315. Особистість, колектив, команда

Розрізняють п’ять специфічних для гігієни методів:

Епідеміологічний метод вивчення здоров’я населення;

Метод санітарного обстеження та опису (санітарно-топографічне, санітарно-технічне, санітарно-епідеміологічне обстеження);

Метод гігієнічного експерименту (натурного і лабораторного);

Метод санітарної експертизи;

Метод санітарної освіти (гігієнічного виховання та навчання населення).

Принципова відмінність цих методів від методів, що використовуються в лікувальній медицині є те, що вони направлені не на діагностику, не на лікування, не на реабілітацію хворого, а на виявлення рівня здоров’я популяції або окремої людини. Особливість цих методів заключається в тому, що за допомогою специфічних методів гігієни встановлюється наявність і характер зв’язку між рівнем здоров’я населення і факторами навколишнього середовища або факторами ризику. Тому під предметною методологією гігієни розуміють також її власні специфічні закони та категорії, що використовуються для виявлення закономірностей впливу всіх факторів зовнішнього та навколишнього середовища на здоров’я людини. Предметна методологія: 1. Специфічні закони та категорії матеріалістичної діалектики, які відображають її специфічні методи та методики. 2. Специфічні закони, закономірності, постулати і категорії гігієни, які відображають її специфічні методи та різні методики. 3. Специфічні методи гігієнічних досліджень. 4. Конкретні гігієнічні методики та методики інших дисциплін, які використовуються при вивченні здоров’я населення та впливу на нього чинників зовнішнього та навколишнього середовища. Таким чином, методологію гігієни схематично можна подати у вигляді конуса. Фундамент, основа конуса – це загальнофілософська методологія. Вона представлена універсальним методом пізнання дійсності – методом матеріалістичної діалектики з її основними законами і категоріями. Наближаються до цього фундаменту методи і категорії гігієни з певним філософським змістом, як здоров’я, хвороба, біосфера, ноосфера, внутрішнє, зовнішнє, навколишнє середовище та інші. Далі ідуть специфічні методи гігієни, а вершиною конуса є спеціалізовані методики, що використовуються в гігієнічній науці та практиці. Додаток 2 Здоров’я населення як інтегральний критерій оцінки стану навколишнього середовища язку з інтенсивною антропогенною денатурацією навколишнього середовища, оскільки стан здоров’я людей суттєво змінився і виникли нові закономірності поширеності та характеру патології людини, стали інакше перебігати демографічні процеси.Здоров’я населення Землі у минулі віки визначалося епідеміями. Значимість проблеми здоров’я населення зросла

Для характеристики здоров’я використовують три основні групи показників здоров’я: Перша група – медичні показники. Друга група – показники соціального благополуччя. Третя група – показники психічного благополуччя. До першої групи, тобто до групи медичних показників відносяться наступні: 

захворюваність;

смертність (загальна та немовлят);

фізичний розвиток;

інвалідність.

До другої групи – показників соціального благополуччя входять:

демографічна ситуація;

стан навколишнього середовища;

спосіб життя;

рівень медичної допомоги;

соціально-гігієнічні показники.

До третьої групи показників психічного благополуччя відносяться:

захворюваність на психічні хвороби;

частота виникнення невротичних станів і психопатій;

психологічний мікроклімат.

. Інтегральна оцінка стану здоров’я населення передбачає проведення досліджень в декілька етапів. На першому етапі – ми отримуємо інформацію про показники, які характеризують стан здоров’я населення (наприклад - про рівень захворюваності, смертності, інвалідності або фізичного розвитку) з різних джерел інформації. Такими джерелами інформації можуть бути: 1. офіційні звіти лікувальних, санітарно-профілактичних закладів, органів охорони здоров’я, соціального забезпечення, державної статистики, бюро реєстрації актів цивільного стану (РАЦС); 2. результати ретроспективних та проспективних досліджень у лікувально-профілактичних закладах;

дані лікарських оглядів населення;

дані клінічних, лабораторних та інструментальних досліджень;

результати медико-соціологічних досліджень – опитування, анкетування населення;

результати математичного моделювання та прогнозування.

На другому етапі – необхідно дати інтегральну оцінку рівня здоров’я, узагальнивши всі показники. Для цього проводять концептуальний (якісний) аналіз та математико-статистичний (кількісний) аналіз. Наслідком концептуального аналізу є розподіл населення на групи здоров’я. Критеріями розподілу на групи здоров’я можуть бути наступні:

наявність або відсутність хронічного захворювання;

опірність організму;

рівень фізичного розвитку;

відповідність морфо-функціональних показників.

Наприклад, розподіл населення за станом його здоров’я, який був розроблений в Інституті соціальної гігієни та організації охорони здоров’я ім. М.А.Семашко, пов’язаний з реєстрацією наявності або відсутності хронічних захворювань під час огляду, наступний: Перша група – здорові люди. Друга група – здорові люди з функціональними та деякими морфологічними відхиленнями. Третя група – хворі з тривалим перебігом хронічного захворювання при збереженні функціональних можливостей організму (компенсований стан). Четверта група – хворі з тривалим перебігом хронічного захворювання або особи з фізичними недоліками, вадами розвитку, наслідком травм, із зниженими функціональними можливостями організму (субкомпенсований стан). П’ята група – тяжко хворі (декомпенсований стан). Фактичний розподіл населення на групи здоров’я може бути приблизно таким, який подано у таблиці 1. Таблиця 1 Розподіл населення на групи здоров’я

Група здоров’я	Питома вага населення в групі, %
	Чоловіки	Жінки
I	27-28	20-21
II	20-21	16-17
III	39-40	47-48
IV	11-12	14-15
V	1	0,8

Ці дані можна використовувати як еталон для порівняння, вважаючи їх відносною популяційною нормою. Другий вид аналізу є математико-статистичний (кількісний) аналіз. Результатом такого аналізу є розрахунок узагальненого індексу здоров’я даної групи людей. І заключний, третій етап в інтегральній оцінці стану здоров’я населення заключається в тому, що необхідно встановити кількісну залежність між чинниками середовища та групами або індексами здоров’я.  Щоб вирішити таке завдання, можна використовувати різні методи:

власний досвід та інтуїція;

наради експертів;

аналіз даних літератури;

статистичний аналіз;

експеримент;

математичне моделювання;

системний аналіз.

Додаток 3 Методика інтегральної оцінки стану навколишнього середовища Методика інтегральної оцінки стану навколишнього середовища передбачає проведення якісного та кількісного аналізу його забруднення. Зміст якісного аналізу стану навколишнього середовища заключається у порівнянні результатів інструментального або лабораторного дослідження з гігієнічними нормативами та наступною їх оцінкою. Оцінка може бути:

в межах норми;

на рівні граничнодопустимих рівнів, концентрацій;

перевищує граничнодопустимі рівні, концентрації;

кратність перевищення ГДР, ГДК (в скільки разів).

Це є традиційна оцінка стану навколишнього середовища. За її результатами можна “прогнозувати” зміни в рівні здоров’я населення.  І, навпаки, за характером змін в рівні здоров’я населення можна давати прогноз, оцінку перевищення гранично-допустимої концентрації (ГДК) забруднювача.  Так, наприклад, якщо ми знаємо кратність перевищення ГДК атмосферних забруднювачів:

в 1 раз: характерно те, що зміни в стані здоров’я відсутні;

в 2-3 рази: спостерігаються зміни в стані здоров’я за деякими функціональними показниками;

в 4-7 разів: визначаються виражені фізіологічні зміни;

в 8-10 разів: характерним є збільшення специфічної та неспецифічної захворюваності;

в 100 разів: реєструються гострі отруєння;

в 500 разів і більше: будуть летальні отруєння.

Подібні оціночні таблиці є для води, грунту, шуму. Такий метод простий, доступний, але основний недолік методу – він не дає уяви про приоритетні забруднювачі. Саме тому і проводять кількісну оцінку (аналіз) стану навколишнього середовища. Існує дві методики такої кількісної оцінки: Перша: Розрахунок інтегрального індексу забруднення за його кратністю перевищення ГДК. Друга: Оцінка в балах (бальна оцінка). Додаток 4 Загальна схема виявлення та оцінки взаємозв’язків чинників навколишнього середовища та здоров’я населення. Загальна схема виявлення та оцінки взаємозв’язків чинників навколишнього середовища та здоров’я населення включає проведення наступних етапів: На 1 етапі: проводиться визначення мети, завдань і програми дослідження. На 2 етапі: здійснюють вибір зони спостереження. Зона спостереження – це досліджувана та контрольна території, що характеризуються ідентичними умовами проживання і діяльності населення, а відрізняються спрямованістю, поширенням та інтенсивністю впливу досліджуваних етіологічних чинників навколишнього середовища, і обмежені необхідною кількістю контингентів, що спостерігаються. На 3 етапі: проводять оцінку санітарно-гігієнічної ситуації в зоні (зонах) спостереження. Далі, на 4 етапі: вибирають спосіб реалізації епідеміологічного методу вивчення здоров’я населення. Існують такі способи: - санітарно-статистичне дослідження. - медичне обстеження. - клінічне спостереження за спеціально відібраними людьми. - натурний епідеміологічний експеримент. 5-ий етап: вибір форми проведення дослідження. Всі вказані вище способи реалізації епідеміологічного методу можуть здійснюватись у формі так званих поперечних та поздовжніх досліджень. Суть першої форми поперечного (або одномоментного) дослідження заключається в спостереженні за впливом чинників навколишнього середовища на здоров’я населення у даний момент, без динамічного спостереження за здоров’ям.  Тобто поперечне дослідження дозволяє встановити рівень здоров’я населення на момент обстеження. Поперечне дослідження може мати два види: проспективне та ретроспективне. При проведенні проспективного дослідження порівнюють дві групи людей. Перша група – люди, що зазнають впливу досліджуваного чинника, і друга група – люди, що не зазнають такого впливу. Тобто рух наукового пошуку спрямований від чинника до здоров’я. При проведенні ретроспективного дослідження порівнюють дві інших групи людей: хворих і здорових. Тобто рух наукового пошуку зворотній – від здоров’я (хвороби) до можливого чинника. Таким чином проспективне дослідження частіше застосовують у тому випадку, коли шкідливий чинник завчасно відомий, а ретроспективне дослідження проводять тоді, коли діючий провідний чинник невідомий і його треба встановити. Друга форма проведення дослідження – поздовжнє епідеміологічне дослідження.  Суть поздовжнього дослідження заключається в проведенні тривалого динамічного спостереження за певним контингентом людей. Поздовжні дослідження також можуть мати два види: паралельні та непаралельні. При проведенні паралельного дослідження тривалість проведення самого дослідження і період, протягом якого збирається потрібна інформація, співпадають. А при проведенні непаралельного дослідження досліджуваний період часу відноситься до минулого (за архівними матеріалами). Суттєвий недолік цього дослідження – необхідних даних та показників може не бути в архівах.  6 етап: визначення мінімального обсягу вибірки. 7 етап: збір даних про здоров’я населення. 8 етап: розрахунок показників та індексів здоров’я. 9 етап: оцінка зв’язку між чинниками середовища та здоров’ям населення (математичне моделювання). Сучасні методи виявлення впливу факторів, які мають найбільший вплив на здоров’я населення, мають загальний методичний базис – теорію ймовірності та математичну статистику. Кореляційний аналіз – дозволяє встановити напрямок, силу, ступінь та достовірність впливу факторів середовища на рівень здоров’я населення.  Силу зв’язку оцінюють за коефіцієнтом лінійної кореляції (r): при значеннях r = 0,01-0,29 зв’язок вважають слабким, при значеннях r = 0,30-0,69 зв’язок середній (помірний), а при r = 0,70-0,99 зв’язок сильний.  Ступінь впливу на рівень здоров’я кожного конкретного чинника середовища визначають за спеціальною шкалою з урахуванням коефіцієнта детермінації. Коефіцієнт детермінації виражається у відсотках і показує питомий внесок впливу на здоров’я даного фактора серед інших, сумарне значення яких становить 100%. Оціночна шкала ступеня впливу чинника навколишнього середовища:

Коефіцієнт детермінації, %	Ступінь впливу чинника
< 1	Дуже слабкий
1 – 4	Слабкий
5 – 9	Помірний
10 – 14	Сильний
15 і >	Дуже сильний

Регресійний аналіз – дозволяє створити рівняння регресії, яке можна використовувати як модель, що описує “поведінку” рівня здоров’я при змінах інтенсивності дії включених до неї факторів. Як правило, регресійний аналіз проводять одночасно з кореляційним аналізом. В цьому випадку він називається кореляційно-регресійним аналізом. Факторний аналіз дозволяє проводити автоматичне групування факторів середовища в однорідні групи. Дисперсійний аналіз визначає достовірність та ступінь впливу факторів середовища на рівень здоров’я. Дискримінантний аналіз дозволяє встановити достовірність відмінностей серед декількох груп населення одночасно за комплексом показників здоров’я. Кластер-аналіз є різновидом многофакторного аналізу, який дозволяє науково обґрунтувати розподіл по групах досліджуваних контингентів населення за рівнем їх здоров’я. 10 етап: розробка та впровадження профілактичних рекомендацій, оцінка їх ефективності. 26. Інверсія температури — підвищення температури повітря з висотою в якому-небудь шарі атмосфери. Приземні інверсії пов'язані переважно з охолодженням повітря від ґрунту в вечірні і нічні години. Також бувають обумовленими стіканням більш важкого холодного повітря по схилах в гірські долини. Найчастіше спостерігаються в холодну пору року, при пануванні антициклональних циркуляційних процесів. При цьому температури в гірських долинах можуть бути на декілька градусів нижчими, ніж на верхніх частинах схилів та на гірських вершинах. Завдяки даному явищу абсолютні мінімуми температур в горах (зокрема, Карпатах), характерні не для вершин хребтів, а для вузьких міжгірських долин. Явище температурної інверсії пов'язане із виникненням на гірських схилах теплих смуг, де клімат є теплішим, ніж вище та нижче по схилі. Так, в Закарпатті найкращі кліматичні умови для вирощування теплолюбивих культур мають місце не в низьких днищах долин, а на схилах до висоти 200-250 м. Інверсія температури ускладнює вертикальну циркуляцію повітря. Через це в містах вона часто призводить до застою біля земної поверхні повітря, забрудненого викидами промисловості і транспорту, аж до утворення смогу.

3. Інверсія температури

Головне джерело теплоти для повітря - це земна поверхня, тому

нормальним є те, що температура з висотою в тропосфері знижується. Але часто буває, що температура в певному шарі повітря з висотою підвищується, таке явище називають інверсією температури. Інверсії спостерігаються в приземних шарах повітря і на деяких висотах у вільній атмосфеpi.

Приземні інверсії за походженням бувають радіаційні, адвективні, орографічні, сніжні. Радіаційні інверсії виникають в теплу пору року при безхмарній погоді. Після заходу Сонця земна поверхня і прилеглий шар повітря охолоджуються за рахунок радіаційного випромінювання теплоти. Орографічні інверсії утворюються в тиху штилеву погоду в котловинах і долинах, куди стікає холодне повітря, а на вершинах горбів і схилах лишається більш тепле повітря. Адвективні інверсії виникають в результаті надходження теплого повітря в охолоджену місцевість. навесні біля земної поверхні теплота витрачається на танення снігу і виникають сніжні інверсії.

З інверсіями певною мірою пов'язані заморозки навесні і восени, коли середньодобові температури стають додатними, але приземний шар повітря охолоджується нижче 0 °С. Заморозки бувають радіаційні та адвективні подібно до відповідних інверсій температури.

