22. Мовні контакти. Лінгвістичні аспекти двомовності.

Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньо-регіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні). Контактування мов може зумовити такі процеси: 1) запозичення лексики і фразеології; 2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови; 3) зміну наголосу; 4) зміни у граматичній будові мови; 5) зміни у словотворі. + розвиток мислення людини, розвиток письменства й друкарства, соціальна диференціація суспільства, виникнення масової комунікації.

Запозичення - найпоширеніший результат взаємодії мов.

Зміст лінгвістичного аспекту двомовності мовознавці розуміють по- різному. У.Вайнрайх [Вайнрайх 1972: 27] вбачає його в тому, щоб описати ті декілька мовних систем, які опиняються у контакті одна з одною; виявити ті відмінності між цими системами, які ускладнюють одночасне володіння ними; передбачити вірогідні прояви інтерференції, які виникають в результаті контакту мов; і, нарешті, виявити в поведінці двомовних носіїв ті відхилення від норм кожної з мов, які пов’язані з їх двомовністю.

В.Ю.Розенцвейг [Розенцвейг 1972: 4] під власне лінгвістичним аспектом білінгвізму розуміє проблему опису мовної комунікації в умовах контакту різномовних колективів. Таким чином, лінгвістичний аспект двомовності охоплює цілий комплекс питань: співвідношення структур мов, що

взаємодіють, специфіку функціонування мови у двомовному середовищі тощо. Це дало можливість Ю.О.Жлуктенку [Жлуктенко 1974: 6] виділити такі аспекти лінгвістичної сторони двомовності: соціолінгвістичний, структурно-

лінгвістичний, функціональний, нормативний, психолінгвістичний.

Двомовністю називають „практику поперемінного користування двома мовами, а мовців, які цю практику здійснюють, двомовними (білінгвами)”. Це визначення У.Вайнрайха [Вайнрайха 1979: 22], на думку багатьох мовознавців, є найкращим, і більшість спроб замінити його були невдалими. Ось визначення В.Ю.Розенцвейга: „Двомовність — це володіння двома мовами та регулярне переключення з однієї на іншу в залежності від ситуації спілкування” [Розенцвейг 1972: 9].

Ю.Д.Дешерієв та І.Ф.Протченко [Дешериев, Протченко 1972: 33]

вважають, що в суто лінгвістичному аспекті двомовність визначається як „знання двох мов з однаковим ступенем досконалості”. Л.В.Щерба [Щерба 1974: 313] під двомовністю розумів „здатність тих чи інших груп населення спілкуватися двома мовами. Оскільки мова є функцією соціальних угруповань, то бути двомовними означає належати одночасно до двох таких різних угруповань”. Д.В.Будняк [Будняк 1991: 13] визначає білінгвізм як „суспільний феномен, який реалізується мовцем і проявляється в практиці використання індивідами двох мов з певною функціональною широтою”. Це визначення ми візьмемо за основу.

У лінгвістичній літературі було зроблено чимало спроб прокласифікувати типи двомовності. Однак погляди дослідників на дане питання містять у собі багато суб’єктивізму, який пояснюється тим, що одні мовознавці на перший план ставили психологічний, інші — соціологічний, треті — власне лінгвістичний аспект вивчення цього складного явища. На думку П.М.Лизанця [Лизанець 1971: 10], у процесі вивчення двомовності необхідно прагнути до тісного взаємозв’язку психологічного та лінгвістичного аспекту дослідження. Тому дослідник розрізнює такі основні види білінгвізму: а)активний і пасивний; б)початковий та повний; в)індивідуальний та груповий (масовий); г)штучний та природний; д)змішаний та незмішаний; е)контактний та неконтактний.

Л.В.Щерба [Щерба 1974: 315] виділяє такі два випадки двомовності:

І.Член двох груп, що взаємно виключають одна одну, ніколи не має можливості вживати обидві мови впереміж. Цей вид мовознавець назвав чистою двомовністю, коли у свідомості мовця обидві мови існують незалежно одна від одної без порівнянь та паралелей. Вона виникає у результаті оволодіння мовами так званим природним шляхом, тобто шляхом занурення у середовище мови, що вивчається, при повній ізоляції від рідної.

2. Люди постійно переходять з однієї мови на іншу, вживають то одну, то іншу впереміж, відбувається змішування мов, їхнє взаємопроникнення.

