Методичний посібник з вишивки
Цей методичний посібник має стати у пригоді тим, хто цікавиться історією України, хто бажає розвивати свої творчі здібності й намагається втілювати їх у життя, що зробить його ще більш цікавим і гармонійним.
Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і діяльності. Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво і існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі види народної творчості об’єднує основне – пізнання та відображення світу, діяльності людини, його історії, побуту, матеріалу, засобів вираження. У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлюване, театрально-оформлюване. Між видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв’язки та взаємовпливи. Декоративно-прикладне мистецтво – широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує середовище, створене людиною – предметно-духовний світ людини.
Пам’ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчилися працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту), і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва.
Український народ, як і інші народи, протягом століть творив свою історію, культуру, мистецтво, поезію. Адже мова, пісня і вбрання найхарактерніші ознаки нашої нації. Пісня і танок, малюнок і розпис, різьблення і плетіння, ткацтво і кераміка, гаптування і вишивка з незапам’ятних часів органічно увійшли в життя народу, втілюючи в собі його найвищі естетичні принципи, ідеали краси та добра, прагнення до прекрасного – витонченого і довершеного.
Вишивка – найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.
Невичерпна скарбниця української культури – вишивка! Народна вишивка в Україні – одна з найяскравіших сторінок традиційної спадщини нашого народу, невід’ємна частка його духовної культури, що вже багато століть передається з покоління в покоління і сьогодні чарує глибинним змістом і поетичною красою.
У розробці класифікації (ділення за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбивають суттєві відмінності) вишивки дослідники ідуть за виразними основними ознаками: матеріал і техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичне призначення.
МАТЕРІАЛИ: зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням, матеріали поділяють на два типи: 1) основа, на якій вишивають (тканина) – вовняна, лляна, тканини домашнього виготовлення, сукно та пізніше – тканини фабричного виробництва: бавовна, перкаль, коленкор, батист, китайка, муслін, шовк, замша, шкіра та інші; 2) матеріал, котрим вишивають: нитки натуральні – лляні, шовкові, вовняні, бавовняні, конопляні; нитки: запал, біль, металеві, золоті та срібні, бісер та ін.
За енергетикою найкращі натуральні нитки: дух рослини через нитку передає людині певні якості (для фізичного тіла – силу, міцність, витривалість, стійкість до хвороб, для душі – енергію тонких тіл). Тип застосування тканини залежить від техніки вишивання. Для лічильної вишивки потрібна тканина з полотняним переплетінням ниток (лляне або бавовняне полотно, маркізет, бортівка), тобто така, на якій зручно лічити нитки. Є спеціальна вишивальна тканина, у якої нитки основи й утоку однакової товщини. Для не рахункової групи технік, можна використовувати і інші тканини.
ІНСТРУМЕНТИ: голки (з вушками різної величини), п’яльця, сантиметрова стрічка, ножиці (бажано з заокругленими доверху кінцями), виколка, калька, канва, наперсток потрібний в разі вишивання на товстому матеріалі, коли необхідно сильніше натискати на голку.
П’яльця можуть бути круглі і квадратні, пластмасові і дерев’яні. Їх використовують для забезпечення натягу тканини. Стібки в цьому випадку лягають рівніше й рисунок не перекошується. Квадратні п’яльці або спеціальну раму використовують для складних і великих за розміром вишивок. Раму встановлюють у нахиленому положенні так, щоб можна було працювати обома руками з лицьового і спіднього боку вишивки.
Голки повинні відповідати вишивальній нитці і тканині. Чим тонша тканина, тим тонші мають бути нитки й голка. Голка залишає в тканині прокол, крізь який проходить робоча нитка. Якщо голка товста, а тканина тонка, то утворюються дірочки, якщо ж голка набагато тонша, ніж вишивальна нитка, то, проходячи крізь прокол, робоча нитка часто рватиметься. При будь-якому вишиванні голку слід вколювати між нитками тканини.
Сантиметрова стрічка призначається для визначення точних розмірів вишивки на тканині.
Виколка – металеве або дерев’яне шило, потрібне для утворення дірок у тканині під час виконання ряду технік, зокрема: солов’їні вічка, волове око, довбанка.
Калька – прозорий папір (паперова калька) або тонка тканина (полотняна калька) для знімання копій з малюнків і узорів. На ній голкою виколюють узор (наскрізні проколи). Для перенесення узору на тканину використовують фарбувальний розчин (зубний порошок, синька) і тампони з паралону.
Канва – для лічильної вишивки придатна розріджена канва. Таку канву потрібно пришити до тканини наметувальними стібками й вишивати водночас на канві й на тканині. При цьому треба стежити, щоб голка з робочою ниткою входила саме в отвори канви. Закінчивши вишивати, поперечні й поздовжні нитки канви обережно висмикують. Під час роботи стібки затягують легенько, щоб після видалення ниток канви, вишивка лежала щільно на тканині.
