1)Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

- громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди);

- особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2)Колективні суб'єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

- органи місцевого самоврядування;

- комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні);

- громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо);

- релігійні організації;

3) держава та її структурні одиниці:

- держава;

- державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, автономії; в Україні — Автономна Республіка Крим);

— адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу тощо.

ПИТАННЯ 40 «МІСЦЕ І РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ»

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава

• виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

• є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

• здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

• покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

• має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

• встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

• володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

• Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

• наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної держави;

• суверенітет;

• державна влада;

• державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

• повноваження видавати юридичні норми.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об'єднує все населення країни на умовах особливого членства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника народного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи. політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнарод ного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій. Являє собою єдину форму політичної організації населення, яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;

3) державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною уміждержавних стосунках;

4) видає загальнообов'язкові правила поведінки, насамперед у формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тількисеред їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

5) має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійно го навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апарату. Статус державних службовців і питання проходження ними служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

6) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситуації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.

Тому жодна політична партія не може претендувати на створення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями гро­мадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забо роняється Конституцією України 1996 року і переслідується за коном.

ПИТАННЯ 41 «ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ПРАВА, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА»

Розглянемо структуру системи права.

Структурними елементами системи права є норма права, галузь права, підгалузь права, інститут права.

Норма права — первинний елемент системи права. Вона являє собою встановлене чи санкціоноване державою загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що надає учасникам регульованого правом відношення суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи права, служить одиницею виміру правової матерії.

Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового регламентування відносин у цілому найчастіше потрібна взаємодія комплексу норм.

Норми права певним чином взаємопов'язані. У результаті їх об'єднання виникають такі утворення в системі права, як галузі (най більші об'єднання правових норм), підгалузі та інститути.

Галузь права — це сукупність правових норм, що відокремилася всередині системи права, які регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин. Однорідність тієї чи іншої сфери суспільних відносин викликає до життя відповідну галузь права (цивільне, кримінальне, адміністративне та ін.). Галузь права відбиває вищий рівень сис темоутворюючих зв'язків у праві, характеризується певною цілісністю, автономністю.

У межах найбільш розвинутих правових галузей виділяються підгалузі, що поєднують кілька інститутів однієї і тієї ж галузі. Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, що містить загальні принципові положення, властиві кільком (але не всім) правовим інститутам цієї галузі. Наприклад, у цивільному праві — авторське, спадкове, зобов'язальне, винахідницьке право; у конституційному — виборче, муніципальне, парламентське право; у фінансовому — бюджетне і податкове право; у земельному — гірське, водне, лісове право.

Інститут права — це порівняно невелика, стала група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин.

Якщо юридична норма — “вихідний елемент” правової матерії, то право вий інститут являє собою первинну правову спільність, об'єднання. Інститут права — це відокремлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду.

Правові інститути покликані регламентувати окремі ділянки, фрагменти, сторони громадського життя. Інститут— складова, блок, ланка галузі. У кожній галузі їх безліч: у кримінальному праві — інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, неосудності, у цивільному — інститут позовної давності, інститут дарування, угоди, купівлі-продажу; у конституційному — інститут громадянства; в адміністративному — інститут посадової особи; у сімейному — інститут шлюбу.

Норми різних галузей права утворюють так звані вторинні угруповання системи права — комплексні інститути (які відносяться од разу до кількох правових галузей) та міжгалузеві комплекси (сукуп ність правових норм кількох галузей, що регулюють певну сферу сус пільних відносин). До міжгалузевих комплексів можна віднести господарське право, яке об'єднує в собі норми цивільного, адміністративного та фінансового права.

ПИТАННЯ 42 «ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ»

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність.

Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів права — учасників правовідносин. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правосуб'єктність являє собою сукупність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані, наприклад, у організацій чи дорослих осіб, коли вони одночасно і правоздатні, і дієздатні. Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб'єктів.

Багато із прав, що належать громадянам, не можуть передаватися, їх не може здійснити за недієздатну інша особа (наприклад, укласти шлюб, одержати освіту тощо). На відміну від майнових прав їх повинен реалізовувати сам носій права.

