76. Правовий режим майна державних підприємств.

ОСОБЛИВОСТІ: + ф-ї власника здійснюють вищі орг..держ.влади; + суб’єкти пр..вл.сам встановлює пр..норми,що регулюють відносини держ.вл.; + реалізація прав держави здійснюється за допомогою створених державою підпр-в, орг.; Правові форми реалізації права держ.вл. – це врегульовані нормами права, різні за призначенням та способами здійснення види д-сті держ.орг. і держ.госп.орг., пов’язані з використ.держ майна.: 1.)госп.управління окремими частинами фонду держ.власності стосовно засобів в-цтва( здійсн. Госп.міністерства та відомства); 2.)повне госп.відання держ.засобами в-цтва (здійснюють держ.підприємства); 3.)операт.управління держ.майном(здійсн. Держ.установи та казенні підпр-ва); 4.)оренда держ.майна( здісн.на підставі договорів оренди, укладених з суб.господарювання); 5.)корпоративні права : ств. Нац..холдинговирх компаній і участь у госп. орг.. корпорат.типу. У держ.вл. є майно і грош.кошти. до майна належить майно, передане казенним п-вам в операт.управл.; майно, передане держ. комерц.п-вам, госп.обєднанням;корпоративні права держави, майно, яке забезпеч.д-сть КМУ,ПУ; майно, передане воренду, лізинг, концесію; майно. Передане в безоплатн.безстрок.корист.Національній Академії Нау; безхазяйне та конфіск. Майно, що перех.у власн.держ. Управління держ.майном здійсн-ся шляхом ведення Єдиного реєстру держ.власності. Управління об’єктами держ.вл.здійснюють такі субєкти : * КМУ; *Фонд держ.майна; *Міністерства та ін..орг.викон.вл.; *Держ.госп.обєднання; *Держ.гром.організації; *Націон.Академія Наук України; *Галузеві академії наук.

77.Правовий режим майна комунальних підприємств. Право комун.вл. виділилося з держ.вл. Підставою набуття пр..комун.вл.є передача держ.майна терит.громаді. Комун.вл. також набув-ся шляхом придбання або створ.майна. Реалізація територіальною громадою ф-й власника здійснюється через такі повноваженя: 1) Розробка і затвердж.програм соц..економ.розвитку, місц.бюджет ута звіту про його виконання; переліку оюєктів комун.вл; порядку та умов приватизації комун.вл.; 2) Прийняття ріш.про створ., ліквід.,реорг. підприємств, уст.,орг.. комун.вл. іщодо продажу майна; 3) Розгляд проектів планів підпр-в,уст.,орг..комун.вл.; 4) Встановлення порядку та здійснення контролю за використ. Прибутків підпр-в,уст.,орг..; 5) Внесенння пропозицій про передачу у комун.вл.обєктів, що належать до держ.вл.; 6) Передача іншим органам повноважень щодо управління майном, яке належ.до комун.вл. Право повн.госп.відання здійснюють комун.підприємства, а право операт.управл. – комун.установи. Суб’єктом права комунал.вл. є територіально громада. Від імені та в інтересах терит. гром. Право комун.вл.здійснюють відповідні ради. Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.  Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. 

78.Право спільної власності. Право СВ - це право двох і більше осіб на один і той же об’єкт який може складатися з однієї речі або їх сукупності ці речі можуть бути подільні і неподільні. Однак право власності вони створюють єдине ціле. Право СВ розглядається в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. В об’єктивному - це сукупність правових норм, що регулюють відносини які виникають з приводу володіння, користування, розпорядження спільним майном. Право СВ в суб’єктивному розумінні складає сукупність правомочностей співласносників майна.В одному випадку мова йде про конкретних осіб які має права стосовно певної речі. З поняттям правом спільної власності пов’язані дві категорії: 1) Ідеальна частка 2)Реальна частка Ідеальна частка це частка у праві на річ якщо дві особи мають у рівних частках право спільної власності на річ то кожній з них належить не половина речі , а половина права на річ. Реальна частка визначається при припиненні права спільної власності і при поділі речі. В даному випадку мова йде про частину речі. Види права спільної власності : 1)спільна часткова власність 2)спільна сумісна

79.Поняття спільної часткової власності Спільна часткова власність виникає у разі, коли право кожного із співвласників є чітко визначеним чисельно, у дробах (1/2, 1/3, 3/4, 9/10 тощо) Будучи вираженим у певній частці, право кожного співвласника не обмежується частиною майна, а поширюється на усе майно. Співвласники несуть витрати на утримання усього спільного майна пропорційно до своїх часток (ст. 360 ЦК), а плоди та доходи, одержані від використання будь-якої частини майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві власності. Учасникам спільної часткової власності належить не право власності на конкретну частку у спільній власності, а частка у праві власності. У законі немає уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності, бо підставами виникнення права спільної власності є найрізноманітніші юридичні факти: створення або придбання майна спільними зусиллями або за спільні кошти, приватизація житла, перехід майна до кількох спадкоємців, укладення численних договорів тощо.