Перед початком і періодично в процесі роботи руки старанно миють з милом, бо пітні руки забруднюють робочу нитку і тканину.
Щоб вишивка не забруднювалась, майбутній виріб тримають у спеціальній серветці.
Якщо дотримуватися перелічених умов, після закінчення вишивання виріб не потрібно прати. Прасують вишиті вироби тільки з вивороту на товстій м’якій підстилці У такому випадку вишивка рельєф ніше виділяється на тканині.
Поза під час роботи має бути зручною, освітлення достатнім.
*** *** ***
Існують повір’я
Голки надзвичайно цінували і зберігали, вважалось не добрим знаком коли вони губилися. Голки варто купувати в понеділок, щоб вони допомагали вишиванню. Якщо вишивали декількома голками то, якою починали вишивати тією і закінчували. Не варто позичати голки, або самому використовувати з іншою метою. Не жахайтесь, коли ножиці раптом вислизнуть у вас із рук, та ще й увіткнуться гострим кінцем у підлогу чи землю – це добрий забобон, власне віковічне повір’я – чекайте на добрих гостей. А от, якщо у вас хтось вкраде, борони Боже, голку, знайте: крадія на тому світі чорти проганятимуть крізь вушко тієї голки. І ще народне повір’я: даючи комусь голку, коліть себе легенько, щоб не посваритися потім з тією людиною (хочете – вірте, а хочете – перевірте).
Майстерність вишивання передавалася від бабусі до мами, від мами до доньки. Існував такий обряд посвячення дівчаток у вишивальниці: здійснювався він в присутності всієї родини, яка збиралася як на свято – бабуся брала до рук голку і проказувала побажання дівчинці стати доброю майстринею і легенько вколювала в долоню руки. А після цього батько вів дівчину в садок до яблуні для того, щоб попросити благословення і підтримку в цього дерева. Кажуть, що такий обряд не проходив безслідно, тому, що всяке рукоділля, а особливо вишивання дає можливість підтримувати організм у цілковитій гармонії.
Вважається – вишивка – джерело української гармонії – це оберіг, символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості, захист душі людини від руйнування, занепаду.
*** *** ***
Перенесення рисунка на тканину
Відомо кілька способів перенесення рисунка на тканину. Перший, найпростіший і найпоширеніший – за допомогою копіювального паперу. Бажано мати набір кольорового копіювального паперу. Оскільки копіювальний папір бруднить тканину, то для білої тканини краще використати папір жовтого чи зеленого кольору, тобто такий, який не залишає яскравого масного сліду. Копіювальний папір кладуть блискучою поверхнею на тканину, зверху накладають рисунок і прикріплюють до тканини булавками, щоб у процесі роботи рисунок не зсунувся. Контури рисунка акуратно обводять гостро заструганим олівцем, пам’ятаючи, що в процесі вишивання виправити викривлення ліній контура набагато важче.
Другий спосіб – наметування. Він дає можливість переносити рисунок на тканини, на які його не можна переносити через копіювальний папір (шовк, шерсть, оксамит тощо). Рисунок переносять на тонкий цигарковий папір, прикріплюють до тканини в потрібному місці і приметують яскравою ниткою по контуру. Потім папір акуратно відривають. Цей спосіб дає пунктирну лінію контуру.
Третій спосіб – «припорох». Він більш трудомісткий, але дає змогу переносити рисунок на будь-яку тканину. Цей спосіб позбавлений вад двох перших: тканина не брудниться, контур рисунка не викривляється. Рисунок переносять на кальку. Потім беруть товсту тканину, на неї кладуть білий папір, а зверху – кальку з рисунком. Акуратно, по контуру рисунка тонкою голкою проколюють дірочки на однаковій відстані одна від одної. Аркуш паперу з наколотим рисунком накладають на тканину і прикріплюють. Ватяний тампон, щільно обгорнутий тканиною, змочують у розчині зубного порошку і гасі (можна взяти синьку ) і протирають весь рисунок через проколи. Розчин проходить крізь дірочки, залишаючи відбитки по контуру рисунка.
Утворення кута при перенесенні рисунка, що має вигляд орнаментальної смуги.
Народне вишивання знає безліч орнаментів. Вони широко застосовуються завдяки тому, що, в основному, подаються у вигляді смуг. За допомогою звичайного прямокутного дзеркала без рамочки з будь-якої смуги можна утворити кут.
Для цього орнаментальну смугу кладуть на рівну поверхню. В обраному місці смуги (рисунка) ставлять дзеркало на ребро перпендикулярно до аркуша паперу і обертають доти, поки нижня його кромка не утворить із зовнішнім краєм рисунка кут у 45 градусів. У цьому положенні рисунок і його дзеркальний відбиток утворять прямий кут, який і змальовують на іншому аркуші паперу.