Цей вид

260

двомовності дослідник назвав змішаним, він передбачає паралельний зв’язок еквівалентних засобів двох мов з відповідними їм поняттями. Така двомовність виникає у дітей в родинах зі змішаними шлюбами, а також внаслідок вивчення другої мови через посередництво рідної.

Е.Хауген [1972:64] розрізнює чотири типи ситуацій двомовності:

1) подвійна культура при двомовності; 2)подвійна культура при одномовності; 3)єдина культура при двомовності; 4)єдина культура при одномовності. Така класифікація здається правомірною, оскільки людина, яка вивчає іноземну мову в середовищі єдиної культури, зовсім не обов’язково засвоїть повністю нову систему культурних моделей.

Існує також точка зору, що люди, які спілкуються двома мовами, ніколи не втрачають відчуття відмінності між ними. З цим цілком можна погодитися. Тому процес змішування та взаємопроникнення мов є очевидним. Це дає можливість А.Росетті [1972:117] зробити висновок, що мов, які були б абсолютно позбавлені певних елементів змішування, немає, а це означає, що усі мови в тій чи іншій мірі є змішаними.

В.В.Дубичинський [1993:39] розуміє білінгвізм як: 1)добре володіння другою мовою, яке, разом з тим, не можна порівняти з вільним володінням рідною мовою; 2)здатність чітко висловлювати свої думки при контактах і розуміти другу мову настільки, наскільки це потрібно (повне володіння мовою при такому широкому розумінні двомовності не є обов’язковим).

Е.Свадост [1968:203] виділяє такі види та особливості міжмовних впливів:

1 Залежність впливу однієї мови на іншу від характеру контакту між ними;

2) від впливу культури; 3)від ступеня спорідненості; 4)нерівномірність впливу однієї мови на різні сфери іншої; 5)зростання стійкості мови у міру зростання культурності народу. Стосовно третього пункту автор підкреслює, що мови, які відрізняються за походженням та типологією, у всьому розрізняються, вони характеризуються дуже сильними національними традиціями та особливостями, і тому зазвичай не впливають одна на одну.

Лінгвістів завжди цікавило питання: чи може двомовний індивід

висловлюватися обома мовами абсолютно чисто, не порушуючи норм їх вживання? На думку Ю.О.Жлуктенка [1964:11], така можливість існує лише теоретично, на практиці подібні випадки — винятки. Щоб вільно володіти обома мовами, треба вивчити не лише новий комплект термінології. Треба було б, за слушним зауваженням Е.Хаугена [Haugen 1953: 9], щоб досвід, який індивід набув, користуючись однією мовою, він набув користуючись другою мовою. А вимагати від людини, щоб вона пережила свій життєвий досвід заново — нездійсненно.

23. Мовна інтерференція, її причини, види, шляхи подолання.

Одним из первых о смешенном характере языков начал говорить И.А. Бодуэн де Куртенэ. Мысль его была продолжена Л.В.Щербой, исследовавшим восточно-лужицкое наречие. Интерференция - взаимодействие языковых систем в условиях двуязычия, складывающегося либо при контактах языковых, либо при индивидуальном освоении неродного языка; выражается в отклонениях от нормы и системы второго языка под влиянием родного. Интерференция проявляется как иноязычный акцент в речи человека, владеющего двумя языками; он может быть стабильным (как характеристика речи коллектива) и преходящим (как особенность чьего-либо идиолекта), интерференция способна охватывать уровни языка, но особенно заметна в фонетике (акцент в узком смысле слова). Главный источник интерференции - расхождения в системах взаимодействующих языков: различный фонемный состав, различные правила позиционной реализации фонем, их сочетаемости, различная интонация, различное соотношение дифференциальных и интегральных признаков, различный состав грамматических категорий и/или различные способы их выражения. Явление интерференция по своему механизму напоминает основные диахронические изменения в фонологии. Отношения между смешиваемыми звуками взаимодействующих языков при интерференция называют диафоническими, а сами звуки родного языка, подменяющие звуки второго,- диафонами; аналогичные явления возможны и в грамматике, и в лексике, в связи с чем можно говорить также об отношениях диаморфии и диасемии. Термин "интерференция" используется также для обозначения ее результата. Интерференция, происходившая в прошлом, может оставлять следы в системе языка в виде субстрата и суперстрата (остаточная интерференция). Интерференция обозначает в языкознании последствие влияния одного языка на другой. Этот феномен может проявляться как в устной, так и в письменной речи. При интерференции происходит не смена языка, а изменение одного языка под влиянием другого. Различают следующие типы языковых интерференций: 1. Фонетические интерференции. Пример — мы были в хостях, мноха в языке русских иммигрантов в Латинской Америке; слово та́кси в языке русских иммигрантов в Германии и т. д. 2. Лексические интерференции: Лексические заимствования. 3. Семантические интерференции. 4. Морфосинтаксические интерференции.