Правосуб'єктність — об'єднувальна категорія. На думку деяких вчених, вона включає в себе чотири елемента: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність, тобто здатність відповідати за цивільні правопорушення (делікти); 4) осудність — умова кримінальної відповідальності.

У цілому правосуб'єктність є однією з обов'язкових юридичних передумов правовідносин.Правосуб'єктність — це можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками.

ПИТАННЯ 43 « СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВИ»

Сувереніте́т — виключне право здійснювати владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:

• державний;

• народний;

• національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет.

Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознакасучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

Суверенна держава — держава, яка має чітко визначену територію, на якій вона здійснює внутрішній і зовнішній суверенітет, має постійне населення, уряд, не залежить від інших держав, має повноваження і здатність вступати в міжнародні відносини з іншими суверенними державами.

Крім того, під суверенною зазвичай розуміється держава, яка не залежить від будь-якої іншої держави або об'єднання держав. Хоча в абстрактних термінах суверенна держава може існувати, не будучи визнаною іншими суверенними державами, у світі існують невизнані держави, яким часто буває важко здійснювати повний спектр повноважень щодо укладення договорів і брати участь у дипломатичних відносинах з іншими суверенними державами.

ПИТАННЯ 44 «ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ОСНОВИ РОЗПОДІЛУ ПРАВА НА ГАЛУЗІ ТА ІНСТИТУТИ»

Критеріями розподілу норм права за галузями є предмет та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, які регулюються конкретними юридичними нормами.

Сфера регульованих суспільних відносин є широкою і різноманітною: трудові, управлінські, земельні, сімейні тощо. Їм притаманні наступні ознаки: 1) це життєво необхідні для людини відносини; 2) це вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) це стійкі, типові, повторювані відносини; 4) це відносини, що проявляються на зовні у формі поведінки (думки, бажання і мотиви не регулюються правом).

Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів.

При регулюванні суспільних відносин використовуються різноманітні методи: імперативний і диспозитивний, заохочення, автономії і рівності сторін, рекомендацій, переконання і примусу.

Імперативний метод — це метод владних приписів (наказів), який заснований на відносинах субординації (підпорядкування) одних суб’єктів іншим (застосовується в кримінальному, адміністративному та ін. галузях права).

Диспозитивний метод — це метод, який заснований на рівності сторін і дає можливість вибору альтернативних варіантів поведінки (застосовується в галузях приватного права: цивільному, сімейному тощо).

Поняття предмету правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу правового регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, способом) держава здійснює нормативний вплив на суспільні відносини. Зазначені чинники об’єднання юридичних норм у галузі права неоднозначні, нерівноцінні: визначальним серед них є предмет правового регулювання: як регулювати залежить від того, що регулювати. Суспільні відносини суттєво відрізняються за характером, змістом та іншими ознаками, тому їх неможливо врегулювати одним і тим самим методом.

В адміністративному і конституційному праві діє метод субординації і владного наказу, що дозволяє ефективно регулювати управлінську, службову, оперативну й іншу діяльність державних органів і посадових осіб. Виконавська дисципліна, підпорядкованість одних суб'єктів іншим, обов'язковість рішень і розпоряджень вищестоящих ланок держапарату для нижчестоящих — основні риси зазначеного методу.

Методи заохочення притаманні в основному трудовому праву, де діють різного роду преміальні системи, спрямовані на стимулювання моральної і матеріальної зацікавленості в рості продуктивності праці, підвищенні працівниками своєї кваліфікації, здобутті нових професій тощо.

Норми, що встановлюють порядок нагородження громадян орденами і медалями, присвоєння почесних звань, також вважаються заохочувальними, але вони належать до адміністративного права.

Метод автономії і рівності сторін типовий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового процесу знаходяться в однаковому процесуальному становищі. Рівністю суб'єктів відрізняються також цивільні відносини.

У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомендацій, обумовлений тим, що селянські (фермерські) господарства в умовах ринкової економіки — недержавні організації і стосовно них імперативні засоби впливу неприйнятні.

Співвідношення предмета і методу правового регулювання полягає у наступному. Предмет є головним, матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст.

