Питання 1 Предмет ТДП та її роль в опануванні юридичними знаннями

Як і будь-яка інша наука, теорія держави і права має свій предмет і метод. Предмет науки (або навчальної дисципліни) -це коло питань, які вона вивчає (відповідає на питання "що?"). 

ТДП виробляє систему узагальнених знань про основні й загальні закономірності розвитку держави і права, про їх сутність, призначення, функціонування і розвиток.

Предмет ТДП певною мірою охоплює предмети практично всієї системи юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства.

Предметом ТДП є загальні і специфічні закономірності виникнення, функціонування і розвитку держави і права, що розглядаються як цілісні і взаємозумовлені соціальні інститути та пов’язані з ними суспільні відносини.

Зміст предмета ТДП не залишається незмінним – він перебуває в постійному розвитку, оскільки держава і право та пов’язані з ними суспільні відносини постійно розвиваються.

Теорія держави і права - методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями теорії держави і права. Так, модель правового статусу підозрюваного (галузь науки кримінального процесу) грунтується на загальнотеоретичній моделі правового статусу людини.

Теорія держави і права формує свої висновки в тісному зв'язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення. Це забезпечує цілісність наукових уявлень і єдність категоріального апарату в усіх юридичних науках. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки теорії держави і права - загальні для всієї юридичної науки.

У взаємовідносинах теорії держави і права і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Питання 2 Питання держави в концепції солідаризму

Ідеї солідаризму, оформлені в соціологічній доктрині О.Конта про суспільство як єдність цілого, набули значного поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. На противагу індивідуалізму і лібералізму прихильники солідаризму скептично ставилися до суб´єктивних прав як роз´єднуючих членів суспільства, що додають йому атомарного характеру. На відміну від соціалістів, які закликали до знищення буржуазії і революційного звільнення пролетаріату, вони вважали ці класи взаємозалежними і рівно необхідними.

З обґрунтуванням класової солідарності виступив на початку XX ст. теоретик конституціоналізму, професор з Бордо Леон Дюгі (1859—1928). У книгах «Держава, об´єктивне право і позитивний закон» (1901 p.), «Суспільство, особистість і держава» (1908 р.) та інших він обґрунтовував закономірність нерівності людей, поділу суспільства на класи, кожний з який виконує соціально необхідну функцію, чим і обумовлена соціальна солідарність. «Злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав Дюгі, — і я думаю, що ніяким чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».

Дюгі визнає необхідність права в промисловому суспільстві, прав і договорів синдикатів. Усвідомлений факт солідарності породжує соціальну норму, дисциплінуючу суспільство. Вона стоїть вище держави і позитивних законів, що лише служать її здійсненню. «Норма права покладає на всіх обов´язки не робити нічого, що суперечить суспільній солідарності, і робити все для розвитку цієї солідарності». Соціальна норма стане «органічним законом громадянського життя».

Отже, держава в її колишній формі, за Дюгі, зникне. її місце починає займати новий лад, «більш гнучкий, більш гуманний, більш захищаючий індивіда», з новою системою прав колективів і прав індивідів. В його основі два моменти: децентралізація, федералізм класів, організованих у синдикати; соціальна норма, за снована на факті взаємної залежності і солідарності. Те й інше буде обмежувати діяльність правлячих і зобов´язувати державу до позитивних дій. Сама держава стане системою публічних служб, що існують у суспільстві й обслуговують її.

Концепція «Корпоративної» держави Дюгі включала вимогу ліквідації парламентаризму, загального виборчого права і замі ни його прямим професійно-корпоративним представництвом в органах державної влади всіх професійних груп населення. Його ідеями скористалися італійські та німецькі фашисти, що значною мірою зумовило падіння авторитету дюгізма після другої світової війни.

ПИТАНЯ 3 дія нормативно-правових актів у просторі

Дія нормативно-правового акта - це обов’язковість або формальна можливість його здійснення. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту. Межі дії акта визначаються трьома параметрами: дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на власну територію в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією Автономної Республіки Крим.

Під територією держави розуміється її:

•  суходольний простір — земна територія;

•  водний простір — внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських миль;

•  повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

•  надра;

•  військові і торговельні судна у відкритому морі;

•  повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

•  космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

•  трубопроводи;

•  підводні кабелі і нафтові морські вишки;

•  території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв, якими наділяються дипломати і члени їх сімей. Є чимало випадків, коли політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни, ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Питання 4 Англо-американська правова сім’я

Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права — сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суддями в судовому прецеденті, який домінує як форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою практикою, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Географія поширення загального права англо-американського типу, крім Англії і країн Північної Америки - деякі держави різних континентів. Ступінь його впровадження в цих країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 p., затвердилося на початку XIV ст. і було доповнено у XV-XVIII століттях правом справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право є казуїстичним, складеним із типізованих прецедентів.

На територію Північної Америки (СІЛА) англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа, розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного устрою (Англія - монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності США в 1776 р. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту - судового та адміністративного.

ПИТАННЯ5.Доктрина держави загального добробуту

ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ термін, який узагальнено описує соціальну політику, що має на меті забезпечення надання низки таких основних послуг, як охорона здоров’я, належний рівень освіти, зазвичай безкоштовної завдяки державному фінансуванню. Іноді він довільно поширюється і на такі сфери, як соціальний захист, коли індивідам на законних підставах дозволяється робити значні внески для отримання прибутку. Термін увійшов у вжиток протягом 1940-х років – у той час, коли швидко зростала роль держави в цій сфері (особливо в Англії). Існування певної форми держави загального добробуту приймається більшістю сил усього політичного спектру, а докорінно заперечують її тільки прихильники доктрини свободи волі, лібертаріанці, для яких вона уособлює порушення прав тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування

Доктрина держави загального (соціального) добробуту і механізм регулювання зайнятості, який виступає активною формою соціального захисту, ґрунтується на принципах соціальної справедливості, а матеріальна підтримка поширюється на всіх осіб, які її потребують, а не лише на тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю. [4, с.154]

Підґрунтям підходу до регулювання зайнятості загалом і зайнятості молоді зокрема в рамках ідеології держави загального добробуту виступає постулат Дж. М.Кейнса щодо того, що соціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит, що як система забезпечується за допомогою тристоронніх угод (трипартизму) – участю у розробці та запровадженні програм соціального захисту представників роботодавців, працівників і держави (рис.1).

Кейнс стояв у витоків теорії глобального регулювання економіки, відповідно до якої держава покликана систематично і цілеспрямовано регулювати деякі найважливіші макроекономічні параметри – законодавчими чи адміністративними важелями впливати на компоненти сукупного попиту: на споживання, інвестиції і державні витрати.

Моделі держави загального добробуту

Незважаючи на спільні риси у формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна долала власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту залежно від власних національних особливостей і традицій. Найвідомішою є класифікація держав загального добробуту, яку розробив Г. Еспін-Андерсен за ознаками доступності, охоплення населення і ступенем перерозподілу доходів у системах соціального забезпечення й впливу певних політичних сил на цей процес. Досліджуючи країни, які входять до ОЕСР, він розрахував коефіцієнт заміщення заробітної плати гарантованими державою соціальними виплатами, коли працівник з якоїсь причини втрачає працездатність або вибуває з числа зайнятих (похилий вік, тимчасова непрацездатність, безробіття). За допомогою цього коефіцієнта країни ОЕСР було поділено на три групи з екстремальними показниками в англосаксонських і скандинавських країнах і середніми — у західноєвропейських (табл. 2).

Ще однією ознакою для класифікації було визначено політичні фактори, що найбільшою мірою вплинули на формування систем соціального захисту в історії цих країн: роль лівих сил в уряді, підтримка виборцями консервативних традицій і ступінь авторитарності влади. Ураховуючи ці політичні фактори, Г. Еспін-Андерсен виокремив три типи політичного устрою — ліберальний, консервативний і соціалістичний

Специфічною рисою ліберальної моделі є провідна роль, що надається адресній соціальній допомозі, тоді як обов'язковому соціальному страхуванню відводиться скромніше місце. Натомість держава активно сприяє всім формам приватного страхування. Ліберальну державу, за Г.Еспіним-Андерсеном, характеризує також відсутність впливу як лівих сил, так і консервативних, а також прибічників абсолютизації державної влади. США, Канада й Австралія добре вкладаються в цю класифікацію. Щодо інших держав, таких як Великобританія і Японія, низький ступінь заміщення заробітної плати виплатами по соціальному страхуванню не корелюється з іншими ознаками ліберального типу.

Консервативна модель надає соціальному страхуванню перевагу перед адресною соціальною допомогою в такий спосіб, що повністю відтворює розшарування населення за соціальним статусом і рівнем доходу. Отже, вертикальний перерозподіл доходів тут дуже незначний. Для історії країн цього типу характерні консервативні традиції й високий ступінь державного впливу. Італія, Франція, ФРН і меншою мірою Австрія відповідають цій моделі.

Держави, що належать до соціалістичної (або соціал-демократичної) моделі, розвинули найвсеосяжнішу систему перерозподілу доходів, яка пом'якшує розшарування суспільства за рівнем доходу, хоча повністю не усуває його. Заходи щодо регулювання ринку праці більшою мірою, ніж соціальні виплати, впливають на стан безробітних і тих, кому загрожує

безробіття. Політична система характеризується не лише значним впливом на уряд робітничого класу, а й здатністю політичних партій соціал-демократичної спрямованості формувати спілки з іншими групами, такими як селяни. Кореляція ступеня заміщення заробітної плати з політичною системою найбільша в Нідерландах, Данії, Швеції та Норвегії, однак цей зв'язок добре помітний і на прикладах Фінляндії та Бельгії.

Цілком очевидно, що наведена типологія певною мірою умовна, оскільки ґрунтується лише на показниках заміщення щодо пенсій, допомог по тимчасовій непрацездатності та безробіттю, а також досить-таки умоглядних висновках про історію формування політичного устрою. Не взято до уваги такі аспекти, як охорона здоров'я, матеріальна і соціальна допомога сім'ї, освіта, житлова політика та ін. Проте їх було б важко врахувати через відсутність відповідних статистичних даних і показників.

Отже, незважаючи на певні застереження, класифікація Г. Еспіна-Андерсена є найуспішнішою спробою кількісного аналізу різних моделей соціального захисту. Швеція, Німеччина і США вважаються найяскравішими представниками кожної з моделей, тому доцільно розглянути характерні риси системи соціального захисту кожної з цих країн.

ПИТАННЯ 6. Дія НПА по колу осіб.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Що таке всі особи ?

Усі особи:

•  громадяни держави;

•  іноземці;

•  особи без громадянства (апатриди);

•  особи з подвійним громадянством (біпатриди);

•  усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності.

Види законів у дії за колом осіб:

1.  Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2.  Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші — лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та ін.).

3.  Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом -- дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети (виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об'явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом користуються також службовці міжнародних організацій на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод.

ПИТАННЯ 7.СІМ’Я МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА.

Сім’я мусульманського права включає правові системи мусульманських країн, які сформувались на релігійних засадах ісламу. Основними джерелами мусульманського права є Коран, Суна, іджма та кійас. Коран — священна книга ісламу та всіх мусульман, яка складається із висловлювань Аллаха пророку Магомету. У Корані поруч із загальними духовними положеннями, проповідями та обрядами містяться також і приписи нормативно-юридичного характеру (наприклад, норми щодо шлюбно-сімейних взаємин, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності тощо). Суна — мусульманський священний переказ, який розповідає про життя пророка Магомета, описує його вчинки, поведінку та висловлювання, які повинні бути взірцем для мусульман у повсякденному житті. Суна є збірником розповідей, які були зафіксовані людьми, що близько знали пророка Магомета. Її норми вважаються такими, що мають божественне походження, а тому є непогрішимими та вічними. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює Коран і другою (після Корану) основою мусульманського права. Іджма — це згода, досягнута всім мусульманським співтовариством (знавцями ісламу та вченими-правознавцями) про обов’язки правовірного. Вона коментує та доповнює Коран і Суну : та заповнює прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосувачі, утому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Отже, норми, які сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі іджми, становлять другу групу норм мумусульманського права, що тісно взаємопов’язана з першою групою — приписами Корану та Суни. Кійас — джерело мусульманського права, що тлумачить Коран і Суну з використанням особливого методу — судження за аналогією. Його сутність полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й Суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано - ВИЩИМ мусульманським духівництвом. У країнах сім’ї Мусульманського права державна нормотворчість також є джерелом права, однак вона розвивається переважно на основі мусульманської правової доктрини.