ЗБІЛЬШЕННЯ АБО ЗМЕНШЕННЯ РИСУНКА
Часто потрібно змінити (збільшити або зменшити) розмір рисунка. Для цього вихідний (початковий) рисунок розліновують на однакової величини квадрати, і чим вони дрібніші, тим точнішим буде збільшення або зменшення. Потім на чистому аркуші паперу креслять таку саму кількість квадратів, відповідно збільшивши чи зменшивши їхні розміри. Після цього з початкового (вихідного) рисунка переносять на нові квадрати всі основні точки, сполучають їх плавними лініями й у такий спосіб одержують збільшену чи зменшену точну копію рисунка. Щоб рисунок не викривлявся, треба чітко викреслювати вихідні й нові квадрати.
ТЕХНІКА: українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно, слово «вишивка» походить від слова шити. Шити, вишивати – це різними способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину. Від того, як ці стібки прошивають тканину, як вишивальна нитка лягає на основу, через які проміжки (скільки ниток основи), чи прямі стібки, нахилені чи скошені, натягнуті чи вільно постелені на тканині, – залежать відмінності, специфіка виконання.
Також українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворотної сторони, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної симетрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняються понад 500 типів вишивок.
Як відомо, величезна різноманітність технік шитва, що використовуються у вишивці з кількох найпростіших – своєрідної абетки, з якої складаються слова чарівних українських народних вишивок (1; с. 3).
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10-15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання»). Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов’їні вічка», «гречка», «зірочка», «овсяночка».
Усі види швів, що застосовуються в українському народному вишиванні, можна поділити на лічильні й по вільному контуру. Лічильні шви виконують на основі лічби ниток тканини. Шви по вільному контуру вишивають на попередньо нанесеному рисунку на тканині («петельний», «тамбурний», їх різновиди – «стебловий», «художня гладь»). Лічильні шви виконують на попередньо прорідженій (нитки висмикують чи підрізають) або суцільній тканині (полотні). Перші називаються «ажурними», другі – «глухими швами». До групи «ажурних» лічильних швів належать мережки, «вирізування», «сітки», а до «глухих» – лічильна «пряма» і «каса гладь», хрестики, різноманітні декоративні лічильні шви, «занизування», «набирання» та інші.
НАЙПРОСТІШІ ШВИ
У шитві відомі чотири основні різновиди простих швів: «уперед голку», «назад голку» (або «за голкою»), «рядковий», «обметувальний».
Для всіх цих швів спільною є основна вимога: якщо тканина закріплена, то напрямок виконання стібків повинен бути згори донизу, тобто до себе. Якщо тканина вільно розміщена в руках (що відповідає роботі з круглими п’яльцями), то стібки мають спрямовуватися справа наліво. Їх необхідно робити однаковими.
Шов «уперед голку» – найбільш простий – розвинувся з прийомів ткацтва й імітує його. В ньому лицьові і зворотні стібки, чергуючись, розташовуються за однією лінією. Розмір стібків залежить від товщини тканини: на тонких тканинах вони дрібніші, ніж на щільних і товстих.
Терміни: прокол – місце входу або виходу з тканини голки; робоча нитка – нитка в голці, якою вишивають; стібок – відрізок нитки, що міститься між сусідніми проколами.
Під час вишивання робоча нитка послідовно (стібок за стібком), відповідно до малюнка, переходить з лицьового боку тканини на зворотний і знову на лицьовий. Саме тому стібок може бути на лицьовому боці й на зворотному, тобто маємо лицьовий стібок і відповідно – зворотній.
Прийом виконання шва «уперед голку»: голку з робочою ниткою виколюємо зі зворотного боку тканини на лицьовий бік у точці 1. Через кілька вертикальних ниток тканини, вздовж тієї ж горизонтальної нитки, де зроблено й перший прокол, виводимо голку на зворотний бік тканини у точці 2. Вздовж тієї ж горизонтальної нитки тканини, пропустивши таку ж кількість вертикальних ниток, знову виводимо голку на лицьовий бік у точці 3. Виконуємо в цій послідовності. В результаті – на лицьовому боці утворюється ряд однакових стібків, розташованих уздовж однієї і тієї ж нитки тканини, тобто по одній прямій. На зворотному боці вишивки утворюється такий самий рід стібків у місцях, де на лицьовому боці є пропуски між лицьовими стібками. Якщо шов «уперед голку» виконаний правильно, то лицьові і зворотні стібки мають однакову довжину. Для того, щоб лінія шва була прямою, необхідно прокладати стібки точно вздовж однієї і тієї ж горизонтальної нитки тканини. Це можливо в тканинах з чіткою полотняною структурою переплетіння ниток. На більш щільних і тонких тканинах можна витягнути одну нитку й шити за нею. Не слід креслити олівцем пряму лінію, оскільки олівець залишає слід, набагато більший за товщину нитки тканини, і вишивка не йтиме точно горизонтально.
