103

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ФЕБ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ.6

1. Правові засади національної безпеки України……………………………...6

2. Складові національної безпеки України…………………………………...14

3. Фінансова система України як об’єкт фінансово-економічної безпеки…24

РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ФСУ..............34

2.1. Суб’єкти фінансової системи України……………………………………..34

2.2. Класифікація та правові засади діяльності суб’єктів що здійснюють управління фінансовою системою України………………………………………44

2.3. Адміністративно-правовий механізм взаємодія суб’єктів управління ФСУ та недоліки в його функціонуванні………………………………………………..55

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ…………………………66

3.1. Досвід державного управління ФС країни провідних Європейських держав (Великобританія, Німеччина)……………………………………………………...66

3.2. Порівняльна характеристика діяльності суб’єктів ФСУ та суб’єктів фінансової системи Англії…………………………………………………………78

3.3. Недоліки функціонування фінансової системи та перспективи її вдосконалення………………………………………………………………………84

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..92

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….96

ВСТУП.

Актуальність роботи. Дана тема є актуальною у наш час оскільки фінансова система будь-якої держави відіграє важливу роль у її життєдіяльності, а в більшості випадків навіть вирішальну. Фінансова система є важливим чинником стійкої фінансово-економічної безпеки країни, що в свою чергу несе за собою постійний вплив як внутрішніх так і зовнішніх загроз метою яких є виведення системи з роботи в цілому або окремих її складових механізмів. У зв’язку з цим доволі часто постають питання щодо здійснення широкого комплексу заходів спрямованих насамперед на удосконалення механізму державного управління фінансовою системою держави.

Весь комплекс заходів здійснюється спеціально уповноваженими органами які у відповідності до свої компетенції спрямовують свою діяльність заради досягнення спільної мети.

Фінансова система є найбільш загальною системною категорією фінансового права, яка виражає функціональну єдність фінансових ресурсів і всіх органів держави, що здійснюють фінансово-правову політику. Фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов’язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава накопичує і використовує фінансові ресурси на виконання своїх функцій.

Від оптимально функціонуючої фінансової системи країни залежить фінансове забезпечення різних сфер суспільного життя. Чим розвиненіші ринкові відносини, тим складніші й різноманітніші зв’язки в державі, тим складніша й фінансова система.

Оцінка сучасного стану наукової розробки. Теорії фінансів, фінансової системи і проблемам окремих складових фінансової системи приділялося і приділяється багато уваги з боку як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.

Разом із тим проблематика, пов’язана з розумінням, змістом фінансової системи у вітчизняній економічній та юридичній науках, досліджена ще недостатньо.

Так, немає чіткого її визначення, не встановлено остаточно її структури. Ці та інші невирішені проблеми знижують результативність функціонування фінансової системи України в цілому та її складових зокрема.

У зв’язку з цим постає потреба у формуванні нового концептуального бачення фінансової системи України, що передбачає оновлення понятійного апарату, доктринального визначення цього терміна-поняття в процесі його практичного застосування, а також уточнення традиційних понять, пов’язаних із ним.

Аналіз існуючих наукових праць свідчить про те, що у вітчизняній науці зовсім небагато фундаментальних наукових досліджень, безпосередньо присвячених аналізові стану фінансової системи та обґрунтуванню напрямів її розбудови, зокрема є різні точки зору на зміст фінансової системи та її складових. Слабо розкриті взаємозв’язки і взаємодія елементів, що входять до її складу, дискусійним є питання подальшого розвитку фінансової системи в Україні тощо. Головним чинником неузгодженості позицій науковців щодо основних проблем функціонування фінансової системи є відсутність єдиного методологічного підходу стосовно встановлення сутності фінансової системи та взаємодії її складових.

Дане питання у своїх працях досліджували такі відомі вчені, як: О.М. Александров, М.М. Алєксєєнко, В.Л. Андрущенко, О.М. Бірман, Б.Г. Болдирьов, М.Б. Богачевський, А.І. Буковецький, О.Д. Василик, І.П. Верба, А.І. Даниленко, Л.О. Дробозіна, І.Х. Озеров, М.І. Крупка, І.К. Кулішер, І.О. Луніна, І.О. Лютий, Ф.О. Меньков, М.І. Мілітін, О.М. Мозговий, С.Я. Огороднік, В.М. Федоров, М.В. Романовський та інші.

