активною силою, без якої особистість стає немислимою, неможливою. М.М.Рубінштейн вказував, що в основі поняття "особистість" лежить не тільки ідея чистого діяльного витоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи. Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є "дитя, зрощене культурою", розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постає тільки там, де починається самопізнання і вперше з'являється потяг до свідомого оформлення свого "Я" самодіяльним шляхом. Особистість — не дар природи, а "дитя вільної духовної людяності",

завдяки якій людина творить сама себе, вступаючи у протистояння із власне природним. "Ось чому ми почуваємо себе "людиною", коли життя дає нам свідомість, що ми щось значимо, що ми, якщо не у всьому, але хоч почасти самостійні і творимо своє життя хоч почасти самі... Людина повинна бути не тільки діяльною, але і самодіяльною." Відчуття життя тісно пов'язане з усвідомленням себе як діяльної, самостійної ланки в житті. Й.Г.Фіхте стверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистісних властивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є "життєвим нервом" особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створити почуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов'язаний з істинністю буття. Кожній істоті властиве те існування, те майбутнє, на яке вона має право, а цінність, смисл і саме це право визначаються тим, наскільки дана істота є діяльною, активною. Принцип активності, таким чином стає основою світоспоглядання та життєрозуміння і навіть провідною ідеєю багатьох педагогічних систем. Людина не може не прагнути до цієї форми життя, оскільки саме в ній закладена істина. У прагненні дітей до того чи іншого виду діяльності постає глибинний життєвий потяг, властивий саме людському способу існування. Людина стає особистістю, коли переносить центр свого існування в центр своєї особистості як безпосереднього активного джерела. Тільки за цієї умови людина отримує певний характер, звільняється від невпевненості у протистоянні світові, від нестійкості та випадкових змін. Особистість має бути самодостатньою в усіх формах відношень до навколишнього світу та до свого власного буття. Особистість усвідомлює себе творцем власного життя, свого індивідуального світу: сфери цінностей, ідеалів, усієї сфери ідей в широкому розумінні цього слова. Світ як такий поза відношеннями з особистістю перебуває "поза добром і злом, істиною та хибним, красою та хаосом". Особистість надихає його своєю творчою силою, привносить в нього духовний, моральний, естетичний зміст. Світ не є цінним, проте він може стати таким, якщо особистість вилучить його з індиферентного стану і поєднає з гармонією істини, добра, краси. Чим ширше це перетворення, тим вищим є почуття активності, тим інтенсивніший пульс істинного життя і тим більшою є можливість повного задоволення та навіть щастя людини. Життя повинно бути, говорить Геффдінг у "Філософії релігії", своєрідним художнім витвором особистості: чим вище вона сама, тим більш прекрасним, більш цінним є її продукт.

На основі природних даних, природних сторін характеру, включаючи сюди інтелектуальний та емоційний характер людини, розгортається, тісно переплітаючись з ними, так званий культурний елемент характеру — штучно підвищена культурою мислительна, ідейна, ціннісна діяльність людини, чільне місце в якій займають моральні, етичні ідеї, що надихають і спрямовують волю особистості. Мова йде про характер власне людського діяння, притаманний певній людині, про сукупність окремих та генералізованих засобів діяння людини, що розгортають її людяність не тільки у суто індивідуальному аспекті, а й у плані взаємопроникнення всезагального, вселюдського і конкретно-індивідуального. Мається на увазі той потенціальний (чи вже актуалізований) рівень самопроявів людини у пізнавальному та перетворюючому контакті зі світом, що стверджує її як культурно-історичну особистість, здатну здійснювати індивідуалізовані за механізмом, але всезагальні за змістом формуючі впливи на розгортання загальнолюдської історії, культурно-історичного процесу в цілому.

