82.Зобов’язання, які можуть випливати з рішення Суду з прав людини для держави-порушниці.

рішення, відповідно до якого Європейський суд визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов’язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені у якості справедливої сатисфакції, але також і здійснити під контролем Комітету Міністрів загальні, і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним в рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення. Більше того, знаходячись під контролем Комітету Міністрів, держава-відповідач вільна у виборі засобів, якими вона виконуватиме свої зобов’язання за ст. 46 Конвенції, за умови, що такі засоби не суперечитимуть висновкам, які містяться у рішенні Європейського суду.

Заходами індивідуального характеру є заходи, які вживаються державою з метою припинення встановленого Судом порушення та відновлення правового становища заявника настільки, наскільки це можливо, до того ж стану, в якому воно перебувало до порушення Конвенції (restitutio in integrum). При цьому компетентні органи держави-відповідача самі вирішують, які заходи, зважаючи на наявні в національній правовій системі засоби, є найбільш відповідними для досягнення restitutio in integrum.¹ Це положення знайшло відображення і у багатьох рішеннях Суду, зокрема, у справі "Папаміхалопулос проти Греції" Суд зазначав: "Високі Договірні Сторони в принципі вільні у виборі засобів, шляхом використання яких вони слідуватимуть рішенню, у якому Суд визнав порушення. Ця свобода дій щодо способу виконання рішення відображає свободу вибору, пов’язаного з першочерговим зобов’язанням держав забезпечувати визначені Конвенцією права і свободи (ст. 1). Якщо природа Конвенції дозволяє restitutio in integrum, то держава-відповідач може сама його виконати, оскільки у Суду немає ні таких повноважень, ні практичних можливостей для виконання restitutio in integrum. З іншого боку, якщо внутрішнє право не дозволяє – або дозволяє лише часткову – компенсацію, то ст. 41 дозволяє Суду надати потерпілій стороні відшкодування, яке, як він вважає, буде адекватним".

Зазвичай таке відшкодування означає відшкодування витрат, понесених у зв’язку з провадженням справи у Суді (в окремих випадках мова може йти і про відшкодування витрат на провадження у національних судах), а також відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, завданої заявникові встановленим порушенням права чи прав, гарантованих Конвенцією. Проте зустрічаються випадки, коли Суд, констатуючи порушення, зазначає, що сама констатація порушення вже сама по собі є достатньою справедливою сатисфакцією (див. рішення у справі "Назарчук проти України" від 19.04.2005 р., заява № 9670/02).

Залежно від обставин справи, виконання рішення в частині вжиття на користь заявника заходів індивідуального характеру може здійснюватись шляхом відновлення провадження, знищення інформації, отриманої з порушенням права на приватність, погашення судимості, скасування рішення про депортацію, прийнятого без урахування ризику нелюдського поводження у країні призначення, чи запровадження законодавства, яке не існувало раніше і яке надавало б право доступу до Суду.

Відновлення провадження у національних судах може бути ефективним відшкодуванням наслідків порушення Конвенції, спричинених несправедливим провадженням на національному рівні. Відновлення провадження може також надати можливість виправити рішення, прийняте на національному рівні і яке було визнане таким, що суперечить суті Конвенції (наприклад, заборона публікувати певну інформацію). Таким же чином, коли Суд вирішує, що вислання заявника з країни є чи може бути несумісним з Конвенцією, виконання рішення може вимагати перегляду рішення національних органів з тим, щоб заявник міг повернутись до відповідної країни або залишатись там, якщо депортація ще не була здійснена.

У зв’язку з проблемами, які постають на національному рівні і у багатьох випадках пов’язані з відсутністю відповідного національного законодавства щодо відновлення провадження, Комітет Міністрів ухвалив Рекомендацію для держав-членів щодо перегляду та відновлення певних справ на національному рівні, з огляду на винесені Європейським судом рішення (№ R (2000) 2). У рекомендації зазначається, що практика Комітету Міністрів у здійсненні нагляду за виконанням рішень Суду свідчить, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним засобом досягнення restitutio in integrum.

Заходи загального характеру розробляються та вживаються державою-відповідачем для запобігання новим, подібним до визнаних Судом, порушенням, або зупинення порушень, що тривають. Такі заходи можуть бути направлені як на зміну відповідної практики, так і на внесення змін до існуючого законодавства.

У деяких справах обставини справи чітко демонструють, що порушення спричинене національним законодавством. Деколи це відсутність законодавства, яка призвела до порушення. У таких справах від держави-відповідача вимагається змінити національне законодавство або запровадити нове, покликане забезпечити рішення Суду, або опублікувати рішення Суду мовою держави-відповідача та поширити його серед державних органів та громадськості.

Тим не менше, у багатьох справах констатується порушення не в результаті несумісності національного законодавства та Конвенції, а з огляду на проблеми у судовій та адміністративній практиці, наприклад, спосіб, у який національні суди зазвичай тлумачать національне законодавство та Конвенцію. У таких справах з метою виконання рішення необхідно змінювати судову та адміністративну практику відповідно до вимог Суду.