Основні термобаричні утворення. Їх вплив на здоров’я населення

Атмосферна циркуляція - безперервний і складний рух повітряних мас. Вона є одним з основних факторів погодо- і кліматоутворення, а також вираженим біотропним фактором клімату. У зв'язку з цим типи циркуляційних процесів покладені в основу більшої частини сучасних методів медико-метеорологічного прогнозування. Циркуляцію атмосфери визначає комплекс факторів, з яких головними є енергія Сонця, обертання Землі навколо своєї осі, неоднорідність земної поверхні. Основною формою загальної циркуляції атмосфери у нетропічних широтах є циклонічна діяльність (виникнення, розвиток і переміщення циклонів і антициклонів).

Циклон - атмосферне збудження з пониженим тиском повітря (мінімальний тиск у центрі) і замкнутими ізобарами (лініями рівного атмосферного тиску), з рухом повітря і напрямом вітру проти годинникової стрілки в північній півкулі, за годинниковою стрілкою - в південній. Циклонічні утворення формують звичайно похмуру, вологу, нерідко дощову погоду. Проходження циклонів часто пов'язане з фронтальною діяльністю, яка найбільш несприятлива для організму людини, оскільки супроводжується різкою зміною метеорологічних елементів і значними електромагнітними коливаннями атмосферного походження.

Антициклон - область підвищеного атмосферного тиску із замкнутими ізобарами. Тиск, максимальний в центрі антициклону, до периферії падає. Баричні градієнти в антициклоні менші, ніж в циклоні. Переважають нисхідні рухи повітря, що обумовлює малохмарну погоду зі слабким вітром і добре вираженим добовим ходом метеорологічних елементів. Все це формує переважно сприятливі для організму людини умови погоди. Однак при сонячній антициклональній погоді можуть розвиватися дискомфортні для людини гігротермічні умови (перегрівання, духота), які утворюються внаслідок прогрівання повітряних мас.

17. 4. Методологічні підходи до визначення ризику Методологія аналізу ризику як наукове підґрунтя розробки методики.

Науковим підґрунтям розробки Методики стала існуюча методологія аналізу ризику, яка широко застосовується у світовій практиці при оцінці небезпек. Зараз аналіз ризиків передбачає попередження несприятливих наслідків дій небезпеки на об’єкти впливу та обґрунтування управлінських рішень щодо зменшення рівня ризику. Системний аналіз ризику складається з трьох взаємозв’язаних процедур: оцінки ризику, управління ризиком та інформування про ризик (дивись рис. 5.2).

Рис. 5.2. Схема аналізу ризику

Оцінка ризику

Оцінка ризикує основним елементом процедури аналізу ризику. Метою оцінки ризиків є виявлення небезпек, отримання та узагальнення якісної та кількісної інформації про рівні та наслідки дій шкідливих і небезпечних чинників на об’єкти впливу та визначення ймовірності наслідків для попередження розвитку несприятливих ефектів і для обґрунтування управлінських рішень щодо зменшення рівня ризику.

Процедура оцінки ризику припускає здійснення взаємозв’язаних етапів та має три її найважливіші складові (три етапи): ідентифікація небезпек, оцінка ризику впливу та характеристика ризику

1) Ідентифікація небезпекє початковим етапом процедури оцінки ризику та передбачає встановлення спроможності чинника небезпеки викликати несприятливі ефекти або наслідки у об’єктів негативного впливу. Головною задачею цього етапу є вибір найбільш уразливих об’єктів, а також пріоритетних шкідливих та небезпечних чинників, які є необхідними та достатніми для характеристики рівня ризику та джерел його виникнення. Також на цьому етапі здійснюється оцінка повноти та достовірності існуючих даних, визначаються задачі щодо збору інформації, аналізується наявність відомостей про кількісні показники чинників впливу небезпек (наприклад, концентрації, дози, безпечні рівні, інтенсивність ураження тощо), визначаються пріоритети. Вихідні дані, які отримано на етапі ідентифікації небезпек, використовуються в подальшому для оцінки ризику впливів шкідливих та небезпечних чинників.

2)На другому етапіпроцедури оцінки ризику– оцінка ризику впливів – встановлюються причинні зв’язки між впливом потенційно небезпечного чинника і розвитком несприятливих ефектів та наслідків у об’єкта впливу, а також виконується кількісна оцінка їхнього ризику у вигляді ймовірності виникнення.

Оцінка ризику впливів проводиться з метою кількісних розрахунків впливів на об’єкти живої природи при реалізації небезпек. Етап оцінки ризику впливів є важливим розрахунковим етапом усієї процедури оцінки екологічних ризиків.

При розробці проблем техногенного ризику значна увага приділяється системному підходу до вивчення всіляких чинників, що впливають на порівняння ризику. Оцінка ризику охоплює аналіз частоти, аналіз наслідків та їх поєднання. Визначено 4 методологічні підходи до оцінки ризику на ПНО:

Перший - інженерний. Як правило, цей підхід є розрахунком ймовірностей аварій. Основні зусилля спрямовуються на збір статистичних даних про аварії та пов'язані з ними викиди токсичних сполук у навколишнє середовище.

Другий - модельний. Розробляють математичні моделі процесів, які призводять до небажаних наслідків для людини та навколишнього середовища при використанні шкідливих хімічних сполук.

Третій - експертний. При використанні перших двох підходів для оцінки ризику часто зустрічаються випадки, коли недостатньо статистичних даних або не зовсім зрозумілі деякі принципові залежності. Тоді єдине джерело даних - експерти. Перед ними ставиться завдання імовірнісної оцінки тих чи інших подій, пов'язаних із аналізом ризику.

Четвертий - соціологічний. За допомогою цього методу визначають сприйняття населенням і його окремими групами того чи іншого ризику. Широко відомі дослідження, в яких визначалась оцінка ризику для різних видів діяльності, що давалася людьми під час соціологічного опитування. Були виявлені цікаві явища. Наприклад, люди віддають перевагу добровільному ризику (наприклад, альпінізм, куріння) перед примусовим. Охочіше йдуть на ризик, якщо вони можуть на нього впливати.

Розглядаючи всі чотири підходи до оцінки ризику, слід зауважити, що вони мають різні галузі застосування та не позбавлені недоліків.

Існуючі підходи повинні супроводжуватися концепцією, методами та методиками аналізу та оцінювання ризику. В роботі подано методологічний апарат оцінки ризику (додаток схема 1)

У джерелах ризиків необхідно розбиратися методом систематичного аналізу. Допоміжним засобом є «дерево помилок», яке будують за аналогією з «деревом рішень».

Логіко-графічний метод аналіз «дерева відмови». Виникнення і розвиток великих аварій, як правило, характеризується комбінацією випадкових локальних подій, що виникають з різною частотою на різних стадіях аварії (відмови устаткування, людські помилки, зовнішні впливи, руйнування, викид, протоку речовини, розсіювання речовин, займання, вибух, інтоксикація і т . д.). Для виявлення причинно-наслідкових зв'язків між цими подіями використовують логіко-графічний метод аналізу «дерева відмови». При аналізі дерев відмов виявляються комбінації відмов (несправностей) устаткування, помилок персоналу та зовнішніх (техногенних, природних) впливів, що призводять до основної події (аварійної ситуації, нещасного випадку). Метод використовується для аналізу можливих причин виникнення аварійної ситуації та розрахунку її частоти (на основі значення частоти вихідних подій). Метод дерева відмови застосовується, як правило, для аналізів або модернізації складних технічних систем і виробництв.

Оцінка ризику (імовірності) виникнення аварій:

1. Для кожної ініціюючої аварію події на потенційному джерелі аварії виконується оцінка ймовірності її реалізації протягом одного року. Оцінка може виконуватися побудовою й аналізом логіко-ймовірнісної схеми виникнення (ініціювання) аварії ("дерева відмов").

2. "Дерево відмов" є формою упорядкованого графічного зображення логіко-ймовірнісного зв'язку випадкових подій (порушень, відмовлень, помилок тощо), що призводять до реалізації небажаної кінцевої події ("верхня подія").

3. Побудова "дерева відмов" виконується з використанням стандартизованого графічного представлення подій і логічних символів зв'язку між подіями.

4. Для побудови "дерева відмов" послідовно розглядаються:

- можливі відхилення параметрів (порушення режимів) процесу;

- причини цих відхилень;

- механічні поломки та відмови елементів устаткування;

- відмови систем КВП і А, сигналізації, автоматичних систем

управління (АСУ) і систем протиаварійного захисту (ПАЗ);

- помилки персоналу.

5. Під час розгляду можливих відхилень параметрів процесу можуть використовуватися методи аналізу небезпеки, перераховані вище.

6. Під час розгляду причин відхилень розглядаються відмови устаткування, арматури, поломки, а також можливі технологічні причини, обумовлені порушенням режимів роботи функціонально пов'язаних систем.

Для кожного процесу чи технологічної системи, що розглядається, після розгляду можливих відхилень і причин цих відхилень проводиться аналіз контрольно-вимірювальних приладів, систем сигналізації, автоматичного управління та протиаварійного захисту, інших систем, що забезпечують контроль і захист від небезпечних відхилень параметрів. Це робиться послідовно для кожного аналізованого відхилення.

7. Проводиться аналіз взаємодії людини й аналізованої системи. Перед визначенням можливих помилок людини необхідно визначити її функції у створенні технологічної системи, контролі та управлінні процесом, у тому числі:

- помилки в розробці та проектуванні системи;

- помилки під час виготовлення, монтажу та будівництва;

- помилки під час ремонту та реконструкції;

- помилки під час експлуатації.

8. У процесі аналізу можливих відхилень і помилок поряд з виявленням кожної з цих подій установлюється логічний зв'язок між ними ("І", "АБО", що виключає "АБО", "ЗА УМОВИ"). У кожному конкретному випадку "дерево відмов" будується з урахуванням особливостей аналізованої системи відмов, що виникають в ній (приклад рис. 1 додатку).

9. Для початкових (елементарних або складних нерозкритих) подій у "дерева відмов" необхідно визначити імовірність їх реалізації (імовірність відмовлення або помилки). Для цих цілей може використовуватися інформація, що міститься в технічній документації, у довідковій чи нормативній літературі, у комп'ютерних базах даних. Імовірність відмови може бути визначена на основі статистичних даних про відмови в процесі експлуатації (експлуатаційна надійність). На основі зібраних даних про імовірність реалізації елементарних подій у "дереві відмов" для логіко-ймовірносної моделі відмов, отриманої в процесі аналізу, розраховується ймовірність виникнення аварії.

10. Якщо ймовірність виникнення аварії є неприйнятною величиною, то виконується аналіз "дерева відмов" і відшукуються рішення щодо її зниження (рис. 2 додатку ).

11. Для подій, що ініціюють аварію з відомою ймовірністю виникнення, на наступному етапі необхідно визначити кожний з можливих наслідків розвитку аварії для виділених об'єктів "турботи".

Одним із методів оцінки ризику є метод порівняння цієї ризикованої ситуації з аналогічною, що мала місце в минулому - метод аналогій. Таке порівняння дає більш надійні вихідні передумови.

Ймовірнісно-статистичний метод є основним методом для майбутніх інфраструктур з оцінки ризику в галузях господарського комплексу держави. Будучи найбільш універсальним методом оцінки безпеки, кількісний аналіз ризику на сьогодні використовується в ядерній та в хімічній галузі США, Європи. Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) розробило рекомендації щодо визначення безпеки АЕС на основі ймовірнісних моделей.

До вітчизняних методик аналізу ризику та його оцінювання належать:

“Методика прогнозування наслідків виливу (викиду) небезпечних хімічних речовин при аваріях на промислових об’єктах і транспорті”;

“Методика визначення ризиків та їх прийнятих рівнів для декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки”;

“Методика оцінки збитків від надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру”;

запропоновано (не діючу) “Методику оцінки ризику техногенної та природної небезпеки в регіональному вимірі”;

“Методика оцінки безпеки складного об’єкта в умовах невизначеності”.

Етапи управління техногенною безпекою базуються на методології управління техногенним ризиком:

1 етап: збір/аналіз інформації про техногенну небезпеку;

2 етап: аналіз/оцінка ризику;

3 етап: контроль ризику.

Переважно, для людей, які працюють на потенційно небезпечному підприємстві, ризик від аварій на цих підприємствах є добровільним, а для населення, що проживає поблизу підприємства, – примусовим. Ризик за примусом розцінюється людьми як додатковий ризик і вони вимагають зниження його до дуже незначного рівня. Допускаючи подібний ризик, люди хочуть одержувати інформацію про методи управління в потенційно небезпечних галузях промисловості та контроль за небезпечними чинниками з метою зменшення подібного ризику.

3)Третій етап процедури оцінки ризику –характеристика ризику– передбачає оцінку ризиків за різними категоріями, спектрами та видами. На цьому етапі здійснюється порівняльна оцінка ризиків та аналіз їхнього розподілу за будь-якими аспектами – територіальним, аспектом часу, за об’єктами, чинниками, наслідками тощо. Під час виконання етапу узагальнюються отримані дані, формулюються рекомендації, які необхідні для розробки заходів з управління ризиком. На цьому етапі також виконується оцінка значимості існуючих проблем та здійснюється порівняння отриманих кількісних характеристик ризику зі значеннями умовно визначеного прийнятного ризику. За результатами виконаних досліджень узагальнюється здобута інформація та робляться висновки щодо рівня фактичного ризику.

Нині існує значна невизначеність щодо поняття терміну "ризик". Так, відсутня не тільки загальновизнана система термінів в області теорії ризику, але ще й досі не усвідомлена необхідність потреби такої термінології. Широко вживається набір спеціалізованих термінів, з яких два використовуються значно частіше решти - "загроза" (hazard) і "ризик" (risk) [16]. Різні автори, на жаль, розглядають ці терміни як синоніми або надають їм певного взаємо неузгодженого змісту. Таке ставлення до цих термінів зберігається і в засобах масової інформації, зокрема у пресі.

Ці терміни мають важливе значення в теорії ризику, оскільки вони віддзеркалюють взаємовідносини та протиріччя між суспільством, довкіллям і новітніми технологіями. Суспільство, навколишнє середовище і техніка разом або кожна з них окремо можуть бути джерелом загрози природного, соціального чи природно-соціального генезису. У табл. 3.1 і 3.2 наведені деякі найвживаніші визначення цих термінів, що відображають різні підходи до даної проблеми.

З методологічної точки зору важливим і спільним для всіх цих визначень є уявлення про "загрозу" як об`єктивну реальність, що існує як у відносинах між суспільством і технікою, так і у відносинах з довкіллям - природним середовищем існування людини.

Досі в Україні не розроблено загальнодержавного напрямку оцінки ризику для здоров'я людини та навколишнього середовища. Наявність кількох напрямків оцінки ризику дозволить вибрати найкращу систему моніторингу, по-новому визначити цілі та пріоритети служби охорони здоров'я, посилити заходи, спрямовані на зміцнення екологічної безпеки.

3.3. Методологія оцінки ризику

Схема аналізу ризику включає широкий спектр взаємопов'язаних проблем і різних етапів: ідентифікація факторів ризику, оцінка ризику, управління ризиком.