Поширеними прикладами граматичної інтерференції є: -редукування форми (*They proud of him.); -помилкова генералізація функціональної ознаки (*IfI was you I would not go there.); -гіперкорекція (*He didn ‘t remembered.); -ігнорування (*He couldn’t to find a job.). Типи лексичної інтерференції: -недодиференціація (українське слово “ще” не має узагальнюючого слова в англійській мові – воно виражається окремими словами still, yet, else, another, other); -передиференціація (англійське слово character вживається для позначення таких понять, як характер, репутація, характеристика, дійова особа тощо); -хибна інтерпретація – помилкове співвідношення хибних синонімів та дієслів з післялогами і з нееквівалентними прийменниками {залежати від – як *to depend from замість to depend on, to look for – як * дивитися для замість наглядати за).

 

Типи фонетичної інтерференції: -нерозрізнення фонем; -подріблення фонем; -хибна інтерпретація фонем; -фонетичні субституції.

 

Граматичну інтерференцію можна подолати тільки через використання значної кількості вправ з тієї чи іншої граматичної теми та повторенням у вправах вже вивченого граматичного матеріалу.

1. Робота з подолання фонетичної інтерференції у мовленні учнів.  У роботі над інтерференційними явищами, зумовленими вимовою голосних під наголосом, допоможуть наступні вправи:  1) Підбір можливо більшої кількості слів з даними інтерференційних явищем і внесення їх в словнички. Наприклад, св [е] т - св [і] т, хл [е] б - хл [і] б, АПП [е] ка - АПТ [і] ка.  2) Виразне вимова цих слів у їхньому літературному варіанті. Тренування в такому вимові може супроводжуватися аналізом артикуляції органів мови (в даному випадку більш широкий розчин рота при відсунення язика назад і опусканні його вниз).  3) Освіта інших слів з тим же коренем і з тим же наголошений гласним.  4) Зіставлення пар слів з голосними між м'якими приголосними і з голосним перед твердим приголосним.  За відомим учням правилом однокореневі слова в більшості випадків мають один і той же звуковий склад кореня, якщо в них немає випадків чергування голосних чи приголосних або тих і інших разом.  5) Можливо більш часте вживання цих слів в усних і письмових класних і домашніх вправах.  6) Заучування напам'ять прикладів з даними словами, щоб потім за аналогією з ними правильно писати і інші слова подібного типу.  7) Правильне (літературне) читання прикладів, даних в інтерференційному оформленні.  8) Складання настінних класних таблиць з однокореневі словами (шрифтом або кольором виділити літери, замість яких помилково пишуться інші) (19, с.90).  У роботі над помилками, що допускаються при написанні ненаголошених голосних різного типу, у поліетнічних умовах повинні бути враховані всі загальні методичні передумови і умови роботи, а саме вміння:  а) встановлювати звуковий і морфологічний склад слова;  б) визначати співвідношення між звуковим складом слова при інерференціонном та літературному вимові;  в) підбирати споріднені за складом слова, аналізувати їх за значенням, встановлювати подібність у звуковому складі і відмінність у значеннях;  г) безпомилково застосовувати правило перевірки наголосом;  д) користуватися прийомом підстановки питання або опорного слова з наголосом на закінченні (наприклад, при перевірці правопису ненаголошених відмінкових закінчень іменників і прикметників).  Такими рисами в самому загальному вигляді характеризується робота над ненаголошеними голосними в поліетнічних умовах. Те, що було запропоновано вище, не може бути прийнятним для будь-яких поліетнічних умов. Навпаки, слід очікувати, що уважне вивчення місцевих умов у кожному окремому випадку призведе вчителя до абсолютно правильного висновку про те, що в даних конкретних умовах повинна мати місце своя система роботи над ненаголошеними голосними, що враховує, але не копіює в точності те, що сказано вище .  2. Робота з подолання лексичної інтерференції в мові учнів.  Робота з усунення лексичних явищ інтерференції припускає використання вчителем всієї сукупності методичних прийомів, які застосовуються їм у словникової роботи взагалі: розкриття значень слів і зіставлення їх (за подібністю, розбіжності) як поза контекстом, так і в контексті, активне включення слів літературної мови в мову учнів (на противагу лексичним прикладів інтерференції), ведення учнівських словників (тематичних і орфографічних).  