Службові частини мови й вигуки (не відповідають на питання)

 

Частина мови	Які функції виконує, коротка характеристика	Приклади вживання
1. Прийменник	Використовується для вираження різних зв’язків між словами. ! Завжди стоїть поруч із іменником або займенником лише в непрямих відмінках (родовий, давальний та ін.)	Для Марини, на небі, серед нас, поблизу будинку, протягом року, напередодні шлюбу, близько двох годин
2. Частка	Приєднується до самостійної частини мови, творить її нові форми (би, хай, нехай)	Зробив би (форма умовного способу дієслова), нехай працює! (форма наказового способу дієслова)
	або надає слову нових відтінків значення:
	- Сумніву (нібито)	Нібито любить, наврядчи знає. Хіба це правда?
	- Заперечення (не)	Не знаю, не зроблено
	- Підкреслення, виділення (саме, тільки, якраз тощо)	Саме він, тільки Оксана, навіть я, таки зрозумів, ось цей хлопець
3.Сполучник	Об’єднує:
	- однорідні члени речення.	Сашко й Дарина;
	- частини складного речення.	то дощ, то сніг.
	Сурядні – об’єднують частини складносурядного речення (і, й, а, але, проте, зате).	Він зрадів, проте Дарина обурилася. Багаті живуть у розкошах, а бідні страждають.
	Підрядні – об’єднують частини складнопідрядного речення (бо, що, коли, де, якщо, якби, дарма що, так що та ін.)	Марія пропустила уроки, тому що захворіла. Дід мені розповів, що познайомився з бабусею ще в школі.
4. Вигук	Особлива частина мови, що виражає:
	- Вияви ввічливості (вітання, прощання, подяка, прохання)	Привіт! Бувай, до побачення! На добраніч! Будь ласка, дякую.
	- Спонукання до дії	Нумо, геть!
	- Емоції	Ой, ай, боже мій!
	- Звуконаслідування (імітація звуків тварин, предметів тощо)	Ку-ку, дзень-дзень

Білет №2

1 .Українська мова - національна мова українського народу, державна мова україни

1. Українська літературна мова та її норми.

2. Стилі сучасної української літературної мови.

3. Ділова українська мова як різновид літературної мови.

4. Вимоги до складання й оформлення текстів документів.

5. Класифікація документів.

6. Державний стандарт на оформлення документів управління та реквізити документів.

7. Особливості оформлення тексту.

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства. Форма існування мови - мовлення, тобто різноманітне використання мови людьми в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т. д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст. 10 записано:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили вже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов'янська (церковнослов'янська) мови Київської Русі - відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов'янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик і словників, розвиток стилів на основі живого народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. ін.).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX - початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 р.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський - зачинатель нової української літературної мова. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, Іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високо розвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 рр. зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З іншого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.

У країнах конфедеративного устрою, як Канада або Швейцарія, статус державної (офіційної) мови визначається також окремо на регіональному рівні. Це призводить на практиці до того, що, наприклад, у провінції Квебек (Канада) підприємства федерального підпорядкування виконують федеральний закон про мови і надають послуги англійською і французькою мовами, а підприємства провінційного підпорядкування — лише французькою. Підприємства ж муніципального рівня (аналог укр. ЖЕКів) виконують місцеве муніципальне розпорядження і обирають який, федеральний чи провінційний закон про мови виконувати. Так на території Великого Монреаля переважно під цим впливом мовного суверенітету місто поділилося на більш ніж десять маленьких міст, які керуються федеральним або провінційним законом про мови

У демократичних країнах, де лише одна мова має статус державної, забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.

Державна мова – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції: - функцію державного управління; - функцію міжнаціонального спілкування; - функцію загального інформаційного еквівалента; - функцію державного кордону в інформаційному просторі; - функцію обєднання народу країни

2.

Білет №3

1. Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах. Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови"3. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками: •    унормованість; •    стандартність; •    наддіалектність; •    поліфункціональність; •    стилістична диференціація; •    наявність усної і писемної форм вираження. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо. В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку. Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець. Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидат-ніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця. Мовна норма — категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким „реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності31. Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють: -    нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників, напр.: директорові — директору, товаришеві — товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - роботу закінчено тощо; -    стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови. Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм. Види літературних мовних норм 1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвінких приголосних основи, на жаль, - поширене явище українського розмовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи, наприклад, слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий [г], пор.: Він справді міг, я не заперечую.

Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос - це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: відомості -відомості, видання -видання, об'єднання - об 'єднання; руки -руки, братів - братів; Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва.

Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графічних варіантів. Наприклад, відповідно до правила „дев'ятки", що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в словах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу декан, депутат правилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам'ятовувати.

Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживання коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити неможливо, помилувати, або Стратити, неможливо помилувати? Пунктограми є різних типів - одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту. 5.    Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). Порушенням лексичних норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хабарник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем. 6.    Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усному мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського словотворення під впливом російських відповідних лексем. Однак треба пам'ятати, що в кожній мові діють свої закони і багато слів, які мають спільний корінь в інших слов'янських мовах, можуть відрізнятися префіксами, суфіксами, напр.: напій (рос. напиток), ліки (рос. лекарство), заплатити (рос. уплатить)11. 7.    Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі. Наприклад, можна почути поєднання іменника біль' у значенні „відчуття фізичного страждання" з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке порушення морфологічної норми пов'язане з помилкою у визначенні роду іменника (біль' - це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикметниками сильний, головний, нестерпний). Іменники біль2 у значенні „білі нитки; білість" або біль3 в значенні „хвороба рослин" виступають омонімами до зазначеного слова і мають граматичну форму жіночого роду. Значення роду впливає і на відмінкові закінчення, пор.: бол-ю (чол. рід) і бол-і (жін. рід). Граматичну форму слова може визначати наголос, напр.: стола, але столу. Правила поєднання слів у словосполучення та речення тісно пов'язані зі значенням та граматичними ознаками слова. Наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявляють різні синтаксичні особливості - оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); дієслово дякувати керує формою давального, а не родового відмінка залежного слова (вам, друзям, колективу); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (наказом, положенням, статтею). Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як „правильні", а як „доцільні", „кращі" саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю відповідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам. Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю. Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступова втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов'язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилась мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України. Однак праці Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Дослідник зазначає, що сучасна українська літературна мова „сміливо може бути названа мішаною щодо діалектної основи, і, отже, традиційне підручникові твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови -річ взагалі цілком неможлива.

Поліфункціональність - одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літературна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів. Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об'єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури - функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний)35. Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної і духовної культури народу. Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і читанням.

2.

