65. Рух четників в Югославії в роки Другої світової війни.

В довоєнній Югославії існувало близько кількох десятків партій, але окупація привела до їхнього розпаду або припинення діяльності. Більшість політиків провідних партій утекли з Ю-вії ще напередодні окупації, а ті, хто залишився, вичікували. У перші місяці окупації в Сербії, Санджаку, Чорногорії, в ряді районів Хорватії, населених сербами, а пізніше в Словенії відродився і почав набирати силу четницький рух. Полковнику генштабу королівської армії сербів Д. Михайловичу вдалося уникнути гітлерівського полону й після ряду сутичок з німецькими частинами переховуватися з невеликою групою в районі Рівної гори (Західна Сербія). Звідси він став налагоджувати зв'язки з уцілими офіцерами колишньої королівської армії спершу в Белграді, а потім в інших районах Сербії, Чорногорії, Боснії й Герцеговини.Організатори четницького руху проголосили себе борцями проти фашистських окупантів. Вони намагалися відродити королівську армію, що мала в момент визволення краши від загарбників стати головним чинником відновлення Югославії, в якій Сербії належатиме гідне мёсце.

В ідейно-політичному плані це був надзвичайно строкатий рух, репрезентований силами як правих (від монархістів), так і лівих (до троцькистів) орієнтацій, а також «демократами» найрізноманітніших відтінків. Об'еднував учасників руху «сербізм» — усвідомлення причатності до сербської нації та прагнення уберегти від геноциду, від біологічного винищення. Звідси й основна тактика четницького руху — «вичікування заради виживання», прагнення не провокувати терор і репресії з боку окупантів та їхніх пособників, дочекатися «зручного моменту», щоб з меншими втратами досягти своєї мети.

Символом четницького руху, його «обличчям» за кордон був Д. Михайлович. Король Петро II пізніше присвоїв йому чин генерала та призначив міністром емігрантського уряду. Чети Д. Михайловича формувалися в усіх краях Югославії з місцевого населения, насамперед із сербів, серед яких були й націоналістичні елементи, що виступали під гаслом боротьби за «Велику Сербію». Четницький рух дістав особливу підтримку в Сербії.

Своє головне завдання Д. Михайлович вбачав у тому, щоб підготувати всенародне повстання проти окупантів. Саме загострення боротьби між четниками й усташами в місцях компактного проживання сербів спонукало окупантів примусити режим А. Павелича відмовитися від політики «етнічних чисток». Так у серпні 1941 р. загони «диких усташів» було розпущено, а слава «захисника сербів» сприяла зростанню популярності Д. Михайловича. Однак боротьба між ними не припинилася. В ході цієї боротьби було убито від 600 до 700 тисяч сербів. На ці звірства четники відповідали тим же, убивши близько 70 тисяч хорватів. Це протистояння привело до того, що титовские партизани стали єдиною загальноюгославською силою, до якої примикали не лише комуністи, але і взагалі прибічники збереження єдиної Югославії, а також ті хорвати, які не бажали служити в нацистських військах усташів.

Югослав уряд в еміграції встановив контакт з Михайловичем і визнав його командувачем югослав армії, в грудні присвоїв йому звання бригадного генерала, в січні 1942 дивізійні генерали, а в липні 1942 - армійським генералом. Однак У 1944 союзники, у тому числі югославський емігрантський уряд, переорієнтовувалися на Й. Броз Тіто.

Проте Михайлович не здавався і, у зв'язку з поразками німців на фронті, 1 вересня 1944 р. оголосив про загальну мобілізацію, прагнучи не дати комуністам захопити владу. У жовтні на територію Югославії увійшла Червона Армія, і майже уся країна виявилася під контролем комуністів. Велика частина четників відійшла на північ країни, де вони разом з частинами словенського домобранства і залишками Сербського добровольчого корпусу СС намагалися учинити опір НВА у Словенії. Але сили були нерівні, і велика частина четників відступила в Італію і Австрію. Сам Михайлович відмовився залишати країну і закликав четників не складати зброю і продовжувати боротьбу. У березні 1946 загін Михайловича був розгромлений, і сам він потрапив в полон.