Метод служить додатковим, юридичним критерієм, бо він похідний від предмета, самостійного значення він не має. Однак у сполученні з предметом він сприяє точнішій градації права на галузі й інститути. Адже наявність різних видів суспільних відносин ще не створює саму по собі систему права, не породжує його галузей. Саме предмет насамперед диктує необхідність виділення тієї чи іншої галузі, а коли галузь виділяється, з'являється відповідний метод регулювання, що значною мірою залежить від волі законодавця

ПИТАННЯ 45 «ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБЄКТІВ ПРАВОВІДНОСИН»

Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об'єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об'єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об'єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб'єктних, а й безоб'єктних.

У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.

ПИТАННЯ 46 «ПОНЯТТЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ»

Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть.

Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності.

Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками.

Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

ПИТАННЯ 47 «ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА, ЇЇ СПІВВІДНОШЕННЯ З СИСТЕМОЮ ПРАВА»

На відміну від системи права, яка характеризує передусім зміст права, система законодавства відображає специфіку зовнішнього прояву (об'єктивації) норм права. Тобто ці дві юридичні категорії характеризують сутність одного явища — права, і співвідносяться між собою як форма і зміст.

В юридичній науці поняття «система законодавства» розглядається в широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні, система законодавства — це одна з форм існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання у статті нормативно-правових актів та інших правових приписів. Крім того, це система всіх виданих та впорядкованих державними органами, безпосередньо народом або уповноваженими суб'єктами нормативно-правових актів (законів та підзаконних нормативно-правових актів).

У вузькому розумінні система законодавства — це система всіх виданих парламентом або уповноваженими суб'єктами, у тому числі і народом на референдумі — законів. Іншими словами система законодавства є формою існування правових норм, засобом їх організації у правові акти.

Системі законодавства притаманна сукупність ознак, зокрема: це елемент більш широкої за обсягом правової системи; має вертикальну і горизонтальну будову; інтегративний характер, що проявляється у тому, що система закондавства одночасно виступає і джерелом права, і формою його існування.

Структура системи законодавства — це зумовлена системою права внутрішня організація нормативно-правових актів, що виражається у їх єдності, об'єктивності, визначеності, а також у розподілі законів та підзаконних нормативно-правових актів за галузями та інститутами.

Галузь законодавства — це система нормативно-правових актів, об'єднаних за певними сферами правового регулювання суспільних відносин. Як правило, цілісності та узгодженості галузі законодавства надає кодифікований акт — кодекс.

Внутрішню будову галузі законодавства складають інститути законодавства, які регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин. За юридичною силою нормативно-правових актів відбувається ієрархічна (вертикальна) побудова системи законодавства. Юридична сила нормативно-правових актів залежить від їх форми (закон чи підзаконний акт) та від підпорядкування в системі органів державної влади органу, який приймає ці акти. Конституція має найвищу юридичну силу. Далі йдуть конституційні закони, кодифіковані закони, звичайні закони та підзаконні нормативно-правові акти, які видаються на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Пропонуємо схему відповідної ієрархії нормативно-правових актів:

Конституція.

Конституційні закони.

Звичайні закони.

Укази Президента.

Нормативно-правові акти Уряду та міністерств.

Нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування.

Локальні нормативно-правові акти.

За галузевим принципом нормативно-правові акти розташовуються відповідно до предмета правового регулювання (горизонтальна структура системи законодавства). Однак в одних випадках галузі права повністю збігаються з галузями законодавства: цивільному праву відповідає цивільне законодавство, кримінальному — кримінальне; в іншому випадку— існує галузь права, а галузь законодавства ні (наприклад, морське право є, а відповідної галузі законодавства не існує), оскільки відсутній кодифікований нормативно-правовий акт. Крім того, на базі однієї галузі права можуть існувати декілька галузей законодавства. Наприклад, у конституційному праві існує виборче, інформаційне законодавство тощо.

Обсяг і внутрішня організація комплексного законодавства такі, що управління ним за допомогою одного активного центру, який очолює масив кодифікованого акта, — неможливе.

І нарешті, окремі галузі законодавства не мають відповідної галузі права, наприклад, законодавство про будівництво.

У федеративних державах виділяють федеральне законодавство та законодавство суб'єктів федерації, які внутрішньо мають горизонтальну та вертикальну структуру.