Мета дослідження. Метою даного дослідження є комплексний аналіз питання щодо удосконалення та оптимізації адміністративно-правового механізму державного управління фінансовою системою України як головного чинника стійкої фінансово економічної безпеки країни.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення цілого ряду завдань, до яких слід віднести:

― визначити правові засади національної безпеки України та перерахувати її складові;

― дати визначення фінансової системи України, як об’єкта фінансово економічної безпеки;

― перерахувати суб’єктів фінансової системи України;

― здійснити класифікацію суб’єктів та визначити їх правові засади діяльності;

― визначити взаємодію суб’єктів між собою;

― залучити досвід провідних європейських країн у сфері державного управління фінансовою системою;

― здійснити порівняльну характеристику діяльності суб’єктів фінансової системи України та суб’єктів фінансової системи Англії;

― навести пропозиції щодо вдосконалення фінансової системи.

Об’єкт дослідження. Об’єктом даного дослідження є адміністративно-правовий механізм державного управління фінансовою системою України.

Предмет дослідження. Предметом даного дослідження є удосконалення та оптимізація адміністративно правового механізму державного управління фінансовою системою України.

Методи дослідження. Під час проведення даного дослідження використовувалися: системний метод, який дозволив проаналізувати фінансову систему як структуровану модель системи, з її взаємозв’язками із зовнішнім середовищем, та взаємозв’язки її елементів усередині системи, надати всебічну характеристику фінансової системи, метод порівняльного аналізу було використано у процесі порівняння діяльності суб’єктів фінансової системи України та суб’єктів фінансової системи провідних європейських країн, діалектичний метод використовувався у процесі встановлення взаємозв’язку між суб’єктами фінансової системи України.

Структура роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів розбитих на підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ФЕБ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ..

1. Правові засади національної безпеки України.

З давніх часів безпека вважалася важливою запорукою процвітання будь-якої держави, їй приділялася особлива увага, а її забезпечення породило собою складний і багатогранний процес який можна назвати національною безпекою. Що ж саме являє собою даний процес встигший пройти в одну ногу з зародженням цивілізації?

Перші відголоски дане поняття знаходить в філософії. З філософської точки зору проблема осягнення сутності безпеки на кожному етапі розвитку суспільства вимагала від людини пошуку різних методів досягнення захищеності та стійкості її буття, які обумовлені конкретною культурно-історичною ситуацією, способом життя людей, їх світобаченням тощо.

Первинні уявлення про безпеку служили важливим фактором організації стабільного функціонування та розвитку суспільства. Проте тільки у філософії відбувається раціональне осмислення проблем безпеки.

Рефлексивне оформлення людиною свого існування чи існування іншого об’єкта реального світу у контексті її відношення до небезпеки знаходить своє відображення у понятті безпека.

Тому часто філософи та соціологи говорять про феномен безпеки, бо якщо небезпека опосередковується із запереченням самого існування суб’єкта, то безпека його існування опосередковується і визначається суб’єктом по відношенню до небезпеки [60, c. 155].

Необхідно відзначити, що онтологічний аспект безпеки полягає в тому, що безпека існує в загальній структурі буття і перебуває в різних формах, як оптимальні умови дійсності (буття природи, людини, соціального і духовного), при яких мінімізовані небезпеки. Дана об'єктивна реальність дозволяє здійснити самозбереження всьому живому і включає явища, процеси, закономірності, що діють в світі.

Згодом дане поняття узагальнювалося і прийняло вигляд який носить і досі. Під національною безпекою розуміють у традиційному розумінні ― це захист від агресії з боку зовнішніх ворогів держави. Страх перед такими загрозами породжує готовність протистояти їм будь-якими засобами, в тому числі і військово-силовими. На цьому грунтується розуміння державного суверенітету, що ототожнюється з правом на необмежену силову дію у внутрішніх і зовнішніх справах, якщо це стосується питань забезпечення національної безпеки. У цьому контексті концепція національної безпеки покликана забезпечити концентрацію політичної волі держави для відстоювання своїх життєво важливих інтересів.

Якщо ж дивитися у широкому розумінні, то поняття безпеки включає забезпечення всім громадянам держави нормальних умов для самореалізації, захисту їх життя, свободи і власності від будь-яких посягань з боку, будь то окремої людини, організації або самої держави [63, c. 325].

Існує і інше визначення, відповідно до якого під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб. Їх існує безліч, але зупинимося саме на цих [62, c. 60].

Необхідно також зазначити, що право та національна безпека є тісно взаємопов’язаними між собою. З однієї сторони, виступаючи в ролі регулятора суспільних відносин, право закріплює основні положення, реалізуючи які, підтримується необхідний рівень безпеки України, з іншої – забезпечуючи безпеку, приймаються нові правові норми, отже, право оновлюється, збагачується.

