7. Міфолог. Простір слов'ян. Язичницьтва. Слов'янські скарби

Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямкому слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим самим світ уподібнюється дереву. Не можна було перемовлятися через поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов’язано з порогом, дверима, замком.

Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони.

Сакральність числа «сім» у слов’янській традиції підтверджується тим, що у височних підвіскахрізних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закручена сім разів.

У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. Довиділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій,освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного.

Коло символізувало одиницюцілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу.Найповніше ця символіка знаходила вияв у поховальних спорудах.

Курганний обряд, що з великою точністю відображав індоєвропейську символіку, виник у слов’янпізно. Навколо поховань споруджувались круглі, іноді — квадратні огорожі з колод; урни зрештками спалення та землю з вугіллям клали в округлі неглибокі ями. З появою курганногообряду круглі ями з урнами поступово зникають, що може свідчити про рівнозначність семантикикруглої поховальної ями і круглого в плані кургану.

На території України ранні слов’янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонамисвіту або своїми стінами, або кутами. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а пічзнаходилась на протилежному боці. Домашнє вогнище у слов’ян було сакралізоване, про щосвідчать численні пережитки давніх ритуалів.

Виділене значення вогню як символу сутності, середини, єства світового дерева.

Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої сили дикого, некультурного,неосвоєного світу.

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

Стародавні слов’яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни.У язичників — і не тільки слов’янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різніфункції.

Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різнимифункціями.

По-перше, це та душа, яка залишається «на тому світі» після смерті, з’являючись у визначений часдо своїх родичів «гостем».

По-друге, це та душа, яка дає людині так звану життєву силу. В казках життєву силу повертаєлюдині «мертва вода».Ім’я в архаїчній свідомості так само ототожнювалося з особистістю, як тінь

або слід. Завішування дзеркала в дні жалоби має зв’язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов’язана з іменем і особистістю.

По-третє, душа людини — це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло.

Місце хазяїна — під образами, на покуті.

Місце хазяйки — піч і простір коло печі.