Важливим теоретичним і практичним завданням є встановлення співвідношення між системою права і системою законодавства. Взаємозв'язок цих систем полягає у тому, що ці дві повністю самостійні категорії є виразом права, його внутрішньої і зовнішньої сторони, є виразом сутності правової системи будь-якої держави, і тому з'ясування характеру їх співвідношення має важливе теоретичне і практичне значення. У першу чергу необхідно зазначити, що система права і система законодавства є різними за своєю природою категоріями.

Система права відбиває об'єктивні закономірності суспільного розвитку, і від ступеня цієї об'єктивності залежить зміст системи законодавства та ефективність його реалізації.

Система ж законодавства як результат діяльності законодавця має суб'єктивний характер, обумовлюється існуючими соціально-економічними умовами. Крім того, система права є первинною стосовно системи законодавства, оскільки виникає на її основі.

Система законодавства є лише одним із формальних проявів системи права, яка, у свою чергу, може знаходити відображення і у правових звичаях, правових прецедентах, нормативно-правових договорах та інших джерелах права. При цьому зміст системи законодавства є достатньо широким за обсягом, оскільки, на відміну від системи права, містить концепції, програми, стратегії тощо.

Важливим моментом у співвідношенні системи права і системи законодавства є дослідження галузі права і галузі законодавства. Тут також необхідно відмітити взаємообумовленість системи права і системи законодавства. Галузь права може розвиватися і функціонувати лише за наявності законодавчих актів, які регламентують певну сферу суспільних відносин. Інститут права забезпечує регулювання групи відносин і зовні, як правило, виокремлюється всередині нормативного акта у вигляді глави.

Порівняльний аналіз основних властивостей і ознак системи права і системи законодавства дає змогу визначити їх співвідношення схематично.

Система права	Система законодавства
Відображає внутрішню будову права, його зміст	Відображає зовнішню будову права, його форму
Змістом є сукупність норм права	Змістом є сукупність нормативно-правових актів
Відображає стан розвитку суспільних відносин, тому має об'єктивний характер	Відображає волю законодавця, тому суб'єктивна за характером
Норми права об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права	Нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які, у свою чергу, поділяються на інститути законодавства
Первинним елементом є норма права, що завжди має чітку структуру (диспозиція, гіпотеза, санкція)	Первинним елементом є нормативно-правовий акт
Структурні елементи(норми права) не мають назв статей, глав, розділів тощо	Структурні елементи (нормативно-правові акти) завжди мають назви розділів, глав, статей тощо

Визначення співвідношення системи права і системи законодавства дає можливість відокремити ці категорії від інших правових категорій, підвищити ефективність впорядкування законодавства.

ПИТАННЯ 48 «ЮРИДИЧНІ ФАКТИ:ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ»

Юридичні факти класифікуються за різними підставами. Найбільш розповсюдженим критерієм класифікації є вольова ознака. Відповідно з цим всі юридичні факти поділяються на дії і події. Дії являють собою такі юридичні факти, що пов'язані з волею людей правових відносин. Залежно від характеру дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії виражаються у поведінці людей, яка відповідає правовим вимогам і дозволам. Залежно від цільової спрямованості волі людей, що здійснюють такі дії, від їх намірів викликати чи не викликати певні наслідки своїми діями, в свою чергу, здійснюється поділ на юридичні акти і юридичні вчинки.

Основною особливістю юридичних актів є те, що вони здійснюються для того, щоб викликати певні юридичні наслідки. Деякі з них мають владний характер.

Такі, наприклад, акти виконавчих органів державної влади, акти адміністрації підприємства чи установи, судові рішення тощо. Багато з юридичних актів не мають владного характеру. Такі акти називають правочинами. До них належать цивільно-правові правочини купівлі-продажу, дарування тощо.

Юридичні вчинки — це правомірні чи неправомірні дії осіб, із здійсненням яких закон пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від волі, бажання і намірів цих осіб. Типовими прикладами правомірних дій можуть слугувати, наприклад, створення художнього твору, знахідка речі тощо. Неправомірні дії — це дії, що не узгоджуються з вимогами правових норм, порушують правові приписи. Залежно від ступеня суспільної небезпеки, заподіяння шкоди, неправомірні дії як юридичні факти поділяються на злочини (кримінальні правопорушення), адміністративні і дисциплінарні проступки, цивільні правопорушення (делікти).