Можна виділити загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права:

1)    головним творцем права є Аллах, а не суспільство чи держава. У зв’язку з цим юридичні приписи вважаються наданими раз і назавжди, в них необхідно вірити і суворо дотримуватись;

2)    основними джерелами права є релігійно-етичні норми та цінності, які містяться у священних книгах (Корані та Суні);

3)    особливе місце в системі джерел права належить іджмі — погодженій праці вчених юристів-теологів, що конкретизує та тлумачить Коран і Суну;

4)    нормативно-правові акти держави мають другорядне значення;

5)    пріоритет обов’язків правомірних мусульман перед Аллахом над їх правами.

Необхідно відзначити, що, крім зазначених спільних рис, правові системи різних мусульманських країн мають також і суттєві відмінності в структурі права, правових установах, правовій культурі, ефективності Правового регулювання тощо. У XX ст. на розвиток права мусульманських країн почали активно впливати правові системи романо-германського та англосаксонського права. Раціоналістично налаштовані правознавці мусульманських держав уважно вивчають правові системи та досвід провідних країн романо-германської та англосаксонської правових сімей та послідовно вдосконалюють власні національні системи права. В останні десятиліття в країнах мусульманського права здійснюється систематизація законодавства, розробляються і приймаються кодекси та інші продукти діяльності держави, вдосконалюється організація та діяльність судів.

Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн. Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах підкреслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » -відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін. Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;

• взаємостосунки між людьми;

• зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати істворював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 pp.)', який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми.

Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри. У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності. Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню. Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань. Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:

1) «владні норми» — система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративне- правових (у тому числі фінансових) відносин;

2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;

3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від 'їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами. У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами. «Владні норми» (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов'язків. Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі) містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду. Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох «світів» — «світу ісламу» і «світу війни». Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на «світ ісламу» і грунтується на «мусульманській солідарності», яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або «невірними», які виступають проти мусульман.

В основу Маджалі були покладені праці представників ханіфітської школи мусульманського права Ібн Нуджайма і Абу Саїда аль-Хадемі, тлумачення яких було офіційним в Османській імперії з XVI ст. Маджалі діяв у ряді арабських країн до середини XIX ст., ay Лівані, Йорданії, Кувейті окремі його статті застосовуються й нині..

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший — в особистому і сімейному праві, менший — у кримінальному і фіскальному.

ПИТАННЯ 8. Основні ідеї марксистського вчення про державу.

Історико-матеріалістична (марксистська) теорія Питанням походження держави і права в їх єдності присвячено одне з основних творів марксизму - працяФ. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави", у зв'язку з дослідженнями Льюїса Г. Моргана (1884). Багато в чому заснована на матеріалі роботи Фрідріха Енгельса, існує і відома лекція В.І. Леніна "Про державу", прочитана в 1919 р., в якій він писав, що "держава жодним чином не представляє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству". Держава є продукт суспільства на певному ступені розвитку ...". 

Виникаючи з потреб суспільства, держава спочатку прагне забезпечити громадські інтереси (наприклад, на Сході - зрошення великих площ землі) і захист від зовнішніх ворогів. У міру появи і накопичення приватної власності, майнового розшарування суспільства на класи і розвитку класових протиріч держава стала пристосовуватися для забезпечення інтересів економічно пануючого меншини по відношенню до залежного і експлуатуються більшості. За марксистської теорії безпосередньою підставою появи держави, що визначає його класову сутність, є певна соціально-класова структура суспільства, а саме існуючі різні класи і їхні стосунки: антагоністичні і неантагоністичні суперечності, співробітництво, боротьба за вплив або нейтралітет. 

Марксистське вчення про державу і право містить наступні основні положення: 

1) Держава і право - завжди класові за своєю сутністю явища, а тому є тільки в класовому суспільстві. 

2) Вони виникають з поділом суспільства на класи як об'єктивно необхідний результат їхньої боротьби і суспільного поділу праці. Розвиток держави і права обумовлюється, в кінцевому рахунку, виробничими відносинами: держава і право, володіючи відносною самостійністю, має зворотну дію на всі сфери суспільства. 

Держава і право - знаряддя класового панування, вони здійснюють, підтримують, охороняють всю систему цього панування. Представляючи волю й інтереси панівних класів, держава і право в своїх функціях акумулюють, формують і реалізують головним чином волю і інтереси цих класів. Зміна держави і права не змінює їх сутності. Зі зміною типів класового суспільства змінюється тип держави і права. Із зникненням класів у рамках комуністичної формації держава і право відмирають. Слід зауважити, що тільки остання обставина не знайшло свого історичного підтвердження, можливо, в силу того, що до теперішнього часу після свого виникнення класи не зникали ні в одному суспільстві жодної країни у світі.

Итак, государство никоим образом не представляет собой силы, извне навязанной обществу. Государство не есть также "действительность нравственной идеи", "образ и действительность разума", как утверждает Гегель 183. Государство есть продукт общества на известной ступени развития; государство есть признание, что это общество запуталось в неразрешимое противоречие с самим собой, раскололось на непримиримые противоположности, избавиться от которых оно бессильно. А чтобы эти противоположности, классы с противоречивыми экономическими интересами, не пожрали друг друга и общество в бесплодной борьбе, для этого стала необходимой сила, стоящая, по-видимому, над обществом, сила, которая бы умеряла столкновение, держала его в границах "порядка". И эта сила, происшедшая из общества, но ставящая себя над ним, все более и более отчуждающая себя от него, есть государство. По сравнению со старой родовой организацией государство отличается, во-первых, разделением подданных государства по территориальным делениям.(ф.Єнгельс)

Кроме того, в большинстве известных в истории государств предоставляемые гражданам права соразмеряются с их имущественным положением, и этим прямо заявляется, что государство - это организация имущего класса для защиты его от неимущего. Так было уже в Афинах и Риме с их делением на имущественные категории. Так было и в средневековом феодальном государстве, где степень политического влияния определялась размерами землевладения. Это находит выражение и в избирательном цензе современных представительных государств. Однако это политическое признание различий в имущественном положении отнюдь не существенно. Напротив, оно характеризует низшую ступень государственного развития. Высшая форма государства, демократическая республика, становящаяся в наших современных общественных условиях все более и более неизбежной необходимостью и представляющая собой форму государства, в которой только и может быть доведена до конца последняя решительная борьба между пролетариатом и буржуазией,- эта демократическая республика официально ничего не знает о различиях по богатству. При ней богатство пользуется своей властью косвенно, но зато тем вернее с одной стороны, в форме прямого подкупа чиновников - классическим образцом является Америка,- с другой стороны, в форме союза между правительством и биржей, который осуществляется тем легче, чем больше возрастают государственные долги и чем больше акционерные общества сосредоточивают в своих руках не только транспорт, но и самое производство и делают своим средоточием ту же биржу. Ярким примером этого, кроме Америки, служит новейшая Французская республика, и даже добропорядочная Швейцария внесла свою лепту на этом поприще. Но что для этого братского союза правительства и биржи совсем не требуется демократической республики, доказывает, кроме Англии, новая Германская импе рия, где нельзя сказать, кого выше вознесло всеобщее избирательное право" Бисмарка или Блейхрђдера. Наконец, имущий класс господствует непосредственно при помощи всеобщего избирательного права До тех пор пока угнетенный класс - в данном случае, следовательно, пролетариат - еще не созрел для освобождения самого себя, он будет в большинстве своем признавать существующий общественный порядок единственно возможным и политически будет идти в хвосте класса капиталистов, составлять его крайнее левое крыло. Но, по мере того как он созревает для своего самоосвобождения, он конституируется в собственную партию, избирает своих собственных представителей, а не представителей капиталистов Всеобщее избирательное право - показатель зрелости рабочего класса. Дать больше оно не может и никогда не даст в теперешнем государстве; но и этого достаточно. В тот день, когда термометр всеобщего избирательного права будет показывать точку кипения у рабочих, они, как и капиталисты, будут знать, что делать. Итак, государство существует не извечно. Были общества, которые обходились без него, которые понятия не имели о государстве и государственной власти. На определенной ступени экономического развития, которая необходимо связана была с расколом общества на классы, государство стало в силу этого раскола необходимостью. Мы приближаемся теперь быстрыми шагами к такой ступени развития производства, на которой существование этих классов не только перестало быть необходимостью, но становится прямой помехой производству. Классы исчезнут так же неизбежно, как неизбежно они в прошлом возникли. С исчезновением классов исчезнет неизбежно государство. Общество, которое по-новому организует производство на основе свободной и равной ассоциации производителей, отправит всю государственную машину туда, где ей будет тогда настоящее место: в музей древностей, рядом с прялкой и с бронзовым топором.

А теперь в заключение - суждение Моргана о цивилизации: "С наступлением цивилизации рост богатства стал столь огромным, его формы такими разнообразными, его применение таким обширным, а управление им в интересах собственников таким умелым, что это богатство сделалось неодолимой силой, противостоящей народу Человеческий ум стоит в замешательстве и смятении перед своим собственным творением. Но все же настанет время, когда человеческий разум окрепнет для господства над богатством, когда он установит как отношение государства к собственности, которую оно охраняет, так и границы прав собственников. Интересы общества безусловно выше интересов отдельных лиц, и между ними следует создать справедливые и гармонические отношения. Одна лишь погоня за богатством не есть конечное назначение человечества, если только прогресс останется законом для будущего, каким он был для прошлого Время, прошедшее с наступления цивилизации,- это ничтожная доля времени, прожитого человечеством, ничтожная доля времени, которое ему еще предстоит прожить. Завершение исторического поприща, единственной конечной целью которого является богатство, угрожает нам гибелью общества, ибо такое поприще содержит элементы своего собственного уничтожения. Демократия в управлении, братство внутри общества, равенство прав, всеобщее образование освятят следующую, высшую ступень общества, к которой непрерывно стремятся опыт, разум и наука. Оно будет возрождением - но в высшей форме - свободы, равенства и братства древних родов" (Морган, "Древнее общество", стр. 552) [См. также Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд., т. 45, с. 269. Ред.].

ПИТАННЯ 9 «ПОНЯТТЯ І ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ ПРАВА»

Реалізація норм права - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя - у суспільні відносини, поведінку громадян - волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах

Реалізація загальних установлень

- це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає "дух" права, а не його "літеру".

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами

- це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків - без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

— активна - припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

— пасивна - припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

- це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу "Правовідносини. Юридичні факти").

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

- індивідуальна;

- колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня (без участі держави)

Складна, опосередкована (за участю держави)

- додержання - виконання - використання- застосування(форми реалізації права)

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання

- полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Виконання

- полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).

Припускає активну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Використання

- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

ПИТАННЯ 10 «СІМ’Я ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА»(традиційного права)

Ці системи сформувалися на основі норм-звичаїв, які склалися природним шляхом, а також правових норм, що запозичилися у колоніальних держав. Цю групу складають правові системи країн, що розвиваються (Африки, Мадагаскару).

Серед ознак даної правової сім'ї виділяють певні особливості:

1. Домінуюче місце у системі джерел права-звичаїв і традицій, що мають, як правило, неписаний характер.

2. Звичаї і традиції являють собою синтез норм, міфів, моральних вимог, що склалися природним шляхом і визнані державою.

3. Звичаї і традиції регулюють в першу чергу відносини груп чи спільнот, а не окремих індивідів.

4. Нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча у наш час їх питома вага зростає і зростає.

5. Правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права.

6. Юридична доктрина не відіграє суттєвої ролі в юридичному житті даних суспільств.

Стан сучасного права країн Африки визначається специфікою розвитку цього регіону. Внаслідок цього їх правові системи тривалий час формувалися шляхом взаємовпливу традиційного, звичаєвого та західного права.

Протягом багатьох сотень років життя мешканців Африки регулювалося звичаями. Їх виконання було традиційно добровільним. Взагалі, територія Африки характеризується великим різноманіттям звичаїв і традицій. У межах одного району відмінності між звичаями різних племен, як правило, було незначними. Але у різних регіонах відмінності вже могли бути досить великими. Так, були племена як з монархічними, так і з демократичними режимами. Родина існувала як і у матріархальному, так і в патріархальному вигляді. Але всі племена мали багато спільного у тому, що стосувалося принципів, звичаєвої техніки, механізмів реалізації.