Доречні тут будуть і словникові диктанти різного типу в усній формі:  а) тематичні, коли диктуються слова одного класу значень (меблі, школа, збирання врожаю, сільськогосподарські знаряддя) із зазначенням (в усній формі) на відповідні слова рідною мовою (якщо тільки вони є);  б) нетематичних, коли для диктанту беруться слова з учнівського словничка та учні порівнюють звані вчителем слова з тими, які є рідною мовою, вказуючи при цьому відмінності у значеннях (синтаксичні, омонімічні і т.п.).  Витіснення явищ лексичної інтерференції з промови учнів, заміні їх літературними словами і засвоєнню правопису останніх сприяють спеціальні граматико-орфографічні вправи з цими словами (зміна їхніх форм, зіставлення рядів слів за значенням, підбір однокореневих слів). Усунення лексичних явищ інтерференції з промови учнів досягається шляхом систематичної роботи над лексикою на уроках мови та літературного читання, систематичних спостережень над усним і писемним мовленням учнів і виправлення її вчителем. Завдання вчителя полягає в тому, щоб за допомогою відомих йому методичних прийомів (зіставлення синонімів, антонімів, включення їх у тренувальні вправи, аналізу значень окремих їх груп) витіснити з ужитку учнів явищ інтерференції, замінивши їх літературними синонімами.  3. Робота з подолання граматичної інтерференції в мові учнів.  Вивчення граматики сприяє одночасного вирішення кількох завдань: навчання правильної письма, оволодіння літературною вимовою, встановлення правильних асоціацій між конкуруючими відмінковими закінченнями і тими значеннями, які передаються даними граматичними формами.  Для ліквідації граматичних помилок доцільно:  1. Аналізувати тексти і виділяти в них відмінкові форми іменників, що не збігаються в рідному та російською мовами. Для цього можна використовувати, наприклад, такий текст: Біля стіни на килимі ледь чутно муркоче кіт. У будинку було зовсім тихо. Біля ліжка хворої сестри сиділи подруги по школі. Вони читали своїй однокласниці книгу. У мами було багато турбот і різних справ. Мамі треба було піти в кілька місць, але вона весь час думала про дочку, бажаючи чим-небудь допомогти своїй дівчинці.  Виділені слова в тій формі, в якій вони вжиті в даному тексті, зіставляти з конкуруючими інтерференційними формами: у будинку, але не «в будинку»; біля стіни, але не «у стіні»; на килимі, але не «на килимі» і т.д.  2. Вводити кожне з цих слів у зазначеній формі у вигадані самим учнями пропозиції або цілі зв'язні тексти. Пропозиції повинні бути вимовлені так, щоб всі учні чули закінчення кожного «небезпечного» слова, а в разі помилки мовця могли його поправити. Потім придумані пропозиції учні повинні записати в зошити, а іменники в родовому, давальному і місцевому відмінках підкреслити.  З метою економії часу пропозиції можуть бути записані не повністю: можна обмежитися записом тільки таких словосполучень, в яких є слова на досліджуване правило (в будинку було тихо, лежав на килимі, лежав біля стіни, біля ліжка сестри, багато справ, кілька місць, думала про дочку).  3. На подібному матеріалі може бути проведений і вибірковий диктант (цей вид роботи важкий для учнів і тому може бути запропонований тільки в старших і найбільш підготовлених класах).  4. Систематично тренувати учнів у відміні окремих слів і їх поєднань (в усній та письмовій формі, в зошитах і на дошці) з попутної фіксацією уваги учнів на відмінкових закінченнях. При цьому вчителеві не слід боятися можливого закиду про формалізмі або в тому, що ця робота носить надмірно механічний характер. 

24. Синхронія та діахронія в мові. Проблема розвитку та вдосконалення мови.

Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов». Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.

СИНХРОНІЯ (від грец. «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Системність за Соссюром можлива лише усинхронії.

ДІАХРОНІЯ (від грец. «через» «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку. Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхроніч¬на і діахронічна.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є нестатичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.

Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.