Скоєння неправомірних дій тягне за собою появу кримінально-процесуальних, цивільно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших охоронних правовідносин.

Події як юридичні факти не залежать від волі людини, але тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин, відповідно до суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Юридичними фактами — подіями можуть бути народження, хвороба чи смерть людини, пожежі, епідемії і всі інші, незалежні від волі і свідомості людей явища, які законодавець розглядає як підставу для виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Слід враховувати, що для виникнення, зміни чи припинення правовідносин інколи необхідні не окремі юридичні факти, а їх сукупність, цілісна система. Наприклад, при призначенні пенсії необхідно, щоб був певний вік, трудовий стаж, умови роботи, рівень зарплати тощо.

ПИТАННЯ 49 «ВНУТРІШНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ»

Функції держави – це можливі і реальні напрямки діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які виражають сутність і соціальне призначення державного управління суспільством. В функціях держави знаходять свій вираз її завдання й цілі, тобто це є певна робота, коло діяльності держави, за допомогою яких вона може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Також, для пояснення поняття функції держави, можна використовувати таке визначення: функція держави – це саме те, що і як держава “робить”.

Розподіл функцій перш за все треба почати з поділу за сферою діяльності держави. Отже, в залежності від того в якій сфері суспільного життя функції держави здійснюються, вирішенню яких завдань вони служать – внутрішньополітичним чи зовнішньополітичним, ми поділяємо їх на внутрішні та зовнішні функції.

Внутрішні функції державаи – це напрями діяльності держави, що здійснюються в межах її території і в якій знаходить свій вираз її внутрішня політика.

До внутрішніх функцій, які охоплюють сферу внутрішнього, самостійного життя держави, що безпосередньо стосується кожного члена суспільства, відносяться такі функції:

1.політична – формування та здійснення внутрішньої політики держави, створення найсприятливіших умов для здійснення народовладдя;

2.економічна – вплив на сферу економічних відносин шляхом створення сприятливих умов для розвитку виробництва, підтримки і сприяння розвитку виробництва, підтримки і сприяння розвитку всіх форм власності тощо;

3.оподаткування та фінансового контролю – запровадження і забезпечення функціонування системи оподаткування і контролю за законністю прибутків індивідів та організацій, а також за використанням податків;

4.соціальна – створення найсприятливіших умов для усунення суперечностей між різними соціальними групами населення, для реалізації громадянами права на працю, на достатній життєвий рівень, на охорону здоровя тощо;

5.екологічна – охорона і забезпечення раціонального використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки суспільства;

6.культурна – забезпечення консолідації нації, формування загальної для всієї країни культури і водночас сприяння розвитку культури всіх народів, що проживають на території держави; заохочення науки, освіти; охорона культурної спадщини;

7.правоохорона – контроль за неухильним дотриманням конституції ізаконів, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності винних у їх порушеннях;

8.забезпечення реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина – створення найсприятливіших умов для реалізації субєктивни прав і свобод, а також ефективних засобів їх охорони, захисту і поновлення.

ПИТАННЯ 50 «СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА України»

Розрізняють вертикальну і горизонтальну структуру законодавства.

Вертикальна структура законодавства пов'язана з юридичною силою нормативно-правових актів, тобто з їхньою ієрархією.

За ієрархічною ознакою нормативні акти України можуть бути:

1) Конституцією України - Основним Законом держави, що має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України);

2) Законами України:

- конституційними, які вносять зміни і доповнення до Конституції України;

- органічними, які конкретизують Конституцію України, ЇЇ положення, визначають порядок організації та діяльність органів державної влади;

- звичайними, які можуть бути кодифікованими (Бюджетний кодекс, Земельний кодекс та інші) і некодифікованими (Закон України "Про оплату праці", Закон Украйни "Про відпустки" та інші), що регулюють інші важливі суспільні відносини;

- надзвичайними, які приймаються для врегулювання ситуацій, які наперед передбачити було неможливо, але врегулювання яких є нагальним;