2. Складові національної безпеки України.

Як будь-який функціонуючий механізм національна безпека має свої складові, про що і поговоримо далі. Головними складовими національної безпеки є здатність забезпечення фізичного існування, територіальної недоторканності і цілісності держави, збереження його від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Варто зазначити, що забезпечення зовнішньої безпеки передбачає не тільки наявність та підтримання на необхідному рівні оборонного потенціалу, застосування комплексу різноманітних інструментів впливу на перебіг подій (дипломатичних, економічних та інших), які є у розпорядженні суверенної держави.

Але більш ґрунтовний аналіз проблеми забезпечення національної безпеки потребує подальшої диференціації національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства і держави, в яких органам державної влади необхідно розробляти та здійснювати комплекс заходів щодо захисту національних інтересів.

Аналіз проблем національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства та держави займає чільне місце в багатьох роботах.

Зокрема, розрізняють: державну, економічну, енергетичну, політичну, інформаційну, екологічну, воєнну безпеку. Водночас деякі дослідники складові національної безпеки називають не сферами, а видами національної безпеки. Але, в даному випадку це не є суттєвим.

Поділ національної безпеки на її види, сфери чи якісь інші складові є досить умовним. Причина ― недостатнє наукове обґрунтування меж, які окреслюють ту чи іншу сферу (вид, складову, тощо). Незважаючи на це, сфери національної безпеки часто отримують відповідну назву у керівних документах з питань забезпечення національної безпеки (концепціях, стратегіях тощо).

Так, Законом України “Про основи національної безпеки України” визначено дев’ять сфер національної безпеки: зовнішньополітична; державної безпеки; воєнна сфера та сфера безпеки державного кордону; внутрішньополітична, економічна, соціальна, гуманітарна, науково- технологічна, екологічна та інформаційна сфери. Саме там на думку законодавців проявляються загрози національним інтересам [89, c. 209].

Тобто в Україні сфери національної безпеки визначають крізь призму загроз. Інколи навіть стверджують, що загрози є критеріями формування державної політики національної безпеки, що вони є її наріжними каменями. Водночас визначені згаданим Законом національні інтереси не розподілено за вказаними сферами, а наведений перелік потенційних та реальних загроз щодо їх реалізації не корелює з вказаними інтересами. Це не зовсім логічно, бо, як правило, однією із передумов виникнення загрози є наявність національного інтересу. Дійсно, загроза завжди спрямована проти досягнення того чи іншого інтересу, бо виникає питання – загроза кому, проти чого? Більше того, практика свідчить ― чим більш рішуче держава налаштована на реалізацію національного інтересу, тим більше зростає спротив, наприклад, з боку інших країн, а відтак зростає загроза вказаній реалізації.

Тому доцільно спочатку визначити (обґрунтувати) національні інтереси. Потім ― ступінь їх важливості. Це дозволить визначити пріоритетні інтереси, у тому числі для тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства і держави.

Якщо ж спочатку визначитися із загрозами (до визначення національних інтересів та ступеню їх важливості), то існує значний ризик надмірної реакції з боку суспільства та держави на ці загрози. Мова йде про реакцію, яка може бути неадекватна важливості інтересів, що, як мінімум, призведе до нераціонального використання ресурсів, які є у розпорядженні органів державної влади.

Як відомо, при дослідженні складних проблем часто необхідно будувати модель, яка б могла бути використана, як прогнозна. Проте часто, а особливо у сфері суспільних відносин, зіштовхуються з досить жорстким обмеженням, яке є наслідком складності моделі.

Суть його полягає у наступному: кількість параметрів, за допомогою яких можна описати процес чи об’єкт (тобто його стан у той чи інший момент часу) не повинна бути більша ніж десять.

Це обумовлено тим, що збільшення кількості параметрів породжує значні труднощі при комплексному аналізі отриманих у процесі моделювання результатів. Тому найпоширеніший підхід при моделюванні складних об’єктів (процесів) полягає у тому, що його розділяють на елементи (частини).

Потім вказані частини досліджують, а отримані результати намагаються інтерпретувати (перенести) на цілісний об’єкт (процес). І саме тут дослідників підстерігає найбільша трудність. Дійсно, при побудові моделі об’єкту (процесу) ми вимушені керуватися традиційним підходом ― “від часткового до загального” [64, c. 157].

Але широке використання індукції породжує проблему, яка викликана такою властивістю системи, як її цілісність. Тобто об’єднання результатів дослідження складових (елементів) системи не дає повного уявлення про систему в цілому.