80.Право спільної сумісної власності. Право спільної сумісної власності є другим після спільної часткової власності різновидом права спільної власності. Спільна сумісна власність є власністю двох або більше осіб на одне і те ж майно і в цьому розумінні вона є ідентичною із спільною частковою власністю Центральною особливістю права спільної сумісної власності є відсутність визначення часток учасників. Тобто, право кожного співвласника у спільній сумісній власності поширюється на усе майно, без ідеального вираження частки у праві спільної власності. Коло суб'єктів права спільної сумісної власності є аналогічним суб'єктам права спільної часткової власності, за тим винятком, що ч. 2 ст. 368 ЦК встановлює, що законом можуть бути встановлені обмеження для держави та територіальних громад бути учасниками права спільної сумісної власності. На практиці відносини спільної сумісної власності виникають майже винятково між фізичними особами.

81.Загальна характеристика речових прав на чуже майно Право на чужі речі – самостійні,але похід. від ПВ речові права, що надають особі можливість користуватися певним майном для певної мети. Ознаки: 1.  Це РП— абсолютне, виключне. Воно може бути припинене ли­ше самим суб'єктом цього права або на підставі закону. 2.  Об'єктом РП є певна річ або майно, які належать іншому влас­никові. 3.  РП на чужу річ істотно обмежує право власності особи, яка є власником цієї речі (майна). 4. РП за своїм змістом є обмеженим правом, воно не може замінити права власності. 5.  Суб'єкт РП має право володіти, частіше користуватися і навіть розпоряджатися чужою річчю (майном) у визначених межах. 6. РП — це право на тривалий строк. 7.  РП виникає у тих випадках, коли певна особа не може задоволь­нити свої потреби за рахунок використання власного майна.Основною передумовою виник. РП на чужу річ є нагальна потреба певної особи скористатися чужою річчю чи майном для задоволення певних потреб, які ця особа не може задовольнити за рахунок власного майна. РП на чужу річ може виникати на підставі закону, заповіту, рішен­ня суду. Види цих прав: 1) право володіння; 2) право обмеженого корист. (сервітут); 3) право забудови зе­мельної ділянки (суперфіций); 4) право користування земельною ділянкою дляС\Гпотреб. РП можуть припинятися: 1) при поєднанні в одній особі суб'єкта речового права і власника майна (речі), обтяженого речовим правом.; 2) коли суб'єкт РП відмовляється від подальшого його викор.; 3) коли спливає строк, на який було встановленоРП; 4) при зникненні обставин, які були підставою для встановлення РП ; 5) при невикористанні РП протягом трьох років. 6) РП може бути прип. також законом або су­д. рішенням. 82. Право володіння чужим майном(ЧМ) Володіння ЧМ-це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення, вважаючи ії своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатися ним. 1.  Володільцем ЧМ є особа, яка фактично тримає його у себе. 2.  Право володіння ЧМ може належати одночасно двом або більше особам. 3.  Фактичне володінн майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе). Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна, право вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право вернутися за захистом до суду або інших державних органів. Володіння може бути законним і незаконним. Незаконнеподіл.на добросовіснеі недобросовісне.Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Підставами виникнення права володіння є: 1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. 2) односторонні правочини 3) юридичні вчинки. 4) правові акти суб'єктів публічного права; 5) рішення суду. Право володіння прип. у разі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) знищення майна; 4) вилучення речі з цивільного обігу; 5) поєднання в одній особі володільця і власника речі..

83.Право обмеженого користування чужим майном (СЕРВІТУТ) Під сервітутами прийнято розуміти право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою у межах, виз начених договором чи законом. Суб'єктами сервітутних правовідносин є власник (володілець) сусідньої земельної ділянки та володілець пануючої земельної ділянки, в інтересах якого встановлюється сервітут (сервітуарій), і ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Сервітут не підлягає відчуженню. Він може переходити до правонаступників лише разом із земельною ділянкою, на користь якої він встановлений. ЦК визнає існування двох видів сервітутів - земельних) та -особистих). Підставою для поділу є спосіб визначення особи сервітуарія. 1)Якщо сервітут встановлюється щодо визначеного майна в інтересах певної особи, то він є особистим. Ознаки: 1. не тільки пов'язаний із певним майном, а й належить певній особі; 2. обмежений строком: довічно належить певній особі і припиняється її смертю, якщо самим сервітутом не встановлено коротший строк; 3. не має зобов'язально-правового характеру, оскільки сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут "випливає" за речами. 2)Якщо сервітут встановлюється на користь власника визначеного майна (але не конкретно визначеної особи) - земельним. Ознаки: 1. тут ніби мають місце "відносини між ділянками"; 2. такі відносини є тривалими.Зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку; 3. такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право зберігається в цілому.Підставами припинення сервітуту є: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) сплив строку, на який встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.

