1. За повнотою викладення норм права:

• прямий (повний) спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені всі структурні елементи норми права, тобто норма права та стаття нормативно-правового акта за обсягом збігаються — у такій статті міститься одна норма права;

• відсильний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але в ній вказується, в якій статті цього ж нормативного акта викладений елемент норми, якого бракує. У цьому випадку норма права в повному обсязі міститься у кількох статтях цього нормативного акта;

• бланкетний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але з цієї ж статті випливає, що елемент, якого бракує, викладений в іншому нормативно-правовому акті. У такому випадку норма права в повному обсязі міститься як у статті цього нормативно-правового акта, так і в статті іншого нормативно-правового акта.

2. За рівнем узагальнення:

• абстрактний спосіб — зміст норми розкривається загальними, абстрактними, неіндивідуалізованими поняттями;

• казуїстичний (казуальний) — зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, ознак та ін.

Норма матеріального права — це норма, яка виступає первісним регулятором суспільних відносин: містить правило поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливе конкретне вирішення юридичної справи. Така норма загальнообов'язкова, формально визначена та в установленому порядку приймається, змінюється та забезпечується державою; має чітко визначену структуру — гіпотезу, диспозицію та санкцію; за змістом є мірою свободи і справедливості.

Норма процесуального права — це норма, яка встановлює оптимальний порядок реалізації та захисту норм матеріального права.

Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права низкою особливостей:

1. Своєрідністю приписів. Це зумовлюється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням:

• якщо функція норм матеріального права полягає в безпосередньому регулюванні поведінки, то призначення процесуальних норм полягає в регулюванні суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права, сприянні досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права;

• усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, установчої і контрольної діяльності;

• багато процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

2. Особливостями адресатів:

• як правило, норми процесуального права адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями для застосування норм матеріального права;

• приписи цих норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб'єктів, уповноважених організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правотворчого процесу.

3. Специфічною структурою. Вони, як і норми матеріального права, мають трьохелементну структуру, але:

• диспозиція процесуальної норми є формою реалізації норм матеріального права;

• у гіпотезі процесуальної норми умови, обставини визначаються змістом норми матеріального права, що застосовується, тобто в гіпотезі процесуальної норми ніби наявна норма матеріального права;

• похідна природа процесуальної норми визначає специфіку та її санкції, що, передусім, виражається у такому наслідку, як відміна правозастосовчого акта, що прийнятий з порушенням цієї норми.

4. Особливостями процесуальних норм е й те, що вони тісно пов'язані з різними прийомами і способами, що використовуються державними органами під час здійснення своїх повноважень.

Значення процесуально-правових норм як у правотворчості, так і у правозастосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів, що беруть участь в управлінні суспільством. Процесуальне врегулювання цієї діяльності забезпечує підвищення відповідальності, дисципліни і зміцнення законності.

ПИТАННЯ 66 «ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ ТА ЇЇ ЗМІСТ»

З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб'єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

У радянській юридичній науці склалось і стало пануючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб'єктами права. Окремі спроби підійти по-новому до розкриття змісту категорії законності не отримували підтримки і залишались поза увагою науковців.

Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, проф. П. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.

Проф. М. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості. Проф. О. Поляков розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону.

Правомірним є висновок, що поняття «законність» дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна поведінка» та «ефективність права». Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

— загальність вимог закону;

— верховенство і єдність закону;

— рівність громадян перед законом та судом;

— невідворотність відповідальності суб'єктів за скоєне правопорушення.

Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

II. Законність як принцип поведінки суб'єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов'язків, реалізації суб'єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

— конституційне закріплення прав та свобод людини;

— створення необхідних умов для добровільної реалізації суб'єктами права законоположень;

— рівність права суб'єктів;

— невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

— діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регламентованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов'язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

III. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

— можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;

— наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов'язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;

— реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;

— наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб'єктивних прав;

— врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.