Великий вплив на розвиток права Африки справило поширення християнства та ісламу. І хоча за традицією звичаї продовжували існувати, сила їх значно зменшувалися.

Християнство поширювалося у два етапи. Перший — в IV ст., коли християнською стала Ефіопія. Наступне просування християнства стало можливим лише у XIX ст. І сьогодні серед африканців — 30 відсотків християн.

Поширення ісламу почалося у XI ст. (Західна Африка). У XIV—XV ст. іслам почав завойовувати позиції на узбережжі Індійського океану в Сомалі. Зараз близько 35 відсотків африканців — мусульмани.

Істотно, що ці релігії мали відповідний вплив і на розвиток правових інститутів. Християнство сприяло рецепції континентального права та загального права, іслам — мусульманського права.

Протягом XIX ст. територія всієї Африки була повністю колонізована. Насамперед Англією, Іспанією, Бельгією, Португалією та Францією. Кожна країна-колонізатор проводила свою політику асиміляції населення та впровадження свого права. Для застосування нових правових норм традиційне звичаєве право було непридатним. Тому майже у всіх африканських країнах поряд із традиційними органами розгляду спорів були створені суди європейського типу.

У сфері кримінального права з самого початку були заборонені найбільш варварські види покарань. З 1946 р. у майже всій французькій Західній Африці почали застосовувати французький кримінальний кодекс. У сфері кримінального права почали діяти також і суди. Орієнтація на французьке право була насамперед у таких країнах, як Нігерія, Гана, Гамбія.

Одночасно в англійській Західній Африці були запроваджені кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси. Звичаєве право у багатьох регіонах та місцевостях було зведено до меж лише приватного права.

Португальські традиції були поширені в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо Верде (колишні Острови Зеленого мису).

Незважаючи на те, що нове право запроваджувалося на зразок країн-метрополій, застосування його, як правило, було обмеженим відповідними спеціальними декретами щодо режиму тих чи інших територій. Це стосується і французьких, і англійських, і португальських володінь, а також і Бельгійського Конго, де застосовувався спеціальний Цивільний кодекс.

В Африці на різних територіях існував різний правовий режим. Так, у Західній Африці, Північній Родезії (Замбії), Н'ясаленді (Малаві), Британському Сомалі застосовувалося загальне право, право справедливості, статути загального характеру. Вони стали чинними у різні часи: 1874 р. — щодо Золотого Берега (Гани); 1880 р. — щодо Сієра Леоне; 1888 р. — щодо Гамбії; 1900 р. — щодо Сомалі; 1902 р. — щодо Н'ясаленду; 1911 р. — щодо Північної Родезії. У Східній Африці застосовувалося право Британської Індії. На південь від Замбезі застосовувалося романо-германське право. Це стосувалося Мису Доброї Надії, Південної Родезії, Бечуаналенду (Ботсвани), Басутоленду (Лесото), Трансваля, Свазіленду. Мусульманське право поширене у Судані, Лівії, Мавританії. Його компоненти є у всіх країнах, які знаходяться на узбережжі Середземного моря.

Застосування права метрополій у різних країнах Африки мало досить специфічний характер. Оригінальні правові норми часто зазнавали серйозних змін. Деякі, в разі необхідності, у процесі застосування місцевими адміністраціями та судами взагалі виключалися. Відмінності між правовими системами країн поглиблювалися.

Здобуття країнами Африки незалежності у XX ст. не уповільнило впровадження західного права. Навпаки, нові уряди підтвердили дійсність усіх попередніх законів. Особливо у сфері приватного права.

Досить суттєві зміни відбулися у сфері публічного права. Так, у більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася неприйнятою. Внаслідок цього з'явилися диктаторські форми у вигляді президентських режимів, які були більш привабливими та природними для еліт цих країн. Але таку ситуацію спеціалісти вважають тимчасовою.

У сфері приватного права зміни не такі суттєві. Одночасно йдуть процеси реабілітації звичаю і цінностей звичаєвого права та відмови від тих інститутів і норм, які затримують розвиток суспільства.

У зв'язку з тим, що у період колоніалізму звичаєве право зазнавало утисків, у багатьох країнах після отримання незалежності популярними стали рухи щодо збереження та навіть кодифікації цих норм. Так, на Мадагаскарі у 1957 р. було прийнято рішення про кодифікацію звичаїв. Те ж саме було зроблене у Танганьїці, Сенегалі. У Нігерії були розпочаті роботи щодо компіляції норм звичаєвого права.

Одночасно в Школі східних та африканських досліджень при Лондонському університеті були підготовлені великі збірки норм звичаєвого права. А саме: звичаєве право та право спадкування Кенії; шлюбне, спадкове, право зобов'язань та речове право Малаві, шлюбне право Ботсвани тощо.

Сучасний політичний розвиток країн Африки обумовлює досить складні проблеми трансформації права та правових систем цього континенту.

Особливе місце у групі правових систем займає Далекосхідна система. Її формують правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Перевага надається загальносоціальним нормам як взірця поведінки — нормам моралі, нормам-звичаям, нормам-традиціям. Ними обумовлюються як закони, так і судові рішення. Сьогодні держави цього регіону активно запозичують правові інновації країн європейського і американського континентів. Основним акцентом у правових системах далекосхідних країн є компроміс, якого досягають без застосування закону. Ефекттивним засобом вирішення конфлікту чи подолання соціального зла є кримінальне право. У питанні про співвідношення прав і обов'язків особи пріоритет надається обов'язкам.

Складні процеси соціального життя, науково-технічних революцій, загальнопланетний рух до свободи спричинюють зближення правових сімей. Виникли варіації правових сімей, що містять риси і романо-германського, і загального права, і шотландського права, і права Філіппін та ін. Якщо в Англії, США й інших країнах загального права посилилась роль закону, загальних норм кодифікації, то у країнах Континентальної Європи тенденція формування більш абстрактних норм викликала до життя закономірну, за логікою юридичних систем, зустрічну тенденцію: посилення ролі судових органів у процесі юридичного регулювання, розвиток їх індивідуально-правової, творчої діяльності. Ще більш знаменним фактом є вироблення в ході правової європейської інтеграції (зокрема, Судом європейських спільнот) положень і конструкцій, що об'єднають, здавалося б , несумісні — якісно різні — положення континентального права і загального прецедентного права. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах чітко визначилося значення для правових систем їх загальноцивілізованої, загальнокультурної основи, глобальних процесів інтеграції і утворення свободи.

У всіх правових системах сучасності визначальним фактором, що відображає загальноцивілізовану і загальнокультурну основу, є єдині загальнолюдські начала, права людини.

ПИТАННЯ 11 «ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ РОЛЬ У КОНЦЕПЦІЯХ ПЛЮРАЛІСТИЧНОЇ ТА ЕЛІТАРНОЇ ДЕМОКРАТІЇ»

Загальним у концепціях плюралістичної демократії є положення про те, що держава тоді є демократичною, коли в здійсненні влади беруть участь безліч організацій чи автономних груп, що. представляють різні соціальні інтереси.

Англійський соціолог і видатний діяч лейбористської партії Гарольд Ласкі (1893—1950) у своїх роботах «Свобода в сучасній державі» (1930 p.), «Парламентське управління в Англії» (1938 p.), «Віра, розум і цивілізація» (1944 р.) сформулював поняття «плюралістична теорія держави», «політичний плюралізм», що стали загальноприйнятими.

Відповідно до вчення Ласкі, в історично сформованих державах влада піддавалася бюрократизації і перетворилася в централізовану ієрархічну систему управління, що обслуговує приватних власників. Таку державу він називав моністичною. Представницькі установи (парламент і органи місцевого самоврядування) принципово справи не змінюють, оскільки вони включені в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії, писав Ласкі, виборчі права робітників мають декларативний, формальний характер: «Громадяни безсилі перед лицем ефективно діючої централізованої влади». Його загальний висновок: «Капіталізм несумісний з свободою».

Ідеалом Ласкі є новий суспільний лад — промислова демократія. При збереженні приватної власності усі функції управління в майбутнім суспільстві будуть передані колективам трудящих. Прийде «плюралістична держава» із системою установ, побудованих за територіальним принципом (по горизонталі) і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) — виробничих асоціацій, профспілок, об´єднань діячів культури, незалежної церкви. Таким чином, відбудеться дисперсія (розсіювання) державного суверенітету, розосередження політичної влади по численних об´єднаннях, що представляють різні професійні і соціальні інтереси. Збільшення числа центрів влади відобразить федеративну природу суспільства, його диференційовану соціальну структуру, стане мирним переходом до про мислової демократії.

Близькою до концепції плюралістичної демократії була теорія інституціоналізму. її основоположник — професор -і декан факультету права в Тулузі Моріс Оріу (1856—1929), представник науки державного й адміністративного права Франції. У роботі «Основи публічного права» (1910 р.) споконвічну проблему протилежності інтересів індивіда і держави Оріу витлумачив у дусі християнського колективізму. Він розглядав державу як об´єктивно існуючий соціальний інститут, що характеризується тривалістю і стабільністю. Концептуальною основою теорії інституціоналізму була ідея рівноваги, покладена Монтеск´є в основу своєї теорії поділу влади. Суть її — у динамічній рівновазі між «сталим правом» і новим правом, що виходить від публічної влади, у підпорядкуванні «урядових джерел права» конституції. До числа інститутів Оріу відносив не тільки державу, але і сукупність великого числа інститутів у суспільстві. їх він поділяв на два типи: корпоративні (держава, профспілки, церква, торгові товариства, асоціації, сім´я) і речові (правові норми). Перші інкорпоровані в соціальні колективи, другі не мають власної організації і можуть застосовуватися в рамках будь-яких об´єднань. Основну увагу Оріу приділяє корпоративним інститутам, які володіють загальними рисами, певною направляючою ідеєю, організацією влади і сукупністю норм, що регулюють внутрішній розпорядок. Тут колективні сили самі організуються «на зразок особистості й уможливлюють управління ними... у напрямку справедливості». У цьому, власне, і проявляється секрет «персоніфікації соціальних інститутів». Які б різні і протилежні не були устремління соціальних колективів, суспільство залишається інтегрованим у єдину систему економічної і політичної рівноваги. Для ліберального режиму важливо, писав Оріу, щоб підприємництво індивідів у економічному виробництві залишалося на першому місці, а підприємництво соціальних груп, у тому числі і держави, було відсунуто на задній план. «У динамічній концепції соціального життя це означає, що зусилля індивідів є дією, тоді як зусилля груп — протидією, покликаною урівноважити дії індивідів».

Таким чином, теорія інститутів відводила соціальним групам роль механізмів, що забезпечують згуртування суспільства в націю-державу, підтримують ринкову економіку в стані стійкої рівноваги. Оріу розглядав корпоративні інститути як інструменти зміцнення капіталістичного ладу, де держава повинна стати службою ліберального порядку. Задача держави — направляти і контролювати економічне життя суспільства, залишаючись водночас загальнонаціональним інститутом, як «інститут інститутів», «перший серед рівних».

Післявоєнне демократичне суспільство один з видатних філософів XX століття Карл Поппер(1902—1994) назвав «відкритим суспільством», суспільством «рівних можливостей».

К. Поппер різко критикував марксистську модель держави. її недолік він вбачав насамперед у недооцінці фундаментальної ролі свободи для демократії, політичної влади, перебільшенні значення економічної влади. На думку філософа, свобода — «базис всіх інших сторін соціальної системи». Свобода в демократії — це насамперед «право народу оцінювати і відстороняти свій уряд, ... єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе проти зловживання політичною силою. Демократія — це контроль за правителями з боку управляємих». Вона і єдиний засіб контролю за економічною владою. Філософ застерігав від небезпеки безконтрольного зростання влади держави, державного планування, противагою чого вважав демократичні інститути, які гарантують свободи. Поступова і поетапна соціальна інженерія у відкритому суспільстві — гарантія проти спроб конструювання тоталітарної системи.

Різновидами плюралістичної демократії вважаються: корпоративна демократія (об´єднання інтересів органів місцевої влади, акціонерних товариств, профспілок),партисипітарна демократія (демократія реальної участі найширших верств населення у здійсненні влади), концепції яких вивчаються в курсі політології.

Ця теорія частіше за все іменується груповим підходом до вивчення політики, а також теорією «груп тиску», «зацікавлених груп», які певною мірою розширюють і доповнюють інституціональні рамки «класового підходу» і «елітарного підходу».