За характером позначуваного (конкретне/абстрактне) іменники поділяються на конкретні й абстрактні назви. Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається все те, що людина пізнає органами чуття. Це назви предметів (будинок, грудка, вишня), явищ (туман, заметіль), людей (Гнат, Надія, дитина), одиниць виміру (метр, літр, тиждень, рік, кілограм) і т. ін. До іменників з абстрактним значенням належать назви узагальнених понять -якостей, властивостей, дій, процесів, наприклад: дбайливість, приязнь, синява, навчання, прискорення, вимір, переліт. Категорія конкретності/абстрактності знаходить граматичне вираження. Більшість абстрактних іменників має граматичну форму числа однини і множини не утворює, а деякі абстрактні іменники мають множинну форму й не утворюють однини (кошти, заручини, вибори). Абстрактні іменники - це переважно мотивовані вторинні слова. Твірними в них виступають прикметникові й дієслівні основи. Словотвірне значення в цих іменниках виражається спеціальними суфіксами: -ість, -от(а), -анн(я), -енн(я) та ін. Чіткого розмежування всіх іменників за ознакою конкретне/абстрактне не може бути, оскільки слова в непрямому значенні легко набувають або, навпаки, втрачають цю ознаку (порівняйте: полум я в печі і полум я серця, раптовий вихор і вихор думок). З-поміж іменників загальних назв із конкретним значенням виділяється група збірних назв (щодо них вона є видовою категорією). Категорія істот і неістот У системі семантико-граматичних категорій іменника виділяється також категорія істот і неістот. Групування іменників відбувається за семантичними ознаками: до категорії істот належать назви людей і тварин (син, робітник, ворона, джміль, рак), а також демонічні і міфологічні назви (мавка, лісовик, демон, Юпітер, Діана); усі інші назви — явищ, предметів, абстрактних понять - входять у категорію неістот. Категорія істот і неістот має граматичний вияв через відмінкові форми іменника. Так, іменники чоловічого роду, що позначають істот, у знахідному відмінку однини і множини мають форму, спільну з родовим, а назви неістот - форму, спільну з називним відмінком: запросив гостя (гостей); слухав жайворонка (жайворонків); поклав зошит (зошити); беру цвях (цвяхи). Іменники жіночого та середнього роду розрізняються як назви істот чи неістот лише у формах множини: покликали сестер, розстелили хустки. Назви групувань людей і тварин граматично категорії істот не виражають (порівняйте: скликали народ, повідомили полк, зібрали гурт). Деякі іменники можуть вживатися в обох формах (наприклад: пасти гусей і пасти гуси; у назвах неістот: покласти ножа і ніж, зробити стіла і стіл). Значно частіше це спостерігається в діалектах української мови. Граматичне розрізнення назв істот і неістот виявляється частково і в інших відмінках - у давальному й місцевому, ще меншою мірою в родовому відмінку. Так, у давальному й місцевому відмінках однини іменників II відміни чоловічого роду перевага віддається флексії -ові (-еві, -сві), якщо це назви істот, наприклад; Петр-ові, батьк-ові. ковал-еві, Сергі-єві. У назвах предметів переважає флексія -у (-ю): клен-у, Дніпр-у, піджак-у, га-ю. Назви істот формально відмежовуються певною мірою і в родовому відмінку: іменники чоловічого роду П відміни, що позначають істот, мають лише флексію -а (-я), наприклад: агітатора, учня, Івана; у назвах неістот флексія залежить і від інших групувань цих іменників (порівняйте: відмінк-а, молотк-а, але поверх-у, спирт-у). Отже, розрізнення за граматичними ознаками в іменниках чоловічого роду далеко чіткіше, ніж в інших слів. Це не випадково, бо в основі своїй воно спирається на давнє об'єктивне протиставлення осіб чоловічої статі усім іншим істотам і предметам (значення персональності/імперсональності). Іменники - назви істот і неістот Назви істотхто? кого? кому? Назви неістот що? чого? чому? Охоплюють іменники з конкретним значенням Назви людей і тварин: абітурієнт, жінка, син Інші є назвами неістот: будинок, море Увага! Граматичне поняття істот не цілком збігається з уявленням про живе у природі. Міфологічні назви: русалка, відьма лісовик Сукупність осіб: загін, ланка, громада Назви померлих: покійник, небіжчик Мікроорганізми: бактерія, мікроб Назви істот і неістот граматично розрізняються збігом чи незбігом деяких відмінкових форм. Загальні і власні назви Загальні Власні це узагальнене найменування предмета, що належить до певного класу подібних йому це індивідуальна назва окремо? особи чи одиничного предмета властиві форми однини і множини: учень —учні мають тільки форму однини або множини: Дніпро - Карпати Між власними і загальними назвами постійної межі немає: орел (птах), ом, вольт...; Орел, Ом, Вольт (прізвище). Належність до власних чи загальних назв визначається в контексті. Іменники з конкретним і абстрактним значенням 3 конкретним значенням 3 абстрактним значенням пізнаються безпосередньо за допомогою органів чуття називають дію чи ознаку поза зв'язком з їх носіями чи виконавцями озеро, цукерки, журнал Ця група охоплює іменники з різним значенням (назви людей, тварин, предметів, речовин, матеріалу, просторові поняття, власні назви) хода, воля, щирість, держання, просьба Більшість - це слова з похідними основами із суфіксами -ість, -анн(я), -енн(я), -інн(я), -ятт(я), -ств(о), -б(а), -щин(а), -изм, -ізм, -їзм Категорія збірності й одиничності Збірні іменники виражають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як одне ціле, наприклад: колосся, гілля, комашня. Категорія збірності виражається граматично: збірні іменники становлять сукупність як неподільну єдність, а тому вживаються лише у формі однини. Семантичний відтінок множинності нейтралізується граматично (порівняйте: учительство, селянство, листя, збіжжя, гарбузиння і т. ін.). Збірні іменники не можуть, за незначними винятками, означатися кількісними числівниками. Не можна, наприклад, сказати два збіжжя чи мільйон листя, а лише багато збіжжя, чимало листя. Словотвірне значення у збірних іменниках виражається відповідними суфіксами: -ств(о), -инн(я), -н(я) та ін. На основі словотвірного (семантичного) значення збірності виникло лексико-граматичне значення сукупної множинності, і деякі іменники мають співвідносні форми граматичного числа однини і множини та форми сукупної множинності (збірності), наприклад: миша - миші - мишва, жінка — жінки - жіноцтво (і жінота), парубок -парубки—парубоцтво (і парубота), птах - птахи - птаство, професор - професори -професура. Але: городина, голота, морквиння або молодь, юнь та інші збірні іменники, в яких словотвірне значення виражається суфіксом (в останніх двох словах -нульовим). Ці іменники не мають співвідносних форм граматичного числа. За семантико-граматичними ознаками із збірними назвами зближуються речовинні іменники, наприклад: гречка, горох, картопля, тютюн, ожина, молоко, сіль, вода і т. ін. Ці слова виділяються з-поміж конкретних назв вказівкою на однорідність складу речовинності, маси, що не піддається лічбі, а лише підлягає вимірові. Категорія речовинності також знаходить вияв у своєрідному оформленні слова за граматичним значенням числа: речовинні іменники вживаються переважно в однині, деякі з них мають форму лише множини (ласощі, вершки, помиї і т. ін.). Речовинні іменники однинної форми виступають у множині у випадку семантичної видозміни, наприклад: колосяться жита, пшениці (тобто лани пшениці, жита). Речовинні іменники мають ще один граматичний вияв: у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду П відміни, що позначають масу, речовинність, матеріал, з двох можливих флексій надається перевага флексії -у (цукру, воску, пороху). Об'ємний, а не кількісний вимір маси, речовинності сприймається як охоплення не цілої сукупності, а частини її. Мотивація семантична реалізується через граматичний вияв категорії речовинності у формі родового об'єкта. Відхилення у виборі флексії незначні, вони в основному пояснюються змінами семантичних відтінків слова. Виділення одного предмета із загальної маси, сукупності знаходить свій вияв у одиничних (сингулятивних) іменниках. Одиничні назви протиставляються своїм значенням збірним та речовинним іменникам, наприклад: пташина — птаство, селянин — селянство, бадилина — бадилля, зернина - зерно, пшеничина — пшениця, волосина - волосся. Граматичне протиставлення кількісного вияву в одиничних іменниках виражається у формах числа: квасолина - квасолини, намистина — намистини, перлина -перлини, стеблина — стеблини та ін. Одиничні іменники можуть означатися числівниками: три горошини, одна намистинка, чотири насінини, кілька краплин, сто перчинок. Отже, семантико-граматичні категорії збірності, речовинності, одиничності відчленовуються від більш загальної категорії конкретності виявлення предметів не лише за своїми семантичними відтінками, а дістають своєрідне граматичне і словотворче вираження. Семантичні відтінки кількісної характеристики предмета є одними з найвиразніших ознак семантико-граматичного групування іменників. Ці самі ознаки виявляються на вищому ступені абстракції - в граматичній категорії числа. Творення збірних іменників За допомогою суфіксів -ств(о), -цтв(о), -ник, -няк, -н(я), -ин(а), -от(а), -ур(а), -ія, -ат, -в(а): учительство, козацтво, коріння Безафіксним способом молодь, зелень; заполоч, наволоч Лексико-семантичним способом аудиторія (слухачі), міліція (міліціонери) Збірні іменники мають спільнокореневі відповідники: юнацтво - юнаки учительство —учителі грабник - граби квітник - квіти Іменники із нульовим суфіксом (блакить, молодь, зелень, юнь), а також ті, яким суфікс, крім збірності, надає іншого лексичного значення, не мають спільнокоренсвих відповідників (малеча, босота, худоба). Збірні іменники означають сукупність однакових чи подібних предметів, що сприймається як одне ціле: малеча, дітвора (мають форму тільки однини), молодь, насіння (не сполучаються із власне кількісними числівниками: багато малечі, одна друга насіння).