84.Користування чужою земельною ділянкою для с\г потреб(емфітевзис) Емфітевзис – це довгострокове, відчужуване і успадковане речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб з метою отримання плодів та доходів від нього з обов'язком ефективно його використовувати відповідно до цільового призначення. Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для с/г потреб (землекористувач, емфітевта). Об'єктом емфітевтічного права є користування земельною ділянкою. До земель с/г призначення належать с/г угіддя - рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища тощо, а також не с/г угіддя. Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб (договір про емфітевзис). Зокрема, емфітевтічне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, у тому числі предметом застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не заборонених законом, способом іншій фізичній або юридичній особі. Термін договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін.. Емфітевзис припиняється у разі: 1. поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача. 2. закінчення терміну, на який було надано емфітевзис, якщо строк було зазначено у договорі про встановлення цього права. 3.викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністюзнищення земельної ділянки або такого його пошкодження, яке виключає можливість використання його для задоволення с/г потреб; 4. визнання недійсною угоди, що є підставоювстановлення емфітевзису; 5. використання земельної ділянки не за цільовим призначенням 6. домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення емфітевзису. Така домовленість повинна бути здійснена у такій же формі, як і договір про встановлення емфітевзису.

85. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване і успадковане право користування земельною ділянкою, переданим оплатно або безоплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останнього виникає право власності. Суб'єктами є власник земельної ділянки, що надається під забудову, і особа, яка має право використання зазначеної ділянки для здійснення забудови (Суперфіціарій). Суперфіцій може належати одночасно двом і більше особам. Об'єктом суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія придбати право власності на них. Підставами встановлення суперфіцію є договір між власником ділянки і майбутнім забудовником про встановлення суперфіцію і заповіт. Термін суперфіцію може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний і максимальний термін суперфіцію у ЦК не встановлено. Якщо суперфіцій встановлений на невизначений термін, то він вважається безстроковим і може бути припинений забажанням сторін у будь-який час. Суперфіцій припиняється у разі: 1. поєднання в одній особі власника земельної ділянки та суперфіціарія. У цьому випадку суб'єкти права власності і речового права на чужу річ збігаються; 2. закінчення строку права користування. Обов'язок власника ділянки подовжити навимогу землекористувача строк дії суперфіцію, може бути передбачена в договорі про нього; 3. відмови землекористувача від права користування; 4.невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль; 5. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. 6. неможливості використання земельної ділянки для забудови (наприклад, внаслідок його забруднення токсичними, радіоактивними речовинами тощо); 7. визнання недійсною угоди, що є підставою встановлення суперфіцію; 8. використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; 9. домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення суперфіцію, вчиненої у такій же формі, що й договір про встановлення суперфіцію.

86. Засади захисту права власності. Захист ПВ - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику. Засади захисту ПВ: 1) Д-ва забезпечує рівний захист прав суб’єктів права власності. 2) Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності ін. особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. 3) Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Захист ПВ здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, - товариським судом та ін гро­мадськими організаціями. Перелік основних способів захис­ту цивільних прав зазначається в ЦК України. 87. Система цивільно-правових засобів захисту права власності. І ) Речово-правові заходи захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що порушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. 1) Позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2)Позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) Позов про визнання права власності. ІІ ) Зобов'язально-правові заходи захисту відносин власності застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами, що бувають, як правило, договірними. 1) Позов про витребування майна від особи (зберігай, орендар, перевізник), якій воно було передано за договором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встановлений договором строк.; 2) Позов про відшкодування завданої власнику шкоди; 3) Позов про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. ІІІ ) Інші засоби захисту 1) Позов про виключення майна з опису; 2) Позов про захист права спільної власності. 3) Позов про визнання недійсним правового акту; 4) Позов про визнання правочину недійсним; 5) Способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;

88. Віндикаційний позов. Віндикаційний позов – витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивач - власник або титульний володілець, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом позову є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі: 1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю; 2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи; 3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним; 4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав. Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно. За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо: 1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця. Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов. Негаторний позов — це вимога власника про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише уразі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права. Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.

Визнання права власності. Позов про визнання права власності — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння. Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав. Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

89. Інші засоби захисту права власності. 1) Виключеня майна з-під арешту.Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись досуду з позовом до стягувана і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо. 2) Захист права спільної власності. Кожний з співвласників спільної часткової власності має право вимагати виділу в натурі своєї частки зі спільного майна. Якщо згоди про спосіб виділу не буде досягнуто, то за позовом співвласника йому може бути виділена частка в натурі, за винятком випадків неподільності речі, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. А якщо це неможливо, то співвласникові, який бажає виділу, за його згодою, присуджується грошова компенсація. Суд також може припинити право такої особи на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників. 3) Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди. 4) Визнання правочину недійсним.За загальним правилом, за недійсним правочином кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом. Такі правові наслідки в юридичній науці називають двосторонньою реституцією. Таким чином, особа, яка передала належне їй на праві власності майно за правочином з порушенням вимог закону іншій стороні, має можливість як вимагати визнання його недійсним з цих підстав, так і вимагати повернення такого майна у свою власність. 5) Способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо во но збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою (за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред’явника). Також встановлено правило, за яким особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов’язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива. Уразі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.