У шві «уперед голку», що застосовується у вишивці, лицьові і зворотні стібки можуть мати різну довжину залежно від мети й орнаменту. У вишивці шов «уперед голку» застосовують не лише по прямій, але й за будь-якої форми кривої або ламаної лінії, знову ж таки залежно від малюнка вишивки. (рис.1.).
Рис.1
Шов «назад голку», або «за голкою» – так само простий у виконанні. На лицьовому боці він відповідає шву «уперед голку», а на зворотному боці заходить один за одного. У правильно виконаному шві «назад голкою» лицьовий стібок дорівнює одній третині зворотного. При такому співвідношенні лицьові стібки і проміжки тканини між ними однакові. Виводимо голку з робочою ниткою на лицьовий бік в точці 1, відрахувавши кілька вертикальних ниток назад, тобто вправо, переводимо голку знову на зворотний бік тканини в точці 2 і виводимо її на лицьовий бік в точці 3, на відстані, вдвоє більшій за довжину першого лицьового стібка. Другий лицьовий стібок отримуємо переведенням голки на зворотний бік – правіше третього проколу, тобто в точці 4. Знову робимо на зворотному боці тканини стібок, що дорівнює 3 А і т.д.(рис.2.1).
Рис.2
Іноді за малюнком вишивки необхідно, щоб на лицьовому боці були дуже дрібні, ледь помітні стібки. Величина лицьового стібка залежить від завдання вишивки й типу тканини. (5; с. 148).
«Рядочок» – являє собою різновид шва «за голкою». В цьому шві лицьові стібки розташовані по прямій лінії один за одним без проміжків. У такому випадку зворотні стібки вдвоє довші від лицьових (рис. 3.2). Шов «рядочок» часто застосовується у вишивках для підкреслення елемента малюнка або орнаменту, особливо в мережках.
«Обметувальний шов» – скріпляє нитки тканини по краях. Існує два його види – «через край» і «петельний».
Шов «через край» – тканину кладемо лицьовим боком до себе і краєм догори. Лінією шва є край тканини. Проколи голкою зі зворотного боку тканини на лицьовий робляться через невелику відстань. Після проколу нитка огортає край тканини до наступного проколу, таким чином, лицьовий стібок переходить у зворотний по краю тканини й цей єдиний стібок лягає з нахилом уліво на лицьовому боці й управо на зворотному (рис. 3.1) (зворотний стібок показано пунктиром). Чим частіші проколи, тим менший нахил стібків. Якщо вколювати голку через кожну вертикальну нитку тканини, то утворюються щільні вертикальні стібки. Цей шов називається «качалочками». Він є основним під час обробки краю тканини в мережках і «вирізуванні».
«Обметувальний петельний шов» – утворився на основі шва «через край». Проколи також робимо зі зворотного боку, але робота йде зліва направо. Робочою ниткою на кожному стібку робимо петельку. Голка проходить крізь цю петельку й затягає її на краю тканини (рис. 3. 2). Робочу нитку при цьому необхідно тягти вздовж лицьового стібка вгору, до краю тканини. Тоді петелька, що поєднує сусідні стібки, лягає на край шва, тобто на край тканини, і лицьовий стібок приймає вертикальне положення. У правильно виконаному «петельному шві» зворотні стібки завжди лягають на тканину вертикально, незалежно від відстані між сусідніми стібками. В цьому положенні їх утримує поєднувальна петелька.
«Петельний шов» – шиється зліва направо, але петелька, що поєднує сусідні стінки, лягає не по верхньому краю шва, а по нижньому. На (рис. 3.3) показано виконання цього шва по суцільній тканині. В цьому випадку голку з робочою ниткою після виходу з тканини тягнемо вертикально вниз уздовж стібка, тобто вздовж тканини.
Рис.3
З простих швів, які ми розглянули, утворилося різноманіття вишивальних швів, що й становлять багатство української вишивки. (5; с. 149).
У таблиці №1 показані початкові (найпростіші) шви – контурні та оздоблювальні шви, що застосовуються в узорах рослинного орнаменту як основні, а в багатьох інших – як допоміжні. У виконанні ці шви прості, однак під час вишивання слід стежити за тим, щоб стібки були одного розміру на певній кількості ниток і не стягували тканину. Початкові шви виконують за контуром малюнка або ж ними суцільно заповнюють окремі елементи узору. (9; с. 20, 22,23).
[–pagebreak–]
