78. Особливості розгляду індивідуальних заяв в Європейському суді з прав людини

Суд розглядає індивідуальні заяви, в яких йдеться про порушення прав, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї, але до компетенції Суду не вхо­дить розгляд питань щодо порушення внутрішнього права — Суд не є наглядовою («четвертою») інстанцією щодо національних судів і не може втручатися у діяль­ність національної судової системи, скасовуючи її рішення. Щоправда, рішення Єв­ропейського суду, яким встановлено порушення Конвенції, може розцінюватись як підстава для перегляду судового рішення у зв'язку з винятковими обставинами (див., напр., ст. 254 ЦПК, ст. 237 КАС, ст. 400-12 КПК), але це суто внутрішня процедура.

Суд може розглядати тільки ті заяви, які спрямовані проти «Високих Договір­них Сторін», тобто держав, що ратифікували Конвенцію та відповідні протоколи до неї. Більше того, предметом заяви можуть бути лише ті факти, що мали місце після набрання Конвенцією (чи відповідним протоколом) чинності для держави-відповідача. Деякі природні особливості має застосування цього правила до продовжуваних порушень Конвенції. (З цього приводу див., напр., рішення у спра­ві Брумареску проти Румунії.) При цьому слід розрізняти дату ратифікації Конвен­ції (для України—17 липня 1997 р.) і дату набрання нею чинності для держави (для України— 11 вересня 1997 р.). Остання дата визначається п. З ст. 59 ЄКПЛ.

Ст. 1 Конвенції проголошує, що права і свободи, визначені в її Першому розді­лі, гарантуються «кожному». Це означає, що суб'єктом звернення до Суду може бути будь-яка особа, незалежно від того, чи досягла вона повноліття, чи зазнавала якихось обмежень її дієздатність або чи є заявник громадянином держави-відповідача. Єдине, що береться до уваги — чи перебував заявник під юрисдикцією однієї з держав — учасниць Конвенції і чи був він жертвою порушення прав, гарантова­них ЄКПЛ. До речі, Суд (як і колишня Комісія) жодного разу не визнавав держав­ні (публічно-правові) органи суб'єктами подання індивідуальних заяв.

У разі подання заяви неурядовою організацією або групою осіб необхідно, аби особи, які виступають від імені такої організації чи групи, підтвердили свої повно­важення представляти її в Європейському суді.

79. Контрольний механізм Європейської конвенції з прав людини. Особливості та ефективність.

Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав. Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обо­в’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутріш­ньодержавному рівні. Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Конвенція, будучи юридично обов’язковим договором для Високих Договірних Сторін, запровадила систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Держави, що ратифікували Конвенцію, тим самим взяли на себе по­ двійні зобов’язання відповідно до статті 1 Конвенції.

По-перше, Держави гарантують відповідність свого внутрішнього законодавства положенням Конвенції. Для виконання цих зобов’язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни у своє законодав­ство та правозастосовну практику. По-друге, нові держави, що ратифікують Конвенцію, мають випра­вити будь-які існуючі порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція. Конвенція – це також і унікальна система, що виступає в якості «між­ народного загального права» і функціонує в режимі прийнятності та незалежності. Про неї можна говорити як про систему загального права в тому сенсі, що вона розвивається завдяки створюваному Судом пре­цедентному праву. Для «забезпечення додержання зобов’язань, взятих на себе Висо­кими Договірними Сторонами за Конвенцією» існує такий контролюю­ чий механізм як Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Устрій Суду визначається Європейською конвенцією з прав людини. Юрисдик­ція Суду поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення і за­стосування цієї Конвенції. Суд може не лише приймати рішення про те, чи відбулося порушення Конвенції; він може також призначати «спра­ведливе відшкодування» за завдану шкоду. Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпе­чення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах. Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав – учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно із Європейським судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.