Комедії бена джонсона

Бен Джонсон Бенджамін (Бен) Джонсон – видатний поет і драматург, відзначався високою ерудицією та широтою інтересів, у свій час за популярністю перевершував самого Шекспіра. У XVIII ст. залишався найбільш визнаним класиком англійської літератури. Його творчість вплинула на художній світ Б. Шерідана, Л Стерна, Т. Смолета, У. Теккерея, Ч. Діккенса.

Спадщина митця включає 14 комедій, 2 трагедії, пастораль, ліричні вірші, епіграми, маски (невеличкі п’єси, які демонструвались під час придворних свят). У його доробку літературно-критична праця „Щоденник”, перша англійська граматика, переклади тощо. У літературу увійшов передусім як автор „комедій звичаїв”, написаних у повчально-розважальному дусі, серед яких можна виокремити „Вольпоне, або лисиця”, „Епісін, або Мовчунка”, „Алхімік”, „Варфоломіївський ярмарок” .

Як великий знавець і поціновувач античності драматург намагався наслідувати правила античної драми, широко вплітав у текст цитати з творів грецьких та римських авторів. Антична традиція поєднувалась у нього з народно-святковими мотивами і жанрами (у формі фарсу і мораліте). Джонсон виступав за строгу правдоподібність і життєвість тла п’єс (його метод можна визначити як гротескний реалізм), тому, на противагу Шекспіру, був проти фантастики і чудес у драмі.

У творах відсутні титанічні образи, загальний пафос – антиромантичний, що свідчило про певний відхід митця від ренесансного світогляду. Головна ідея п’єс – прославлення ідей гуманізму, принципів свободи людини. Заслуга драматурга – у розробці так званої „теорії гуморів”, яку можна визначити як сатиричне загострення при зображенні негативних рис характеру. Вперше вона була втілена у п’єсах „У кожного своя химера”, „Кожен без своєї химери”. Теорія ґрунтувалася на фізіологічних трактатах античних вчених (Гіппократ, Гален) про основні „соки” людського тіла: жовчу, крові, флегми і води, співвідношення яких в організмі визначає вдачу людини, а надмірна перевага певної рідини призводить до відхилень у характері.

У п’єсах Джонсон ілюструє ситуації, коли дисгармонія рідин (гуморів), у якій би формі не була виражена, створює комічний ефект, викликає сміх, хоча часто буває загрозливою для навколишніх. Комічні образи Джонсона як уособлення певних вад постають дещо схематичними у порівнянні з багатогранними та суперечливими героями Шекспіра, проте саме через свою гіпертрофованість та однобічність є більш повчальними (як, наприклад, хитрий Вольпоне чи Моска у комедії „Вольпоне”). Зауважимо, що Джонсон і Шекспір були представниками різних напрямів у драматургії. Шекспір розвивав неправильну драму (драму без правил), Джонсон прагнув до упорядкування прийомів драматургії, тим самим започатковуючи класицистичне мистецтво в Англії, яке, правда, знайде продовження лише наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у творчості Дж. Драйдена, О. Поупа та ін.

Висновок

Англійська драма Відродження виникла з щасливого союзу двох початків — алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиліття 16 століття. Вже до 1588 року Єлизаветинська драма досягла повного розквіту. Зародок Єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях — драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру.

У більшості єлизаветинських творів на рівних присутні високий комізм і низьке комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм. У ранніх комедіях Шекспіра "Приборкання норовливої" (1593), "Два вероньця" (1594), "Безплідні зусилля кохання" (1595) і "Сон в літню ніч" (1595) очевидний вплив і Джона Лілі і його попередників у піднесених любовних історіях, і фарсовій традиції. Їх рівновагу досягнуто у комедіях "Як вам це сподобається" (1599) і "Дванадцята ніч" (1600), де ідеали протиставлені їх реальному життю . До кінця століття все більшого значення набуває середній клас, що знайшло відображення у драмі Т.Деккера "Свято башмачника" (1599), де в образі енергійного, повного життя героя прославлений лондонський ремісник.