Родоначальником теорії «зацікавлених груп» став А. Бентлі (1870-1957), автор роботи «Процес здійснення урядової влади: вивчення суспільного тиску» (1908). Головною його тезою стало твердження про те, що діяльність людей завжди обумовлена їх інтересами і направлена, по суті справи, на забезпечення цих інтересів.

Таким чином всі феномени державного управління можна представити як феномени (і результати) впливу «груп, що тиснуть одна на одну і виділяють нові групи і групові уявлення (органи або установи урядової влади) для посередництва в забезпеченні суспільної згоди». Деспотизм і демократія – усього лише різні способи представництва інтересів.

Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає в трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються із середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії - X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер - вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно поєднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до того, що: у сучасному суспільстві діють не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

ПИТАННЯ 12 «ПОНЯТТЯ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА»

Застосування норм права істотно відрізняється від його додержання, виконання і використання і є особливою формою реалізації норм права.

Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер, тобто воно є одним з видів державної діяльності і здійснюється від імені держави чи уповноважених нею суб’єктів. Тому його результати є обов’язковими для всіх адресатів.

Застосування норм права – це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи їх посадовими особами, тобто коли реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків неможлива без здійснення державно-владних повноважень.

Індивіди (фізичні особи) не можуть бути суб’єктами застосування норм права.

Застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багато стадійність цього процесу.

Процес застосування норм права завершується виданням правозастосовного акта(акта застосування норми права), в якому фіксуються індивідуальні правові приписи щодо вирішення конкретної справи.

Розрізняють дві форми застосування норм права:

• Оперативно-виконавчу(рішення,накази);

• Правоохоронну(рішення, вироки, постанови).

ПИТАННЯ 13 « ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, СТРУКТУРА»

Поняття "громадянське суспільство" своїм корінням зобов'язане ідеї "полісу" Аристотеля, "societas civilis" (громадянське суспільство) Цицерона та природному праву.

Проте слід пам'ятати, що мислителі того часу по суті розуміли під поняттям громадянського суспільства політичну державу, яка поєднувала найважливіші сфери суспільства: сім'ю, релігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Ці сфери були тісно пов'язані з державою, з якою вони становили єдине ціле.

Інакше кажучи, в античності, а особливо за феодалізму, усі найважливіші інститути суспільного життя — власність, сім'я, стани, корпорації — набули статусу елементів державного життя.

Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, І. Кант користувалися словами "громадянське суспільство" і "держава" як синонімами.

Водночас перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався визріванням громадянського суспільства та відокремленням його від держави. Поступово формувалося переконання в тому, що надмірно розширена держава стримує розвиток особистості та заважає її вільному волевиявленню. Тема протистояння громадянського суспільства й держави висвітлювалася в працях Т. Спенса, X. Ходжскіна, Ж. Сійєса й особливо в програмному документі Великої Французької революції — Декларації прав людини і громадянина.

Принципово новими положеннями збагатив розгляд проблеми громадянського суспільства німецький мислитель Г.Гегель, згідно якому:

• громадянське суспільство є сукупністю індивідів, що задовольняють за допомогою праці свої повсякденні потреби;

• основою громадянського суспільства є приватна власність;

• рушійною силою історичного прогресу є не громадянське суспільство, а держава, яка захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує загальність інтересів;

• громадянське суспільство та індивід підпорядковані державі, бо саме воно інтегрує окремих індивідів і їх групи в органічну цілісність;

• небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що воно поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їх права і свободи.

 К.Маркс вказав на обмеженість концепції Гегеля про взаємостосунки громадянського суспільства і держави. Полемізуючи з Гегелем, він не протиставляв державу громадянському суспільству, але доводив, що державна влада не повинна нав'язувати свою волю останньому. Держава, здійснюючи владні функції, повинна спиратися на потреби та інтереси громадянського суспільства, розумно виражати і захищати їх, шукати варіанти зближення, подолання виникаючих суперечностей. Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

У сучасному розумінні громадянське суспільство — це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.

Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функції громадянського суспільства.

У розвиненому громадянському суспільстві, яке характеризується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать політичні партії, громадські організації, об'єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять структуру громадянського суспільства.

 Головні ознаки громадянського суспільства:

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• демократія і плюралізм в політичній сфері;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода слова і засобів масової інформації.

Структура громадянського суспільства.

• перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;

• другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;

• третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

ПИТАННЯ 14 « ШЛЯХИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ В ТЕОРІЇ КОНВЕРГЕНЦІЇ.

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.).

Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, засновані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, А.Д.Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної правової держави.

ПИТАННЯ 15 « ВИМОГИ ПРАВИЛЬНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА»

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.

2. Обгрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

ПИТАННЯ 16 «ДЕРЖАВА І ПРАВО»

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики.

Основні атрибути держави:

" територія;

" населення;

" громадська влада;

" суверенітет - незалежне від будь яких сил, обставин та осіб верховенство держави, її незалежність у внутрішніх та зовнішніх справах;

" монополія на легальне використання сили;

" виключне право на видання законів;

" загальність;

" право на збирання податків та зборів з населення.

Держава і право - найважливіші фактори суспільної еволюції,неодмінні супутники сучасного суспільства. Теорія держави і права --складова частина суспільствознавства, ідейна основа практичної юриспруденції. 

Діяльність держави, прийняття та реалізація законів, забезпечення прав громадян, підтримання громадського порядку тісно пов'язані з положеннямиполітико-правової теорії.

Право, як і держава, належить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складних суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства,ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується однією з яких-небудь ознакою або значенням. Право, писав один з них (Павло),вживається в кількох сенсах. По-перше, право означає те, що  «Завжди є справедливим і добрим», - таке природне право. У іншому сенсі право - це те, що «корисно всім або багатьом в будь-якій державі, як цивільне право ».

У міру розвитку суспільства і держави у людей, природно, мінялосяі уявлення про право. З'явилася безліч різних правових ідей,теорій і суджень, однак споконвічні основи, закладені римськими юристами,особливо в такій галузі права, як цивільне (цивільне), хоча і в «Модернізованому» вигляді, але збереглося.

Держава є продукт розвитку суспільства, продукт непримиренності класових протиріч. Держава з'являється там, тоді, коли і оскільки класові протиріччя об'єктивно не можуть бути примирені, коли суспільство ділиться на експлуататорів і експлуатованих. 

Скрізь і завжди разом із зростанням і зміцненням цього поділу виникає і розвивається особливий інститут-держава, яка жодним чином не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству.

Держава єпродукт суспільства на певній стадії розвитку; держава є визнання,що це суспільство заплуталося в нерозв'язних суперечностях, розкололося на непримиренні протилежності, позбутися яких воно безсиле. Потрібна була сила, яка б стримувала зіткнення, тримала суспільство в межах  «Порядку». І ця сила, що сталася з товариства, що ставить себе над ними, все більше і більше відчужуються від нього, є держава.

Виникнення держави - це пристосування суспільства до нових умов, яке не усуває того, що відбулося у виробництві (тобто в економіці), а навпаки, служить тому, щоб нові економічні відносини приватної власності збереглися, підтримувалися, розвивалися. 

Економічні відносини - базис, причина всіх трансформацій, що протікають в надбудові, до якої належить і держава.

Держава є особлива організація політичних сил, що знаходяться увлади. Держава відрізняється від родоплемінної організації наступними ознаками. По-перше, публічною владою, не збігається з усім населенням, відокремленої від нього. Особливість публічної влади в державі полягає в тому, що вона належить лише економічно державі класу, що є політичною, класовою владою. Ця публічна влада спирається на особливі загони озброєних людей --спочатку на дружини монарха, а в подальшому - армію, поліцію, в'язниці та інші примусові установи; нарешті, на чиновників, спеціально зайнятих управлінням людьми, підпорядкуванням останніх волі економічно пануючого класу.

Серед усіх тлумачень терміна «право» для теорії держави та права доцільно виділити такі його значення, як :

а) можливість певної поведінки суб’єкта суспільних відносин (суб’єктивне право)

б) система правових норм, що регулюють суспільні відносини.

Право – це система сформульованих або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки загального характеру,реалізація яих забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу.

Право пов’язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політикою, економікою, релігією, культурою суспільства, особливостями його історичного розвитку тощо.

Причому право, з одного боку, формується під дією цих та інших факторів, а з іншого – впливає на них, впорядковує (врегульовує) політичні, економічну, релігійні та ін.. відносини.

ПИТАННЯ 17 « ПОНЯТТЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ СТРУКТУРА»

Правова система — це цілісна сукупність всіх існуючих в країні правових явищ, які взаємодіють між собою на горизонтальному і вертикальному рівнях, створюють в межах цілого певні взаємозв’язані обєднання – підсистеми.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конк ретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, осо би без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

• зв'язки між названими елементами, що визначають резуль тат їх взаємодії — законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1) інституційну — суб'єктний склад (суб'єкти права) як та кий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4) функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок — обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

Внутрішній склад правової системи включає:

1.статичні компоненти:

а)соціально-правова підсистема

б)підсистемав правових регуляторів(норми права, правові прецеденти, правові звичаї,правопорядок, юридичні факти, правові відносини)

в)підсистема правосвідомості (правові почуття , емоції, оцінки, правові знання, уміння і навики, воля і мотиви правомірної поведінки, правові принципи , теорії, концепції, доктрини, соціально-правова думка).

Г) підсистема засобів інформації щодо правових регуляторів(правові документи нормативного і індивідуально-правового характеру, юридична наукова і навчально-методична література, безпосередня вербальна поведінка, конклюдентні діяння)

д)підсистема суб’єктів права (фіз. Юр. Особи, соціальні організації, народ, нації, нац.. меншини, племена, касти і т.д.)

е) підсистема зв’язків і відносин елементів і підсистем між собою

2.Динамічні компоненти – різного роду правові процеси і процедури, правові діяльність і поведінка (правотворчість, правозастосування, право реалізація, правомірна поведінка, розгляд юридичних справ, слідство і дізнання, юридична наукова і навчальна діяльність, профілактика правопорушень).

Зовнішню структуру правової системи складають її структурні, функціональні причинно-наслідкові та інші зв’язки і відносини з соціальним середовищем у межах країни і ззовні її, які можуть бути конкретизовані через інтерпретацію соціального середовища як комплексу, що складається з політичної, економічної, державної, духовної, соціальної( у вузькому розумінні), природної і техніко-технологічної систем країни і інших соціумів(співтовариств).

ПИТАННЯ 18 « СУБЄКТИ І СТАДІЇ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА»

Суб’єктами застосування норм права є :

• Органи державної влади та управління;

• Судові органи;

• Контрольно-наглядові органи.

Акт застосування права — це індивідуальний правовий акт державновладного характеру, прийнятий компетентним органом у встановленій законодавством формі, з конкретної справи, стосовно конкретного суб'єкта, і підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов'язки. Акти застосування права поділяються за наступними критеріями:

1. За суб'єктами прийняття: правозастосувальні акти органів державної влади та управління, правозастосувальні акти судових органів, правозастосувальні акти контрольно-наглядових органів тощо.

2. За галуззю права: цивільно-правові, кримінально-правові та ін. акти застосування права.

3. За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.

4. За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі.

5. За юридичними наслідками: правоконстатуючі, правовстановлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. Можливі також інші критерії поділу актів застосування права.

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи особи, уповноваженої застосовувати правові норми, а також за вказівкою вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до п'яти.

Першою стадією процесу застосування правової норми є встановлення та аналіз фактичних обставин справи, що потребує застосування правової норми. На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

• його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;

• порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним законодавством;

• знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною об'єктивною істиною;

Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:

• фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких юридичні норми пов'язують виникнення юридичних наслідків;

• дані, що характеризують правовий статус суб'єктів, що стосуються розгляду даної справи;

• причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб'єктів за цих обставин.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини у даній справі.

Друга стадія — це вибір норми права та її аналіз — перевірка достовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії у часі, просторі та за колом осіб. До цієї ж стадії можна віднести і тлумачення правової норми, тобто з'ясування її змісту, хоча тлумачення можна вважати і окремою стадією застосування правової норми. Таким чином, на другій стадії відбувається юридична кваліфікація певного факту (дії чи події), тобто поширення правозастосувальним суб'єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб'єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі права. При виборі норми права, перш за все, встановлюється, чи знаходиться даний факт у сфері правового регулювання та до якої галузі та інституту права належить норма права, яка регулює відповідні суспільні відносини. При визначенні конкретної правової норми встановлюється відповідність її гіпотези встановлюваним фактам. Якщо ознаки фактів, передбачені в гіпотезі правової норми, повністю збігаються з ознаками відповідного реального факту, то саме ця норма повинна бути застосована в даному випадку.

