82. Болгарія в роки Другої світової війни (1939-1945). Підсумки війни для країни.

Партії та формації авторитарного або тоталітарного ґатунку (Союз вояків запасу). Друга частина - демократично налаштована опозиція, закликала орієнтуватися на Велику Британію, Францію та США. А комуністична партія, спираючись на свою ідейну орієнтацію, пропонувала співпрацювати з СРСР. Певну перевагу мала та позиція, яку лобіював і якій симпатизував прем'єр Богдан Філов. За допомогою німецької дипломатії та байдужої позиції Москви 7 вересня 1940 р. болгарський народ реалізував частину свого національного ідеалу - після укладання угоди в м.Крайова Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу. Цар Борис ІІІ став ще й царем-визволителем.

Рейх вдався до сильного дипломатичного тиску. Однак цар продовжував дотримуватися нейтралітету. Софія відхилила пропозицію Італії розгорнути спільну болгаро-італійську наступальну операцію проти Греції. Водночас Болгарія не пристала на ініціативу СРСР укласти пакт про дружбу та взаємодопомогу.

Проте німецький тиск все збільшувався. Сусідня Румунія "капітулювала" і погодилася приєднатися до Тристороннього пакту (Німеччина, Італія, Японія). На Дунай вийшли війська вермахта чисельністю 500 тис., готові в будь-який момент вторгнутися в Болгарію. Велика Британія наполягала, щоби Софія продовжувала дотримуватися нейтралітету, але воєнної допомоги надати не могла. 1 березня 1941 р. у Відні прем'єр Богдан Філов укладав угоду про приєднання країни до Тристороннього пакту. Громадськість, окрім прихильників лівих формацій, сприйняла цей факт як єдину можливу альтернативу, що здатна врятувати Болгарію від вторгнення німецьких військ.

Вийшов спеціальний закон, відповідно до якого влада могла вдатися до негуманних фашистських методів, зокрема, депортації болгарських євреїв, але врятували 50 тис. євреїв.

Відповідно до закону про цивільну мобілізацію обмежувалися, приміром, громадянські права та свободи. Спеціально створена дирекція займалася господарською координацією і контролювала споживання в країні. Було впроваджено карткову систему. Держава повністю підпорядкувала потребам війни виробництво, розподілення та споживання. Уряд зобов'язався значною мірою утримувати частини вермахту, розквартировані в Південно-Східній Європі.

У квітні 1941 р., коли німецьке військо вторглося на територію Греції та Югославії, частково реалізувався національний ідеал болгар. Берлін повернув Болгарії Вардарську Македонію, яка після Другої світової війни була у складі Королівства Югославія. Від Греції до Болгарії відійшли окремі землі Егейської Македонії та Західної Фракії. Там тимчасово впроваджувалася болгарська цивільна та військова адміністрація. Остаточний статус цих земель мав вирішуватися після війни.

Проте в 1943 р., коли Німеччина вже відступала на Східному фронті, а Італія вийшла з війни, в Болгарії наступила політична криза. Софія потрапила в дипроматичну ізоляцію, бо мала регулярні стосунки з країнами Тристороннього пакту та їх союзниками. Як не дивно, але ще у грудні 1941 р. маленька Болгарія оголосила війну США та Великій Британії. Два роки потому військово-повітряні сили цих держав завдали багатьом болгарським містам (Софії та іншим) нищівного бомбового удару. Позитивом Болгарії було, по-перше, те, що вона, незалежно від війни, не розірвала дипломатичні стосунки з СРСР, а по-друге - відмова Бориса ІІІ на вимогу Гітлера відправити на Східний фронт проти "братушків" болгарських вояків.

В 1943 р. в ході Другої світової війни наступив перелом, вищі болгарські урядовці не йшли на контакт з англійськими та американськими дипломатами+ смерть Бориса ІІІ, яка сталася 28 серпня 1943 р., значно прискорила завершення кризи. Керівництво держави перейшло в руки Ради регентів - брата монарха князя Кирила, Богдана Філова та генерала Ніколи Міхова, оскільки престолонаступник Сімеон ІІ ще був неповнолітнім. Однак ця Рада не була конституційною, бо її обрали звичайні Народні Збори. Було сформовано й новий уряд з прем'єром Добрі Божіловим. Проте воно не змогло приборкати політичну кризу. В країні розгортався збройний рух опору.

1 червня 1944 р. Рада регентів призначила нового прем'єра - Івана Багрянова. Багрянов наладнав неофіційні контакти з представниками англійської та американської дипломатії, однак виявився неспроможним зробити рішучий поворот у зовнішній політиці Болгарії. Та й Рада регентів не дуже бажала переорієнтації країни і продовжувала ратувати за союз з Рейхом. Без суду та слідства влада знищувала партизанів, їх помічників, жінок, дітей, старих людей. Соціальне невдоволення Радою регентів і урядом сягло свого апогея.