В Україні поняття “національна безпека” набуло широкого значення в останні кілька років. На додаток до цього, розуміння поняття різними верствами населення значно різниться. Здебільшого національну безпеку пов’язують лише з діяльністю спецслужб, ототожнюють з обороною держави тощо. Це справді так, у сучасному світі гарантії нацбезпеки досі забезпечуються силою чи погрозою застосування такої сили, і військова могутність є одним з чинників сили держави. Проте не слід відкидати й те, що все більшого значення набувають економічні, політичні, морально-етичні та інші, не силові аспекти забезпечення національної безпеки. Проблеми національної безпеки стоять сьогодні у центрі уваги більшості цивілізованих країн світу, міждержавних утворень та громадських об’єднань. Причиною такої уваги стало саме глобальне середовище безпеки, яке сьогодні містить у собі велику кількість загроз і викликів найрізноманітнішого характеру [61, c. 15].

Слід відзначити, що основними документами, які регулюють питання національної безпеки в Україні є Указ Президента України № 287/2015 “Про Стратегію національної безпеки України” та закон України “Про основи національної безпеки України”.

Так ми бачимо, що згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти [2].

Так, основоположним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплено ієрархічну сукупність правових норм, що забезпечують реалізацію національних інтересів.

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері національної безпеки становлять:

1)  Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо.

2) закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення політики національної безпеки;

3) міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах національної безпеки.

4) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері національної безпеки України [64, c. 155].

Важливо також відзначити, що безпеки досягають проведенням єдиної політики в галузі її забезпечення, системою заходів економічного, політичного, організаційно-правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства й держави. Вона охоплює заходи не тільки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством передбачено, що в здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

Поруч з позитивними аспектами розуміння безпеки багато дослідників окреслюють негативні аспекти використання права у механізмі забезпечення безпеки.

Так, Кормич Б.А. акцентує , що на початку ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

Не оминуло дане питання такі речі, як колізії та прогалини в праві. Хоча теорія держави та права окреслює основні підходи щодо припинення та подолання випадків відсутності правових норм, необхідних для врегулювання суспільних відносин або неповноти правових моделей, а також усунення розходжень чи протиріч між окремими нормативно-правовими актами, нормами, що регулюють відповідні суспільні відносини, ці проблеми відіграють деструктивну роль в механізмі забезпечення інформаційної безпеки.

Так можна, помітити, що відповідно до вищезазначеного Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [86, c. 226].

Цікавим є те, що в Законі України «Про основи національної безпеки України» закріплюється, що нормативно-правові акти, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України, тобто такі, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки України (доктрини, концепції, стратегії і програми), розробляються і затверджуються Президентом України.

Більше того, не тільки проголошується, але на сьогодні є практичні кроки щодо реалізації цієї норми. Так, Стратегія національної безпеки України була затверджена Указом Президента України.

Хоча в ст. 92 Конституції України чітко закріплено, що виключно законами України визначаються основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку [1].

Необхідно зупинись на тому, що Правові основи національної безпеки України зумовлюють:

― правову регламентацію організації і функціонування системи забезпечення національної безпеки;

―правові форми взаємодії всіх ланок системи забезпечення національної безпеки;

― створення гарантій законності функціонування суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, які б виключали можливість її протиправних дій у цій сфері;

― оптимальний розподіл повноважень між окремими суб'єктами системи забезпечення національної безпеки;

― правовий порядок отримання, аналізу, узагальнення, накопичення і руху інформації в системі забезпечення національної безпеки.

Специфічні ознаки будь-якої надзвичайної ситуації зумовлюють потребу в чіткому визначенні правил поведінки суб'єктів, які діють в її умовах, що зумовлюють особливості правового регулювання забезпечення національної безпеки, зокрема діяльності міліції. Природа надзвичайних ситуацій відрізняє їх від інших загроз національній безпеці, які протікають у звичайних умовах, а саме:

― ступінь розвитку надзвичайної ситуації на певній території досягає таких масштабів, що становить реальну неминучу загрозу;

― настання невідворотних тривалих, суттєвих наслідків;

― швидкий розвиток подій.

Не можна також оминути головних завдань державної політики у сфері національної безпеки. Так, ми бачимо, що першочерговим завданням політики національної безпеки, яке визначене Стратегією національної безпеки України, є підвищення ефективності системи ДУНБ. Його виконання передбачає модернізацію двох взаємопов’язаних складових вказаної системи.

Так, перша складова передбачає вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення загальнодержавного механізму скоординованих дій Президента України та гілок державної влади, спрямованих на розробку та реалізацію державної політики національної безпеки [60, c. 158].

