49. Функціональний синтаксис – номінативний і комунікативний.

Підхід до аналізу граматичних явищ мови втримується, у роботах В. Матезиуса «Про так зване актуальне членування речення» (1947), «Основна функція порядку слів у чеській мові» (1947) і ін.; де він розробляв вчення про функціональний синтаксис. Під функціональним синтаксисом Матезиус розуміє вивчення засобів і способів об’єднання слів у реченні в рамках тієї або іншої конкретної ситуації. Матезиус висунув ідею про актуальне членування речення або функціональній перспективі останнього, що співвідносить речення з контекстом ситуації. Актуальне членування, по Матезиусу, варто протиставити його формальному, граматичному членуванню. Якщо формальне членування розкладає склад речення на його граматичні елементи, то актуальне членування з’ясовує спосіб включення речення в предметний контекст, на базі якого воно виникає. Як основні елементи актуального членування Матезиус виділяє вихідну точку (або основу) висловлення, тобто те, що є в даній ситуації відомим або, принаймні, може бути зрозуміле з контексту, і ядро висловлення, тобто те, що мовець повідомляє про вихідну точку висловлення. Основними засобами актуального членування виступають інтонація й порядок слів.

Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).

Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуальне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.

50. Синтаксична типологія.

Синтаксична класифікація мов — один з видів типологічної класифікації мов, в її основу покладено синтаксичні відношення — предикативні, які поєднують підмет (суб’єкт) з присудком (предикатом) та їх граматичне вираження, об’єктні, тобто відношення перехідного дієслова і додатку (об’єкта), який отримує особливе граматичне вираження у різних мовах, і атрибутивні, у яких виражається зв’язок означення та означуваного.

Великий внесок у теорію типології було зроблено академіком І. І. Мєщаніновим (1883 - 1967). Матеріалом для його дослідження послужили мови різної будови від кавказьких до палеоазіатських, які вперше стали об’єктом такого ретельного вивчення. У результаті своїх досліджень І. І. Мєщанінов розробив синтаксичну типологію мов, яка складається із трьох типів:

-Мови пасивної будови — чукотська та деякі мови індіанців Північної Америки. Як типологічні характеристики цієї будови він висував інкорпорацію, тобто таку синтаксичну побудову, коли ні суб’єкт ні об’єкт не мають ніякого граматичного оформлення, об’єднуючись в один комплекс, підлеглий ведучому слову. Дієслова в мовах цієї будови не поділяються на перехідні та неперехідні.

-Мови ергативної будови, для яких характерною є ергативна конструкція. ЇЇ особливість у тому, що дієслово-присудок має подвійний синтаксичний зв’язок з підметом — дієслово не лише узгоджується з підметом, але й одночасно керує ним. Граматично це виражається у постановці підмета в особливому, т.зв. ергативному відмінку, чи відмінку діяча, якщо дієслово перехідне, та в абсолютному відмінку, якщо дієслово неперехідне. До мов ергативної будови І.І. Мєщанінов відніс мови Кавказу — аварську, лакську, даргінську, частково грузинську, а також мову басків у Піренеях. Певне приблизне значення про ергативну конструкцію можуть дати речення типу «Твір написано початківцем» чи «Дівчинку врятовано пожежниками», де підмети стоять не у називному, а в непрямому відмінку, тобто приблизно так, як у мовах ергативної будови.

-Мови номінативної будови, для яких основною характеристикою є вживання називного відмінка підмета, незалежно від того, чиє дієслово-присудок перехідним чи ні. До мов номінативної будови вчений зарахував індоєвропейські, тюркські, фінно-угорські та багато інших мов. Таким чином, німецька та українська мови також належать до цього типу.