2. Бреттонвудська валютна система

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин. Така система після тривалої підготовчої роботи була створена та інституційно оформлена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золо-тодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років XX ст. і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи полягали в такому:

1. В новій системі зберігалася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародному обігу. Бреттон-Вудська угода (стаття IV, розділ І Статуту М ВФ) проголосила: "Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за їхнім золотим вмістом на 1 липня 1944 року". Однак фактично це положення валютної угоди не виконувалося. На практиці зв'язок усіх валют із золотом був опосередкованим. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. Оскільки паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, зв'язок цих валют з монетарним товаром здійснювався за системою "золото—долар—національні валюти". У цьому ланцюгу долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей.

2. Бреттон-Вудська валютна система як система золотого стандарту базувалася на принципі фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди.

3. Долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота відповідно до визначеного паритету на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вміст долара дорівнював 0,888 г; ціна 1 унції (31,1 г) золота — 35 доларів.

4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Торговельні операції з золотом могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни. Контроль за додержанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільності валютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частину свого золотовалютного резерву для проведення стабілізувальних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутися до МВФ з проханням про надання цільової позики. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи "золото—долар—національна валюта" забезпечувалася високим рівнем довіри до долара як міжнародного засобу платежу та резервної валюти. На відміну від усіх інших валют долар зберігав на валютному (зовнішньому) ринку ан-тиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, розміщених у іноземних банках. Слід ураховувати й надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. Вважалося, що долар такий самий, як золото, долар є навіть кращим за золото.

Наприкінці 60-х—на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси. Різко скоротилися національні запаси золота: в 1971 р. вони становили 11,1 млрд дол. — у 6 разів менше за доларову масу, що перебувала в міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом. На золото утворилася ринкова ціна, що в кілька разів перевищувала офіційну.

В цій ситуації США по суті цілком утратили свою здатність забезпечувати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, підтримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон ухвалив рішення про припинення конвертованості долара в золото. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Падіння Бреттон-Вудської системи було спричинене не тільки погіршенням внутрішньої економічної ситуації у США, валюті яких належало центральне місце в системі, а й зміною розстановки сил у світовій економіці. США втратили монопольне становище, яке утримували в перші повоєнні десятиріччя: в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Поліцентризм у світовому господарстві зайшов у суперечність із заснованим на монопольній позиції долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Це суттєво підривало підвалини Бреттон-Вудської системи, породжувало необхідність створення нової, більш ефективної світової валютної системи. Першим кроком у цьому напрямі стало створення на початку 70-х років міжнародних платіжних засобів — спеціальних прав запозичення (СПЗ, або СДР) і відповідно перехід до плаваючих валютних курсів та заміна валютного паритету "валютним кошиком" СПЗ. Згідно з рішенням МВФ, СПЗ були випущені в обіг з 1 січня 1970 р.