Ключове місце в цьому механізмі належить Президентові України, бо він як глава держави є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності та здійснює загальне керівництво у сфері національної безпеки. Друга складова передбачає передусім вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення структур сектору безпеки, які спеціально створюються державою для виконання завдань забезпечення національної безпеки (збройні сили, розвідка, правоохоронні органи тощо).

Тому ключовими завданнями державної політики національної безпеки України є підвищення якості експертно-аналітичного супроводження вказаної політики, а також рівня професіоналізму посадовців, які працюють у секторі безпеки.

Тобто важливим є суттєве поліпшення якості та структури професійної підготовки управлінських кадрів для системи забезпечення національної безпеки.

Це обумовлено тим, що для фахівців, які здійснюють експертно-аналітичну, консультативно-дорадчу та організаційно-розпорядчу діяльність пов’язану із забезпеченням національної безпеки, принципово важливим є системне розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві, знання теорії національної безпеки та державного управління, проблем, пов’язаних з науково-технічним прогресом і його соціальними наслідками, уміння оперативно приймати управлінські рішення, у тому числі в умовах невизначеності та браку часу.

При цьому слід відзначити складність і неординарність завдань, що стоять перед управлінськими структурами сектору безпеки, постійно підвищують рівень вимог не тільки до професіоналізму та компетентності державного службовця, його вміння здійснювати стратегічний аналіз та стратегічне планування, що пов'язані з розробкою та впровадженням державної політики, спрямованої на виявлення та реагування на загрози національній безпеці, а й до його моральної позиції, почуття обов’язку та відповідальності за долю країни [65, c. 55].

Таким чином основними завданнями політики національної безпеки є:

― чітке розмежування взаємопов’язаних складових управління у сфері національної безпеки: політичної (стратегічне планування і прийняття рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративної (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативної (створення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки);

― забезпечення максимально ефективного використання сил і засобів сектору безпеки в різних умовах (мирний час, кризові ситуації, війна) шляхом централізації та уніфікації адміністративного управління і належної координації оперативного управління в системі забезпечення національної безпеки;

― вдосконалення системи моніторингу чинників, які породжують загрози життєво важливим національним інтересам, зокрема, державному суверенітету та територіальній цілісності;

― врахування національних інтересів у процесі модернізації економіки та процесів, здатних створити загрози в економічній сфері (зокрема, зростання залежності держави від постачальників енергоносіїв, витіснення держави з традиційних ринків збуту вітчизняної продукції, зниження рівня конкурентоспроможності українських товарів);

― виявлення та комплексне врахування чинників, від яких залежить стабільність фінансово-економічної системи та ефективність державної політики, спрямованої на підтримку наукомістких технологій;

― комплексний огляд вітчизняного сектору безпеки та ВПК, уточнення їх завдань і на цій основі їх реформування та належне ресурсне забезпечення;

― зміцнення позиції держави на ринку озброєнь та військової техніки, розширення можливостей військово-технічного співробітництва;

― аналіз і моніторинг процесів, що сприяють виникненню або ліквідації конфліктів, потенційним учасником яких може стати держава;

― вивчення у суспільній думці ірраціональних ідеологічних схем, у тому числі аналіз та моніторинг процесів, що сприяють виникненню етнічного і релігійного екстремізму та їх врахування при здійсненні зовнішньополітичної діяльності [87, c. 312].

Оскільки згідно з Конституцією України основи національної безпеки визначаються законами, то необхідно на законодавчому рівні більш детально конкретизувати положення Конституції стосовно створення та функціонування системи забезпечення національної безпеки.

Чинний Закон України „Про основи національної безпеки України” не виконує вказаної функції, зокрема, в ньому відсутні навіть визначення таких дефініцій, як "система забезпечення національної безпеки" та "сектор безпеки". Тому вважаю за необхідно здійснити заходи щодо внесення в даний закон змін.

Отже, не дивлячись на те, що Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» набули легітимності після прийняття Основного закону, спостерігаємо недопустиму, неконституційну правотворчу діяльність Президента України в цій сфері.

Дані проблеми є досить актуальними, враховуючи бажання України інтегруватись до розвинутих європейських країн. За для чого перед українською державою постала необхідність прийняття чималої низки нормативно-правових актів, що відповідають європейським стандартам за досить обмежений проміжок часу. Внаслідок цього, особливого занепокоєння викликає проблема правореалізації, оскільки стихійне оперативне прийняття нормативно-правових актів, призводить до їх недієвості.