Іншими словами, із-за неможливості врахувати всі взаємозв’язки між елементами цілого, важко забезпечити перехід кількості у якість, тобто інтерпретувати результати дослідження складових системи на всю систему. Тому інформація про сфери національної безпеки (загрози, інтереси, ресурси тощо), ще не гарантує повного уявлення про національну безпеку в цілому.

Ця принципова особливість дослідження систем має бути врахованою:

― при поділі національної безпеки на елементи: сфери, види, сектори тощо, їх дослідженні та узагальненні отриманих результатів (їх інтерпретації) на національну безпеку (будь-то загрози національним інтересам, можливості щодо їх нейтралізації тощо);

― у процесі визначення комплексної оцінки умов розвитку людини,суспільства, держави у контексті реалізації їх інтересів у різних сферах (політичній, економічній тощо);

― при комплексній оцінці захищеності (стану) того чи іншого об’єктана ціональної безпеки [88, c. 217].

Незважаючи на сказане, поділ національної безпеки на зовнішню, внутрішню, інші складові є доцільним при розв’язанні низки практичних завдань.

По-перше, сьогодні спостерігається стійка тенденція щодо розширеного тлумачення поняття “національна безпека” при розробці та здійсненні політики держави в різних сферах життєдіяльності суспільства. Внаслідок цього до сфери національної безпеки включають найрізноманітніші суспільні та індивідуальні потреби. За такого підходу будь-які прояви загроз вказаним потребам, якщо вони впливають на нормальне функціонування держави, життя суспільства або індивіду тією чи іншою мірою стають об’єктами національної безпеки. Тому, наприклад, можна почути про "кадрову безпеку", "продовольчу безпеку", "техногенну безпека", "транспортну безпеку", "водну безпеку" тощо.

Певною мірою такий підхід є обґрунтованим, бо обумовлений процесами гуманізації суспільства і держави, в основі яких зміна уявлень про сферу національної безпеки.

Вказана зміна відбувається у напрямі забезпечення передусім безпеки особи, яку необхідно розглядати в контексті сучасних тенденцій глобалізації, розвитку інформаційних технологій, зміни традиційних уявлень про державний суверенітет, національну ідентичність тощо.

По-друге, в будь якій країні створені центральні органи державного управління, які несуть відповідальність за стан справ у тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства. Це, як правило, міністерства або інші центральні органи виконавчої влади з певними функціями і повноваженнями.

Наприклад, міністерство закордонних справ має головною сферою прикладення своїх зусиль зовнішньополітичну, а міністерство економічного розвитку і торгівлі – економічну сфери.

Водночас на Заході при дослідженні проблеми забезпечення національної безпеки увага головним чином акцентується на: політичних аспектах (зокрема, у контексті аналізу загроз основам ліберальної демократії, які останнім часом розглядаються в контексті глобалізації, розвитку інформаційних технологій, змін традиційних уявлень про державний суверенітет, альтернативних моделей політичних трансформацій тощо; економічних аспектах (головним чином у ракурсі економічних основ та обмежень щодо планування національної оборони, складання відповідного бюджету, громадянського контролю в цих питаннях); воєнних аспектах (у контексті розвитку практики відносин між цивільним і військовим секторами, тобто між цивільною владою і “силовими” структурами, які трансформуються у так звану проблему цивільно-військових відносин).

Загалом же на Заході концептуальні підходи щодо забезпечення безпеки базуються на постійному діалозі державної політики з філософією лібералізму, згідно якої наявність розвиненого громадянського суспільства є головним гарантом безпеки індивіду, суспільства і держави.

Окрім того вважають, що загрози національній безпеці балансуються можливостями економічної, політичної могутності, воєнними та розвідувальними ресурсами. Тому в кінцевому підсумку головна увага приділяється захисту та розвитку вказаних можливостей, а не поділу національної безпеки на сфери (економічну, політичну тощо). При цьому робиться чіткий акцент на виявленні, попередженні та нейтралізації загроз інтересам виживання [90, c. 65-67].

Вважається також, що стабільність політичної системи, ефективність збройних сил, інших "силових" структур, відносини між ними та суспільством і Урядом мають визначатися законом, визнаватися у плані культури і насаджуватися політичною владою. Саме тому таке важливе значення приділяється вдосконаленню стосунків між цивільними і військовими, у тому числі налагодженню громадянського цивільного контролю над збройними силами.

