6. Семіотика як наука про знаки. Знаки, їх основні властивості.

СЕМІОТИКА (2пол.19ст., від гр. «знак»; Ч.Моріс «Основи теорії знаків», основи заклав заклав Чарльз Пірс) – наука, що вивчає загальне в будові і функц. знакових систем, які зберігають і передають інформацію, а також систем, що діють в людському суспільстві, природі, а також у самій людині (зір, слух). Семіотика – міждисциплінарна наука. 1.Теоретична семіотика – вивчає загальні властивості будь-якої знакової системи, незалежно від матеріального втілення. 2.Дискриптивна семіотика – вивчає конкретні знакові системи. До складу загальної семіотики входить логічна семіотика (аналіз, дослідження природних і штучних мов).

Три аспекти дослідження знаків: 1)семантичний (відношення знаків до позначуваних ними явищ); 2)синтаксичний (відношення між знаками в межах певної системи); 3)прагматичний (ставлення до знаків мовців). Основним поняттям семіотики є ЗНАК – матеріальний носій соціально значущої інформації, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає в процесі спілкування і мислення людей представником іншого об’єкта. Знак характеризується однозначністю у межах системи, де функціонує. Знак – це функція, якої предмет може набути у межах знакової системи.

Ознаки знака: матеріальність, позначуваність, довільність (відсутність природного зв’язку між означуваним і позначуваним за Ф. де Сосюром); системність; однозначність (в межах однієї системи); комунікативність; діяльнісно-цільовий характер (свідоме використання знаків у процесі діяльності з певною метою); культурно-соціальний характер (може бути обмежений певною культурою).

7. Типологія знаків. Структура мовного знаку.

Ч.Пірс вважав, що теоретично існує близько 59 тис видів знаків, які можна звести трьох основних типів: знаки-копії, знаки-індекси, знаки-символи. Додатково виділяють знаки-сигнали і власне знаки. Сучасна типологія знаків:

І. Типи за характером зв’язку позначуваного і позначеного:

Іконічні знаки або знаки-копії (фотографії, картини, відбитки);

Знаки-індекси або знаки прикмети (значення їх повністю визначаються контекстом, у якому вони виявляються і позначають відношення між об’єктами. Існує причинно-наслідковий зв’язок, наприклад, дим як ознака вогню. Серед мовних знаків: хто, що, тут, зараз); Знаки-копії і знаки-прикмети є вмотивованими.

Знаки-символи (зв’язок між знаком і денотатом є невмотивованим). Наприклад, математичні, хімічні, топографічні знаки та ін. Знаки-символи є полісемічними у різних культурах, а у одній культурі – моносемічні (наприклад, значення білого кольору).

Знаки-сигнали (несуть інформацію за домовленістю, використовують для передачі інформації на відстані). Наприклад, гудки, дзвінки, сирени.

Мовні знаки (утворюють складні системи, відношення теж умовне).

ІІ. За структурними типами знаків:

Знаки-інформатори (передають інформацію про зовнішній світ). Наприклад, дорожні знаки, мовні знаки (окрім фонем!).

Знаки-дистинктори (розрізняються між собою, будуть знаки-інформатори).

Знаки-делімітатори (розмежування лінійної послідовності знаків-інформаторів). Наприклад, пунктуаційні знаки.

Прагматичні типи знаків (за Ч. Морісом): знаки-апрайзери, знаки-прискриптори, знаки-ідентифікатори, знаки-форматори.

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди­ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі­лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, О.Ф. Лосєв, В. М. Солнцев, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час­тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака відома в науці як унілатеральна.  Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко­духов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини­цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна­чення. На думку цих учених, поняття знака без зна­чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич­ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною.

Отже, з точки зору Фердинанда де Соссюра, в знаку розрізняються дві сторони: означуване (сигніфікат, образ предмету, ідея, поняття, значення, концепт, зміст – якщо йдеться про макрознак) та означаюче (сигніфікант, експонент, вираження).

Відомим є семіотичний трикутник К. Огдена і А.Річардса («Значення значення», 1923). Кутами трикутника є ім’я як знак, десигнат (концепт) як понятійний зміст або значення (уявлення про об'єкт, яке склалось у суб'єкта знакової діяльності) і денотат як предмет реальності.

Трикомпонентною є модель або структура знаку, запропонована німецьким філософом та логіком, одним із засновників логічної семантики Готлобом Фреге (1848—1925 рр.), який представив модель мовного знаку у вигляді трикутника, що включає форму; смисл (інтенсіонал, суб'єктивне уявлення про предмет / об’єкт реальності) і значення (предметне значення, денотат, екстенсіонал). Тобто смисл із значенням розмежовуються як сигніфікат і денотат. Отже, на відміну від К. Огдена і А.Річардса, денотат в моделі Фреге не є предметом реальності, а, як і денотат, формується у свідомості. (Різниця між значенням і смислом: висловлення «знаки, які використовують для передачі абстрактного змісту» і «знаки умовного, довільного зв’язку з позначеним» - мають одне значення, оскільки вони позначають один і той же об’єкт – знаки-символи, але смисл різний, оскільки виділяє різні аспекти зазначеного феномену).

В моделі Фреге відсутній складник проекції на дійсність.

Зазначені моделі не задовольнили багатьох дослідників, оскільки поняття формуються у діяльності, пов’язаної, насамперед, не з об’єктами, а із знаковими ситуаціями, і у процесі передачі інформації зміст, що передається адресату, не є тотожним змісту адресанта.

Іншу структуру знаку представляє тріада американського логіка Ч. Пірса, створена задовго до теорії К. Огдена і А.Річардса. Модель Ч. Пірса включає знаковий засіб – позначений об’єкт – інтерпретанту (дію на інтерпретатора різних чинників). Послідовник Пірса Ч. Морріс увів термін «знакова ситуація», вимірами якої є семантика як відношення знака до поняття, синтактика як відношення знаків один до одного, і прагматика як відношення знаків до інтерпретатора. Ч. Морріс запропонував пятикомпонкентну модель, що складається із знака, інтерпретанти, інтерпретатора, сигніфіката (зміст поняття, інтенсіонал) і денотата (предметна віднесеність знака).