40. Особистість та її темперамент

Темперамент є основою багатьох особистісних характеристик людини і, насамперед, характеру. Проте темперамент слід відрізняти від характеру - сукупності найбільш стійких, істотних особливостей особистості. Характер виявляється в поведінці людини, в її ставленні до світу й себе. Люди однакового темпераменту можуть бути добрими і жорстокими, працьовитими і ледачими, акуратними і неохайними. Темперамент обумовлює лише динаміку психічного реагування. Від темпераменту залежать такі особистісні риси, як вразливість, емоційність, імпульсивність і тривожність.

Вразливість - це сила впливу на людину різних стимулів, період їх збереження в пам'яті та сила реакцій на них. Вразлива людина довше пам'ятає впливи на неї, довше зберігає реакцію на впливи й, окрім того, сила реакції в неї значно більше.

Емоційність - це швидкість і глибина емоційної реакції людини на ті чи інші події. Для емоційної людини велике значення має все, що відбувається з нею і довкола неї. У неї набагато сильніше, ніж у неемоційної людини, виражені тілесні реакції, зв'язані з емоціями. Емоційна людина майже не буває спокійною, постійно перебуває під владою будь-яких емоцій, у стані підвищеного збудження або, навпаки, пригніченості.

Імпульсивність - виявляється в нестриманості реакцій, у їхній спонтанності та прояві ще до того, як людина встигає обміркувати ситуацію, що склалася, і прийняти розумне рішення відносно того, як у ній діяти. Імпульсивна людина спочатку реагує, а потім думає, чи правильно вона вчинила, нерідко шкодуючи про передчасні та неправильні реакції.

Тривожність - підвищена схильність людини переживати занепокоєння в будь-яких ситуаціях життя, у тому числі й тоді, коли причин для цього немає. Тривожна людина відрізняється від малотривожної тим, що в неї занадто часто виникають зв'язані з занепокоєнням емоційні переживання: острах, побоювання, страхи. Їй здається, що багато чого з того, що її оточує, несе в собі погрозу для її власного «Я». Тривожна людина боїться усього: незнайомих людей, телефонних дзвінків, іспитів, офіційних установ, публічних виступів. Поняття тривожності близько до поняття нейротизму (Г. Айзенк). Невротики схильні до депресивних станів навіть у звичайних ситуаціях життя.

Своєрідне поєднання зазначених якостей особистості створює індивідуальний тип темпераменту, і тому характеристика темпераменту має включати опис як динамічних, так і змістовних сторін особистості. Ті прояви темпераменту, що в результаті стають особистісними якостями, залежать від навчання і виховання, культури, звичаїв, традицій і багатьох інших чинників.

На думку Г. Айзенка, стійкі особистісні риси людини розподіляються по двох основних параметрах: інтроверсія-екстраверсія (спрямованість на свій внутрішній світ або спрямованість назовні) і стабільність-нестабільність (рівень нейротизму).

Типові екстраверти орієнтовані на світ зовнішніх об'єктів, через що особистісна значущість явищ суб'єктивного світу у них часто є приниженою. Для екстравертів характерними є імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, товариськість, соціальна адаптованість. Звичайно вони рухливі, відкриті в емоційних проявах люди з хорошими організаторськими здібностями. Екстраверти, як правило, орієнтуються на зовнішню оцінку, і тому можуть добре складати іспити. Вони прагнуть до нових вражень, поступливі, добре справляються з роботою, що вимагає швидкого прийняття рішень.

Для типових інтровертів характерною є фіксація інтересів особистості на явищах власного суб'єктивного світу, які мають найвищу цінність для них. Інтроверти схильні до самоаналізу, нетовариські, замкнені, часто соціально пасивні. Вони, як правило, більш обережні, охайні, педантичні, краще навчаються в школі та вищому навчальному закладі, краще справляються з одноманітною роботою. Соціальна адаптація інтровертів часто проходить з ускладненнями.

Особливості темпераменту впливають на характер активності особистості: на працездатність, пристосовуваність до нових умов, комунікабельність. І тому вони мають враховуватися представниками тих професій, які передбачають роботу з людьми: керівниками, викладачами, вихователями тощо.