12. Карибська (Кубінська) криза 1962р.

Карибська криза в жовтні 1962 р. — найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами. Криза виникла в ситуації конфронтації через будівництво Берлінської стіни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Операція проводилася тайно, за особистою вказівкою М. С. Хрущова і за згодою Ф. Кастро.

Хрущов, ймовірно, бажав таким чином урівноважити ядерну перевагу США, як чисельну (за оцінками міністра оборони в уряді Дж. Кеннеді — приблизно 17-кратна), так і тактичну (американські ракети були розміщені тоді біля самих кордонів СРСР — у Туреччині). Важливу роль відігравало прагнення радянського лідера захистити від можливого американського нападу Кубу, яка у квітні 1961 р. відбила висадку десанту контрреволюціонерів на Плайя-Хірон. Очевидно, цей ризикований крок багато в чому пояснюється імпульсивним і непередбачуваним характером М. С. Хрущова, його прагненням змагання з США, готовністю нехтувати безпекою свого і чужого народів заради «перемоги соціалізму» в Західній півкулі.

Рішення про розміщення ракет було прийнято літом 1962 р. під час візиту на Кубу радянської делегації, до складу якої входив маршал С. С. Бірюзов. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розвідувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовтня президент Кеннеді виступив по телебаченню і оголосив про початок військово-морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. У Раді Безпеки ООН, в яку звернулися із запитами СРСР, Куба і США, були проведені слухання. 23 жовтня Радянський уряд виступив із заявою, яка засуджувала агресивні дії США. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кеннеді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямому телефонному зв'язку між Москвою і Вашингтоном. Вже 28 жовтня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих переговорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь-яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

13. Еволюція зовнішньої політики фрн(1949-1970рр.).

Федерати́вна Респу́бліка Німе́ччина — прийнята назва Німеччини в період з 7 вересня 1949 року до 3 жовтня 1990 року . В цей період ФРН тільки один раз змінювала кордони: 1 січня 1957 року до неї приєдналася земля Саар.

8 травня 1945 р. — капітуляція Німеччини. Після поразки у війні Німеччина була окупована союзниками — (СРСР, США, Великою Британією та Францією). Після окупації Німеччини саме західна її частина отримала шанс на встановлення демократії. Після поразки у війні Німеччина була окупована союзниками — (СРСР, США, Великою Британією та Францією). Після окупації Німеччини саме західна її частина отримала шанс на встановлення демократії. Представники трьох земельних парламентів окупаційних зон Німеччини — американської, британської та французької — розробили у 1948-49 конституцію

20 вересня 1949 року на території західних окупаційних зон була утворена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов'язаність федерального уряду довірою парламенту.

За часів Веймарської республіки праві партії мали націоналістичний характер, в той час як ліві дотримувалися політики інтернаціоналізму. У ФРН же сили правого центру, керівником яких був Конрад Аденауер, навпаки, виступали за наднаціональну інтеграцію Західної Європи, при цьому помірковані «ліві» соціал-демократи на чолі з Куртом Шумахером  набули національного профілю, надаючи перевагу питанням возз'єднання Німеччини, а не західній інтеграції. Конрад Аденауер, федеральний канцлер ФРН, сконцентрував свою діяльність на реалізації найближчої мети (і то тільки на одному - на західному напрямку зовнішньої політики) - перетворення ФРН на шановне демократичну державу в системі Атлантичного союзу. Цього він досяг. Його віддалена мета - політичне об'єднання всієї Західної Європи або ж свобода для всієї Німеччини - залишилася нереалізована. Заслуга Аденауера полягає в тому, що він зумів використати період «холодної війни» для розвитку самої Федеративної Республіки. Його упущення полягає, можливо, в тому, що в «східній політиці» він бачив лише загрозу, а ніяк не шанс. Після відставки Аденауера в 1963 році в країні не залишилося гідних політичних наступників, які змогли б змінити основні зовнішньополітичні орієнтири країни.  У 1960 Соціал-демократична партія Німеччини все ж стала на бік Західних договорів. Лише на підставі визнання Західних договорів соціал-демократи змогли вступити до уряду широкої коаліції у 1966 як молодший партнер, а у 1969 під керівництвом соціал-демократичного федерального канцлера Віллі Брандта розпочати «нову східну політику», що дозволила ФРН зробити свій внесок у послаблення напруженості між Заходом і Сходом, перехід відносин з Польщею завдяки визнанню кордону по Одеру-Нейсе на новий рівень та встановлення договірно врегульованих стосунків зі Східною Німеччиною.

Висока кон'юнктура забезпечила успіх соціальній ринковій економіці: вона дозволила швидко інтегруватися великій кількості вигнанців з колишніх східних регіонів Третього рейху, Судетської області та інших районів східної частини Центральної та Південно-Східної Європи. Вона вирішальним чином сприяла стиранню класових та конфесійних суперечностей, що значно зменшувало привабливість радикальних партій, а великим демократичним партіям — спочатку ХДС і ХСС, а потім СДПН — дозволило перетворитися на всенародні. Але процвітання також надало можливість багатьом громадянам ФРН не ставити самим собі та не дозволяти, щоб їм ставили питання про їх власну роль у період 1933–1945. Філософ Люббе назвав таке ставлення до власного минулого «колективним замовчуванням» та оцінив таке явище як необхідне для стабілізації західнонімецької демократії.