Наступними діями, в рамках даної стадії, є встановлення аутентичності правової норми. Це означає, що необхідно встановити, що текст норми, який використовується, не змінювався правотворчим органом у встановленому порядку і що ця норма діє в даний момент і її дія поширюється на розглядуваний факт. Для цього перевіряється дія даної норми у часі, просторі та за колом осіб. Тому, для встановлення аутентичності правової норми необхідно вдаватися до офіційного опублікування нормативно-правового акту, в якому міститься вказана норма. При визначенні конкретної норми, яка підлягає застосуванню в даній конкретній справі відбувається з'ясування або пізнання її змісту, тобто тлумачення норми права. Оскільки правильне застосування норми права неможливе без з'ясування точного змісту кожного з елементів її структури, без розуміння всіх понять, які містить дана норма, тлумачення є неодмінним атрибутом правозастосувальної діяльності. При тлумаченні встановлюється воля законодавця, закріплена у конкретній нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних велінь на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення змісту правової норми. Усвідомлення, або з'ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб'єкта зі встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення, з'ясування змісту норми для себе. Роз'яснення — це з'ясування змісту правової норми для інших осіб, тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).

• Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступними причинами:

• невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але при потребі правового регулювання вони підпадають під дію такої норми. Так, в актах тлумачення правової норми її дія поширюється на певні дії або конкретизуються щодо застосування до певних дій;

• юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, визначення, які мають багатозначний або спеціальноюридичний характер. Наприклад, “джерело підвищеної небезпеки”, “юридична особа” тощо;

• в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому, при застосуванні норми права необхідне з'ясування змісту таких понять, як “тяжкі наслідки”, “особливо злісне хуліганство”, “істотна шкода” тощо;

• необхідність тлумачення норм права обумовлюється іноді самим змістом правової норми. Так, в нормі можуть використовуватися вирази “і т.д.”, “інші”, “тощо”. Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за допомогою тлумачення.

Залежно від різних критеріїв розрізняють різні види та способи тлумачення.

За суб'єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування і реалізації.

Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення норми права характеризується загальнообов'язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування, реалізації роз'яснюваної норми.

• Існують два види нормативного тлумачення:

• аутентичне, тобто тлумачення, здійснене тим самим органом, що встановив дану норму;

• легальне, або делеговане, тобто тлумачення органу, який не приймав дану норму, але спеціально уповноважений законом давати її загальнообов'язкове роз'яснення. Наприклад, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, яке розраховане і стосується конкретного випадку, з приводу якого і дається роз'яснення даної правової норми.

• Казуальне тлумачення буває:

• судове, тобто тлумачення судом правової норми, у зв'язку з розглядом конкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку суду з конкретної справи;

• адміністративне — це тлумачення, яке здійснюється вищими адміністративними органами (міністерствами, відомствами) при розгляді конкретного питання, пов'язаного з адміністративною діяльністю.

Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом і не є формально обов'язковим.

• Види неофіційного тлумачення:

• доктринальне — це тлумачення норм права вченими правниками. Воно знаходить своє закріплення у статтях, монографіях, наукових коментаріях практики, усних та письмових обговореннях проектів законодавчих актів та правової практики. Воно не має загальнообов'язкової сили і його переконливість базується на авторитеті вчених, глибокій науковій аргументації та обгрунтованості. Цей вид тлумачення має суттєвий вплив на правотворчу та правозастосувальну діяльність;

• професійне, або компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюється юристами-практиками — адвокатами, прокурорами, юристконсультами тощо;

• буденне, або повсякденне тлумачення — це тлумачення правових норм всіма іншими суб'єктами правовідносин. Значення цього виду неофіційного тлумачення полягає у виявленні рівня правової свідомості учасників правовідносин.

Вказані види тлумачення належать до роз'яснення правових норм. До видів з'ясування, або усвідомлення правових норм належать:

1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її змісту. Воно поділяється на:

• буквальне, або адекватне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності з її текстуальним виразом;

• розширене, або поширювальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється ширше його буквального текстуального виразу;

• обмежувальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче його текстуального виразу.

2) застосування певних прийомів і засобів, які допомогають розуміти дійсний зміст правової норми, зокрема:

• граматичне, або філологічне тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту правової норми, шляхом його дослідження з точки зору значення тих чи інших слів, правил граматики і синтаксису;

• логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права, шляхом безпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з'ясування логічної структури правової норми;

• систематичне тлумачення — це з'ясування змісту правової норми на основі встановлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами, інститутами, галузями права, місце у системі права в цілому;

• історичне тлумачення — це з'ясування змісту правової норми на основі дослідження історичного контексту, в якому вона була прийнята, які цілі на той час ставилися перед нею;

• цільове, або телеологічне тлумачення — це з'ясування її цілей на основі виявлення її завдань, мети.

Третя стадія процесу застосування правової норми — це прийняття рішення у справі. Це заключна частина застосування правової норми. Вона базується на результатах, досягнутих на попередніх стадіях застосування правової норми. Результатом цієї стадії є прийняття рішення, яке знаходить своє закріплення в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акту владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів. Акт застосування права характеризується такими ознаками:

• індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб'єкту правовідносин;

• видається відповідним (компетентним) органом держави;

• завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішнього виразу (об'єктивізації) та необхідні елементи (реквізити);

• має обов'язковий характер не тільки для суб'єкта, якого він стосується, але й для всіх інших суб'єктів правовідносин.

ПИТАННЯ 19 «ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ, ЇЇ СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ»

Дуже тісно до проблеми сутності держави прилягає проблема її соціального призначення та цінності. При цьому, як це вже зазначалось вище, деякі автори змішують ці категорії, вважаючи, що "Сутність держави - полягає в її соціальному призначенні, а саме: регулювати суспільні відносини, управляти суспільством. Для сутнісної характеристики держави іноді використовують категорію "цінність держави". Цінність держави полягає в її реальній здатності спрямовувати суспільний розвиток"⁸⁷. Із таким підходом дуже важко погодитись.

Це, крім іншого, пов'язано з тим, що категорії "соціальне призначення", як і "соціальна цінність", дуже тісно поєднані з сутністю держави. При цьому вони є зовнішніми виразами (перша категорія - у функціональному плані, а друга - в оціночному) соціальної сутності держави.

У даному випадку слід погодитись з точкою зору, що "соціальне призначення держави витікає з його сутності. Яка сутність держави, такий і характер її діяльності, такі цілі, завдання і функції, які вона ставить перед собою". Схожу думку зустрічаємо в інших авторів, наприклад, В. Хропанюка.

Щось схоже можна сказати і про соціальну цінність держави. Однак, зрозуміло, що конкретне визначення соціальної цінності держави буде залежати від того, який саме соціальний суб'єкт її визначає, який у нього світогляд, науково-теоретичний рівень, особистий емпіричний досвід та інтереси тощо.

Спроби визначити соціальне призначення держави на всю її історичну перспективу застосовувались мислителями різних епох та різних наукових напрямів.

Платон і Аристотель вважали, що призначенням будь-якої держави є ствердження моралі. Пізніше цей погляд на соціальне призначення держави підтримав та розвинув Г. Гегель.

Представники договірної теорії походження держави в існуванні держави бачили загальне благо (Г. Гроцій); загальну безпеку (Т. Гоббс); загальну свободу (Ж.-Ж. Руссо). Ф. Лассаль головне завдання держави також бачив у розвитку та реалізації свобод людини. Марксистське вчення вважало створення такого порядку, який узаконює панування одного класу над іншим.

У середині XX ст. виникає низка теорій, котрі головне завдання, а відповідно і призначення, сучасної державності вбачали у створенні різноманітних соціальних благ для усіх членів суспільства з урахуванням можливостей кожного у рамках закону (Уолт Ростоу, Елі Хекпніер, Артур Бьорнс та ін.). Є також інші точки зору на це питання.

Утім, саме залежно від розуміння соціальної сутності держави буде тлумачитись і її соціальне призначення, зокрема визначатись цілі та завдання, які повинні досягнути (вирішити) держава в своїй діяльності, будуть встановлюватись пріоритети між зазначеними цілями та завданнями тощо.

Виходячи з цієї логіки, для представників стратного підходу до розуміння сутності держави соціальне призначення останньої буде тлумачитись як забезпечення панування конкретних суспільних страт.

Прихильники загально-соціального розуміння сутності держави вважають, що "вся функціональна діяльність держави спрямована на досягнення генеральної мети: блага людини, її морального, матеріального та фізичного добробуту, максимальної правової та соціальної захищеності особистості. Держава завжди має виступати як верховний охоронець та захисник законних інтересів особистості". Для них "Держава - представник суспільства, і її основне завдання - виконання "спільних справ", таке управління суспільством, аби поряд із саморегулюванням життя в ньому підкорилась певним (передбачається - спільно виробленим) правилам, що не допускають анархії та розпаду суспільства. Насилля - не головна сторона в її діяльності, хоча загроза примусу представляє собою потенціальне попередження про наслідки порушення правил. Однак спільним цілям у суспільстві з різними соціальними верствами, з їх різноманітними інтересами не можна служити абстрактно. Будь-яка держава, у тому числі й соціальна держава в розвинутих та заможних демократичних країнах, діє з певних позицій. Вона може перш за все служити певному класу, соціальній верстві, в якійсь мірі задовольняючи інтереси інших. Такий клас може складати більшість населення, наприклад, у сучасних умовах "середній клас" у розвинутих демократичних країнах, що має непогані умови життя і тому зацікавлений в стабільності".

Якщо поширити зазначену логіку на дуалістичну позиці юз питання розуміння соціальної сутності держави, залежно від того, до якого полюсу своєї подвійної позиції буде тяжіти та чи інша позиція, визначення соціального призначення може отримати наступне тлумачення:

• у випадку тяжіння до загально-соціального розуміння соціальної сутності держави - "значення загально-соціальної сторони державної діяльності зростало по мірі руху суспільства від рабовласництва до феодалізму, від феодалізму до капіталізму. Особливо велику роль вона відіграє в сучасному західному суспільстві... Таким чином, одночасно зі збільшенням соціальної складової державної діяльності знижується частка її класового змісту";

• у випадку тяжіння до стратного (у даному випадку класового) розуміння соціальної сутності держави - "навіть у випадку, коли держава виконує загально-соціальні функції, на їх змісті неминуче позначається її класова приналежність, тому й загально-соціальні функції так чи інакше здійснюються під знаком інтересів панівного класу". Коли йдеться про те, яку роль відіграє держава з точки зору досягнення якихось цінностей чи коли держава оцінюється як певна соціальна цінність, ми фактично виходимо на проблему цінності держави.

Проблема цінності держави у радянському та сучасному вітчизняному періодах розвитку правової науки досліджувалася, як правило, у зв'язку чи в контексті дослідження суміжних наукових проблем (зокрема, соціальної сутності, форми, змісту, функцій, походження держави тощо).

Тим часом, проблема цінності держави сама по собі потребує опису та обґрунтування як відносно самостійна наукова проблема загальної теорії держави і права, якщо ми вводимо тематику пов'язану з цінністю держави у її предмет. І тут слід звернути увагу на те, що у ТДП відсутнє належним чином розроблене поняття, яке б відображало цінність держави як окремий об'єкт дослідження цієї науки. Чимало питань природи цінності держави та її соціально-змістовного наповнення все ще залишаються малодослідженими та дискусійними.

Водночас ті чи інші ціннісні критерії у до" слідженні держави та пов'язаних з нею явищ (державної політики, форми держави тощо) застосовувалися, зокрема, мислителями Античності (Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон), Середньовіччя (Августин Блаженний, Фома

Аквінський), Нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Ф. Енгельс). Цікавить це питання у сучасний авторів (див.,наприклад,праці Л. Мамута, А. Плешакова, М. Бочарова та ін.).

