6. Зовнішня політика 4-ої Французької республіки.

Четверта республіка у Франції — період французької історії з 1946 по 1958. Конституція була прийнята 13 жовтня 1946  року обраними у тому ж році Установчими зборами, близька до Конституції Третьої республіки яка характеризувалася наявністю парламентського ладу, слабкою владою президента республіки. Вона була однією з найдемократичніших в історії Франції, оскільки розширяла демократичні та соціальні права трудящих. Крім того, проголосила республіканський лад, загальне виборче право з 21 року, двопалатний парламент, право громадян на працю, відпочинок, організацію страйків, безоплатну світську освіту. Вперше жінки отримали рівні права з чоловіками. Це була. Конституція парламентської республіки з президентом, позбавленим надзвичайних повноважень і урядом підзвітним парламенту. Зовнішня політика характеризувалась тим, що  Франція стала однією із засновниць ООН, вступила в НАТО, в європейські структури, що народжувалися на зразок Союзу вугілля і сталі. 

1948 р. промисловість досягла довоєнного рівня, а у 1958 р. в 2,5 рази перевищила його. Франція приєдналася до «плану Маршалла», взяла активну участь у створенні НАТО і «Спільного ринку». У 1946-1954 pp. Франція вела колоніальну війну проти В'єтнаму, але зазнала поразки. З 1954 р. до 1962 р. подібна війна велася Францією і в Алжирі, але також невдало. У 1956 р. разом з Великою Британією та Ізраїлем вона воює проти Єгипту. Та ким чином, у 50-ті pp. Франція вела агресивну політику, беручи участь в ряді локальних воєн. її поразки у цих війнах свідчили про занепад її як колоніальної імперії. За 12 років (1946-1958 pp.) існування IV Республіки змінило ся 25 урядових кабінетів, що свідчило про політичну нестабільність у країні. Ця нестабільність посилювалася невдачами у вій ні в Алжирі, де в травні 1958 р спалахнув заколот реакційного шовіністичного офіцерства, яке вимагало встановлення влади «сильної руки». Уряд погодився на це, влада була знову пере дана де Ґоллю. Почалася розробка Нової Конституції. У жовтні 1958 р. була прийнята Нова Конституція Франції, що означало кінець IV Республіки і початок V Республіки.

Франція проголошувалась «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою». У країні вводилось загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Також проголошувались права трудівників на участь у керівництві підприємства, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк. У конституції передбачалась можливість націоналізації, усуспільнення власності, якщо вона набувала “рис національної суспільної служби або фактичної монополії». Урівнювались у правах громадяни Франції і колоній. «Французька імперія» замінялась терміном «Французький союз». Франція зобов`язувалась уникати «всілякої системи колонізації», обіцяла «не вести війн з метою завоювання і ніколи не застосовувати свої збройні сили проти слободи будь-якого народу».Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. (З 1946 р. по 1958 р. змінилось 24 уряду (у середньому кожен уряд знаходився при владі не більше пів року, а деякі – два-три дні). Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки. Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954 рр.), Алжирі (1954-1962 рр.), в інших куточках колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи. Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності Алжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії – ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн. алжирців. Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) – за її продовження. Скориставшись таким становищем, у країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Зовнішня політика Франції часів Четвертої республіки була повністю підпорядкована США і логіці «холодної війни». Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни (Індокитай, Північна Африка, Мадагаскар), намагаючись втримати залишки своєї колоніальної імперії. 

Конституція, ухвалена Установчими зборами у 1945 році, запровадила суверенне правління Національних зборів. Президент Республіки, якого обирали Національні збори, мав бути лише номінальним лідером. Прем’єр-міністр отримував свої повноваження від Зборів, а уряд не мав достатніх засобів для відновлення рівноваги в системі. Невдовзі 4-а Республіка почала потерпати від постійних урядових криз, доки у 1958 році легітимність 4-ої Республіки не було серйозно підірвано. Справді, у 1951 році приблизно половина електорату голосувала за партії, що відкидали парламентську систему у тому вигляді, як вона існувала за 4-ої Республіки. Така нестабільність державного управління позбавляла Францію здатності упоратися з двома основними проблемами 4-ої Республіки: деколонізацією, зокрема в Алжирі, та інфляцією. В Алжирі “держава” Франція втратила контроль над збройними силами, які заступили місце цивільних державних службовців. В економіці безпрецедентні темпи зростання супроводжувалися стрімким розкручуванням інфляційної спіралі. І хоча Національні збори цілком усвідомлювали причини і засоби подолання економічних негараздів, вони були не спроможні хоча б що-небудь їм протиставити через відсутність чітко сформованої більшості у парламенті. Ці дві застарілі проблеми прискорили переворот, який поклав край 4-й Республіці.

Де Голль повернувся до влади у червні 1958 року внаслідок перевороту і визначив п’ять чітко окреслених окремих проблем 4-ої Республіки, які 5-а Республіка успадкувала і мала розв’язати:

• покласти край колоніальній війні в Алжирі;

• кинути виклик політичній владі армії, яка перетворилася на “державу в державі”;

• виправити катастрофічне фінансове становище і зміцнити обнадійливу, хоча й небезпечну економічну ситуацію;

• відновити французький вплив і престиж за кордоном;

• заснувати нові політичні інституції, як були б дійовими, “республіканськими”, демократичними і шанованими.

Для де Голля і його радників з питань конституції всі ці проблеми були похідними хронічної кволості французьких політичних інституцій. Де Голль, зокрема, багато вад 4-ої Республіки відносив на рахунок відсутності міцної виконавчої гілки — виконавча влада стала жертвою постійного політичного антагонізму у парламенті. В часи 4-ої Республіки існувало щонайменше двадцять п’ять урядів і п’ятнадцять прем’єр-міністрів (за той же період у Великобританії їх було лише чотири). Поза тим, стабільне державне управління ускладнювалося проміжними періодами між урядовими кризами і наступними виборами нового уряду: у рік напередодні краху 4-ої Республіки тимчасові уряди управляли Францією один день з кожних чотирьох. Де Голль доводив, що вадою режиму була юридично хибна конституція, яка давала парламентові забагато влади, який, як уже зазначалося вище, був розколотий на численні антагоністичні партії.

Під час підготовки нової конституції, а це був по суті закритий процес, в якому брали участь представники уряду і консультативний комітет парламенту (2/3 депутатів), деякі питання стали предметом запеклих дебатів. Найфундаментальнішою темою цих дебатів був вибір політичного устрою. Як зазначено вище, де Голль, який на той час мав наданий йому французьким народом чіткий і недвозначний мандат, доводив, що біди Франції породжені її парламентською системою. А тому де Голль вимагав посилення влади президента і незалежності функцій уряду від парламентського мандату. На кожному кроці де Голль прагнув зменшити вплив антагоністичного парламенту для забезпечення державного управління і ефективного ведення справ. Щоб відновити президентську владу, президент не повинен був більше обиратися лише членами парламенту і сенаторами; колегію виборців було розширено за рахунок представників від міст і сільських комун. Окрім того, формування уряду повинно було відбуватися за безпосередньої участі президента; президент призначатиме прем’єр-міністра та інших членів уряду згідно з рекомендаціями прем’єр-міністра. Втім, де Голль заявив, що президент не зможе звільняти прем’єр-міністра від своїх обов’язків; це право надавалося парламентові у вигляді вотуму недовіри. Президентові надавалося також повноваження укладати і ратифікувати міжнародні договори, оприлюднювати закони і головувати на засіданнях кабінету міністрів.

Ще одним предметом дискусій був розподіл влад. Закон, яким було санкціоновано розробку нової конституції, обумовлював необхідність розподілу виконавчої і законодавчої влад у такий спосіб, щоб уряд і парламент мали змогу здійснювати свої повноваження у повному обсязі. Одним із ключових положень цього закону було те, що жоден член парламенту не міг бути призначеним на посаду в уряді і одночасно залишити за собою своє депутатське місце. Щодо конституційних гарантій свобод, які не підлягають змінам або доповненням, то конституція містить єдину фундаментальну норму про повноваження у цім питанні. У статті 66 сказано, що жодна особа не може бути “довільно затриманою. Судова влада (створена для стримування виконавчої гілки), гарант особистої свободи, забезпечує дотримання цього принципу в умовах, визначених законодавством”. Внесення змін і доповнень до конституції здійснюється у три етапи: по-перше, право законодавчої ініціативи щодо внесення змін і доповнень належить президентові республіки за поданням прем’єр-міністра; по-друге, ухвалення проекту або пропозиції про поправку досягається через голосування Зборів; і по-третє, за зміну або доповнення повинні проголосувати три п’ятих членів легіслатури.

Підсумовуючи, зауважимо, що крах 4-ої Республіки був почасти викликаний неспроможністю антагоністичного парламенту Франції вирішувати невідкладні пекучі проблеми. Народження 5-ої Республіки і наступна за ним розробка нової конституції були кроком уперед до більш централізованого і чітко окресленого урядування, коли виконавча влада набула відчутного впливу. Хоча президент республіки і не займає панівного становища стосовно уряду, він, без сумніву, перебуває у відносно більш зверхній позиції щодо нині формально послабленого парламенту.