5. Особливості вивозу капіталу після Другої світової війни

Вивіз капіталу, переміщення (міграція) капіталу з країни, де знаходиться його власник, в іншу країну для систематичного витягання додаткової вартості, а також в політичних цілях. Частина додаткової вартості, що витягує, переводиться в країну, вивозящую капітал, частина капіталізується (тобто знову вкладається у виробництво) в країні, що імпортує капітал (або реінвестується). 

У повоєнний, після Другої світової війни, період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Таке зростання було обумовлене поглибленням МПП, інтернаціоналізацією господарського життя, структурними зрушеннями у світовій економіці під впливом НТП. Активними експортерами капіталу залишаються як приватні корпорації, так і держави. Значного поширення набуває державно-монополістична форма вивозу капіталу. Ця форма вивозу капіталу супроводжується розвитком відповідного арсеналу державно-монополістичних методів регулювання і створення сприятливих умов для експорту капіталу взагалі.

Концептуально:

* Вивіз підприємницького капіталу являє собою експорт корпораціями капіталу з метою розміщення його в економіку зарубіжних країн у вигляді прямих або портфельних інвестицій.

* Пряме інвестування забезпечує інвестору фактичний контроль за зарубіжним підприємництвом.

* Вивіз позичкового капіталу – це експорт капіталу у вигляді позик, що надаються підприємцям або урядам інших країн.

Вивіз капіталу здійснюється завдяки:

а) експорту підприємницького /функціонуючого капіталу, який у вигляді прямих або портфельних інвестицій вкладається у різні галузі економіки зарубіжних країн. При цьому пряме інвестування забезпечує інвестору фактичний контроль над зарубіжними підприємствами;

б) експорту позичкового капіталу, що надається підприємцям або урядам інших країн у вигляді позик.

У чому ж проявлялись особливості повоєнного міжнародного руху капіталу?

По-перше, збільшилися масштаби/обсяги зарубіжного інвестування. Хоча ця особливість поширювалася на країни нерівномірно. Головним експортером інвестицій були США. У ФРН та Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталу. Якщо в 1950 р. економічно розвинені країни вивезли $51 млрд. підприємницького капіталу, то в 1970 р. експорт інвестицій цими країнами досяг $285 млрд. Питома вага США при цьому становила 33,3% і 52,6% відповідно. Значними експортерами капіталу були Канада, В. Британія, Франція. Пізніше до них приєднується ФРН [2, 410].

У процесі відбудови господарства в країнах, що потерпіли від війни, експансія їхніх капіталів за кордоном пожвавлюється, однак у розподілі “надлишкового” капіталу зберігається помітна нерівномірність. Значні маси відносно вільних капіталів накопичилися в Канаді, Швейцарії, Швеції, США. На іншому полюсі опинилися країни Зах. Європи та Японії, які відчували нестачу капіталів і змушені були імпортувати їх, передусім

зі США. Проте вже на початку 70–х рр. співвідношення сил між основними центрами світового господарства істотно змінилося [1, 161–162].

Країни-експортери капіталу:

США – $150 млрд;

В. Британія – $49 млрд;

Франція – $19 млрд;

ФРН – $20 млрд;

Японія – $2,7 млрд.

По-друге, у повоєнний період характерною була істотна зміна у співвідношенні між підприємницькою та позичковою формами вивозу капіталу. У значний період повоєнного часу переважав вивіз капіталу в підприємницькій формі. На його основі відбувався процес становлення транснаціональних корпорацій і набрав сили транснаціональний монополістичний капітал. Експорт прямих інвестицій призводить до серйозних наслідків у світовому господарстві: посилюється інтернаціоналізація капіталу та виробництва, поширюється обмін капіталопотоками між промислово розвиненими країнами, усе більшого значення і впливу набуває внутріфірмова спеціалізація в межах ТНК та внутрішньокорпораційний обмін.

У 70-ті рр. відбувається поворот до вивозу капіталу переважно в позичковій формі. Хоча за іншими джерелами вважається, що США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій, тоді як для В. Британії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позичковій формі [2, 410].

По-третє, відбулися серйозні зміни в географічній структурі вивозу капіталу. До Другої світової війни основна маса експортованих капіталів спрямовувалася до колоній і залежних країн. У повоєнний період близько ¾ зарубіжного інвестування припадало на розвинені з економічного боку країни. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. США надавали перевагу розміщенню капіталу в економіку країн Зах. Європи, на долю яких в 1970 р. припадало 31,2% загальних обсягів експорту капіталу. У свою чергу значні кошти економічно розвинених країн вкладалися в економіку США. Упродовж 60-х рр. сума прямих інвестицій в економіку США збільшилась у 2 рази, 2/3 з яких припадало на Зах. Європу. Японія в 50–60-ті роки до США та Зах. Європи спрямовували дещо більше третини свого експорту капіталу: переважна його частина була зосереджена в Азії, Латинській Америці, Середньому Сході, у країнах Африки [1, 164; 2, 410–411].

Значна зміна географічної структури експорту капіталу пояснюється насамперед розпадом колоніальної системи. Крім того, вирішальним чинником переорієнтації напрямів міжнародних потоків капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом НТР, зростання масштабів обробної промисловості, що була зосереджена насамперед в економічно розвинених країнах.

Деякі зрушення мали місце в галузевій структурі зарубіжних інвестицій. Спочатку об’єктами зарубіжного інвестування були переважно добувна та металургійна промисловість. У Зах. Європі це знайшло прояв у створенні Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 60-х рр. стала помітною тенденція до “переливання капіталу в обробну промисловість, особливо в ті її галузі, що виникали під впливом НТР [2, 411].

Капіталістичний/ринковий світ, на відміну від соціалістичного, і особливо Радянського Союзу, досить швидко подолав спричинену війною розруху. До початку 50-х рр. в основному було відновлено систему світогосподарських зв’язків. Бреттон-Вудськими угодами було визначено правила організації світової торгівлі, поновлено міжнародні валютні, кредитні фінансові відносини.

Відповідно до плану Маршалла було відновлено економічні системи європейських країн, що до нього приєдналися, і тим самим забезпечено відновлення і розвиток європейської економіки як єдиного конкурентоспроможного економічного простору. Від 1951 р. розпочався західноєвропейський інтеграційний процес.

Політичні зрушення стались у світовій торгівлі, у товарній і географічній її структурі. Нового змісту і значних масштабів набрав міжнародний рух капіталу як підприємницького, так і позичкового.