3.3.1. Ідентифікація факторів ризику

Першим кроком оцінки ризику є виявлення найбільш серйозних джерел небезпеки (факторів ризику) та їх ранжування з метою визначення реальної загрози для людини та навколишнього середовища на основі побудови карт ризику; визначення порогів стійкості технічних і екологічних систем; використання імітаційного моделювання. Тут велику роль відіграють наукові дослідження. Саме представники фундаментальної науки звернули увагу широкої громадськості на такі глобальні екологічні проблеми, як можливість зміни клімату й озонового прошарку, значні генетичні наслідки антропогенного впливу на природу та людину.

Для ідентифікації небезпеки важливі прийоми апробації, відбору, моделювання поведінки різних хімічних сполук у середовищі, моніторингу та діагностики. При цьому першим постає питання - що являє собою ця небезпека, а при розрахунку ризику - яка його величина [8]? Як правило, при характеристиці причин техногенних або екологічних катастроф виділяють фактори технічного, технологічного й організаційного характеру. Особлива увага приділяється людському фактору. Однак проблему ідентифікації факторів ризику слід розробити глибше. Причини катастроф варто шукати не тільки на мікро-, а й на макрорівні, аналізуючи весь комплекс протиріч, які виникають у народному господарстві та пов'язані з глибокою кризою в економіці, що супроводжується кризою практично в усіх сферах життя суспільства - екологічній, політичній, соціальній і духовній.

3.3.2. Оцінка ризику

Для оцінки ризику насамперед необхідно конкретизувати саме поняття "ризик". Під оцінкою ризику ми розуміємо комплекс дій, спрямованих не лише на оцінку, а й аналіз та ідентифікацію механізмів виникнення явищ, які виявляють сильний вплив на спосіб життя та стан здоров'я людини, з метою запобігання відхиленням, загрозам, шкоді, втратам тощо або протидії їх виникненню. Формальний опис ризику, як уже зазначалося, спирається на теоретико-ймовірний підхід [18, 20].

В оцінці ризику можна виділити чотири основних напрямки. Перший - інженерний. Як правило, цей підхід є розрахунком імовірностей аварій. Oсновні зусилля спрямовуються на збір статистичних даних про аварії та пов'язані з ними викиди токсичних сполук у навколишнє середовище [13].

Другий - модельний. Розробляються математичні моделі процесів, які призводять до небажаних наслідків для людини та навколишнього середовища при використанні шкідливих хімічних сполук.

Третій - експертний. При використанні перших двох підходів для оцінки ризику часто зустрічаються випадки, коли недостатньо статистичних даних або не зовсім зрозумілі деякі принципові залежності. Тоді єдине джерело даних - експерти. Перед ними ставиться завдання ймовірнісної оцінки тих чи інших подій, пов'язаних із аналізом ризику.

Четвертий - соціологічний. За допомогою цього методу визначають сприйняття населенням і його окремими групами того чи іншого ризику [14]. Широко відомі дослідження, в яких визначалась оцінка ризику для різних видів діяльності, що давалася людьми під час соціологічного опитування. Були виявлені цікаві явища. Наприклад, люди віддають перевагу добровільному ризику (наприклад, альпінізм, куріння) перед примусовим. Охочіше йдуть на ризик, якщо вони можуть на нього впливати.

На думку багатьох дослідників, важливу роль у сучасній оцінці індивідуального сприйняття ризику відіграють географічні та соціальні фактори, культурні традиції і психологія конкретних груп населення. Врахування географічного фактору спочатку передбачало реакцію людини на природні небезпеки, стихійні лиха, характерні для даного регіону. Нині рамки таких спостережень розширились і враховують наслідки розвитку техніки та технологій.

Дослідження показали, що індивідуальне сприйняття ризику тісно пов'язане із соціальним статусом і культурними традиціями населення. За спостереженнями соціологів, при існуванні загрози люди виробляють для себе певну стратегію поведінки, яка зменшує в них почуття невизначеності та страху. Тому при розбіжності існуючих оцінок ризику його образ навіть при наявності доказів існування з великими труднощами зникає із свідомості людей. Коли у людей ще не склалася думка, спостерігається протилежна ситуація - вони терпляче ставляться до формулювання проблеми. Спостереження показують, що інформація про ризик, подана в різних формах (наприклад, дані про смертність або, навпаки, виживання), здатна змінити індивідуальне сприйняття ризику та вчинки людей [17].

Розглядаючи всі чотири підходи до оцінки ризику, слід зауважити, що вони мають різні галузі застосування та не позбавлені недоліків.

Оцінка ризику, тобто прогнозування технологічних і екологічних катастроф у регіонах, - ключова ланка визначення рівня екологічної безпеки. Попередня робота в цьому напрямку має ряд переваг порівняно з іншими методами оцінки безпеки держави. По-перше, цілком реально отримати кількісну оцінку очікуваного збитку; по-друге, є можливість порівняти та врахувати ризик від усіх можливих факторів, а також дати комплексну оцінку ризику.

29 Безпосереднім фактором, що визначає ступінь забруднення атмосфери, є напрямок вітру. Аналіз повторюваності різних напрямків вітру у різні періоди року, особливо із боку підприємства – джерела викидів, проводиться з урахуванням відстані між підприємством і житловою забудовою, ураховуючи, що максимум концентрацій шкідливих речовин створюється на відстані , кратній 10 -20 висотам труб для низьких джерел викиду (Н ≤ 50 м), і на відстані 20-40 висот труби для високих джерел ( Н> 50 м).

До основних факторів, що впливають на рівень забруднення атмосфери належать її стратифікація.

Найбільшої уваги потребують метеорологічні умови, що характеризуються інверсійним розподілом температури в атмосфері. До таких умов відносять приземні та піднесені інверсії.

У розглянутому мною випадку шар інверсії розташовується безпосередньо над трубою джерела викиду забруднюючих речовин ( шар інверсії розташовується на висоті 45м, при висоті джерела забруднення 40м). Отже у приземному шарі атмосфери можуть складатися небезпечні умови забруднення, оскільки інверсійний шар обмежує підіймання викидів у вищі шари атмосфери, і сприяє їх опусканню та накопиченню у землі.

На формування певного рівня забруднення атмосферного повітря суттєво впливають також тумани і опади.

Повторюваність туманів.

Туманом називають сукупність зважених у повітрі крапель води або кристалів льоду, які погіршують дальність видимості на відстань до 1 км. Наявність туманів є додатковим метеорологічним фактором , підсилюючим забруднення приземного шару атмосфери.

Середньорічна кількість туманів для міста Миколаїва дорівнює 5 , а кількість туманів для заданого місяця ( лютого) дорівнює 8 . Отже у даний період тумани будуть створювати небезпечні метеорологічні умови поширення домішок у приземному шарі атмосфери.

Сприятливі метеорологічні умови для даної місцевості , з місячною кількістю туманів меншою ніж середньорічна, будуть створюватися з квітня по вересень.

Атмосферні опади

Атмосферні опади ( особливо дощі) відіграють важливу роль у процесах самоочищення атмосфери.

Середньорічна сума атмосферних опадів для заданої місцевості становить 35 , а кількість опадів для лютого місяця становить лише 25 . На основі цих даних ми можемо зробити висновки, що недостатня кількість опадів створюватиме небезпечні метеорологічні умови у даний період року.

Поліпшуючим метеорологічним фактором для міста Миколаїва, кількість атмосферних опадів буде у період з травня по серпень( у ці місяці середньомісячна кількість опадів перевищує середньорічну).

36 Метеорологічні спостереження в Україні організовує Державна гідрометеорологічна служба. Керівним органом якої є Державний гідрометцентр України (мал.1.1) Усі спостереження проводяться одночасно, одними й тими ж приладами за єдиною програмою і методикою.

 Сучасна метеорологічна мережа (дод.1) складається з 188 метеорологічних станцій ІІ розряду (мал. 1.2). Актинометричні спостереження проводяться на 16 діючих станціях, теплобалансові спостереження на 7 станціях. На 8 станціях за допомогою радіолокаторів проводяться спостереження за атмосферними явищами у радіусі 300 км і вони охоплюють всю територію України.

Спеціальні аерологічні спостереження проводяться на 9 станціях. Для обслуговування потреб сільськогосподарського виробництва на 145 діючих станцій проводяться агрометеорологічні спостереження. Мережа спостереження за забрудненням атмосфери становить 168 постів у 54 містах держави. На 32 станціях визначається хімічний склад атмосферних опадів, на 51 станції визначають кислотність опадів, а на 54 станціях – забруднення снігового покриву. В системі гідрометеорологічної служби є 6 озонометричних станцій. Вивчається також радіоактивне забруднення: потужність експозиційної дози визначається у 182 пунктах, радіоактивне випадіння з атмосфери на земну поверхню в 69 пунктах, вміст аерозолів в атмосфері – в 11 пунктах.

 Кліматологічні спостереження до 1935 р. проводились о 7,13 та 21 годинах, з 1936 до 1965 р. о 1,7, 13 та 19 год., а з 1966 р. 8 разів через кожні 3 години, починаючи з 2⁰⁰ (за літнім часом з 3⁰⁰). Усі метеорологічні величини вимірюються кожного строку спостереження, а кількість атмосферних опадів – 4 рази протягом доби. Крім щоденного визначення снігового покриву на станції протягом зими, через кожні 5 днів проводяться снігомірні знімання на полях.

У системі Державної гідрометеорологічної служби діє Український науково-дослідний гідрометеорологічний інститут (Київ) (УкрНДГМІ – мал.1.3).

Атмосфера – дуже рухливе середовище, атмосферні процеси не помічають державних кордонів. Метеорологічні спостереження проводять усі країни. Дуже важливо, щоб ці спостереження проводились узгоджено за єдиною методикою. Міжнародне співробітництво в галузі метеорології почалось давно. Ще в 1873 р. відбувся перший Міжнародний метеорологічний конгрес. Після другої світової війни співпраця поновлена на новій основі як Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) при ООН. Через кожні чотири роки збираються конгреси ВМО, які обирають Виконавчий комітет та президента. Секретаріат ВМО працює в Женеві. В системі ВМО працює Всесвітня служба погоди, створена в 1963 р. і об’єднує служби погоди країн членів ВМО. За розкладом ВМО кожна країна передає свою метеорологічну інформацію в ефір і всі країни світу за 3-4 години можуть зібрати інформацію про погоду всієї північної півкулі, а за 7-8 годин – всієї земної кулі. Уся інформація використовується для обслуговування потреб різних галузей народного господарства та для складання прогнозів погоди на найближчі дні. крГМЦ в межах своїх функціональних повноважень бере участь в реалізації державної політики України у сфері гідрометеорологічної діяльності і є головною організаційно-методичною організацією гідрометеорологічної галузі або національної гідрометеорологічної служби України з питань аналізу та прогнозування гідрометеорологічних умов, гідрометеорологічного забезпечення і обслуговування, користувачів усіх форм власності, проведення агрометеорологічних спостережень та робіт, збору, обробки і розповсюдження гідрометеорологічної інформації та забезпечення роботи гідрометеорологічних телекомунікаційних систем і автоматичної обробки інформації. Під час виконання своїх виробничих функцій УкрГМЦ тісно взаємодіє з адміністрацією Президента і Кабінетом Міністрів України, Державною службою України з надзвичайних ситуацій та іншими центральними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Необхідність і важливість гідрометеорологічного забезпечення визначаються значною залежністю практично всіх галузей економіки від погодних умов та гідрологічного режиму водних об'єктів.

Найбільший вплив гідрометеорологічні умови здійснюють на діяльність всіх видів транспорту, паливно-енергетичного, водогосподарського та гідромеліоративного комплексів, виробництво сільськогосподарської продукції, будівництво, комунальне господарство тощо.

Прогноз погоди, гідрологічного режиму усіх видів водних об'єктів, розташованих на території України, стану та врожайності сільськогосподарських культур, метеоумов забруднення повітря є необхідним оперативним матеріалом для керівників і спеціалістів всіх галузей економіки та органів державного управління.

Інформування населення України про стан погодних умов на найближчі дні і попередження про несприятливі явища вже стало об'єктивною потребою кожної людини. Своєчасні попередження про небезпечні гідрометеорологічні явища та стихійні лиха зберігають найдорожче — людське життя.

В цілому за рік Українським гідрометцентром складається і доводиться органам державної виконавчої влади різних рівнів, міністерствам, відомствам, держадміністраціям, комісіям з НС, 250 щоденних гідрометбюлетенів, 36 декадних агрометеорологічних бюлетенів та бюлетень за сільськогосподарський рік, близько 40000 метеорологічних прогнозів загального користування та понад 60000 спеціалізованих метеорологічних прогнозів, 2570 гідрологічних та агрометеорологічних прогнозів, 1500 прогнозів метеорологічних умов забруднення атмосфери, 45 прогнозів рівнів забруднення повітря промисловими викидами, понад 800 штормових попереджень про небезпечні та стихійні гідрометявища, понад 200 оперативних інформацій та доповідей.

Виходячи з цього, основним функціональним завданням Українського гідрометцентру є і залишається:

збір, обробка і аналіз результатів спостережень за станом погоди, гідрологічним режимом річок, озер, водосховищ, Чорного та Азовського морів, станом і розвитком сільськогосподарських культур, забрудненням довкілля, прогнозування змін погодних умов, водності річок, притоку води до водосховищ, умов вегетації та врожайності сільськогосподарських культур, попередження про загрозу виникнення небезпечних і стихійних погодних явищ, паводків, селей, снігових лавин, оперативне і своєчасне забезпечення населення і галузей економіки прогнозами погоди;

підготовка попереджень про очікувані небезпечні гідрометеорологічні явища на території України;

забезпечення гідрометеорологічною інформацією та продукцією органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та Збройні Сили України;

здійснення спільно з Державним підприємством «Український авіаметеорологічний центр» (ДП «УАМЦ») інформаційного та організаційно-методичного забезпечення діяльності авіаметеорологічних станцій цивільних, розробки нових проектів та пропозицій щодо внесення змін до чинних нормативних документів, що регламентують метеорологічне забезпечення цивільної авіації;

взаємодія в межах компетенції з органами та підрозділами ДСНС України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, Українським гідрометеорологічним інститутом, ДП «УАМЦ», національними гідрометеорологічними службами інших країн;

виконання функцій національного центру з обміну інформацією з регіональними і світовими метеорологічними центрами в рамках діяльності Всесвітньої метеорологічної організації — спеціалізованого агентства ООН;

виконання в системі Всесвітньої служби погоди — Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) міжнародних зобов'язань України з міжнародного обміну прогностичною інформацією та даними гідрометеорологічних спостережень;

виконання обов'язків оперативного підрозділу національної гідрометеорологічної служби в рамках реалізації угод між ВМО та Міжнародним агентством з атомної енергії з моделювання процесів переносу забруднюючих речовин при ядерних та інших екологічних аваріях, участь у відповідних спільних тренуваннях, забезпечення необхідної оперативної взаємодії з компетентними з цих питань установами в Україні та спеціалізованими регіональними центрами ВМО;

участь у розробці пропозицій до угод з національними гідрометеорологічними службами інших країн, міждержавних угод зі співробітництва на прикордонних водах та виконання положень і вимог укладених угод;

оперативна взаємодія з національними гідрометеорологічними службами інших країн у межах своєї компетенції;

здійснення інших функцій, що випливають з покладених на нього завдань.

Основою діяльності УкрГМЦ є цілісна державна система гідрометеорологічних спостережень і прогнозування, яка являє собою комплексну багаторівневу спостережно-інформаційну систему, призначену для проведення систематичних інструментальних спостережень за гідрометеорологічними умовами, станом атмосфери, забрудненням довкілля під впливом природних і антропогенних факторів, а також для забезпечення споживачів гідрометеорологічними даними, прогнозами та узагальненою інформацією про стан довкілля.