У вітчизняній науці радянського періоду аксіологічна проблематика стала самостійним предметом теоретико-правових досліджень, починаючи з кінця 60-х років. Поштовхом до її розробки слугувала, зокрема, дискусія на сторінках журналу "Правоведение", одним із ініціаторів і учасників якої був П. Недбайло. У 1967 р. у Будапешті під його головуванням відбулася робоча нарада з питань аксіології права, яка поклала початок безпосередній розробці аксіологічної проблематики у радянському державознавстві та правознавстві деяких інших соціалістичних держав. Щоправда, загалом у радянський період ціннісний підхід в науці застосовувався в більшій мірі до права. Це пов'язано, в першу чергу, з тим, що проблема цінності держави в той період досліджувалася виключно у межах марксистської концепції держави, а це поняття (соціальна цінність права) у межах зазначеної теорії тлумачилось дуже близько, якщо не як синонім, до поняття "соціальна сутність держави".

На сьогодні проблематика соціальної цінності будь-якого суспільного явища, а тим більше держави, є однією із найбільш витребуваною. Однак необхідно звернути увагу, що сучасна наука дуже часто розглядає зазначену проблематику у контексті питання про соціальну державу.

Говорячи про цінність держави, слід передусім підкреслити, що аксіологічна тематика стосовно держави повинна вирішуватися із врахуванням конкретного змісту тієї чи іншої державознавчої теорії. При цьому слід бачити визначальне значення трактування соціальної сутності держави для формування розуміння її соціальної цінності.

Так, для прихильників

• стратного підходу до розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність буде полягати у здатності захистити інтереси, цінності конкретної страти населення;

• загально-соціального розуміння соціальної сутності держави її соціальна цінність полягає в захисті загально-соціальних цінностей, які взагалі трактуються в рамках пануючих у суспільстві моральних уявлень (у певних варіантах - природних прав та принципів);

• дуалістичний підхід до соціальної сутності держави може привести до наступного розуміння соціальної цінності держави: "Застосовуючи гегелівську логіку, розвиток цінності держави (тобто розвиток соціальної сутності держави) можна подати у вигляді таких етапів: 1) держава як цінність "у собі" (держава як форма політичної організації ранньокласового суспільства, "архаїчна держава") — на цій стадії цінність держави виявляється насамперед на загально-цивілізаційному рівні, тобто на рівні забезпечення виживання усього суспільства, збереження певного, мінімального ріння соціальної культури та організації; на цій стадії свого розвитку держава цілком підпорядковує собі окремого індивіда, спільноти, практично не рахується з їх особливими потребами чи інтересами; 2) держава як цінність "для себе" (держава як форма політичної організації класового суспільства, в якому розвинулися класові суперечності між окремими класами, соціальними групами чи прошарками) — на цій стадії держава забезпечує поряд з потребами виживання всього суспільства також і особливі інтереси певних домінуючих у суспільстві соціальних спільнот (класів, верств тощо), яким належала реальна влада у державі (певною мірою "ототожнює" свої інтереси з їх інтересами) (саме визначення поняття такої держави і розглядалося переважно у марксистській теорії як загальне визначення поняття держави); 3) держава як цінність "для інших" (держава як форма політичної організації суспільства, високорозвиненого у технологічному, соціальному, культурному, політичному відношеннях) — на цій стадії держава, створюючи умови для належного функціонування всієї сукупності соціальних систем і підсистем, гарантуючи рівні можливості для розвитку кожної окремої особи як самодостатньої цінності, цінності "у собі", "для себе" та "для інших", забезпечує оптимальне поєднання особливих інтересів окремих індивідів та їх спільнот і всезагального інтересу всього суспільства, вираженого державою". Таким чином, як бачимо, розуміння соціального призначення та цінності держави залежить від підходів до визначення сутності держави, а отже, як і у випадку з сутністю держави, можна вести мову про три підходи до соціального призначення та цінності держави:

• страшний;

• загально-соціальний;

• дуалістичний.

Більше того, категорія "сутність держави" виступає системо утворюючою для формування уявлень щодо вищезгаданих категорій.

Водночас можна погодитися з точкою зору, що "соціальна цінність держави дуже тісно пов'язана з її соціальним призначенням"⁹⁸, за умови, що соціальна цінність тлумачиться як результат оцінки того, наскільки держава реалізує своє призначення.

Однак, на формування уявлення щодо розуміння конкретного соціального призначення та цінності держави впливає також загальний контекст державознавчої теорії, на базі якої вирішується ця проблема.

Далі будуть розглянуті деякі найпоширеніші та/або впливові державознавчі теорії в історії державно-правової думки.

Основними напрямками діяльності держави та її органів щодо задоволення потреб суспільства, які розкривають її соціальну сутність і призначення, є функції держави.

Держава виконує велику кількість функцій, з яких тільки основні є предметом вивчення теорії держави і права. Всі основні функції класифікують за різними ознаками:

> за соціальним значенням державної діяльності -основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність та призначення держави) і неосновні;

> за територіальною спрямованістю — внутрішні (здійснюються в межах території держави та характеризують її внутрішню політику і поділяються на економічні, політичні, гуманітарні, соціальні, охорони законності й

46

правопорядку, охорони навколишнього середовища) і зовнішні (які визначаються у діяльності держави на міжнародній арені в її взаємодії з іншими суб'єктами міжнародних відносин і поділяються на два різновиди - міжнародне співробітництво та захист країни від зовнішніх посягань);

> за сферою суспільного життя - гуманітарні (забезпечення, охорона і захист основних прав людини), економічні (сприяти формуванню соціальне орієнтованої ефективної ринкової економіки), політичні (створювати умови для формування і діяльності державної влади на засадах демократії), соціальні (соціальний захист особи, охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення), екологічні (забезпечення екологічної безпеки особи, захист навколишнього природного середовища);

> за часом виконання - постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави), тимчасові (здійснюються протягом лише певного проміжку часу існування держави.

Наприклад, під час стихійного лиха, війни).

Функції держави не є сталими, вони постійно змінюються через об'єктивні вимоги часу і діалектичне розвиваються, виникають нові, непотрібні - зникають; основні стають неосновними, тимчасові трансформуються на постійні тощо.

Функції сучасної Української держави

Сучасна Українська держава має досить багато функцій, котрі виконує як у самій державі, так і за її кордонами. Внутрішні - це напрямки і сторони діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших сторін життя громадянського суспільства.

Розрізняють наступні види внутрішніх функцій Української держави залежно від сфери суспільного життя:

s у гуманітарній сфері:

1) гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

47

2) екологічна (забезпечення екологічної безпеки особи, захист навколишнього природного середовища);

3) оціальна (соціальний захист особи, охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);

4) культурно-виховна (організація освіти, виховання, підтримка і розвиток науки, культури);

*/ в економічній сфері:

1) господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва, захист різних форм власності);

2) господарсько-організаційна (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність);

3) науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень); s у політичній сфері:

1) демократизаторська функція (створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань, також створення умов для існування легальної опозиції);

2) національно-забезпечувальна функція (забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй);

3) охоронна функція (охорона і захист державно-конституційного ладу, громадського миру, законності та правопорядку, прав і свобод громадян).

Зовнішні функції Української держави мають таку ж класифікацію:

•s у гуманітарній сфері:

1) участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини;

48

2) допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

3) участь у захисті природного середовища;

4) участь у міжнародному культурному співробітництві; s в економічній сфері:

1) участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

2) участь у розв'язанні господарських та наукових проблем (енергетичної, дослідження і освоєння космосу тощо); s у політичній сфері:

1) організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

2) оборона країни від зовнішнього нападу, анексії;

3) участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;

4) участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (в тому числі з використанням військових засобів).

ПИТАННЯ 20 « РОМАНО-НІМЕЦЬКА ПРАВОВА СІМЯ»

До неї компаративісти відносять правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням — (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи — Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак її бурхливий розвиток в останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIII по XVIII ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. У цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що у цей період і у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів у їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. Із допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХШ по XIX ст.. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується у намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрям, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в XVII— XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували «краще право» «нове право», «справедливе право», виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881—1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період — кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз у побудові правових систем, галузей законодавства, в законах й інших джерелах права, правових актах, у методах правового регулювання.

ПИТАННЯ 21 «АКТИ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА»

Акт застосування права — це індивідуальний правовий акт державновладного характеру, прийнятий компетентним органом у встановленій законодавством формі, з конкретної справи, стосовно конкретного суб'єкта, і підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов'язки. Акти застосування права поділяються за наступними критеріями:

6. За суб'єктами прийняття: правозастосувальні акти органів державної влади та управління, правозастосувальні акти судових органів, правозастосувальні акти контрольно-наглядових органів тощо.

7. За галуззю права: цивільно-правові, кримінально-правові та ін. акти застосування права.

8. За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.

9. За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі.

10. За юридичними наслідками: правоконстатуючі, правовстановлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. Можливі також інші критерії поділу актів застосування права.

Підсумком правозастосовчій діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування. Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону. Його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому і сам носить державно-владний характер, охороняється їм і забезпечується державою в його реалізації. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, указує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки і якими і т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять у неї необхідну визначеність, юридичну і документальну строгість. Особливості правозастосовчіх актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, раніше науках процесуального права - кримінального, цивільного, адміністративного.

Акт правозастосування є різновидом поняття "акт керування" і використовується як для характеристики дії відповідного органа, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері керування такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні веління - результат правозастосовчій діяльності.

Акти застосування права можуть бути всілякими. У зв'язку з цим їх можна класифікувати (об'єднати в групи) по різних підставах: за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і т.д.; по суб'єктах їхній що видає розрізняються: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких органів; акти вищих органів влади і керування і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні; у залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто підрозділяти на регулятивні і правоохоронні.

Такі акти виконують різні функції в механізмі правового регулювання. Регулятивні акти спрямовані на конкретизацію правомочностей, на позитивні дії уповноважених суб'єктів, а також конкретизацію юридичних обов'язків.

Правоохоронні акти забезпечують головним чином регулятивні відносини, спрямовані на охорону прав, воль і інтересів різних суб'єктів. Їхнім змістом, як правило, є: вимоги усунути правопорушення, владний наказ виконати юридичний обов'язок, або виражають примусовий захід.

• по своєму юридичному значенню акти застосування права розрізняють основні і допоміжні. Основні акти - це акти, що містять веління, що виражає кінцеве рішення юридичної справи (вирок, рішення суду). Допоміжні - це акти, що містять розпорядження, що підготовляють видання основних чи ж спрямовані на них здійснення (різні акти нагляду і контролю, акти слідчих дій);

Резолютивна частина повинна містити остаточний висновок правозастосовчого органа, указівка на ті наслідки, що випливають із закону і даного правозастосовчого акта. Правозастосовчій акт набуває законної сили в цілому, а не однією лише резолютивною частиною. Усі складові частини знаходяться в нерозривній єдності. Разом з тим, кожна з них має відносно самостійне значення:

•у залежності від дії в часі правозастосовчі акти поділяються на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ);

•по предметі правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;

•відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені. Такий розподіл є умовним, оскільки той самий акт може викликати всі зазначені наслідки;

•по тому, на яке коло осіб поширюють своя дія акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;

•за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними і письмовими;

•у правозастосовчих актах по-різному відбивається зміст норми права: диспозиція і санкція.

•по ступені відображення нормативного веління в змісті актів: а) первинні б) виробничі в) змішані

• по сферах використання: а) господарські б) соціально-культурні в) адміністративно-політичні.

Виявлення ефективності правозастосовчого акта зв'язано з визначенням цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого акта досягається, коли всієї його мети, і найближчі і віддалені, і кінцеві, досягнуті з мінімальним збитком для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

2. Обгрунтованост

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

4. Справедливості:

ПИТАННЯ 22 «ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ОЗНАКИ»

В загальному вигляді правову державу можна визначити ,як державу в якій панує Право, або як правову форму організації діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб’єктами права.

До основних ознак правової держави належать :

1. Панування права у всіх сферах суспільних відносин, що підлягають державному врегулюванню. Це унеможливлює прийняття і реалізацію свавільних рішень, які виходять з якихось приватних інтересів і не враховують інтереси інших членів суспільства;

2. Взаємна відповідальність держави і громадянина, що перетворює їх на рівноправних соціальних партнерів.

3. Наявність широких демократичних і реальних прав і свобод людини і громадянина.

4. Функціонування реальних та ефективних засобів захисту і відновлення прав і свобод людини і громадянина у випадках їх протиправного порушення чи обмеження.

5. Організація і здійснення державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову.

