3.3 Внесення змін до законодавства

Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька років і обов’язкову — накопичувальну систему пенсійного забезпечення, яка спонукатиме населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині вже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але через відсутність необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.

Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує. Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і населення працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через це болюче рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й Угорщини).

Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від, приміром, Грузії, де пенсійний вік одномоментно підвищили на п’ять років) призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той час зросте й попит на робочу силу.

Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які їх надають[15].

Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш заможних верств населення.

Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг[12]

Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.

Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

Висновки

Отже, бідність – це соціальні відносини, що характеризуються відсутністю необхідних матеріальних засобів для того, щоб провадити «нормальне» (відповідно до норм прийнятих суспільством) життя.

Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян.

Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.

Незважаючи на деяке покращання добробуту населення останнім часом, ще дуже рано говорити про подолання бідності. На жаль, в Україні система соціального захисту значно відстає від трансформаційних процесів економіки. Адресна допомога незахищеним верствам населення тільки починає набирати обертів і поки що не справляється з поставленими завданнями. Суми наданих допомог іноді викликають не тільки незадоволення, а й здивування, обурення, а іноді є просто знущанням: допомога дитині у разі втрати годувальника, допомога малозабезпеченим сім'ям, одинокій матері, з безробіття, на поховання тощо. Зберігається суттєвий перекіс в установленні сум соціальної допомоги. Так, допомога при народженні першої, другої, третьої дитини перевищують суми допомоги дитині, що втратила батька (годувальника), у 30, 70 і 125 разів.

Головними пріоритетами державної соціальної та демографічної політики має бути стимулювання не тільки народжуваності, продовження повноцінної економічної активності населення старших вікових груп, забезпечення пільгових та сприятливих умов розвитку підприємницької діяльності, а й підвищення рівня заробітної плати працюючого населення. Посилена увага до відтворення робочої сили країни, забезпечення добробуту саме працюючих громадян допоможе докорінно вирішити проблеми усіх інших прошарків населення і тим самим підвищити рівень економіки держави в цілому.

Ідеальна мета боротьби з абсолютною бідністю – її абсолютне подолання: у здоровому суспільстві, і тим більше в соціальній державі не повинно бути людей, що не мають прожиткового мінімуму. Завдання боротьби з відносною бідністю – не повне усунення нерівності, але його, так би мовити, оптимізація, приведення до рівня, що не виходить за прийнятні в даному суспільстві межі і разом з тим не підриває стимули соціально-економічної активності

Основна зброя проти бідності – це така політика, яка була б направлена на економічне зростання.

У наший країні слабка і соціальна політика. Її заходи не зовсім адекватні ситуації, і тому бідний в Україні отримує значно менше допомоги, чим бідний в інших країнах. Ще одна трудність – розшарування за умовами отримання якісних медичних і освітніх послуг. Життєво важливі реформи медичного страхування і освіти, проведені так, щоб і бідним ці послуги були доступні. Зараз такого підходу немає, і бідні не отримують ні якісної меддопомоги, ні якісної освіти, і в останньому випадку вони не отримують шансу вирватися з бідності.

Список використаної літератури:

1. . Державна служба статистики України

http://www.ukrstat.gov.ua/

2. Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи

http://dse.org.ua/index_ua.html

3. А.Г. Реут «Система державної соціальної допомоги в Україні: сучасні виклики та вплив на бідність» інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2015 (23)

4. В.С. Заяць «Формування доходів населення України: особливості та тенденції» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2015 (24)

5. В.С. Шишкін «Бідність населення України за житловими умовами» інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2016 (27)

6. Л.М. Черенько «Нові форми бідності в Україні: основні прояви та оцінка масштабів явища» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2015 (23)

7. Л.М. Черенько «Система социальной поддержки в Украине: неизбежность реформ и оценка перспектив» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2016 (27)

8. Л.М. Черенько «Специфіка формування та прояву нерівності в Україні» інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2013

9. Л.С. Лісогор «Якість трудового життя: чинники впливу та напрями покращення» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2012

10. М.В. Кравченко «Соціально-економічні та демографічні наслідки системної кризи в Україні та шляхи їх подолання» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2011

11. Основні напрями оптимізації системи соціального захисту в Україні : аналіт. доп. / О. О. Кочемировська, О. М. Пищуліна. – К. : НІСД, 2012.-88 ст.

12. О.Г.Осауленко, С.С.Герасименко «Статистичні оцінки соціальної нерівності і бідності в Україні» статистика України, №3 (70), 2015, с.4-9

13. С.В. Полякова, Т.В. Новосільська «Бідність насеення за соживанням: нові виміри» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2015 (23)

14. С.В. Полякова «Територіальна диспропорційність рівня життя населення: теоретичні аспекти дослідження» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2014 (22)

15. : Стадник В. К. «Реформа соціального захисту: результати громадського моніторингу» Київ, 2012

16. Ю.Л. Когатько «Бідність сільського населення України» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2016

17. Ю.Л. Когатько «Розвиток поселенської диференціації за рівнем життя населення України» » інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, м. Київ, 2014 (22)