Існує також інша думка щодо складових національної безпеки, сили (суб'єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони включають:

1. Український народ — громадяни на виборах, референдумах, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

2. Верховну Раду України — в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;

3. Президента України як главу держави — забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони;

4. Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України — координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;

5. Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки й боротьби зі злочинністю;

6. Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх тлумачення;

7. Суди загальної та спеціальної юрисдикції — здійснюють правосуддя в сфері забезпечення національної безпеки;

8. Прокуратуру України — здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

9. Національний банк України — розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки;

10)міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й застосування відповідні сили та засоби безпеки [86, c. 236].

Існує й інша класифікація складових, на якій ми зараз і зупинимося. Відповідно до неї ці складові, у свою чергу, передбачають:

― всебічне зміцнення місця і ролі країни в сучасному світі;

― захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави;

― збереження та забезпечення економічного, політичного і військово-політичного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів країни;

― захист прав, свобод, гідності та матеріального благополуччя всіх її громадян;

― позначення регіонів і країн, на які поширюються життєво важливі інтереси країни;

― ліквідацію реальних та потенційних загроз національним інтересам і національній безпеці і т.д.

Запорукою забезпечення ефективного захисту інтересів особи, суспільства і держави є національна єдність, яка досягається за умов поваги до гідності людини та реалізації життєво важливих національних інтересів України.

Під терміном «національні інтереси» розуміють життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного носія влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До таких національних інтересів відносять:

– права та свободи людини і громадянина;

– суверенітет України, її територіальна цілісність, недоторканість державного кордону, демократичний конституційний лад, верховенство права;

– соборності держави на основі консолідації усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України;

– конкурентоспроможності держави та економічного добробуту населення шляхом всебічного розвитку людського, науково-технічного, інноваційного потенціалів країни;

– реалізація конституційного принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

– додержання гарантій незалежності та об’єктивності суду;

– обмеження втручання держави у діяльність економічних суб’єктів, громадян, громадських організацій та політичних партій, релігійних об’єднань;

– безпечні умови життєдіяльності та захисту навколишнього природного середовища;

– збереження і розвитку духовних і культурних цінностей суспільства; – гармонійні відносини з іншими державами світу.

Стратегія національної безпеки України є документом, обов’язковим для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [64, c. 160].

Об’єктами національної безпеки є:

1) людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

2) держава – конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

3) суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище, земельні ресурси;

Поряд з складовими національної безпеки необхідно виділити і загрозливі чинники. Так, основними чинниками, що загрожують міжнародній стабільності та погіршують регіональне середовище безпеки навколо України, є:

– загострення конкуренції між світовими центрами впливу, застосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах;

– послаблення ролі міжнародних інститутів безпеки, що уможливлює безкарне застосування сили на міжнародній арені для реалізації власних інтересів;

– інтенсифікація процесів мілітаризації окремих держав і регіонів;

– поширення тероризму, наркоторгівлі, незаконної торгівлі зброєю та ядерними матеріалами, міжнародної організованої злочинності, поширення нелегальної міграції, торгівлі людьми, кіберзлочинності.

Виходячи з того, що сьогодні для України, як вважає Рада національної безпеки і оборони, не існує прямої воєнної загрози, а можливості політичного тиску з боку іноземних держав хоча й існують, але обмежені, національна безпека нашої країни піддається, головним чином, впливу внутрішніх загроз.

Тому питання воєнної безпеки, які в основному торкаються зовнішніх загроз, хоча й пов’язані з іншими елементами національної безпеки, ретельно розглядатися не будуть.

А серед внутрішніх загроз, передусім, слід виділити економічну складову. Невипадково у ст. 17 Конституції України підкреслюється, що забезпечення економічної безпеки є однією з найважливіших функцій держави [1].

На жаль, сьогодні Україна знаходиться у складному соціально-економічному становищі.

На думку багатьох експертів, основними факторами, що стримують економічний розвиток країни, є:

– недосконала бюджетна політика та слабкість бюджетного планування;

– низька фінансова дисципліна та непрозорі схеми розрахунків;

– недосконала податкова політика;

– значна диференціація доходів населення та високий рівень бідності;

– низька ефективність приватизаційних програм та їх інвестиційних результатів, незахищеність прав власників, інвесторів та кредиторів;

– несприятливий інвестиційний клімат, що стримує залучення інвестицій та гальмує формування ресурсів для проведення структурної перебудови економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності тощо.

У соціальній та гуманітарній сферах загрозами національній безпеці стають:

– невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

– неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

– криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення;

– поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

– зменшення населення держави та скорочення тривалості життя у країні (особливо у чоловіків) тощо