Після успішної Ясси-Кишенівської операції у серпні 1944 р. Червона Армія, точніше, війська ІІІ Білоруського фронту під командуванням маршала Ф. Толбухіна вийшли на Дунай, себто, на Балкани. Болгарське керівництво запанікувало. Вітчизняний фронт, який в 1942 р. утворили Болгарська робітнича партія та інші антифашистські легальні формації - учасники руху опору, запропонував уряду ухвалити заяву про вихід з війни і сформувати антигітлерівську коаліцію. Проте Рада регентів лишень частково пристала на цю пропозицію і зробила відчайдушну спробу врятувати існуючий режим. 2 вересня 1944 р. –новий уряд. Прем'єр Константин Муравієв був одним з лідерів Болгарського селянського народного союзу "Врабча-1" (БСНС). Тим часом прем'єр, аби позбавити лівицю підтримки серед мас, пообіцяв відновити конституційне управління. Скажімо, уряд оголосив про розпуск фашистських організацій та Народних Зборів, задекларував відновлення демократичних прав та свобод, вихід Болгарії зі стану війни з Великою Британією та США. До того часу країна не перебувала у стані війни з СРСР.

Розрив дипломатичних стосунків з Німеччиною 5 вересня 1944 р. вже не міг врятувати країну. Того ж дня СРСР без будь-якого приводу оголосив війну Болгарії. Червона Армія перетнула болгарський кордон. На її шляху не було ніякого опору. За цих умов комуністична партія та Вітчизняний фронт підготували останній удар проти існуючого режиму. В ніч з 8 на 9 вересня 1944 р. партизанські загони увійшли до Софії та великих міст. До них пристали деякі офіцери болгарської армії, що дозволило групам руху опору захопити найважливіші об'єкти столиці, а міністрів арештувати. Вранці 9 вересня Болгарія вже мала нового прем'єра - Кімона Георгієва. По радіо він зачитав заяву про те, що до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. У своїй програмі він обіцяв:Відновлення Конституції і всіх прав та свобід болгарського народу, рівність чоловіків та жінок,

Скасування усіх надзвичайних законів, Перебудова держави відповідно до вільного волевиявлення народу, Розпуск Народних Зборів і проведення нових виборів тощо.

Програма Вітчизняного фронту, в якому домінували комуністи, заохотила до політичного життя широкі суспільні маси. Однак згодом стало ясно, що між програмним документом і практикою, між задекларованими ідеями і політичною реальністю була велика різниця.

РУХ ОПОРУ. Розпочався в Болгарії відразу ж після нападу Німеччина на СРСР влітку 1941 р., однак ще не мав організованого характеру. Через рік, влітку 1942 р., за ініціативою Георгія Дімітрова - генерального секретаря Комінтерну, який перебував у Москві, Болгарська робітнича партія розпочала створювати масову антифашистську організацію - Вітчизняний фронт (ВФ). А 17 липня 1942 р. радіостанція "Хрісто Ботев", яка також знаходилася в Москві і вела передачі на Болгарію, оголосила програму ВФ. В ній йшлося про необхідність згуртування всіх патріотичних та антифашистських сил в Болгарії з метою визволення країни від гітлерівського ярма і монархо-фашистської влади..

ЦК БРП звернулся за підтримкою до інших болгарських формацій антифашистського спрямування. Йдеться про Болгарський селянський народний союз, Демократичну партію, Соціал-демократичну партію, політичну формацію "Звено". Зголосилися на співпрацю лишень дві останні організації. Решта плекали надію, що Боріс ІІІ сам прийде до висновку переорієнтувати зовнішню політику країни в бік США та Великої Британії. 

До початку 1943 р. було створено перші комітети ВФ. Напередодні повстання та приходу Червоної Армії 9 вересня 1944 р. вже було 670 таких комітетів. Взимку того ж року було сформовано Народно-визвольну повстанську армію, яка діяла в 12 оперативних зонах. Партизанські загони та диверсійні групи здійснювали напади на військові об'єкти, комунікації, не нехтували й терором проти вищих офіцерів болгарської армії та радикальних політичних діячів. Стверджується, що в 1942 р. було організовано 227 акцій, в 1943 р. - 1681, а лишень влітку 1944 - 1420. Восени 1944 р. ця повстанська армія нараховувала, за даними, що друкувалися у добу соціалізму, майже 100 тис. бійців - 1 дивізію, 9 бригад, 37 загонів, сотні бойових груп. Вона опиралася майже на 200 тис. підпільників, які діяли у містах та селах. З 1941 р. до осені 1944 р., коли до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту, загинуло 9415 партизан та 20070 підпільників. Підпільників було 1150, з них 199 засуджено до смертної кари за тероризм. 9 вересня 1944 р. Болгарія перебувала майже в повній міжнародній ізоляції, а також у стані війни з 11 державами - Великою Британією, США, СРСР, Югославією, Грецією, Чехословакією, Індією, Австралією, Новою Зеландією та Південна-арфиканським союзом. Дипломатичні стосунки вона розірвала ще з 10 країнами, включно Францією, Італією, Польщею. Окрім того, на болгарській території вже знаходилася Червона Армія. Як переможеній країні, Болгарії загрожувала третя національна катастрофа (перша була в 1912 р. після Балканської війни, а друга - у 1918 р. після Першої світової війни). Тому головним завданням уряду Вітчизняного фронту у сфері зовнішньої політики було: термінове укладання перемир'я; активне приєднання до військових дій проти Німеччини; укладання вигідного мирного договору; вирішення міжнародного становища країни.

