71. Зовнішня політика Югославії у 1950-1980-х рр.

Як відомо у 1948 р. відносини між СРСР і Югославією були перервані, і в наступні роки зміцнилися контакти з США, Великобританією і Францією, укладено ряд торгових договорів із західними країнами, що надали позики. У 1951р. було досягнуто згоди про надання Югославії американської військової допомоги, в 1953-1954 рр. підписані військово-політичні угоди з Туреччиною і Грецією.

У 1955 р. радянсько-югославські відносини були відновлені, а потім встановилися зв’язки і з державами-союзниками СРСР. У наступні десятиліття Югославія прагнула проводити зовнішню політику, засновану на принципах мирного співіснування, мирного врегулювання конфліктів, невтручання і неприєднання до військово-політичних блоків. Вона підтримувала міжнародні угоди про роззброєння, виступила одним з ініціаторів створення в 1961р. Руху неприєднаних держав і грала в ньому провідну роль. З 1964 р. країна брала участь у роботі ряду органів РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги), але одночасно розвивала економічні відносини із західними державами та країнами т.зв. «Третього світу». Югославія засудила введення американських військ в Індокитай, введення збройних сил Організації Варшавського договору до Чехословаччини в 1968 р., а також введення радянських військ в Афганістан (1979 р.).

Майстерний політик, президент Тіто вміло користувався перевагою економічних зв’язків з СРСР і РЕВ і прагненням Заходу шляхом різних поступок залучити її на свій бік, що забезпечувало прискорений розвиток національної економіки в 1970- поч. 1980-х.

72. Розпад сфрю та його причини.

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто (1980 р.) і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону).

Зважаючи на наростання національних розбіжностей за заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасне економічне диво в середині 1980-х рр. закінчилося стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Хорватією та Словенією і рештою республік.

У 1990 р. у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX ст. відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. У Косово, під приводом врегулювання згідно з мандатом ООН міжетнічного конфлікту між сербським та албанським населенням, США та їхні союзники провели військову операцію по захопленню і фактичному відокремлення від Югославії і Сербії цього автономного краю, який опинився під протекторатом ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI ст. залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію і Чорногорію). Після проведення референдуму про незалежність в Чорногорії в 2006 р. Сербія і Чорногорія стали незалежними державами - Мала Югославія припинила існування.

Наслідки розпаду Югославії: 1.у багатьох колишніх республіках демократичні вибори вивели на передній план войовничих націоналістів; 2.посилилося насильство у відносинах етнічних громад; 3.величезні жертви конфліктів, відбулися значні переселення і мільйони людей покинули межі Югославії; 4.конфлікти у Югославії стали загрозою безпеки для всієї Європи, незалежно від етнічного чи релігійного характеру.