ПИТАННЯ 23 «ПРАВО ЯК НОРМАТИВНИЙ РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН»

Право формується у державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні та релігійні норми додержавного суспільства мають другорядне значення, перевага надається правовому регулюванню суспільних відносин.

У сучасній юридичній науці термін "право" використовується у декількох значеннях:

— природне право — можливості людей, націй, цілого людства. Ці можливості належать їх носіям від природи, незалежно від державної волі, та є загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів (право людини на здоров'я, право нації на самовизначення);

— юридичне право в об'єктивному розумінні (система юридичних норм). Право є об'єктивним, оскільки державні загальнообов'язкові правила поведінки існують незалежно від волі та свідомості окремих суб'єктів (учасників суспільного життя);

— юридичне право в суб'єктивному розумінні характеризує певні можливості, які належать суб'єктам і залежать від їхньої волі та свідомості (право громадян на працю, відпочинок тощо, право власності організацій).

Визначаючи ознаки права як державного регулятора суспільних відносин, ми характеризуємо саме юридичне право в об'єктивному розумінні. Отже:

— норми права встановлюються або санкціонуються державою;

— норми права охороняються і забезпечуються, окрім інших засобів, державним примусом;

— право є єдиною системою норм, котра є обов'язковою для всього населення, що проживає на території певної держави;

— право — це система загальнообов'язкових правил, норм, зміст яких чітко визначено у тексті правового документа;

— право виражає загальну волю громадян держави.

Право — це система загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), котрі встановлюються і охороняються державою, виражають загальні інтереси населення держави, спрямовані на регулювання суспільних відносин та задоволення загально-соціальних потреб.

Основні напрями впливу права на людину і суспільство окреслюють поняттям функції права. Виділяють такі види функцій права:

— регулятивну (спрямовану на позитивний правовий вплив із метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо);

— охоронну (здійснюється органами держави, які приймають індивідуально-владні рішення, виконання яких гарантується державним примусом);

— виховну (виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту);

інформаційну (право інформує людей про волю законодавця);

— оцінювальну (право виступає як критерій правомірності чи неправомірності дій).

ПИТАННЯ 24 «ПРОГАЛИНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ І ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ»

Частіше термін “юридична колізія” вживається у вузькому значенні — як винятково внутрішня або формальна (формально-логічна) суперечність усередині правової системи. У такому значенні він тотожний терміну “колізії в праві”. До останніх відносять, зокрема, колізії правових норм, колізії між нормами права й актами тлумачення, а також колізії між окремими актами тлумачення, суперечності між законодавством та іншими джерелами права. Варто погодитися, що колізії в законодавстві є лише частиною можливих юридичних колізій. 

Водночас колізії в законодавстві є одним з видів логіко-структурних дефектів (деформацій) у праві. Прикладами інших видів таких дефектів є, зокрема, зайве дублювання, прогалини в праві, нераціональне розташування правових норм; логічна недосконалість правових конструкцій. При цьому лише деякі види колізій у законодавстві (часові та ієрархічні) є логіко-структурними дефектами. Колізії, що не є дефектами, можна називати доброякісними (тобто нешкідливими) колізіями: це, наприклад, більшість змістовних колізій.

Автором сформульовано такі ознаки колізій у законодавстві:

1) колізії в законодавстві — це відносини, що виникають тільки між нормами права, закріпленими в законодавстві. Вони не можуть виникати між нормами, вираженими в інших джерелах права, між нормою права й актом її тлумачення, а також між актами тлумачення;

2) колізії — це відносини між нормами, що виникають із приводу регулювання одних фактичних обставин;

3) колізії у законодавстві виникають тільки у випадку регулювання фактичних відносин принаймні двома нормами права; 

4) колізії існують за наявності двох або більш реально чи формально чинних норм. Норми нечинного юридичного акта (тобто скасованого як фактично, так і формально, який при цьому не має переживаючої дії, або такого, що не має зворотної сили) не можуть вступати в колізію з чинними нормами;

5) автор підтримує визначення колізій як відносин між неузгодженими нормами. При цьому формою неузгодженості може бути як розбіжність (невідповідність), так і суперечність.

Як логічний висновок пропонується визначення колізії у законодавстві як різновиду юридичних колізій, що виникає за наявності розбіжності або суперечності між реально або формально чинними нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють одні фактичні відносини.

Колізії у законодавстві необхідно відрізняти від уявних колізій (квазіколізій), тобто колізій, які існують лише в уявленні конкретної особи, яка реалізує правову норму.

При проходженні другої стадії застосування норм права, а саме: при встановленні юридичної основи справи - виборі та аналізі юридичних норм, виникають ситуації, коли правозастосувач не знаходить норм, які регулюють встановлені факти.

Прогалина у праві - це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм.

Прогалина у законі - це повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у даному законі. Причини прогалин:

1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання (первісна прогалинність);

2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (подальша прогалинність);

3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки.

4) видає норму, яка не потрібна;

5) помилково вирішує питання в установленій нормі. У перших трьох випадках "помилка в праві" домислює наявність прогалин.

Прогалини в праві виникають, як правило, там, де є суперечливість норм однакової сили, коли одна з них "знищує" іншу.

Прогалини в законодавстві повинні усуватися в процесі правотворчості шляхом внесення змін і доповнень до законів, видання нових, досконаліших юридичних актів.

Невірно вважати прогалинами такі випадки:

— кваліфіковану мовчанку законодавця, коли він умисно залишає питання відкритим, утримується від прийняття норми, відносить вирішення справи за межі законодавства;

— свідоме віднесення питань на розсуд правозастосувача, коли законодавець розраховує на конкретизацію його законодавчої волі правозастосовними та іншими правовими актами.

За наявності прогалини в законі законодавець пропонує правозастосувачу різну поведінку.

За навності прогалини в галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення виходом для юриста-практика є відмова у порушенні провадження в справі, тобто ухвалення виправдувального рішення. Юрист-практик у такому разі повинен керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: "Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону".

Зловживання аналогією в галузі кримінального законодавства мало місце у фашистській Німеччині, де законом від 28 червня 1935 р. був скасований принцип "немає злочину без закону" і тим самим на законодавчому рівні відкритий шлях для судової сваволі і розправи з політичними супротивниками. IV з'їзд Міжнародної асоціації кримінального права (Париж, 1937 р.) засудив аналогію в кримінальному праві і виступив проти її застосування. У кримінальному законодавстві України інститут аналогії відсутній. Стаття 58 Конституції України проголошує: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення".

За наявності прогалини у галузі цивільного законодавства суди не можуть відмовити у правосудді, посилаючись на відсутність закону. У разі прогалин у цивільно-правових відносинах застосовується аналогія двох видів:

— аналогія закону;

— аналогія права.

До засобів подолання прогалин належать аналогія закону, аналогія права, субсидіарне (міжгалузева аналогія) застосування правових норм.

Міжгалузева аналогія можлива тільки в галузях, що мають схожість у засобі правового регулювання.

ПИТАННЯ 25 «ДЕРЖАВНА ВЛАДА»

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Однією з форм прояву політичної влади є державна влада, тобто здатність одного суб’єкта нав’язувати свою волю іншим суб’єктам у сфері управління справами держави і суспільства шляхом використання можливостей державного апарату.

Державна влада – це влада, що здійснюється тільки державою з допомогою системи її органів, у тому числі тих, призначенням яких є застосування заходів державного примусу. Характерними для неї є суверенність, універсальність, і здатність застосовувати владно-примусовий вплив на поведінку всих людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. 

Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

ПИТАННЯ 26 «ПОНЯТТЯ ПРАВА ЙОГО СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ»

Характеризуючи поняття «право», слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем. Множинність визначень права залежить від чисельності поглядів на походження, джерела права, на бачення природи його зв’язків з державою, а також від того, які саме аспекти та риси права досліджуються. В цьому криються і причини розбіжностей у визначенні права.

Л.Явич визначає право залежно від форм вияву: "Право – це продукт духовної діяльності, різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості і порядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичних норм тощо." (8, с. 10)

О.Скакун дає таке визначення: "Право – система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу" (6, с. 253).

С.Лисенков у межах нормативного праворозуміння прив'язує право до держави, як і багато інших дослідників: "Право – це система загально-обов'язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу" (4, с.120).

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що "для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого – обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках" (3, с. 8).

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його загальносоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню[20, c. 18-19].

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей протягом історії.

Зрозуміти соціальну цінність права — значить усвідомити, розкрити його позитивну роль для особистості та суспільства. Соціальна цінність права виявляється в наступному:

- за допомогою права забезпечується загальний стабільний порядок у суспільних відносинах, у цьому виявляється його інструментальна цінність;

- завдяки праву досягається визначеність, точність у самому змісті суспільних відносин;

- право, втілюючи спільну (узгоджену) волю учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих із них, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно впливає на поводження і діяльність людей за допомогою узгодження їхніх специфічних інтересів;

- право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, бо воно перешкоджає незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності;

- право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполучення свободи і справедливості;

- на правовій основі формуються основні інститути громадянського суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система, вільні засоби масової інформації і правова держава;

- право є основою і єдино можливим цивілізованим засобом вирішення проблем міжнародного і міжнаціонального характеру, на основі права формується світовий правопорядок.

ПИТАННЯ 27 « ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН»

У суспільстві існує багато різних відносин між людьми: економічні, політичні, моральні, культурні та ін. Всі ці види відносин, які існують між окремими індивідами або їх об’єднаннями, є суспільними відносинами, в них відбувається реальна взаємодія людей. Соціальні відносини характеризуються тим, що сторони, вступаючи в них, переслідують певні цілі, наділені волею і свідомістю. Ці відносини завжди виявляються зовні у формі дій, вчинків. Свої дії суб’єкти співвідносять або підпорядковують діючим в суспільстві нормам — економічним, політичним, моральним, правовим тощо.

Юридичну науку насамперед цікавлять правові або юридичні відносини. Їх основна риса полягає в тому, що вони безпосередньо по-в’язані з правом і правовими нормами. Головне призначення права — бути регулятором суспільних відносин. Регулюючи ті чи інші відносини, воно надає їм правового характеру, заключає їх в правову, юридичну форму. В результаті цього вони і стають правовими.

Учасники правових відносин наділяються державою взаємними, пов’язаними між собою правами та обов’язками. Ці відносини стають підконтрольними державі і керованими. Правова форма суспільних відносин — це особлива форма соціальної взаємодії.

Таким чином, в загальному розумінні правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані правом. Вони є наслідком дії права. Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правові норми, а тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребують правової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї.

Право регулює не всі, а найважливіші для держави, суспільства і окремих індивідів відносини, без яких неможлива їх нормальна життєдіяльність. Це відносини власності, управління, економічні, шлюбно-сімейні, суспільна праця і розподіл та ін. Інші відносини або не регулюються взагалі (сфера дії моралі, дружба, симпатії, кохання та ін.), або регулюються лише частково (наприклад, в сім’ї, окрім тих питань, що регулюються за допомогою права, існують також суто особистісні відносини між подружжям, батьками і дітьми, що регулюються нормами моралі, релігії, звичаями).

Правові відносини як особливий вид соціальних відносин мають наступні особливі ознаки:

1. Правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, виникають та здійснюються на їх основі.

2. Сторони правовідносин завжди мають суб’єктивні права та несуть юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою. Кожному суб’єктивному праву однієї особи відповідає юридичний обов’язок іншої, і навпаки.

3. Правові відносини носять свідомо-вольовий характер, бо, по-перше, держава через видання відповідних норм права виражає свою волю, по-друге, учасники цих відносин здійснюють своє волевиявлення, без якого ці відносини неможливі, по-третє, учасники правовідносин усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за свої дії відповідальність. Правовідносини виникають тільки в ході реальної взаємодії сторін, залежать від їх ініціативи і поведінки.

4. Правовідносини так само, як і право в цілому, охороняються державою. Держава сприяє здійсненню суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, а у разі правопорушення притягує винну особу до юридичної відповідальності.

Отже, з усього зазначеного можна дійти висновку: Правові відносини — це форма соціальної взаємодії суб’єктів права, що виникає на підставі норм права, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки, забезпечені державою.

ПИТАННЯ 28 «ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ»

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України. Більш складніше питання — виникнення держави в “доісторичний” період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження держави.

До таких теорій (концепцій) відносяться: теологічна (божественна), космічна, договірна, патріархальна, патримоніальна, завоювання (насильства), соціально-економічна або класова.