11 жовтня 1944 р. представники антигітлерівської коаліції, перед тим, як розпочати переговори про перемир'я, висунули Болгарії деякі попередні умови. Вона повинна була протягом 15 днів вивести всі свої війська і адміністрацію з території Греції та Югославії (Македонії та Східної Сербії). Болгарський уряд погодився з цим і на переговори в Москву відправив свою делегацію. Угоду про перемир'я було укладено 28 жовтня 1944 р. За СРСР його підписав представник Ставки маршал Федьор Толбухін, за союзників - генерал-лейтенант Джеймс Хамель, а за Болгарію - міністр закордонних справ Петко Стайнов, міністри Добрі Терпешев, Нікола Петков і Петко Стоянов. Відповідно до цієї угоди, болгарський уряд зобов'язувався: роззброїти вояків вермахту в Болгарії і передати їх силам антигітлерівської коаліції як військовополонених; забезпечити союзним військам вільне пересування територією Болгарії; вивести свої військові частини і адміністрацію з території Греції та Югославії; передати свої війська під командування Червої Армії; після припинення військових дій з Німеччиною демобілізувати болгарську армію; розпустити всі прогітлерівські і профашистські організації і формації; узгоджувати зі Ставкою (тобто, з СРСР) роботу інформаційних засобів (радіо, пошта, телеграф і телефон); сплачувати репарації, обсяг яких мав визначитися додатково; регулярно надавати кошти і товари, засоби та послуги, необхідність в яких мав СРСР для виконання військових операцій; передати під контроль Ставки (тобто, СРСР) торговий флот, а у разі необхідності - промислові і транспортні підприємства, засоби зв'язку тощо.

За виконанням умов перемир'я слідкувала Союзна контрольна комісія за участю представників СРСР, Великої Британії та США. Голова комісії – Ф. Толбухін. Участь Болгарії в заключному етапі Другої світової війни мала два періоди: перший - вересень-листопад 1944 р., та другий - грудень 1944 - травень 1945 рр. В ході першого періоду уряд передав під командування Ставки загалом 452653 офіцерів та вояків (Першу, Другу та Четверту армію). Хоча де-факто Болгарія вступила у війну з Німеччиною ще 9 вересня 1944 р. 11 вересня бої велися в районі м.Кула, що на болгаро-грецькому кордоні. Із 17 вересня болгарські вояки підпорядковувалися вже Ставці, а після 5 жовтня - частково і командуванню югославської армії. Болгарська Перша армія, генерал Владімір Стойчев, воювала на території Югославії - Крива-Паланка, Стражін і Страцін, Скоп'є. Друга армія (генерал Кіріл Станчев) звільнювала Ніш і розгромила німців в Косово. Четверта армія (генерал Боян Урумов, пізніше - генерал Асен Сіраков) наступала в долині річки Вардар (Македонія). Одне слово, головними наступальними операціями болгарського війська були: Нішка, Косовська, Страцінсько-Кумановська і Брегалніксько-Струміцька. Вони здійснювалися у жовтні-листопаді 1944 р. на території Югославії (Південна Сербія, Вардарська Македонія і Косово) і були частиною Белградської операції Червоної Армії і Югославського народно-визвольного війська. Болгарські вояки успішно справилися із військово-стратегічним завданням - знищити німецькі частини в Югославії, не дати можливості для відступу 350-тисячного угрупування армії з території Греції і забезпечити лівий фланг ІІІ Українського фронту. Болгарія сприяла звільненню Південної Сербії, Вардарської Македонії та Косово від фашистських загарбників.

Наприкінці листопада 1944 р. розпочалося формування окремої болгарської армії, яка мала взяти участь у військових операціях ІІІ Українського фронту. Командуючим цих частин призначено генерала Владіміра Стойчева. Спочатку військо нараховувало 90 тис. вояків, а в 1945 р. - 130 тис. Ця армія воювала в районі між річками Сава і Дунай, її залучали до оборонної операції на річці Драва в Югославії. У складі ІІІ Українського фронту болгари билися в Угорщині та Австрії. Таким чином болгарське військо допомогло визволяти Північну Югославію, Південну Угорщину та Східну Австрію.

Протягом цих двох періодів (1944-1945 рр.) Другої світової війни болгарська армія втратила 32 тис. вбитими та пораненими, а витрати Болгарії на здагані військові операції становили 160 млрд. левів - тоді, в 1945 р., це сягало 2/3 національного доходу. Уряд Вітчизняного фронту очікував, що участь Болгарії у війні допоможе вийти країні з міжнародної ізоляції і поліпшить її становище у світі.