29. Тайванська проблема в сучасних міжнародних відносинах.

Питання про возз'єднання КНР з Тайванем або про національне об'єднання залишається однією з найскладніших проблем регіональних відносин. Витоки проблеми йдуть до останні місяці громадянської війни в Китаї восени 1949 р., коли колишнє центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером Національної партії (Гоміньдан) Чан Кайши під тиском комуністичних загонів Мао Цзедуна відступило на Тайвань. З тих пір кожен уряд - нове, комуністичне, в Пекіні і старе, гоміньданівського, в Тайбей - претендувало за легітимність і вважало себе єдиним законним общекітайскім урядом. Радянський Союз визнав КНР, а США і їх союзники - Чан Кайши.

В 1972 США визнали КНР і розірвали дипломатичні відносини з Тайванем, зберігши неофіційні відносини з урядом Чан Кайши і продовживши надання йому військової допомоги на підставі Закону 1979 про відносини з Тайванем. У 1975 р. Чан Кайши помер. Його наступники продовжували виходити з формули існування "одного Китаю" і визнавали значущість завдання національного об'єднання. Проте з часом ситуація ускладнилася. Всередині Тайваню зростав вплив місцевих уродженців - прихильників відмови від єдності з "великим Китаєм", що вимагали проголошення незалежності острова. Поетапна демократизація на Тайвані дозволила сепаратистам отримати представництво в парламенті і впливати на зовнішню політику.

КНР хворобливо реагує на зростання впливу прихильників незалежності на Тайвані. З огляду на неформальні гарантії США, керівництво КНР не йде на застосування сили для об'єднання. Однак воно систематично дає зрозуміти, що застосування сили проти острова в надзвичайних обставинах, під якими розуміється прийняття Тайванем рішення про оголошення незалежності, не виключається.

При цьому представники КНР і Тайваню підтримують напівофіційні контакти для обговорення умов можливого об'єднання. Позиція Пекіна зводиться до формули "одна держава - дві системи", яка припускає, що після об'єднання Тайвань стане однією з провінцій КНР, зберігши ринкову модель економіки і автономну адміністративну систему, але передав Пекіну керівництво своєї зовнішньої і оборонної політики. Тайванська сторона не вважає ці умови прийнятними. Вона не виключає об'єднання, але бачить його як тривалий демократичний процес злиття двох рівноцінних політичних суб'єктів. Вихідною точкою об'єднавчого процесу в Тайбей вважають визнання Пекіном Тайваню в якості рівного партнера. Тайвань підтримує дипломатичні відносини з 29 країнами світу.

30. Індійсько-пакістанська війна 1971р. Та її політичні наслідки.

При поділі Британської Індії замість двох незалежних держав — Пакистану і Бангладеша — виник єдиний Пакистан, поділений на східну і західну частину. Враховуючи те, що 95% населення Бангладешу (Східний Пакистан) розмовляла тільки на бенгальській мові, ця перенаселена і бідна частина Пакистану була відділена майже тисячемильною смугою індійської території від Західного Пакистану, де розмовляли на урду й чиї бюрократи та генерали керували ними з далеких Карачі та Ісламабада. Спільною об'єднавчою рисою між двома частинами Пакистану був іслам, але навіть він був послаблений регіональними та культурними відмінностями.

У грудні 1970 року в ході парламентських виборів переважну більшість голосів у Східному Пакистані (160 із 162 в новому парламенті) отримала партія «Авамі» («Народна ліга»), очолювана шейхом Муджибуром Рахманом, яка виступала за автономію Східного Пакистану. Згідно з Конституцією, партія отримувала право сформувати уряд.

У Західному Пакистані популярною була Пакистанська народна партія під керівництвом Зульфікара Алі Бхутто, яка незважаючи на більшість голосів у західній частині країни, отримала удвічі менше місць ніж партія М. Рахмана. Глава держави генерал Ях'я-Хан не очікував перемоги Рахмана на виборах, які він же й призначив.

Після того як лідер Пакистанської народної партії відмовився поступитися постом прем'єр-міністра, президент Ях'я Ханзакликав військових до боротьби із інакодумством у Східному Пакистані. Тому із Західного Пакистану були перекинуті війська, що розгорнули терор проти прихильників Рахмана й влаштували бійню у місті Дакка.

27 березня майор збройних сил Бангладешу Зіаур Рахман зачитав по радіо текст декларації незалежності написаної Муджибуром, яка проголошувала створення держави Бангладеш. В країні розпочалась громадянська війна.

На допомогу бенгальським повстанцям восени 1971 прийшла індійська армія, частини якої ввійшли у Східний Пакистан. У відповідь Ях'я Хан вирішив завдати удару по Індії з території Західного Пакистану, щоб захопити частину території в Кашмірі і змусити індійців в рамках обміну піти з території Східного Пакистану.

3 грудня 1971 пакистанська авіація завдала раптовий удар по індійських військових аеродромах, але не завдала суттєвої шкоди. Пакистанські танкові частини розгорнули наступ в Кашмірі і після запеклих боїв захопили місто Чхамб. Однак це вже ніяк не могло вплинути на загальну стратегічну обстановку, вкрай несприятливу для пакистанської сторони. На хід бойових дій вплинула більш ніж дворазова перевага індійської армії в чисельності та озброєнні.

Положення пакистанської армії в Східному Пакистані, в результаті атак індійської армії та бенгальських партизан, було безнадійним. В середині грудня вона склала зброю. 16 грудня вогонь був припинений і на Західному фронті.

В результаті цієї війни Бангладеш здобув незалежність, а пакистанський президент Ях'я Хан був змушений піти у відставку. Пакистан в результаті конфлікту втратив здатність самостійно, без безпосередньої китайської підтримки, протистояти Індії у військовому відношенні. Однак індійські плани з розчленування Західного Пакистану зустріли протидію всіх великих держав, які побоювалися надмірного посилення Індії, і не були реалізовані.