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божественного походження держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

Другою теорією є договірна теорія про походження держави, яка є складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли із людських угод, що вони створені по волі людей шляхом суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу — угоди.

Третя — патріархальна теорія виводить походження держави від сім'ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до племені, до об'єднання племен і до виникнення народності, як союзу племен. Державна влада поступово виростає від влади батька в сім'ї до влади Ради старійшин племені і досягає влади князя, короля або вождя.

Четвертою теорією є теорія “завоювання” або насильства. Її суть зводиться до того, що держава виникла в результаті насильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слабким. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але упускає соціальні причини виникнення держави.

Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Вона пояснює причини розпаду родового суспільства виникненням моногамної сім'ї, великими суспільними поділами праці, переходом від родової (колективної) власності до приватної власності, а також виникненням протилежних антагоністичних класів. З виникненням антагоністичних класів і соціальних груп родове суспільство (Рада старійшин) уже не могли регулювати відносини між цими класами і соціальними групами. В зв'язку із цим необхідна була нова організація влади — державна влада та її апарат, чиновники, для яких управління і примус були основною діяльністю або єдиною. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців. Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів.

В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла і була рекомендована іншими космічними цивілізаціями як вища організація управління суспільством. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації.

З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економічна теорія походження держави, оскільки розглядає соціальні і економічні причини виникнення держави, а також частково політичні фактори. Ця теорія виходить із внутрішніх факторів, але майже не враховує зовнішніх факторів, які впливали на виникнення держави. До виникнення держави необхідно підходити з різних позицій, розглядати як внутрішні, так і зовнішні фактори, як причини, так і умови виникнення держави, а також політичні, економічні, соціальні і природні фактори, які впливали на виникнення держави.

Питання про виникнення права потрібно також розглядати з двох позицій: права, яке створене державою, і права, як природного соціального явища. Виникнення права, як загальних правил поведінки, не можна відривати від соціально-економічних і політичних факторів життя суспільства. Воно виникає як природне право членів суспільства, сім'ї, роду, племені і існує в формі суб'єктивних прав і обов'язків, в формі правових звичаїв, які мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосовано чи санкціоновано нею і вони стали офіційними нормами права і законами. Крім того, держава сама почала видавати нові нормативно-правові акти і закони для регулювання нових суспільних відносин.

ПИТАННЯ 29 «ПРИНЦИПИ ПРАВА»

Принципи права — це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з другого — являють собою найбільш загальні норми, що діють в усій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законодавства.

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу, визначають шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи як провідні ідеї для законодавця. За умови їх закріплення в Конституції принципи права забезпечують єдність процесів створення права, його реалізації і охорони. Принципи права є критерієм оцінки права і методологічною основою його подальшого вдосконалення.

Принципи права поділяють на соціально-правові (які відображають систему цінностей, притаманних суспільству в цілому: домінування загальнолюдських цінностей, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність загальних і приватних інтересів) і спеціально-правові (які відображають основні засади формування й дії права як специфічного соціального феномена.

Залежно від сфери дії вони підрозділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів права).

1. Загальноправові (загальні чи основні) принципи притаманні всім галузям права, відображають природу права в цілому. До загальноправових принципів, як правило, відносять принципи законності, справедливості, юридичної рівності, соціальної свободи, соціального і громадянського обов’язку, демократизму, національної рівноправності, гуманізму, рівності громадян перед законом, взаємної відповідальності держави й особистості, верховенства права, політичного, ідеологічного й економічного плюралізму, непорушності прав людини.

2. Міжгалузеві принципи — принципи, характерні для кількох галузей права: здійснення правосуддя тільки судом, гласність судового розгляду, національна мова судочинства, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, принцип змагальності в цивільно-процесуальному та кримінально-процесуальному праві та ін. 3. Галузеві принципи визначають специфіку конкретної галузі права (принцип забезпечення свободи праці й зайнятості у трудовому праві, принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному, принцип рівноправності всіх форм власності — у цивільному праві та ін.). 4. Принципи інститутів права визначають особливості окремих правових інститутів (принцип Принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих норм

Відмінність принципів права від норм права:

Принципи права

Норми права

1. Розчиняються в безлічі норм, пронизують усю правову матерію, виводяться із її

1. З'являються як загальнообов'язкові формально-визначені правила поведінки, пронизані принципами права

2. Є стрижнем усієї системи права, додають праву логічності, послідовності, збалансованості

2. Є частинками системи права, яка набуває логічності та збалансованості завдяки принципам права

3. Мають вищий рівень абстрагованості від регульованих відносин, звільнені від конкретики та подробиць

3. Являють собою модель (зразок, мірило, еталон) регульованих суспільних відносин, фіксують типові конкретні соціальні процеси, поведінку людини

4. Виступають як загальне мірило поведінки, не вказуючи права та обов'язки

4. Виступають як загальне мірило поведінки, вказуючи права та обов'язки

5. Є позитивним зобов'язанням і як таке набувають якостей особливого рівня права, що постає над рівнем норм, визначають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість)

5. Перебувають під принципами, під їх ціннісною орієнтацією при володінні конкретною функціональною спрямованістю (регулятивною та охоронною)

6. Не мають способів регулювання, їх провідним елементом є повинність (те, що повинно бути), яка безпосередньо відображає існуючу в конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею

6. Притаманна їм повинність відображує існуючу в суспільстві систему цінностей не безпосередньо, а опосередковано через способи регулювання: дозволяння, обоє 'язки та заборони

7. Виступають відправним началом при вирішенні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону у разі наявності прогалин у законодавстві.

7. Виступають юридичною основою при вирішенні конкретних справ разом із принципами, у разі їх (норм) відсутності чи неповноти можуть бути заповнені лише принципами права.

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної традицій.

Призначення принципів права:

- здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

- забезпечувати однотипне формулювання норм права;

- забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося поняття "загальних принципів права", у інших - ні), усі вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав - членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення - як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні

принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним - в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи - політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: - єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);

- взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це - право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.

5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами - громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом;

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та правозастосуванні.

добровільності укладення цивільно-правових угод).

ПИТАННЯ 30 «ВИДИ ПРАВОВІДНОСИН І КРИТЕРІЇ ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ»

Правовідносини, маючи певні родові ознаки у той же час поділяються на види. Існують різні критерії класифікації правовідносин. Одним з найбільш простих і найбільш розповсюджених критеріїв є класифікація правовідносин залежно від галузевої приналежності норм, на основі яких вони виникають, змінюються чи припиняються.

Використовуючи даний критерій всі правовідносини можна поділити на адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, трудові тощо.

Широко розповсюджена класифікація правовідносин залежно від кількості сторін і характеру поділу прав і обов'язків між ними. Згідно з цим критерієм розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правовідносини.

Основна характерна особливість односторонніх правовідносин полягає у тому, що кожна із двох сторін має стосовно іншої чи тільки права, чи тільки обов'язки. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншоі — лише обов'язок (передати подарунок).

Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'язків. Прикладом може слугувати договір підряду, купівлі-продажу.

Особливістю багатосторонніх правовідносин є участь у них трьох чи більше сторін і наявність у кожної з них прав і обов'язків стосовно одна до одної. У таких правовідносинах кожному суб'єктивному праву однієї сторони відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок іншої. Прикладом багатосторонніх правовідносин може виступати будь-яка цивільно-правова угода, у якій, крім двох основних сторін, бере участь третя сторона — посередник.

Існують й інші критерії класифікації правовідносин. Виділення деяких з них має важливе теоретичне і практичне значення. Наприклад, поділ правовідносин на регулятивні (пов'язані із встановленням суб'єктивних прав і обов'язків сторін та їх реалізацією) і на охоронні (що виникають внаслідок порушення суб'єктивних прав і обов'язків сторін і здатністю до їх поновлення). Правовідносини також поділяються на відносні і абсолютні.

Так, правовідносини, у яких здійснення суб'єктивного права однієї особи може досягтися лише через відповідні дії іншої (зобов'язаної) особи у юридичній літературі називають відносними. Правовідносини ж, у яких суб'єктивне право виступає у вигляді забезпеченої в законодавчому порядку можливості власної поведінки, свободи здійснювати своє право, відносять до категорії абсолютних. Класичним прикладом є зміст повноважень власника самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

ПИТАННЯ 31 «ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО»

Правова держава – це новий етап розвитку державності. Її не можна проголосити – вона повинна скластися як результат реформи економічних політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру відносин між суспільством, державою й особою.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособис-тісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

> відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єднаннями людей;

> відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому;

> сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

> сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

> відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

> свобода особи;

> форма безпосереднього спілкування людей;

> пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

> плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування і захисту прав людини:

Громадянське суспільство природні права; економіка; приватне життя; — сфера свободи волі;

Держава встановлені закони; політика, держава; публічне життя; сфера обов'язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає взаємовиключної антагоністич-ності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумов-лює їх. Без держави нема громадянського суспільства, б_ез останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як необхідність підкорятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами державності, прийнято тлумачити євангельське повчання віддавати Богове Богу, а кесареве кесарю. "Тож віддавайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (Рим. 13:7).

Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства на сучасному етапі характеризуються тим, що:

1. У громадянському суспільстві саме суспільство виступає як основа і зміст держави; остання є формою його організації.

2. Громадянське суспільство виникає на тому ступені розвитку, коли його громадяни і держава виступають як вільні та рівноправні партнери.

3. Право формується громадянським суспільством, а правова держава лише закріплює його законами, гарантує і захищає від порушень з боку будь-яких суб’єктів.

4. Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства здійснюються на основі права, що є рівним і справедливим масштабом свободи, а не засобом нав’язування державної волі.

5. Суспільство – це найбільш загальне поняття, а правова держава і громадянське суспільство – це форми його існування і розвитку. При цьому кожний з них виступає як відносно незалежне явище

ПИТАННЯ 32 «ФУНКЦІЇ ПРАВА»

Функції права - основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін "функціонування права" означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні

Спсціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні:

• Інформаційна

• Орієнтаційна

• Виховна

• інформування громадян, тобто доорієнтування громадян на позитивні

• загальноправовий вплив на духовну сферу

• ведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність

• правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм

• виховання поважання права (правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна

Охоронна

- функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками

- функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична - функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження). Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу

Регулятивна динамічна - функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов 'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2)встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3)безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб'єктивних прав.

ПИТАННЯ 33 «СКЛАД І ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН»

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.

Структура правовідносин - це основні елементи правовідносин (суб'єкти) і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Термін "структура" є адекватнішим стану правовідносин, оскільки термін "склад" лише фіксує їх елементи без вказівки на їх логічний взаємозв'язок. Правовідносини є логічно пов'язаною конструкцією всіх елементів, де головними полюсами зв'язку є їх суб'єкти, що реалізують суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і суб'єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату цього зв'язку.

Отже, термін "структура" містить елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами.

Суб'єкти, або суб'єктний склад, - це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменше дві - правомочний і зобов'язаний).

Об'єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його суб'єктів.

Зміст - це суб'єктивні права, обов'язки, повноваження, відповідальність суб'єктів правовідносин, а також структура змісту - спосіб взаємозв'язку, що виникає на підставі суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, який виникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне взаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.

Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Склад (структуру) правовідносин можна представити такою схемою:

Юридичний факт

Суб'єкти — правомочна сторона - правозобов'язана сторона

Юридичний зміст - суб'єктивне юридичне право (повноваження - посадових осіб) - суб'єктивний юридичний обов'язок, суб'єктивна юридична відповідальність (як результат вчиненого правопорушення)

Об'єкти.

ПИТАННЯ 34 «ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА, ЇЇ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ЕЛЕМЕНТИ»

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА – це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади. Іншими словами політичну систему суспільства можна визначити як стійку форму людських відносин, за допомогою якої приймаються і впроваджуються в соціально-політичне життя владні рішення.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ:

стратегічна – вироблення політичного курсу держави, визначення цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення політичних рішень;

організаційна – організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

координаційна – координація окремих елементів суспільства;

легітимізуюча – діяльність, спрямована -на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

політико-соціалізуюча – залучення людини до політичної діяльності суспільства;

артикуляційна – формування вимог щодо осіб, які виробляють політику;

агрегаційна – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

стабілізаційна – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом;

інтеграційна – забезпечення цілісності суспільства.

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи.