58. Заборона дискримінації у єкпл та єсх

Заборона дискримінації передбачена статтею 14 ЄКПЛ , яка гарантує рівність у користуванні іншими конвенційними правами.

Стаття 14 Конвенції 1)Гарантує рівність у користуванні правами і свободами, що передбачені ЄКПЛ; 2)Має субстантивний характер (завжди розглядається в сукупності з іншою нормою ЄКПЛ); 3)Захищає «громадянські і політичні права», частково «соціальні» та «економічні» права.

У 2000 році був відкритий до підписання Протокол № 12 до Конвенції. Він розширює заборону дискримін ції і створює гарантії рівності у користуванні будь-якими правами, включаю- чи права, передбачені національним законодавством держав-членів. Станом на сьогодні цей Протокол ратифікували далеко не всі держави – члени ЄС . У пояснювальній записці до Протоколу зазначено, що його завдання полягає у посиленні захисту від дискримінації як основної складової гарантій прав людини. Протокол став результатом обговорення шляхів забезпечення, зокрема, гендерної і расової рівності.

Стаття 1 Протоколу 12 Конвенції 1)Забороняє дискримінацію у здійсненні будь-якого передбаченого законом права (має більш широку сферу застосування, ніж ст. 14); 2)Має субстантивний характер (розглядається в поєднанні з нормою «передбаченого законом права»); 3)Запроваджує загальну заборону дискримінації (насамперед з боку держави, проте може розповсюджувати свою дію і на відносини між приватними особами, які підлягають держ. регулюванню (Sejdic, Finci v. Bosnia and Herzegovina).

Принцип недискримінації є керівним принципом багатьох документів Ради Європи. Важливі положення передбачені також у Європейській соціальній хартії в редакції 1996 року: право на користування рівними можливостями, право на рівне ставлення у питаннях зайнятості та вибору професії, а також право на захист від дискримінації за ознакою статі.

59. Захист власності (Протокол 1 до Європейської конвенції з прав людини)

Положення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції визначаюєься право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією свобод, пов'язаних з реалізацією права власності.

Основною метою ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

Названа стаття проголошує: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів».

Включення права мирно володіти своїм майном в Європейські стандарти з прав людини з самого початку мало багато проблем в розумінні цього права. Захист права власності не був закріплений у Конвенції в її початковому варіанті, прийнятому в 1950 р. Це було зроблено у Першому протоколі до Конвенції, підписаному 20 березня 1952 р. Після його підписання положення ст. 1 Протоколу № 1 створили фактичні юридичні передумови для захисту не просто права «мирного володіння майном», а й права власності як такого.

На відміну від більшості положень Конвенції, ст. 1 Протоколу №1 захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад, компаній. Цей аспект даної статті має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності й праві вільно створювати такі економічні одиниці, як «юридичні особи»: неурядові організації, релігійні органи, засоби масової інформації та ін.

В основу ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції покладено два особливих рішення — «Маркс проти Німеччини» та «Спорронг і Лоннрот проти Швеції». У рішенні у справі «Маркс проти Німеччини» визначено мету ст. 1 Протоколу № 1 — визнання права будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном.

У рішенні у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» визначено основні вимоги стосовно застосування ст. 1 Протоколу №1 щодо захисту права власності (Sporrong and Lonnroth c.Suede of 23 September 1982, Series A, № 52, paragraph 61). Як встановив Суд, положення ст. 1 Протоколу № 1 передбачають такі правила захисту права власності: перша норма, виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном, друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови, у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за держа -вами-учасницями визнається право контролю над володінням власністю відповідно до загальних інтересів та право на запровадження законів, необхідних для цього.

Відповідно до прецедентної практики Суду, поняття «майно» включає в себе, як «фактичне майно», так і майнові цінності, в тому числі боргові вимоги. Питання про майно виникає тільки тоді, коли особа може претендувати на відповідну власність, тобто мати на неї право. Саме по собі право на майно може розглядатися за змістом ст. 1 Протоколу № 1, якщо таке право буде конкретним, належним чином визначене у заявах, які подаються до Європейського суду з прав людини.

З іншого боку, положення ст. 1 Протоколу № 1 не гарантують жодного права на те, щоб стати власником того чи іншого майна. Права в сфері користування власністю не можуть бути абсолютними, а тому можуть бути обмежені державою.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зауважував, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. «Заявления права» може означати «володіння майном», про яке йдеться у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, якщо є достатні підстави для забезпечення цього права через суд у примусовому порядку.

Для того щоб довести, що втручання у право власності відбулося, необхідно показати, що гарантії захисту, передбачені ст. 1 Протоколу № 1, було порушено.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Протоколу № 1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Суд у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Протоколу № 1, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також буде мати місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

На сьогоднішній день стосовно України Європейським судом з прав людини винесено лише одне рішення, в якому констатовано порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції — рішення від 25 липня 2002 р. у справі "Совтрансавто-Холдинг " проти України.