Система спостережень дає змогу отримувати понад 70 різних видів інформації, зокрема, метеорологічної, аерологічної, озонометричної, метеорологічної радіолокаційної, агрометеорологічної, гідрологічної, а також комплексні дані про стан хімічного і радіаційного забруднення повітря, поверхневих і морських вод у пунктах базової мережі спостережень, а також в районах функціонування спеціальних програм спостережень в рамках об'єктового моніторингу у зонах впливу АЕС, промислових підприємств, транскордонних пунктах спостережень тощо.

Таким чином основними напрямками діяльності та завданнями УкрГМЦ є:

внесення пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у сфері гідрометеорологічної діяльності, ведення базового моніторингу за забрудненням навколишнього природного середовища гідрометеорологічного прогнозування та управління гідрометеорологічною галуззю України в цілому;

внесення в межах свої повноважень пропозицій до проектів Державної програми економічного та соціального розвитку і Державного бюджету України, Програм діяльності Кабінету Міністрів України, Національної програми інформатизації та інших програм, пов'язаних з використанням національних гідрометеорологічних ресурсів та гідрометеорологічної діяльності (продукції);

участь у розробленні та виконанні державних і регіональних програм розвитку гідрометеорологічної діяльності щодо забезпечення гідрометеорологічною інформацією населення та галузей економіки України;

розробка, визначення і затвердження у межах своєї компетенції пріоритетних напрямків і програм фундаментальних і прикладних розробок, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, створення системи, науково-технічного формування завдань у сфері гідрометеорологічної діяльності;

забезпечення єдності вимірювань гідрометеорологічних параметрів та здійснення метеорологічного контролю і нагляду при проведенні гідрометеорологічних спостережень, здійснення в межах своєї компетенції регламентно-профілактичного та ремонтно-технічного обслуговування гідрометеорологічних приладів і обладнання, проведення калібрування та повірки засобів вимірювальної техніки;

аналіз та прогнозування умов погоди, гідрологічного режиму річок і водосховищ, агрометеорологічних умов вегетації сільськогосподарських культур та їх врожайності, метеорологічних умов, що впливають на забруднення повітря крупних промислових міст;

здійснення гідрометеорологічного забезпечення та обслуговування Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій всіх форм власності і населення гідрометеорологічною інформацією, попередженнями про загрозу виникнення небезпечних та стихійних гідрометеорологічних явищ;

здійснення збору і обробки гідрометеорологічної інформації про рівень забруднення навколишнього природного середовища, формування баз і банків даних результатів гідрометеорологічних спостережень;

організаційно-методичне керівництво підпорядкованими гідрометеорологічними організаціями з питань прогнозування метеорологічних, гідрологічних, агрометеорологічних умов, метеорологічних умов забруднення атмосферного повітря, гідрометеорологічного забезпечення і обслуговування споживачів, агрометеорологічних спостережень і робіт, збору, оброблення та передачі даних, ремонтів приміщень і споруд, використання автотранспорту;

здійснення управління та контролю фінансово-господарської і виробничої діяльності підпорядкованих гідрометеорологічних підприємств, установ і організацій.

77.

1.1. Фторування води - це збагачення питної води сполуками

фтору з метою доведення концентрації фтор-іону (скрізь далі -

просто фтор) до рівня, достатнього для ефективної профілактики

карієсу зубів, і в той же час до рівня, що не спричиняє шкідливого

впливу на перебіг фізіологічних функцій організму, фізичний

розвиток людини та здоров'я населення.

1.2. Фтор має унікальні властивості впливати на формування

амелобластів. При його надходженні в організм в оптимальних

кількостях емаль зубів виявляє надзвичайно високу механічну

міцність і хімічну стійкість. Біотичні дози фтору здатні підвищити

опірність емалі зубів до впливу карієсогенних чинників настільки,

що захворюваність карієсом - одним з найбільш розповсюджених

стоматологічних захворювань - зменшується щонайменше в 2 - 3 рази.

1.3. Переважна більшість населення України мешкає в умовах,

де спостерігається помітний або значний дефіцит фтору. В цих

місцевостях з метою масового попередження карієсу зубів необхідно

проводити штучне збагачення організму фтором, найбільш реальним,

поширеним і дійовим засобом якого є фторування води

централізованих систем господарсько-питного призначення.

1.4. Державні санітарні правила і норми призначені для

організацій, установ та закладів, які здійснюють експлуатацію

об'єктів централізованих систем господарсько-питного

водопостачання незалежно від форм власності та підпорядкування, а

також для органів, установ та закладів державної

санітарно-епідеміологічної та стоматологічної служби і інших

спеціально уповноважених органів і служб, які здійснюють державний

нагляд в галузі питної води і водопостачання населених місць.

1.5. ДСанПіН не поширюється на питну воду при

нецентралізованих системах господарсько-питного водопостачання та

бутильовану питну воду.

1.6. Порушення державних санітарних правил і норм тягне за

собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та

кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством

України.

1.7. Даний нормативний документ підготовлений у відповідності

з ГОСТ-2874-82.

2. Нормативні посилання

2.1. Основи законодавства України про охорону здоров'я

( 2801-12 ).

2.2. Закон України "Про забезпечення санітарного та

епідемічного благополуччя населення" ( 4004-12 ).

2.3. Водний кодекс України ( 213/95-ВР ).

2.4. ДСП-201-97 Державні санітарні правила охорони

атмосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними і

біологічними речовинами).

2.5. СанПиН 42-128-4433-87 "Санитарные нормы допустимых

концентраций химических веществ в почве".

2.6. ГОСТ 2874-82 "Вода питьевая. Гигиенические требования и

контроль за качеством".

2.7. ГОСТ 24481-80 "Вода питьевая. Отбор проб".

2.8. ГОСТ 4386-81 "Вода питьевая. Методы определения массовой

концентрации фтора".

2.9. ГОСТ 2761-84 "Источники централизованного

хозяйственно-питьевого водоснабжения. Гигиенические, технические

требования и правила выбора".

2.10. Методические указания по осуществлению государственного

санитарного надзора за фторированием питьевой воды. N 1834-78.

2.11. СНиП 2.01.01-82 "Строительная климатология и

геофизика".

2.12. СНиП 2.04.02-84 "Водоснабжение. Наружные сети и

сооружения".

2.13. ТУ 113-08-587-86 "Натрий кремнефтористый технический".

2.14. ГОСТ 4463-76 Реактивы "Натрий фтористый".

2.15. ОСТ 6-08-2-75 "Аммоний кремнефтористый технический".

2.16. ГОСТ 2567-89 "Кислота фтористоводородная техническая".

3. Гігієнічні нормативи фтору у питній воді

3.1. Нормативи фтору у питній воді після резервуару чистої

води в залежності від кліматичного району повинні відповідати

вимогам, згідно з ГОСТ 2874-82 (Таблиця 1).

Таблиця 1

Нормативи фтору, що необхідно підтримувати у питній

воді в залежності від кліматичного району України

-----------------------------------------------------------------

| Кліматичні райони* | Нормативи фтору у питній воді, |

| | мг/куб. дм |

|-------------------------+-------------------------------------|

|Помірний клімат (II) | не > 1,5 |

|-------------------------+-------------------------------------|

|Теплий клімат (III) | не > 1,2 |

|-------------------------+-------------------------------------|

|Жаркий клімат (IV) | не > 0,7 |

-----------------------------------------------------------------

_______________

* Кліматичний район, в якому знаходиться населений пункт,

визначають по СНиП 2.01.01-82 "Строительная климатология и

геофизика". Схематическая карта климатического районирования

территории СССР для строительства с. 51 (2.11). Норми фтору для

холодного (I) кліматичного району не наводяться, оскільки Україна

знаходиться поза його межами.

4. Вимоги до фтормістких реагентів

4.1. Для фторування питної води слід використовувати:

- натрій кремнефтористий (Na 2 SiP 6) - ТУ 113-08-587-86;

- натрій фтористий (NaF) - ГОСТ 4463-76;

- амоній кремнефтористий (NH 4) 2 SiF 6 - ОСТ 6-08-2-75;

- кремнефтористоводнева кислота (H 2 SiF 6) - ГОСТ 2567-89.

Всі ці сполуки фтору при внесенні у природні води в незначних

кількостях гідролізуються з утворенням фтор-іону і в еквівалентних

по вмісту останнього у воді спричиняють практично однакову

протикаріозну дію. Проте всі вище наведені реагенти відрізняються

один від одного рядом фізичних (розчинність і інше) та виробничих

характеристик.

Наявність таких найважливіших ознак, як агрегатний стан,

розчинність у воді, вміст групи аміаку та інше обумовлює

особливості технологічної обробки питної води сполуками фтору,

спосіб дозування, місце введення їх у воду тощо.

Тому при вирішенні питання про вибір реагенту для того чи

іншого конкретного водопроводу виходять саме з особливостей їх

фізичних і так званих технологічних властивостей, а також з

порівняльної вартості реагенту, що також належить враховувати в

умовах ринкової економіки.

При внесенні сполук фтору, що призначаються для фторування, в

питну воду вміст шкідливих речовин (солі важких металів,

отрутохімікатів та інше) не повинен перевищувати гранично

допустимих концентрацій цих речовин з врахуванням їх комбінованої

дії. Реагенти належить транспортувати і зберігати в умовах, що

надійно захищають їх від зволоження та забруднення. Тара з

реагентами (дерев'яні бочки, барабани чи крафт-мішки) має мати,

крім вихідних даних, що регламентують якість товарної продукції,

маркіровку "Для фторування питної води". Кожна чергова партія

реагентів, що надходять на водопровід, повинна супроводжуватись

документами, які посвідчують їх якість. Запас реагентів на складі

повинен бути у такій кількості, щоб забезпечити проведення

фторування води протягом одного місяця безперервно.

Для попередження злежуваності реагентів приміщення складу

повинно мати ефективну припливно-витяжну вентиляцію

(К = + 3: - 3), а температура повітря в самому приміщенні повинна

бути менше ніж +16 град. C.

5. Показання і протипоказання до фторування води

Необхідність проведення фторування води на водопроводах

господарсько-питного призначення в тому чи іншому конкретному

населеному пункті чи регіоні входить в компетенцію виключно

місцевих установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної

служби. Своє рішення про введення або ж припинення фторування води

місцеві установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної

служби зобов'язані обов'язково погодити з Головним державним

лікарем України або автономної Республіки Крим чи області, міста

Києва і Севастополя.

5.1. Показаннями до фторування води є:

1) природний вміст фтору у воді джерел водопостачання менш як

0,7 мг/куб. дм;

2) значний рівень ураження корінного населення карієсом

зубів.

За значний рівень слід вважати ураження карієсом зубів

постійного прикусу у підлітків 12 років на рівні 80 % і більше та

інтенсивність карієсу (індекс КПВ), що становить 2,5 і більше.

5.2. Протипоказаннями до фторування води є:

1) вміст фтору у воді джерел водопостачання більше ніж 1,5

мг/куб. дм;

2) вміст фтору в добових раціонах харчування дорослих (2500 -

3500 ккал) більше 1 - 1,2 мг, дітей у віці 6 - 7 років (2000 -

2200 ккал) більше 0,6 - 0,7 мг, дітей у віці 12 - 14 років (2400 -

2600 ккал) більше 0,8 - 0,9 мг;

3) вміст фтору в інших об'єктах навколишнього середовища в

кількостях, що перевищують гранично допустимі концентрації (в

перерахунку на фтор):

- в атмосферному повітрі населених місць середньодобові

концентрації згідно з ДСП-201-97 (2.4):

- газоподібних сполук фтористого водню, чотирифтористого

кремнію - 0,005 мг/куб. м;

- добре розчинних неорганічних сполук фториду натрію,

гексафтор-силікату натрію - 0,01 мг/куб. м;

- погано розчинних неорганічних сполук фториду алюмінію,

гексафторалюмінату натрію - 0,03 мг/куб. м;

- в грунті в перерахунку на водорозчинну форму відповідно до

"Санитарных норм допустимых концентраций химических веществ в

почве СанПиН 42-128-4433-87" (2.5) в концентрації 10 мг/кг;

4) наявність у дітей і підлітків (10 - 14 років) ознак

флюорозу зубів у вигляді крейдоподібної плямистої емалі (більше

ніж у 5 % обстежених).

6. Санітарно-технологіче забезпечення фторування води

6.1. Санітарно-технологічне забезпечення фторування води

здійснюється згідно з СНиП 2.04.02-84 (2.12).

Безперервність процесу збагачення води фтором і стабільність

його вмісту у воді у будь-якій точці водопровідної мережі повинна

забезпечуватися:

1) технологічною схемою збагачення води сполуками фтору;

2) способом дозування фтормістких реагентів у воду;

3) місцем введення у воду робочих розчинів реагентів фтору.

6.2. Технологічну схему фторування води слід визначати

підбором фторуючої установки.

Оптимальна в гігієнічному і техніко-економічному відношенні

фторуюча установка має забезпечити: а) належну точність дозування

фтору (протягом доби +-0,1 мг/куб. дм; протягом місяця - 0,05

мг/куб. дм); б) максимальну механізацію і автоматизацію процесів,

що пов'язані з завантаженням сполук фтору у бункери, камери,

приготування робочих реагентів та їх дозування у воду; в)

використання різних фтористих реагентів при мінімальних технічних

перебудовах основних вузлів установок; г) загальну високу культуру

виробництва.

6.3. Фторуючі установки, що проводять дозування фтору у

рідкому стані повинні мати такі основні конструктивні елементи:

систему пневмотранспорту для вивантажування реагентів у

бункер-живильник, резервуари для приготування робочих розчинів

реагентів, апаратуру для дозування робочих розчинів у питну воду.

6.4. Необхідна концентрація фтормістких реагентів повинна

забезпечуватись точним відмірюванням необхідної їх кількості у

сухому стані; а) регулюванням об'єму води, що подається в

резервуар для розчинення реагентів; б) повнотою розчинення

реагенту та змішування робочих розчинів з питною водою.

6.5. При використанні кремнефтористого натрію слід приймати

технологічні схеми із приготуванням ненасиченого розчину реагенту

у розходних баках або ненасиченого розчину реагенту в сатураторах

одинарного насичення.

При використанні фтористого натрію, кремнефтористого амонія і

кремнефтористоводневої кислоти слід застосовувати технологічні

схеми із приготуванням ненасиченого розчину у розходних баках.

Для порошкоподібних реагентів слід застосовувати схеми із

сухим дозуванням реагентів.

6.6. Концентрацію розчину реагенту при приготуванні

ненасичених розчинів в розходних баках слід приймати: для

кремнефтористого натрію - 0,25 % при температурі розчину 0 град. C

і до 0,5 % при 25 град. C; для фтористого натрію - 2,5 % при 0

град. C; кремнефтористого амонія - 7 % при 0 град. C, для

кремнефтористоводневої кислоти - 5 % при 0 град. C.

6.7. Дозу фтормістких реагентів Дф г/куб. м, для збагачення

питної води фтором, належить визначати за формулою:

Дф = 104(mфаф - ф)/КфСф, де:

mф - коефіцієнт, що залежить від місця введення реагенту в

оброблювану воду, приймається при введенні у чисту воду - 1. При

введенні перед фільтрами при двоступінчастій очистці воді - 1,1;

aф - необхідний вміст фтору в оброблюваній воді в залежності

від кліматичного району розташування населеного пункту, г/куб. м;

ф - вміст фтору у вихідній воді, г/куб. м;

Кф - вміст фтору в чистому реагенті, %, приймається для

натрію кремнефтористого - 61, для натрію фтористого - 45, для

амонія кремнефтористого - 64, для кислоти кремнефтористоводневої -

79;

Сф - вміст чистого реагенту в товарному продукті, %.