Білет №4

1. Норма літературної мови — це сукупність загально­прийнятих правил реалізації мовної системи, які за­кріплюються в процесі суспільної комунікації.

Виділяють такі типи норм літературної мови:

— орфоепічні (регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень.

Наприклад:

1. наголошені та ненаголошені голосні вимовляються виразно і чітко за винятком ненаголошених голосних [о] , [е], [и], які зазнають якісних змін за супровідних умов;

2. дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості в абсолютному кінці слова та перед глухими приголосними, крім [г];

3. глухі приголосні перед шумними дзвінкими вимовляються дзвінко;

4. буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і два звуки;). Засобами кодифікації орфоепічних норм є орфоепічні словники. Реалізуються ці норми лише в усному мовленні;

— графічні (визначають позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків(апострофа, дефіса, розділових знаків));

— орфографічні (правила написання слів та їхніх частин, які регламентуються чинним “Українським правописом”, орфографічним словником, довідниками з українського правопису, підручниками та посібниками);

— пунктуаційні (регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і викладу думок на папері. В українській мові одночасно діють три принципи пунктуації, які слід враховувати, визначаючи тип розділового знака: синтаксичний(структурний, граматичний), смисловий та інтонаційний. Пунктуаційні норми реалізуються лише в писемному мовленні);

— лексичні (встановлюють правильне вживання слів відповідно до їхніх лексичних значеннь. Такі норми фіксуюються та затверджуються тлумачними словниками. Причинами порушення лексичних норм можуть бути: 1.невиправдане вживання кальок;2.вживання слів у невдастивому їм значенні, особливо це стосується слів-паронімів);

— морфологічні (визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні форм слів. Наприклад: творення форм вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників; вживання у функції звертання іменників у формі кличного відмінка; правильні відмінкові форми числівника);

— синтаксичні (передбачають усталену побудову словосполучень, речень. Усі синтаксичні норми можна поділити на кілька типів:

1. норми взаємоузгодження підмета і присудка в реченні;

2. норми побудови речень на основі підрядного зв’язку керування, який полягає у тому, що головний компонент словосполучення вимагає певної відмінкової форми залежного слова);

— стилістичні (визначають вживання стилістично маркованих мовних зворотів у відповідних стилях мовлення).

Природність мови як знакової системи зумовлює її постійну адаптацію до умов існування суспільства, яке вона обслуговує, а отже, і норми мови не можуть бути застиглими, вони постійно змінюються і виявляють варіативність.