9.Суецька криза(1956р.)та її політичні наслідки.

Головний зміст політ. життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну непріноправного англо-єгипетського договору 1936 року.Вона набрала форми партизанської війни проти англійської військової присутності.

В липні 1952 року патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосили створення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідацію англійської військової бази на території Єгипту. Угода по­клала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобі­гаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного вре­гулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц­ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега­тивну реакцію з боку США і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатко­вано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреч­чиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асу­анської греблі з метою зрошення засушних земель і спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на­дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц­тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він зая­вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобри­танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, зацікавлені в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжна­родній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суе­цького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер від­хилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 ве­ресня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суве­ренітету Єгипту над каналом, свободу транзитного суд­ноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Велико­британія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція на­правила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами за­вдали раптового удару по Єгипту. ЗО жовтня Великобри­танія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького кана­лу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив украй непопулярну у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американ­ський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикорис­тання сили франко-англійською стороною. Однак Ве­ликобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ТА ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували роз­гортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на­слідки, до яких може призвести продовження інтервенції. В посланні до англійського прем'єр-міністра вказувалося на можливість застосування сучасної, особливо ракетної, зброї, зокрема зазначалося, що «війна в Єгипті може перекинутись на інші країни й перерости в третю світову війну». Далі констатувалося, що Радянський Союз пере­йнятий рішучістю «з допомогою застосування сили за­вдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близькому Сході». В ноті, адресованій Ізраїлю, порушу­валося питання і про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзєнхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 го­лосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипет­ської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

8 ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне зна­чення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авторитет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве­ликобританії й Франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і Радянського Союзу

5 січня 1957р. у щорічному посланні до конгресу США президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауе­ра», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзен­хауера».

СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне й технічне співробітництво.

Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958 р. була підписана угода про об'єднан­ня Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єд­нання монархічних режимів, де при владі перебували представники династії Хашимітів.

14 лютого 1958 р. було проголошено створення Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії. За вимогою Лондона головою федерації став король Іраку Фейсал II, прем'єр-міністром — Нурі Саїд. Таким чином, головна роль у цьому союзі відводилася Іраку. Саудівській Аравії також було запропоновано вступити у федерацію. Вона відмовилася і заявила про нейтралітет щодо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася нежиттєстійкою. Військово-по­літична інтеграція, координація зовнішньополітичної ді­яльності й економічне співробітництво просувалися дуже мляво.