6.8. Дозування неконцентрованих розчинів фтормістких

реагентів слід здійснювати дозаторами пропорційного або

непропорційного типу.

6.9. Дозування концентрованих розчинів фторреагентів слід

здійснювати за допомогою сатураторів.

6.10. Перемішування розчину належить проводити за допомогою

механічних мішалок та повітря.

6.11. Інтенсивність подачі повітря необхідно приймати 8 - 10

л/(кв. см).

6.12. Розчини фтормістких реагентів повинні бути відстояні

протягом 2 годин перед використанням.

6.13. При використанні підземних джерел водопостачання 1-го

класу, фторреагенти необхідно подавати в напірний трубопровід

перед резервуаром чистої води.

6.14. При використанні підземних джерел водопостачання 2-го

класу і поверхневих джерел водопостачання 1-го, 2-го і 3-го класу,

як відомо, застосовують реагентні і фільтраційні методи поліпшення

якості води, в основі яких лежать хемосорбційні процеси. В

результаті цих процесів фтор зв'язується в малорозчинні сполуки і

випадає в осад або сорбується фільтруючими матеріалами. З метою

запобігання зниженню концентрації фтор-іону і рівня його

біологічної дії, фторреагенти слід вводити в чисту воду після

здійснення процесів коагуляції, фільтрації, знезалізнення,

пом'якшення та інших.

6.15. При двоступінчастій схемі очистки води фторреагенти

слід вводити перед освітлювальними фільтрами після повного

завершення процесу коагуляції і осадження гідроксиду алюмінію.

6.16. Процес знезаражування води хлором не впливає на вміст і

фізіологічну дію фтор-іону.

6.17. При проведенні преамонізації кремнефтористий, фтористий

амоній належить вводити у водоводи насосної станції першого

підйому за одну-дві хвилини до подачі хлору.

6.18. При здійсненні постамонізації фторреагенти, що містять

аміак, необхідно вносити в резервуар чистої води або у водоводи

насосної станції другого підйому.

7. Контроль за фторуванням питної води

7.1. В процесі фторування питної води необхідно проводити

контроль за вмістом фтору у воді, що подається централізованими

системами господарсько-питного водопостачання.

7.2. Установи і організації, у віданні яких знаходяться

централізовані системи господарсько-питного водопостачання та

водопроводи, що використовуються одночасно для господарсько-питних

і технічних цілей, повинні здійснювати контроль концентрації фтору

у воді на водопроводі в місцях водозабору, перед надходженням у

розподільну мережу, а також у розподільній мережі не рідше одного

разу за зміну.

7.3. В місцях водозабору та перед надходженням у розподільну

мережу проби води слід відбирати згідно з ГОСТ 24481-80 (2.7):

- при існуючому водозаборі із відкритої водойми проби

відбирають безпосередньо із водоприйомного отвору;

- при існуючому водозаборі із підземного джерела проби

відбирають із того джерела (свердловини), яке використовується для

водопостачання в години максимальної витрати води;

- із новоспорудженої свердловини при відсутності постійного

виливу води проби відбирають після безперервного відкачування при

експлуатаційній потужності і не раніше ніж буде отримано однаковий

вміст фторидів не менше, як у трьох контрольних пробах, відібраних

під час відкачування з проміжками в 1 годину;

- проби із кранів водопровідних споруд відбирають після

спуску води при повністю відкритому крані протягом 10 хвилин;

- перед відбором проби бутиль не менше двох разів

ополіскується водою, що підлягає дослідженню;

- проби із водозабору відкритої водойми відбирають з

наміченої глибини батометром;

- поліетиленовий посуд заповнюють водою до верху і перед

закриттям верхній шар зливають так, щоб під пробкою залишився

невеликий шар повітря.

7.4. При відборі проби необхідно скласти супровідний документ

із зазначенням: найменування джерела і його місцезнаходження; дати

і точки відбору проби (для відкритих водойм - відстань від берега

і глибину, з якої відібрана проба води - відстань від поверхні

води і від дна водойми, для свердловини - позначення гирла і дна;

тривалість і інтенсивність відкачування, результати контрольних

аналізів на вміст фторидів при новоспоруджених свердловинах);

метеорологічних умов (температура повітря і опади в день відбору

проби, опади за попередні 10 діб, сила і напрям вітру - при

відборі проби із відкритої водойми); температури води, особливих

умов, що можуть вплинути на якість води в джерелі; мети

дослідження води; місця роботи, посади і підпису особи, яка

виконала відбір проб води.

7.5. Посуд з водою слід транспортувати в лабораторію у тарі,

що забезпечує зберігання і попереджає від різких перепадів

температури.

7.6. Вміст фтору у воді визначають в день відбору, якщо це

неможливо зберігають в холодильнику не більше як 72 години для

незабрудненої води і 48 годин для малозабрудненої води із

зазначенням про тривалість зберігання води у протоколі аналізу.

7.7. Для оцінки концентрації фтору у воді, в місці водозабору

необхідно представляти аналізи проб, що відбирають кожного місяця

не менше як за останні 3 роки згідно з ГОСТ 2761-84 (2.9).

7.8. У розподільній мережі проби води відбирають із: 1)

вуличних водорозбірних пристроїв, що характеризують якість води в

основних магістральних водопровідних лініях; 2) найбільш

підвищених та тупікових ділянок вуличної розподільної мережі; 3)

кранів внутрішніх водопровідних мереж усіх будинків, що мають

підкачку і місцеві водонапірні баки згідно з ГОСТ 24481-80 (2.7):

- проби відбирають у хімічно чистий поліетиленовий посуд,

дозволений МОЗ України для контакту з питною водою, з

поліетиленовими пробками;

- відбір проби перед надходженням у розподільну мережу і у

розподільній мережі здійснюють після спуску води протягом не менш

як 15 хвилин при повністю відкритому крані;

- перед відбором проби посуд не менше двох разів

ополіскується водою, що повинна досліджуватися;

- посуд заповнюється водою до верху, потім перед закриттям

верхній шар зливається так, щоб під пробкою залишався шар повітря

об'ємом 5 - 10 куб. см;

- проби доставляють в лабораторію в тарі, що забезпечує

зберігання і попереджає від різних перепадів температури;

- вміст фтору у воді визначають в день відбору, якщо це

неможливо, то зберігають в холодильнику не більше як 2 години з

моменту відбору;

- про тривалість зберігання води роблять відзначення у

протоколі аналізу;

- при відборі проб з метою державного санітарного нагляду

складають супровідний документ по формі N 323/у, затвердженій МОЗ.

7.9. Загальна кількість проб для аналізу у вище зазначених

місцях розподільної мережі повинна відповідати вимогам, наведеним

в таблиці 2.

Таблиця 2

Загальна кількість проб питної води, що відбираються у

розподільній мережі на вміст фтору *

------------------------------------------------------------------

| Кількість обслуговуємого | Мінімальна кількість проб, що |

| населення, чоловік | необхідно |

| | відбирати у розподільній мережі |

| | протягом місяця |

|--------------------------+-------------------------------------|

| до 10.000 | 2 |

|--------------------------+-------------------------------------|

| до 20.000 | 10 |

|--------------------------+-------------------------------------|

| до 50.000 | 30 |

|--------------------------+-------------------------------------|

| до 100.000 | 100 |

|--------------------------+-------------------------------------|

| понад 100.000 | 200 |

------------------------------------------------------------------

_______________

* Згідно з ГОСТ 2874-82.

7.10. Вміст фтору у відібраних пробах питної води необхідно

визначати згідно з ГОСТ 4386-81 (додаток 1).

8. Визначення профілактичної ефективності фторування

води

8.1. Профілактична ефективність фторування води вивчається

безпосередньо лікарями-стоматологами при активній участі фахівців

закладів та установ державної санітарно-епідеміологічної служби.

Профілактичну ефективність фторування води належить оцінювати

шляхом порівняння:

- вихідних і контрольних показників захворюваності на карієс

зубів не менш як за 3 роки фторування води у населеному пункті;

- динаміки захворюваності на карієс зубів в населеному

пункті, де проводиться фторування води, з відповідними показниками

у населеному пункті, де воно відсутнє і населення споживає воду з

низьким природним вмістом фтору з подібним макро- і

мікроелементним її складом.

8.2. Для дотримання єдиного підходу при діагностиці карієсу

зубів лікарі-стоматологи повинні проводити обстеження індексних

груп населення напередодні фторування і не менш як через 3 роки

фторування води.

8.3. Індексні групи населення слід формувати з корінного

населення: дітей і підлітків у віці 7, 10, 12 років.

8.4. Для отримання репрезентативних результатів кожна вікова

група має складатись не менше, ніж із 100 осіб у рівному по статі

співвідношенні, по 50 % чоловічої і жіночої статі.

8.5. Результати обстеження заносять у "Карту систематичного

спостереження за станом ротової порожнини" (додаток 2).

8.6. Захворюваність на карієс зубів визначають за такими

показниками:

- розповсюдженість карієсу (%), яка встановлюється шляхом

обліку осіб, що мають каріозні, пломбовані чи видалені (як

наслідок ускладненого процесу) зуби із розрахунку на 100

обстежених осіб, при цьому для дітей необхідно окремо

розраховувати розповсюдженість карієсу для постійних і тимчасових

зубів;

- інтенсивність карієсу: індекси КП (для тимчасових зубів у

дітей 7, 10 і 12 років) і КПВ (для постійних зубів). Індекс КП -

кількість каріозних (К) і пломбованих (П) тимчасових зубів у

середньому на 1 обстежену дитину. Індекс КПВ - кількість каріозних

(К), пломбованих (П) і видалених (В) постійних зубів у середньому

на 1 обстежену особу.

8.7. Кількісні зміни захворюваності на карієс у кожній

віковій групі, окремо для тимчасових і постійних зубів, необхідно

визначати по:

- різниці в розповсюдженості карієсу зубів (%);

- зниженню інтенсивності карієсу - індекси протикаріозної дії

фтору для постійних (ПДФа) і тимчасових зубів (ПДФт).

8.8. Індекси протикаріозної дії фтору для постійних (ПДФп) і

тимчасових зубів (ПДФт) слід розраховувати за формулами:

КпВп 100 % КПп 100 %

ПДФп = 100 % - ___________ і ПДФт = 100 % - _________, де:

КПВ < п КП < п

КПВп - інтенсивність карієсу постійних зубів через не менш як

3 роки після введення фторування води;

КПп - те ж саме для тимчасових зубів;

КПВ < п - інтенсивність карієсу постійних зубів до фторування

води в цьому ж населеному пункті або населеному пункті одного і

того ж кліматичного району, населення якого споживає воду з

природним низьким вмістом фтору;

КП < п - те ж саме для тимчасових зубів.

8.9. Ефективність фторування питної води повинна відповідати

вимогам, наведеним в таблиці 3.

Таблиця 3

Зниження інтенсивності карієсу зубів у дітей 7, 10, 12

років при споживанні питної води, збагаченої фтором, %

---------------------------------------------------------------------------------------------------------

| Тривалість | Зниження інтенсивності карієсу у дітей різного віку |

| споживання |-----------------------------------------------------------------------------------------|

| води, роки | ПДФп | ПДФт |

| |--------------------------------------------+--------------------------------------------|

| | 7 | 10 | 12 | 7 | 10 | 12 |

|-------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------|

| 3 | 45 | 20 | 15 | - | 5 | 10 |

|-------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------|

| 5 | 60 | 35 | 25 | 35 | 25 | 20 |

|-------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------+--------------|

| 10 | 70 | 65 | 45 | 50 | 40 | 40 |

---------------------------------------------------------------------------------------------------------

9. Державний санітарний нагляд

9.1. Державний запобіжний санітарний нагляд

При здійсненні державного запобіжного санітарного нагляду за

фторуванням води на водопроводах централізованого

господарсько-питного водопостачання слід визначати:

- мінеральний склад води основних джерел водопостачання, в

тому числі вміст в ній фтору;

- початковий рівень ураження карієсом зубів у дітей і

підлітків 7, 10, 12 років;

- вміст фтору (у водорозчинній формі) у грунтах місцевого

походження*;

- середньодобові концентрації фтору в атмосферному повітрі*;

- технологічну схему обробки води на водопроводі.

__________________

* Дослідження належить проводити лише в тому разі, коли у

даному населеному пункті чи регіоні є джерела антропогенного

забруднення фторидами об'єктів навколишнього середовища.

9.2. Державний поточний санітарний нагляд

При здійсненні державного поточного санітарного нагляду за

фторуванням води необхідно проводити контроль за:

- якістю фтормістких реагентів;

- технологічними умовами фторування води;

- вмістом фтору у воді джерел водопостачання і у контрольних

точках водорозподільної мережі;

- кваліфікацією обслуговуючого персоналу;

- вивчати стан та зрушення в захворюваності населення на

карієс зубів.

10. Додаток 1

Методи визначення масової концентрації фтору

1. Методи відбору проб

1.1. Проби води відбирають згідно з ГОСТ 24481-80 (2.7).

1.2. Об'єм проби води повинен бути не менше 200 куб. см.

1.3. Проби відбирають в поліетиленовий посуд і не

консервують.

2. Фотометричне визначення фториду. Варіант А*.

_________________

* Витяг з ГОСТ 4386-81.

2.1. Фотометричне визначення фториду. Варіант А. Метод

оснований на здатності фториду утворювати бузково-синій розчинний

у воді потрійний комплекс, до складу якого входить лантан (III),

алізаринкомплексон і фторид. Інтенсивність забарвлення розчину

вимірюють при довжині хвилі 610 - 620 нм. Визначенню фториду

перешкоджають алюміній і залізо: допустима масова концентрація

алюмінію повинна бути у 2 - 3 рази меншою масової концентрації

фториду, а заліза не повинна перевищувати 0,3 мг/куб. дм. У

присутності алюмінію та заліза, що перевищують указані кількості,

фтор необхідно визначати потенціометричним методом.

Чутливість фотометричного методу становить 0,04 - 0,05

мг/куб. дм фториду.

2.2. Апаратура, реактиви та матеріали.

2.2.1. Для проведення аналізу використовують наступну

апаратуру, реактиви і матеріали:

- фотоелектроколориметр будь-якої моделі (a = 610 - 620 нм);

- колби мірні по ГОСТ 1770-74, місткістю 50, 100 і 1000 куб.

см;

- піпетки мірні по ГОСТ 20292-74 із поділками, місткістю 1,

2, 5, 10 і 25 куб. см;

- колби скляні лабораторні по ГОСТ 25336-82, конічні

місткістю 250 і 500 куб. см;

- банки поліетиленові місткістю 500 і 1000 куб. см;

- терези аналітичні лабораторні по ГОСТ 24104-80, клас

точності 1, 2;

- натрію фторид по ГОСТ 4463-76, х.ч. або ч.д.а.;

- натрій оцтовокислий по ГОСТ 199-78, ч.д.а. або х.ч.;

- натрію гідроксид по ГОСТ 4328-77, ч.д.а. або х.ч.;

- лантан азотнокислий, ч.д.а або х.ч.;

- алізаринкомплексон, ч.д.а.;

- кислоту оцтову по ГОСТ 61-75, ч.д.а. або х.ч.;

- фіксанали хлористоводневої та азотної кислоти;

- кислоту хлористоводневу по ГОСТ 3118-77, ч.д.а. або х.ч.;

- кислоту азотну по ГОСТ 4461-77, ч.д.а. або х.ч.;

- воду дистильовану по ГОСТ 6709-72.

