- •11. Методологія педагогічного дослідження
- •12.Методи наукового дослідження в галузі дошкільної педагогіки
- •13. Упровадження результатів наукових досліджень у практику дошкільної освіти
- •14. Значення передового педагогічного досвіду
- •15. Розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки у другій половині XX ст.
- •16. Зарубіжні педагогічні концепції дошкільної освіти XX ст.
- •17. Актуальні проблеми дошкільної педагогіки.
- •18. Дошкільні заклади в системі національної освіти
- •19. Типи дошкільних закладів і їх функції
- •20. Програми виховання і навчання дітей
- •85. Форми організації навчання дітей дошкільного віку
- •86. Закономірності педагогічного процесу
- •87. Структура педагогічного процесу
- •88. Розвивальне середовище як складова педагогічного процесу
- •89. Планування педагогічного процесу
- •90. Планування у різновікових групах
- •91. Виховна функція сім'ї
- •92. Особливості сімейного виховання дошкільників
- •93. Батьківський авторитет
- •94. Педагогічна культура батьків
- •95. Форми роботи дошкільного закладу із сім'єю
- •96. Наступність, спадкоємність, перспективність у системі безперервної освіти
- •97.Виховання батьків
- •98. Готовність дітей до шкільного навчання
- •99. Адаптація до шкільного навчання
- •100. Спільна робота дошкільного закладу і школи
15. Розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки у другій половині XX ст.
Істотний вплив на розвиток дошкільної педагогіки у цей період мали праці психологів Льва Виготського (1896-1934), Олександра Запорожця (1905—1981), Г. Костюка, Дмитра Ніколенка (1899—1993), які зосереджувалися на особливостях розвитку дітей дошкільного віку та ролі виховання.
Вітчизняна дошкільна педагогіка розвивалася під впливом праць видатного педагога В. Сухомлинського, який дошкільне дитинство вважав періодом життя, що великою мірою визначає майбутнє людини. У процесі виховання дитини дошкільного віку педагог повинен бачити і відчувати дитячу душу. Розглядаючи педагогічні проблеми з дитиноцентричних позицій, вважаючи дитину найвищою соціальною цінністю, В. Сухомлинський важливу роль відводив особистості педагога, його вмінню бачити найцінніше, що є у світі — людину. Визнання «рівноцінності» особистостей педагога і дитини в педагогіці передбачає гуманізацію системи навчання і виховання, емпатійне ставлення до дітей, уміння відчувати і розуміти їхній внутрішній світ, діяти на основі гуманістичних засобів і методів виховання.
У 1959 р. було створено новий тип дошкільного закладу — ясла-садок, що забезпечував виховання дитини від народження до 7-ми років. Відповідно до цього була розроблена нова єдина програма виховання дітей переддошкільного і дошкільного віку (1962).
У 1960 р. у системі Академії педагогічних наук СРСР було засновано Науково-дослідний інститут дошкільного виховання, який очолив український психолог О. Запорожець (1905—1981).
У 1975 р. впроваджено нову «Програму та методичні настанови виховання дітей у дошкільних закладах», яку в 1986 р. було змінено «Програмою навчання і виховання в дитячому садку». Вітчизняні вчені активно працювали над проблемами психологічнім розвитку, фізичного, розумового, морального, трудової-естетичного виховання дітей дошкільного віку. Значний внесок у розробку актуальних проблем дошкільної педагогіки зробила лабораторія дошкільного виховання Науково-дослідного інституту педагогіки України та кафедри дошкільної педагогіки Київського державного педагогічного інституту (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).
У 80-ті роки багато прихильників здобула ідея педагогіки співробітництва як прагнення педагога бути однодумцем дитини. Одним із лідерів цього напряму був Амонашвілі. На початку 90-х років XX ст. у системі дошкільної освіти відбулися значні зміни: скорочено кількість дошкільних закладів, засновано нові їх типи, розроблено альтернативні програми виховання дітей. Нові соціально-політичні реалії потребували внесення суттєвих коректив у концепцію дошкільного виховання в Україні, розгортання її на суверенному праві кожного народу дбати про своє майбутнє. Ця концепція передбачає:
— формування гармонійно розвиненої особистості, наділеної національною свідомістю, гідністю, прагненням зберігати і примножувати національну культуру;
— прищеплення загальнолюдських морально-етичних цінностей;
— незалежність навчально-виховного процесу від партійного, релігійного спрямування;
— гармонійне поєднання родинного і суспільного виховання;
— відповідність організації, структури і змісту виховної системи досягненням етнопедагогіки;
— збереження національної психології, генотипу нації;
— відродження національної культури;
— оволодіння рідною мовою;
— ознайомлення з історією рідного народу як джерелом духовності й мудрості;
— розкриття географічних особливостей як багатства рідного краю.