2.3. Підготовка до аналізу.

2.3.1. Приготування основного стандартного розчину фториду

натрію із вмістом 0,1 мг/см 3 фториду.

Фторид натрію у кількості 0,2811 г, висушений попередньо до

постійної маси при 105 град. C, поміщають у мірну колбу місткістю

1000 куб. см, розчиняють у дистильованій воді і доводять об'єм

розчину до поділки. Розчин зберігають у поліетиленованому посуді

із щільно закритою пробкою. Строк зберігання до 3 місяців.

2.3.2. Приготування робочого стандартного розчину.

Робочий стандартний розчин із вмістом 0,005 мг/куб. см

фториду готують розведенням у 20 разів основного стандартного

розчину, для чого 5 куб. см останнього поміщають у мірну колбу

місткістю 100 куб. см і доводять об'єм до поділки дистильованою

водою. Розчин готують вдень проведення аналізу.

2.3.3. Приготування 0,0005 М розчину алізаринкомплексону.

У мірну колбу місткістю 1000 куб. см поміщають 0,1927 г

алізаринкомплексону, змочують наважку реактиву 5 - 6 краплями 4 %

розчину гідроксиду натрію для кращого розчинення, доливають 500

куб. см дистильованої води, вносять 0,25 г ацетату натрію і

перемішують розчин до розчинення реагенту. Потім доливають по

краплях 0,1 н. розчин хлористоводневої кислоти до переходу

забарвлення розчину від червоно-оранжевого до жовтого (це

відповідає pH = 5) і доводять об'єм розчину до поділки

дистильованою водою. Розчин зберігають у склянці із темного скла у

холодильнику. Строк зберігання до 1 місяця.

2.3.4. Приготування 0,0005 М розчину нітрату лантану.

У мірну колбу місткістю 1000 куб. см поміщають 0,2166 г

шестиводного нітрату лантану, доливають 200 - 300 куб. см

дистильованої води, додають 1 куб. см 1 н. розчину азотної

кислоти, розчиняють сіль при перемішуванні і доводять об'єм

розчину до поділки дистильованою водою. Строк зберігання розчину

до 1 року.

2.3.5. Приготування ацетатного буферного розчину (pH = 4,5

+-0,2).

У склянку місткістю 500 куб. см поміщають 105 г трьохводного

ацетату натрію, доливають 300 - 400 куб. см дистильованої води,

розчиняють сіль перемішуванням, переносять розчин у мірну колбу

місткістю 1000 куб. см, доливають 100 куб. см льодяної оцтової

кислоти, перемішують і доводять об'єм розчину до поділки

дистильованою водою; pH розчину перевіряють потенціометрично.

2.3.6. Приготування 0,1 н. розчину гідроксиду натрію.

4 г гідроксиду натрію розчиняють у 100 куб. см дистильованої

води.

2.3.7. Приготування 0,1 н. розчину хлористоводневої кислоти.

Розчин готують із фіксаналу хлористоводневої кислоти.

2.3.8. Приготування 1 н. розчину азотної кислоти.

Розчин готують із фіксаналу азотної кислоти (розводять розчин

до об'єму 100 куб. см дистильованою водою).

106. Ґрунт – основний резервуар яєць і личинок геогельмінтів – паразитарних червів, які розвиваються без проміжного господаря. У ґрунт яйця надходять з фекаліями хворих тварин. Тут за сприятливих умов з них розвиваються личинки.

Геогельмінтами заражаються звірі, птахи і люди переважно при контакті із зараженим ґрунтом.

З санітарної токи зору забруднення інвазійними елементами слід розглядати як показник загального неблагополуччя ґрунту. Гельмінтологічне його дослідження проводять з метою виявлення можливих джерел і шляхів поширення гельмінтозів тварин і людини.

Відбір проб ґрунту

Для гельмінтологічного дослідження проби беруть окремо з поверхні і глибини 2–3 см, оскільки термін виживання яєць гельмінтів залежить від глибини ґрунту. З кожної ділянки площею 50 м² у різних місцях по діагоналі беруть не менше як 10 проб окремо для кожного ґрунтового горизонту загальною масою близько 1 кг. Проби беруть шпателем чи совком у чисті скляні банки з пробкою або в целофанові пакети.

На аналіз, який здійснюють протягом перших 2–3 днів, беруть не менше як 200 г ґрунту. При необхідності проби заливають 3%-ним розчином формаліну на фізіологічному розчині або 3%-ним розчином соляної кислоти і зберігають у відкритих банках при температурі 18–24 ⁰С.

7.1. Дослідження ґрунту на яйця гельмінтів.5-10 г подрібненого ґрунту насипати у центрифужну пробірку місткістю до 50 мл, залити 20 мл 5%-го розчину гідроксиду натрію або їдкого калію і перемішувати не менше 15 хв. Розчин лугу застосовують з метою відокремлення яєць гельмінтів від часточок ґрунту.

Пробірки поставити у центрифугу і центрифугувати суміш 1–2 хв., після чого надлишок лугу злити, а до осаду додати насичений розчин азотнокислого натрію, старанно перемішати з ґрунтом і знову центрифугувати не менше п’яти разів. Після кожного центрифугування поверхневу плівку зняти петлею ( у ній містяться яйця глистів) і перенести у склянку з невеликою кількістю води. Потім за допомогою лійки Гольдмана профільтрувати воду через мембранний фільтр, останній помістити на предметне скло, додати краплю гліцерину (для просвітлення) і при малому збільшенні мікроскопа підрахувати кількість яєць гельмінтів.

При відсутності центрифуги ґрунт можна обробляти у звичайних фарфорових склянках. Для цього пробу старанно перемішати з лугом, дати суміші відстоятися, злити надлишок лугу, до осаду додати насичений розчин азотнокислого натрію, знову добре перемішати і залишити для відстоювання на 1 год. Поверхневу плівку зняти петлею, помістити на предметне скло і досліджувати.

7.2. Дослідження ґрунту на наявність личинок гельмінтів.Відважити 200 г ґрунту, старанно подрібнити, рівномірно розкласти його в один шар на марлі, якою накрите металеве сито з отворами діаметром 1–2 мм. Сито вставити у скляну лійку діаметром 10–15 см, наповнену підігрітою до температури не вище 40–45 ⁰С водою, з таким розрахунком, що нижній рівень ґрунту доходив до поверхні води. На нижній кінець лійки надіти гумову трубку із затискачем, а на неї – коротку скляну пробірку діаметром 0,25–0,5 см.

Через 1 год. личинки гельмінтів (диктіокаулюсів, стронгілід, анкілосом та ін.) внаслідок своєї термотропності мігрують через сито у воду і концентруються на дні пробірки. Після цього рідину з пробірки злити, а осад обережно перенести на годинникове скло або бактеріологічну чашку і під малим збільшенням мікроскопа підрахувати кількість рухливих личинок.

7.3. Визначення життєздатності яєць гельмінтів.Ці дослідження здійснюють для встановлення їх інвазійності. Культуру яєць, одержаних з проб ґрунту, перенести на паперовий фільтр у вологу камеру (термостат з температурою 35–38 ⁰С). При сприятливому волого-температурному режимі через 7–10 днів з яєць розвиваються живі рухливі личинки, яких добре видно при мікроскопії.

Ґрунт вважається дуже забруднений, якщо в 1 кг його налічується понад 100 яєць (личинок), помірно забруднений – 100–10, мало забруднений – 10–1, чистий – 0.

Студенти проводять санітарно-гігієнічні дослідження середніх проб ґрунту. Дані записують у конспект, співставляючи їх із зоогігієнічними нормативами і наносять позначення біогеохімічних провінцій на контурних картах.

Питання для контролю знань студентів

77. >Фторирование ідефторирование води

1. Гігієнічні нормативи змісту фтору в питну воду

>Фтор як дуже активний в біологічному відношенні мікроелемент початку 1930-х нинішнього століття залучив особливу увагу гігієністів, стоматологів, токсикологів, хіміків,геохимиков та інших фахівців. Інтерес Вільгельма дофтору почав виявлятися з 1931 р., коли було доведено, причиною епідемій "плямистої емалі" зубів є підвищений вміст фтору в питну воду. Це відкриття стимулювало вивченняендемическогофлюроза в усьому світі. У вивчення проблемиендемического карієсу іфлюороза значний внесок внесли російські дослідники З. М.Черкинский, Т. А. Миколаєва, У. А.Книжников, Р. Д.Габович та інших. З'ясувалося, щопротивокариесное дію оптимальних концентрацій фтору поширюється як у молочні, і на постійні зуби, і навіть попри всі вікові групи населення. Ці дані дозволили стверджувати доцільність штучного збагачення питної води фтором.Фторирование води почалося здійснюватися з 1945 р., застосовувані інші методи профілактики карієсу зубів або не мали успіху і захворюваність населення карієсом безупинно росла. З 1957 р. вперше у розвитку водопостачання нашій країні почалося фторування води м. Норільську, аналізованих як захід профілактики захворювань карієсом зубів.

Як зазначалося вище, оптимальної концентрацією фтору в питну воду є 0,7...1,2 мг/л.Болеее низькі концентрації фтору приймають прифторировании у районах й у період, коли кількість води, що надходить організм людини, збільшується. Вищі концентрації фтору приймають прифторировании води в північних районах й у зимовий період, т. е. за більш низької температури довкілля. Необхідністьфторирования визначається змістом фтору у питній воді джерел у кількості менш 0,5 мг/л. Відповідно до ГОСТ 2874—82 концентрація у питній водіфторид-ионов не Повинна перевищувати 1,5 мг/л.

Концентраціяфторид-ионов у природних водах нашої планети варіює в межах — від 0,01 до 50—100 мг/л (Кенія), у природних водах Росії від 0,01 до 8 мг/л. Низькі концентраціїфторид-ионов зустрічаються переважно поверхневих джерел водопостачання. І лише відкритих водоймах Південного Уралу, Західного Сибіру концентраціяфторид- іонів сягає 11 мг/л.

Підземні води (артезіанські, колодязні) багатшимифторид-ионами, ніж поверхневі, у тому числі частіше зустрічаються джерела з концентрацієюфторид-ионов, перевищує гранично допустиму (1,5 мг/л). Проте, і серед цих джерел 68—89% у Росії містять менш 0,5 мг/лфторид-ионов.

Понад 85% води до міст Росії подається з річок, причому змістфторид-ионов у питній воді самих джерел, що перевищує 0,4 мг/л, є у окремих випадках, та й на цю кількість після обробки води на про очисні споруди знижується до гранично низькою величини. Тож цілком зрозуміла та турбота, яку виявляє наша держава щодо забезпечення населення якісної водою.

Біоценозу (грец. bios - життя, coenosis - загальний) - історично сформована стійка сукупність популяцій рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, пристосованих до спільного проживання на однорідному ділянці території або акваторії.  Термін «Біоценоз» був запропонований німецьким біологом К. Мебіусом (1877). Біоценоз - комплекс організмів біогеоценозу, що формується в результаті боротьби за існування, природного відбору та інших факторів еволюції.  По участі в біогенному кругообігу речовин у біоценозі є три групи організмів: продуценти, консументи і редуценти.  Продуценти (виробники) - автотрофні (самопітающіеся) організми, здатні виробляти (синтезувати) складні органічні речовини з простих неорганічних сполук.  Існує два види таких організмів: фотосинтезуючі і хемосинтезирующие.  Фотосинтезуючі організми синтезують органічні сполуки з СО _2, Н ₂ О і мінеральних речовин, використовуючи при цьому сонячну енергію. До таких організмів належать зелені рослини, водорості і деякі бактерії.  Хемосінтезірующіе організми здійснюють синтез органічних сполук за рахунок енергії, одержуваної при окисленні аміаку, сірководню, заліза і т.д. Хемосинтез має місце в підземних умовах, в глибоководних зонах Світового океану. У порівнянні з фотосинтезом він відіграє незначну роль у первинному виробництві органічних речовин, хоча роль цього процесу у кругообігу хімічних елементів у біосфері досить велика.  Загальна кількість біомаси органічної речовини, синтезованого продуцентами, є валовий первинної продукцією. Частина синтезованої біомаси в процесі життєдіяльності рослин витрачається на власні потреби. Залишилося частина називається чистої первинної продукцією, яка служить джерелом живлення для організмів наступного трофічного рівня (грец. trophe - їжа, харчування) - консументів.  Консументи - гетеротрофні (грец. heteros - інший) організми, тобто організми, які використовують як джерело живлення органічні речовини, вироблені іншими організмами (тварини, значна частина мікроорганізмів, комахоїдні рослини).  Консументи утворюють кілька трофічних рівнів (не більше 3 - 4):  Консументи I порядку - організми, що є безпосередніми споживачами первинної органічної продукції. У загальному випадку це рослиноїдні тварини (фітофаги). Частина їжі вони використовують для забезпечення процесів життєдіяльності. Залишилося їжа трансформується в нові органічні речовини, звані чистої вторинною продукцією.  Консументи II порядку - це тварини з м'ясоїдних типом харчування (зоофаги). Як правило, до цієї групи відносять всіх хижаків не залежно від того, чи є жертва фитофагом або зоофаги. Зоофаги характеризуються специфічними пристосуваннями для харчування. У багатьох зоофаги апарат рота пристосований до схоплювання і утриманню їжі, а іноді - до руйнування захисного покриву. У деяких випадках спосіб добування їжі вкрай незвичайний. Наприклад, хижі молюски руйнують раковини жертв за допомогою мінеральних кислот, що виробляються спеціальними залозами.  Консументи III порядку - це тварини паразити і сверхпаразітов. У самому загальному випадку паразитизм відрізняється від хижацтва тим, що паразит не вбиває свою жертву (хазяїна), а тривалий час харчується за його рахунок і проживає в ньому або на ньому. Наприклад, риби-прилипали, прісасиваясь до акули, переміщуються разом з нею в просторі і харчуються залишками її їжі. До сверхпаразітов відносяться ті організми, господарі яких самі ведуть паразитичний спосіб життя.  Редуценти (лат. reducentis - повертає, відновлює) або деструктори - організми, що розкладають мертве органічна речовина і перетворюють його на неорганічні речовини. До редуцентам відносяться бактерії, гриби, найпростіші, тобто знаходяться в грунті гетеротрофні мікроорганізми. Згадані неорганічні речовини можуть знову втягуватися рослинами в кругообіг речовин, тим самим, замикаючи його.  Біоценоз - діалектично розвивається єдність, мінливий в результаті діяльності назв компонентів, унаслідок чого відбуваються закономірні зміну цін і зміна біоценозу (сукцесії), які можуть призводити до відновлення різко порушених біоценозів (наприклад, лісу після пожежі тощо).  Для біоценозу характерно поділ на більш дрібні підлеглі одиниці - мероценози, тобто закономірно складаються комплекси, залежать від біоценозу в цілому (наприклад, комплекс мешканців гниючих дубових пнів в діброві). Якщо енергетичним джерелом біоценозу служать не автотрофи, а тварини (наприклад, кажани в біоценозі печер), то такі біоценози залежить від припливу енергії ззовні і є неповноцінними, представляючи в сутності мероценози. У біоценозі можна виділити і інші підлеглі угруповання організмів, наприклад, синузии. Для біоценозу також характерно поділ на угруповання організмів по вертикалі (яруси біоценозу). У річному циклі в біоценозі змінюються чисельність, стадії розвитку та активність окремих видів, створюються закономірні сезонні аспекти біоценозу.  Складовими частинами біоценозу є фітоценоз (стійке співтовариство рослин), зооценоз (сукупність взаємопов'язаних видів тварин), мікоценоз (співтовариство грибів) і микробоценоз (співтовариство мікроорганізмів).  Біоценоз - відкрита система і не займає чітко обмежених областей. Найчастіше різні біоценози настільки переплетені, що визначити їх межі принципово неможливо.  Масштаби біоценотичних угруповань організмів (біоценозів) різні - від спільнот на стовбурі дерева, у норі або на болотної купині (їх називають мікросообщества) до населення дільниці діброви, соснового або ялинового лісу, луки, озера, болота чи ставка. Принципової різниці між біоценозами різних масштабів немає, оскільки дрібні співтовариства є складовою частиною більш великих, для яких характерне зростання складності і частки непрямих зв'язків між видами.  Розрізняють насичені і ненасичені біоценози.  У насиченому біоценозі все екологічні ніші зайняті і вселення нового виду неможливе без знищення або подальшого витіснення к.-л. компонента біоценозу.  ^ Ненасичені біоценози характеризуються можливістю вселення в них нових видів без знищення інших компонентів.  Можна розрізняти первинні біоценози, сформовані без впливу людини (цілинний степ, незайманий ліс), і вторинні, змінені діяльністю людини (лісу, виросли місці зведених, населення водоймищ).  Особливу категорію представляють агробіоценози, де комплекси основних компонентів біоценозу свідомо регулюються людиною. Між первинними біоценозом і агробиоценозамн є вся гама переходів. Вивчення біоценозу важливо для раціонального освоєння земель і водних просторів, тому що тільки правильне розуміння регулятивних процесів в біоценозі дозволяє людині вилучати частка біоценозу без його порушення і знищення.  Ділянка земної поверхні (суші або водойми) з однорідними умовами проживання, займаний тим чи іншим біоценозом, називається біотопом (грец. bios - життя, topos - місце).  Кожному біоценозу відповідає зона з однорідними абіотичними екологічними факторами, званим біотопом (Грец. topos - місце). Біотоп являє собою природне, досить однорідне життєвий простір біоценозу. До складу біотопу входять кліматоп, едафотоп і гідротоп, що характеризують однорідні кліматичні, грунтово - грунтові умови, умови вологості і рН середовища (рис. 1).  Підсистема «біотоп - біоценоз» знаходяться в динамічній рівновазі, забезпечуючи тим самим стійкість системи вищого рівня - біогеоценозу.  Тісна взаємодія між біоценозом і біотопом засноване на постійному обміні енергією, речовиною та інформацією.  У просторовому відношенні біотоп відповідає біоценозу. Межі біоценозу встановлюють по фітоценозу, що має легко розпізнавані риси. Наприклад, соснові ліси легко відрізняються від ялинових, верхове болото - від низинного і т. д. Крім того, фітоценоз є головним структурним компонентом будь-якого біоценозу, оскільки визначає видовий склад зоо-, міко-і микробоценозов.  Пристосованість членів біоценозу до спільного життя виражається в певній схожості їх вимог до найважливіших абіотичних умов середовища (освітленість, характер зволоження грунту і повітря, тепловий режим і т. д.) і в закономірних відносинах один з одним. Зв'язок між організмами необхідна для здійснення їх харчування, розмноження, розселення, захисту і т. д. Проте в ній криється і певна загроза і навіть небезпеку для існування того чи іншого індивідуума. Біотичні фактори середовища, з одного боку, послаблюють організм, з іншого - становлять основу природного відбору - найважливішого чинника видоутворення. 

2. БІОГЕОЦЕНОЗ

94. Спільноти організмів тісно пов'язані не тільки один з одним, але і з абіотичним середовищем. Рослини можуть існувати тільки за наявності світла, вуглекислого газу, води, мінеральних солей. Тварини та інші гетеротрофні організми (гриби, більшість бактерій) живуть за рахунок автотрофів, але потребують надходження таких неорганічних сполук, як кисень і вода. У будь-якому біотопі запаси неорганічних сполук, необхідних для підтримки життєдіяльності населяють його організмів, порівняно малі і постійно зменшуються, тому необхідно їх відновлення. З навколишнього середовища живі організми поглинають біогенні елементи та енергію і повертають їх назад (наприклад, при диханні, виділення екскрементів, розкладанні рослинних і тваринних залишків). Завдяки цим обмінним процесам біоценоз і навколишнє його неорганічна середовище (екотопів) являють собою складну систему, що одержала назву екосистема або біогеоценоз.  Термін «біогеоценоз» (біо - життя, гео - земля, ценоз - спільнота) був запропонований академіком В. Н. Сукачова в 1940 р. За визначенням В. Н. Сукачова «Біогеоценоз - це сукупність на відомому протязі земної поверхні однорідних природних явищ ( атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), що має свою особливу специфіку взаємодії цих становлять її компонентів і певний тип обміну речовинами й енергією між собою та іншими явищами природи і яка представляє собою внутрішнє суперечливе єдність, що знаходяться в постійному русі, розвитку ».  Поряд з терміном «біогеоценоз» існує термін «екологічна система» (екосистема), запропонований А. Тенсли в 1935р., Який підкреслював, що в природі органічні (біотичні) і неорганічні (абіотичні) чинники виступають як рівноправні компоненти і не слід відокремлювати організми від навколишнього їхнього середовища.  Біогеоценоз і екосистема - поняття подібні, але не тотожні. Поняття «екосистема» не має рангу і розмірності, тому воно застосовується як до простих (мурашник, гниючий пень) і штучним (акваріум, водосховище, парк), так і до складних природним комплексам організмів з їх середовищем проживання. Біогеоценоз, згідно російському вченому В. Н, Сукачова, відрізняється від екосистеми визначеністю обсягу. Якщо екосистема може охоплювати простір будь-якої протяжності - від краплі ставкової води з містяться в ній мікроорганізмами до біосфери в цілому, то біогеоценоз - це екосистема, межі якої обумовлені характером рослинного покриву, тобто певним фітоценозів. Отже, будь біогеоценоз є екосистемою, але не всяка екосистема є біогеоценоз.  Таким чином, біогеоценоз - це однорідний ділянка земної поверхні з певним складом живих організмів (біоценоз) і певними умовами середовища проживання (біотоп), які об'єднані обміном речовин і енергії в єдиний природний комплекс.  У сучасному розумінні біогеоценоз - еволюційно що склалася, щодо просторово обмежена, внутрішньо однорідна природна система функціонально взаємозалежних живих організмів і навколишнього їх відсталої середовища.  Біогеоценоз складається з чотирьох категорій взаємодіючих доданків: продуцентів, консументів, редуцентов і неживих тіл.  Структура біогеоценозу  Розрізняють видову, просторову і трофічну структуру біогеоценозу.  Під видовий структурою біогеоценозу розуміють різноманітність у ньому видів і співвідношення чисельності або біомаси всіх вхідних у нього популяцій.  Організми різних видів мають неоднакові вимогами до середовища, тому в різних екологічних умовах формується неоднаковий видовий склад. Якщо біологічні особливості якогось виду різко відрізняються в цьому плані від інших видів, то цей вид внаслідок конкуренції випадає з співтовариства і входить в інший, відповідний йому біогеоценоз. Іншими словами, в кожному біогеоценозі відбувається природний відбір найбільш пристосованих до даних екологічних умов організмів.  Розрізняють бідні і багаті видами біогеоценози. У полярних крижаних пустелях і тундрах при крайньому дефіциті тепла, в безводних жарких пустелях, сильно забруднених стічними водами водоймах сообщества вкрай бідні видами, оскільки лише деякі з них можуть адаптуватися до таких несприятливих умов. У тих же біотопах, де умови абіотичного середовища близькі до оптимальних, навпаки, виникають надзвичайно багаті видами співтовариства (загальне число видів живих організмів у таких екосистемах складає від декількох сотень до багатьох тисяч). Прикладами можуть служити вологі тропічні ліси, складні діброви, заплавні луки. Видовий склад молодих, формуються спільнот (наприклад, молоді посадки сосни) зазвичай бідніші сформованих, зрілих.  Види, що переважають в біогеоценозах за чисельністю особин або займають велику площу, називають домінантами. Наприклад, у наших лісах серед дерев домінує ялина, в трав'яному покриві - кислиця, зелений мох, серед мишоподібних гризунів - полівки і т. д. Однак далеко не всі домінантні види однаково впливають на біогеоценоз. Серед них виділяються ті, які грають чільну роль у визначенні складу, структури і властивостей екосистеми шляхом створення середовища для всього співтовариства. Такі средообразующіе види називаються едіфікаторамі. Основними едіфікаторамі (творцями, будівельниками співтовариства) наземних біогеоценозів є рослини; в лісах це ялина, дуб, на низинних болотах - осоки, на верхових болотах - сфагновий мох.  Яким же чином певні види рослин створюють середовище для всього співтовариства? В якості прикладу розглянемо хвойний ліс. У ясні літні дні під пологом ялинового лісу освітленість в 1,5-2 рази менше, а температура повітря на 0,2-0,8 ° С нижче, ніж під широколистяними деревами. Під густі крони ялини проникає в 2-2,5 рази менше атмосферних опадів, ніж під крони берези, осики, дуба. При цьому дощові води, що стікають з крон їли, мають кислу реакцію (рН 3,5-4,0). І нарешті, опад під ялиною складається переважно з хвої, яка дуже повільно розкладається, внаслідок чого під ялиною формується потужна підстилка з низьким вмістом необхідного для всіх рослин гумусу.  Таким чином, ялина в процесі своєї життєдіяльності настільки змінює умови середовища, що даний біотоп стає непридатним для існування багатьох видів живих організмів. Тут поселяються тільки ті види, які пристосовані до життя в таких умовах (наприклад, кислиця, майник, зелений мох).  У деяких випадках едіфікаторамі можуть бути і тварини. Наприклад, на територіях, зайнятих колоніями бабаків, саме їх діяльність визначає в основному характер ландшафту, мікроклімат і умови зростання трав'янистих рослин.  Крім відносно невеликого числа видів - домінантів, до складу біогеоценозу входить звичайно безліч нечисленних і навіть рідкісних форм, які створюють його видове багатство, збільшують різноманітність біоценотичних зв'язків і служать резервом для поповнення та заміщення домінантів. Ці види надають біогеоценозу стійкість і забезпечують його функціонування в різних умовах. Отже, чим вище видове різноманіття, тим повніше використовуються ресурси середовища проживання і тим стабільніше біогеоценоз. Крім того, велике біорізноманіття є гарантом складності просторової структури біогеоценозу.  ^ Просторова структура. Ця структура біогеоценозу визначається насамперед складанням фітоценозу. Як правило, фітоценози розчленовані на досить добре відмежовані в просторі (по вертикалі і по горизонталі), а іноді і в часі елементи структури, або ценоелементи. До основних ценоелементам відносяться яруси і мікрогруппіровкі. Перші характеризують вертикальне, другі - горизонтальне розчленування фітоценозів.  Основний фактор, що визначає вертикальний розподіл рослин, - кількість світла, яка обумовлює температурний режим і режим вологості на різних рівнях над поверхнею грунту в біогеоценозі. Рослини верхніх ярусів більш світлолюбні, ніж низькорослі, і краще них пристосовані до коливань температури і вологості повітря; нижні яруси утворені рослинами менш вимогливими до світла; трав'янистий покрив лісу в результаті відмирання листя, стебел, коренів бере участь у процесі грунтоутворення і тим самим впливає на рослини верхнього ярусу.  Тварини також переважно приурочені до того чи іншого ярусу рослинності. Наприклад, серед птахів є види, що гніздяться лише на землі (фазанові, тетерячі, плиски, ковзани, вівсянки), інші - в чагарниковому ярусі (дрозди, славки, снігурі) або в кронах дерев (зяблики, щиглики, корольки, великі хижаки та ін .).  Підземна ярусність фітоценозів, як правило, відсутня. Встановлено, що за дуже рідкісним винятком загальна маса підземних органів закономірно знижується зверху вниз. Особливо істотно спадання кількості дрібних сисних коренів, основна маса яких приурочена до верхнього горизонту грунту, де зосереджено більше 90% всіх коренів. Такий розподіл активної частини коренів пов'язано з утворенням в поверхневих горизонтах грунту найбільшої кількості доступних для рослин елементів мінерального живлення, в першу чергу азоту. У ряді випадків грає роль погіршення (зверху вниз) умов аерації. Все це визначає навіть для глибоко укореняющихся рослин значимість використання поверхневого горизонту грунту, в якій вони формують постійно або тимчасово існуючі коріння. Доказом цього служить, наприклад, приуроченість до одного і того ж горизонту грунту поверхнево укореняющихся усваивающих коренів кислиці звичайної і більш глибоко вкорінюватися їли.  Розчленованість (неоднорідність) у горизонтальному напрямку - мозаїчність - властива практично всім биогеоценозам. Мозаїчність виражається наявністю в бігеоценозе різних микрогруппировок, які розрізняються видовим складом, кількісним співвідношенням різних видів, сомкнутостью, продуктивністю та іншими ознаками і властивостями.  Нерівномірність у розподілі видів живих організмів у межах біогеоценозів і пов'язана з цим мозаїчність зумовлені низкою причин: особливостями біології розмноження і форми рослин, неоднорідністю грунтових умов (наявність знижень і підвищень), средообразующим впливом рослин та ін Мозаїчність може виникнути в результаті діяльності тварин (освітою мурашників, витоптуванням травостою копитними та ін) або людини (вибіркова рубка, кострища і т. д.).  Основу трофічної (харчової) структури біогеоценозу складають ланцюга живлення. До аждий вид використовує лише частина міститься в органічній речовині енергії. Непридатні для даного виду, але ще багаті енергією речовини використовують інші організми. Таким чином, в процесі еволюції в біогеоценозах склалися ланцюга взаємопов'язаних видів, послідовно витягають матеріали та енергію з вихідного харчової речовини. Такі зв'язки між особинами видів називаються харчовими. Приклади харчових ланцюгів можна бачити всюди. Найпростіший приклад: травоїдні тварини поїдають рослини, а виділеннями тварин та їх трупами харчуються різні гнойові і трупоядних комахи і гнильні бактерії. Але в природній обстановці ланцюги складаються з більшого числа ланок, так як в них включаються м'ясоїдні тварини - хижаки і паразити. Органічні залишки утворюються в результаті життєдіяльності всіх членів ланцюга. Біогеоценози дуже складні. У них завжди є багато паралельних і складно переплетених ланцюгів живлення, а загальне число видів часто вимірюється сотнями і навіть тисячами. Майже завжди різні види харчуються кількома різними об'єктами і самі служать їжею декільком членам екосистеми. У результаті виходить складна мережа харчових зв'язків.  ^ 3. МОЖЛИВІ НАПРЯМКИ ЗМІНИ біогеоценозами  Хоча біогеоценоз є саморегулюючою системою, яка прагне до стійкого стану, проте останнє ніколи не досягається повністю. Цьому перешкоджає непостійність зовнішніх умов, наприклад кліматичних, а також зміни, що виникають в результаті життєдіяльності організмів, з яких складається біогеоценоз. Зупинимося на двох проявах мінливості біогеоценозу: на змінах самих біогеоценозів і на зміну чисельності окремих видів.  Провідне значення в процесі зміни наземних біогеоценозів належить рослинам, але їх діяльність невіддільна від діяльності інших компонентів системи, і біогеоценоз завжди живе і змінюється як єдине ціле. Зміна йде в певних напрямках, а тривалість існування різних біогеоценозів дуже різна. Прикладом зміни недостатньо збалансованої системи може служити заростання водойми. Внаслідок нестачі кисню в придонних шарах води частина органічної речовини залишається неокисленого і не використовується в подальшому круговороті. У прибережній зоні накопичуються залишки водної рослинності, що утворюють торф'янисті відкладення. Водоймище міліє. Прибережна водна рослинність розповсюджується до центру водоймища, утворюються торф'яні відкладення. Озеро поступово перетворюється на болото. Навколишнє наземна рослинність поступово насувається на місце колишнього водоймища. Залежно від місцевих умов тут може виникнути осоковий луг, ліс або інший тип біогеоценозу. Ліс теж може перетворитися на інший тип біогеоценозу. Наприклад, після вирубки дерев він може перетворитися на луг, поле (агроценоз) або в щось інше.  ^ Коливання чисельності.  Популяцією в біології називають сукупність вільно перехресних особин одного виду, які тривало існують в певній частині ареалу щодо осторонь від інших сукупностей того ж виду. До факторів, що викликають зміни в чисельності популяцій відносяться наступні: охота (тобто діяльність чоловік, направлена ​​на вбивство однієї або декількох особин з метою отримання шкури, м'яса або чисто спортивного інтересу), рибалка (те ж саме, тільки на водному просторі). Але найважливіший чинник - це баланс народжуваності і загибелі. В результаті взаємних пристосувань різних видів в біогеоценозі встановлюється визначений для кожного виду рівень коливань. Для одних видів коливання не великі, для інших можуть бути значними, і вигляд рідкісний в даному році, наступного року може стати звичайним, або навпаки. Наприклад, зменшення їжі веде до зменшення популяції. Наступного року їжі багато - популяція збільшується. А збільшення популяції швидкими темпами дуже скоро гальмується, оскільки різко збільшується число паразитів. Дуже часто на чисельність впливає погода. Процес саморегуляції проявляється в тому, що все різноманітне населення існує спільно, чи не знищуючи повністю один одного, а лише обмежуючи чисельність особин кожного виду певним рівнем. Наприклад, за відсутності обмежуючих факторів чисельність будь-якого виду шкідливих комах зросла б дуже швидко і привела ба до руйнування екологічної системи. Спостереження показують, що деяка частина потомства гине під впливом різних несприятливих умов погоди. Але основну масу знищують інші члени біогеоценозу: хижі і паразитичні комахи, птахи, хвороботворні мікроорганізми. Таким чином жити залишається стільки особин, скільки необхідно для регуляції в біогеоценозі. Обмежує дію екологічної системи все ж таки не виключає повністю випадків масового розмноження окремих видів, яке буває пов'язано з поєднанням сприятливих факторів середовища. Однак після масового спалаху особливо інтенсивно виявляються регулюючі чинники (паразити, хвороботворні бактерії тощо), які знижують чисельність шкідників до середньої норми.  ^ 4. ВПЛИВ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ НА БІОГЕОЦЕНОЗ  Людина з недавніх пір став дуже активно впливати на життя біогеоценозу. Господарська діяльність людей - потужний фактор перетворення природи. В результаті цієї діяльності формуються своєрідні біогеоценози. До їх можна віднести, наприклад, агроценози, що представляють собою штучні біогеоценози, що виникають в результаті сільськогосподарської діяльності людини. Прикладами можуть служити штучно створювані луки, поля, пасовища. Створювані людиною штучні біогеоценози вимагають невпинної уваги і активного втручання в їх життя. Впливає людина і на життя природних біогеоценозів, але, звичайно, не настільки сильно, як на агроценози. Прикладом можуть служити лісництва, створювані для висаджування молодих дерев, а також для обмеження мисливського промислу. Прикладом можуть також служити заповідники і національні парки, що створюються для охорони якихось певних видів рослин і тварин. Створюються також масові суспільства, що пропагують збереження та охорону навколишнього середовища, такі як суспільство «зелених» і т.п.  Діяльність людини має великий вплив на співвідношення видів у біогеоценозі. Загальновідомо, що необмежене полювання призвела місцями до майже повного знищення багатьох цінних промислових звірів і птахів, наприклад бобрів, копитних, водоплавної дичини та ін Іноді діяльність людини призводить і до посиленого розмноження ряду видів. Так, проти комах-шкідників стали широко застосовувати деякі отрути. Вони знищують не тільки цих комах, а й частина хижих і паразитичних тварин. Разом з тим деякі стійкі до отрут сисні комахи і рослиноїдні кліщі, які перш придушувалися хижаками, стали посилено розмножуватися і завдавати шкоди сільському і лісовому господарству. Вивчення динаміки чисельності різних організмів у біогеоценозі і причин, що її визначають, необхідно для того, щоб передбачати і запобігати масове розмноження комах-шкідників. Це одна з важливих завдань екології.  Висновок  На межі третього тисячоліття особливо загострилися протиріччя між Природою і людиною, що значною мірою ускладнюється невідповідністю процесів наростаючого антропогенного руйнування і відновлення природних комплексів. Загострюються екологічні проблеми регіону, наступні за ними проблеми екології міст, тварин, рослин і т.д.  Одна з найважливіших нинішніх завдань людства - охорона природи, проблема, що стала соціальною. Знову і знову ми чуємо про небезпеку, що загрожує навколишньому середовищі, але до цих пір багато хто з нас вважають їх неприємним, але неминучим породженням цивілізації і думають, що ми ще встигнемо впоратися з усіма утрудненнями.  Однак вплив людини на навколишнє середовище прийняло загрозливі масштаби. Щоб у корені поліпшити положення, знадобляться цілеспрямовані і продумані дії. Відповідальна і дієва політика стосовно навколишнього середовища буде можлива лише в тому випадку, якщо ми назбираємо надійні дані про сучасний стан середовища, обгрунтовані знання про взаємодію важливих екологічних факторів, якщо розробить нові методи зменшення і запобігання шкоди, що завдається Природі Людиною. 

Джерела забруднення атмосферного повітря поділяють на джерела виділення шкідливих речовин. Джерелом виділення шкідливих речовин є технологічний агрегат (установка, пристрій, апарат), терикон, резервуар тощо.

Характерними джерелами виділення шкідливих речовин є доменні й мартенівські печі, сушильні барабани, агломераційні машини, хлоратори, котлоагрегати, які працюють на всіх видах палива, бітумоллавильні агрегати, смоловарки, сепаратори, елеватори, солодосушарки, тютюнорізальні машини, електролізні ванни, плавильні котли, печі вулканізації та інше технологічне обладнання.

Джерела виділення шкідливих речовин залежно від оснащення спеціальними приладами газовідведення поділяють на організовані і неорганізовані. Викиди шкідливих речовин залежно від джерела виділення також поділяють на організовані і неорганізовані.

До організованих джерел виділення належать такі, шкідливі речовини від яких надходять у систему газоходів або повітроводів (труба, аераційний ліхтар, вентиляційна шахта тощо), а сама система дозволяє застосовувати для вловлювання газоочисні і пило-вловлювальні пристрої та обладнання.

До неорганізованих джерел виділення належать такі шкідливі речовини, від яких надходять у повітря внаслідок не герметичності технологічного обладнання, транспортних засобів і резервуарів. До цієї категорії належать терикони, що горять, відвали тощо.

Визначення ступеню забруднення атмосфери

Нормування якості навколишнього природного середовища здійснюється згідно з нормативно-технічною документацією з метою встановлення гранично допустимих норм впливу на навколишнє середовище, що гарантує екологічну безпеку населення та збереження генетичного фонду, забезпечує раціональне використання і відтворення природних ресурсів за умов стійкого розвитку господарської діяльності. В Україні розроблені та діють нормативи ГДК, перевищення яких за певних умов негативно впливають на здоров'я людини.

У табл. 3.7 наведено ГДК деяких найбільш поширених шкідливих речовин. (111

Таблиця 3.7. Граничнодопустимі концентрації (мг/м3) деяких шкідливих речовин для повітря населених місцевостей

ГДКСД - середньодобова гранично допустима концентрація забруднювача в повітрі, яка не справляє на людину опосередкованої шкідливої дії при цілодобовому вдиханні;

ГДКмр - максимальна разова гранично допустима концентрація забруднювача в повітрі (населених місць), що не викликає рефлекторних реакцій в організмі людини.

Як видно навіть з невеликого переліку, нижня межа токсичності шкідливих речовин, тобто їх ГДК, сильно відрізняється.

У випадку присутності в атмосферному повітрі декількох речовин, які мають здатність до сумарної дії, сума їхньої концентрації не повинна перевищувати одиниці при розрахунку за виразом:

де С,, С2, Сп - фактичні концентрації речовин в атмосферному повітрі;

ГДК|, ГДК2,ГДКП - гранично допустимі концентрації тих самих речовин.

Ефект сумації мають:

- ацетон, акролеїн, фталевий ангідрид;

- ацетон та фенол;

- ацетон та ацетофенол;

- ацетон, фурфурол, формальдегід, фенол;

- ацетальдегід та вінілацетат;

- аерозолі п'ятиокису ванадію та окисів марганцю;

- аерозолі п'ятиокису ванадію та сірчистий ангідрид;

- аерозолі п'ятиокису ванадію та триокису хрому;

- бензол та ацетофенол;

- вольфрамовий та сірчистий ангідриди;

- гексахлоран та фазолон;

- 1, 2-дихлорпропан, 1,2, 3-трихлопропантатетрахлоретилен;

- ізобутенил карбінол, діметил вініл каринол;

- метилгідропіран та метилентетрагідропірен;

- озон, двоокис азоту та формальдегід;

- окис вуглецю, двоокис азоту, формальдегід, гексан;

- сірчистий ангідрид та аерозоль сірчаної кислоти;

- сірчистий ангідрид та нікель металевий;

- сірчистий ангідрид та сірководень;

- сірчистий ангідрид та двоокис азоту;

- сірчистий ангідрид, окис вуглецю, двоокис азоту та фенол;

- сірчистий ангідрид, окис вуглецю, пил конверторного виробництва;

- сірчистий ангідрид та фенол;

- сірчистий ангідрид та фтористий водень;

- сірчаний та сірчистий ангідрид, аміак та окиси азоту;

- сильні мінеральні кислоти (сірчана, соляна та азотна);

- фенол та ацетофенол;

- фурфурол, метиловий та етиловий спирти;

- циклогексан та бензол;

- етилен, пропілен, бутилен, амілен.

Потенціювання - взаємне посилення впливу двох або більшої кількості агентів навколишнього середовища, при якому сумарний ефект їхнього взаємного впливу перевищує суму ефектів, що виникають при ізольованій дії кожного з цих агентів зокрема.

Ефект потенціювання притаманний таким речовинам:

- бутилакрилат та метилметакрилат з коефіцієнтом 0,8;

- фтористий водень та фторсолі з коефіцієнтом 0,8. Речовини, для яких не визначені ГДК населених місць, оцінюються за орієнтовними безпечними рівнями впливу (ОБРВ).

Для того, щоб визначити стан забруднення повітря декількома речовинами, що діють одночасно, часто використовують комплексний показник - індекс забруднення атмосфери (ІЗА). Для Його розрахунку, нормовані на відповідні значення ГДК, середні концентрації домішок за допомогою розрахунків приводять до концентрації двоокису сірки (коефіцієнт К в табл. 3.7), а отримані значення додають. Отриманий таким чином показник 13А вказує, у скільки разів сумарний рівень забрудненості атмосфери кількома речовинами перевищує ГДК двоокису сірки.

Для кожного населеного пункту визначено конкретний перелік п'яти пріоритетних домішок, за якими розраховується індекс забруднення атмосфери ІЗА5.

Викиди характеризуються кількістю забруднюючих речовин, їхнім хімічним складом, концентрацією, агрегатним станом.

Промислові викиди поділяються на організовані та неорганізовані. Організовані промислові викиди - це викиди, що надходять в атмосферу через спеціально споруджені газоходи, повітропроводи та труби.

Неорганізовані викиди надходять в атмосферу у вигляді ненаправлених потоків внаслідок порушення герметизації, невиконання вимог охорони атмосфери при навантаженні та розвантаженні, порушення технології виробництва або несправності обладнання.

За агрегатним станом викиди поділяються на 4 класи:

I - газоподібні та пароподібні;

II - рідкі;

III - тверді;

IV - змішані.

За величиною маси викиди об'єднані в 6 груп, т/добу:

1 група - маса менше 0,01 включно;

2 група - від 0,01 до 0,1; ! 3 група - від 0,1 до 1;

4 група - від 1 до 10;

5 група - від 10 до 100;

6 група - понад 100.

Викиди підлягають періодичній інвентаризації, під якою слід розуміти систематизацію відомостей про розподіл джерел викидів на території об'єктів, їхню кількість та склад.

Метою інвентаризації (рис. 3.7) є: визначення викидів шкідливих речовин, що надходять в атмосферу від об'єктів; оцінку впливу викидів на навколишнє середовище, встановлення ГДВ або ТПВ; вироблення рекомендацій з організацією контролю викидів; оцінка стану очисного обладнання та екологічності технологій і виробничого обладнання; планування черговості природоохоронних заходів.

Інвентаризація здійснюється один раз на 5 років згідно з Інструкцією з інвентаризації викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Джерела забруднення атмосфери визначаються на основі схем виробничого процесу підприємства. Заміри параметрів викидів здійснюють працівники лабораторії підприємства або лабораторії санітарно-епідеміологічної станції.

Основними параметрами, які характеризують викиди забруднюючих речовин в атмосферу, є вид виробництва, джерело виділення шкідливих речовин, джерело викиду, число джерел викидів, координати розташування викидів, висота джерела викиду, діаметр устя труби, параметри газоповітряної суміші на виході з джерела викиду (швидкість, об'єм, температура), характеристика газоочисних пристроїв, види та кількість шкідливих речовин тощо.

Шкідливі речовини, що потрапляють в атмосферу від промислових та транспортних підприємств, енергетичних установок, транспортних засобів, розчиняються в повітрі та переносяться рухомими потоками повітря на великі віддалі. Розсіювання забруднень призводить до зниження концентрації шкідливих речовин в зонах їх викиду та одночасного збільшення площ із забрудненим повітрям.

Рис. 3.7. Схема алгоритму інвентаризації викидів в атмосферу

На характер поширення шкідливих речовин в атмосфері та на величину зон забруднення впливають метеорологічні умови (горизонтальний та вертикальний рух мас повітря, їх швидкість, температура, вологість, дощ, сніг, наявність хмар).

Крім метеорологічних факторів, на розсіювання забруднень впливає рельєф місцевості, наявність лісів, водоймищ, гір тощо. На забрудненість міст та населених пунктів впливає їхнє планування та озеленення.

Розрахунок забруднення атмосфери викидами промислових підприємств виконується згідно з Методикою розрахунку концентрації в атмосферному повітрі шкідливих речовин, що містяться у викидах підприємств (ОНД-86) або за Збірником методик розрахунку концентраційних викидів в атмосферу забруднюючих речовин різними виробництвами.