17. Оцінювання результатів навчання.

Для ефективного контролю успішності учнів не досить лише виявити, що вони знають і вміють. Потрібно також правильно оцінити їхні знання і вміння. Оцінка складається з двох компонен­тів - числового балу, який фіксує результат перевірки знань, умінь та навичок школярів, і оцінного судження, що характеризує якість роботи учнів, їх ставлення до навчання, старанність. Обґрунтову­ючи бал, вчитель аналізує виявлені знання за формою, змістом, обсягом, з погляду правильності та виразності мовлення. Важли­ве значення мають вказівки про прогалини та помилки в знаннях учнів і рекомендації щодо їх виправлення.

При оцінюванні навчальних досягнень учнів враховують:

• характеристики відповіді: правильність, щільність, повнота, логічність, обґрунтованість;

• сформованість загагльнонавчальних і предметних умінь та навичок;

• рівень володіння розумовими операціями: аналізом, синтезом, порівнянням, абстрагуванням, класифікацією, узагальненням тощо;

• розвиток творчих умінь (уміння виявляти проблеми, формулювати гіпотези, перевіряти їх);

• самостійність оцінних суджень;

На основі цих показників виділяють чотири рівні навчальних досягнень учнів.

Початковий рівень: відповідь учня фрагментарна, характеризується початковими уявленнями про предмет вивчення.

Середній рівень: учень відтворює основний навчальний матеріал, здатний виконувати завдання за зразком, володіє елементарними вміннями навчальної діяльності.

Достатній рівень: учень знає істотні ознаки понять, явищ, зв’язки між ними, вміє пояснити основні закономірності, а також самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє розумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, узагальненням тощо), вміє робити висновки, виправляти допущені помилки. Відповідь учня повна, правильна, логічна, обґрунтована, хоча їй бракує власних суджень.

Високий рівень: знання є глибокими, міцними, узагальненими, системними. Учень вміє застосовувати їх для виконання творчих завдань, може самостійно оцінювати різноманітні ситуації, явища, факти, виявляти і відстоювати особисту позицію.

При оцінюванні навчальних досягнень учнів враховують:

• характеристики відповіді: правильність, цілісність, повно­та, логічність, обґрунтованість;

• якість знань: осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, си­стемність, узагальненість, міцність;

• сформованість загальнонавчальних і предметних умінь та навичок;

• рівень володіння розумовими операціями: аналізом, синте­зом, порівнянням, абстрагуванням, класифікацією, узагальнен­ням тощо;

• розвиток творчих умінь (уміння виявляти проблеми, фор­мулювати гіпотези, перевіряти їх);

• самостійність оцінних суджень.

Зазначеним рівням відповідають критерії оцінювання навчальних досягнень учнів за 12-бальною шкалою

18. Форми організації навчання. Історичний розвиток форм навчання.

Крім методів, які характеризують внутрішню сторону навчального процесу, способи організації засвоєння учнями нових знань, умінь і навичок, розвитку здібностей, у дидактиці виділяються також форми організації навчання, що характеризують зовнішній бік навчальної взаємодії: кількість учнів, місце і тривалість навчання, особливості спілкування вчителя і учнів.

Слово forma у перекладі з латини означає зовнішність. Таким чином, форма навчання відображає зовнішні, організаційні особливості спільної діяльності вчителя й учнів, яка здійснюється у певному порядку.

Форми організації навчання

За організацією навчального процесу виділяють індивідуальну, індивідуально-групову і групову форми, які відрізняються за характером взаємодії вчителя та учнів.

За організацією навчальної діяльності класу розрізняють такі форми: урок, семінар, екскурсія, факультативи, предметні гуртки тощо.

За кількістю учнів та особливостями їх взаємодії існують індивідуальна, фронтальна і групова форми.

За місцем навчання розрізняють шкільні форми (урок, факультатив, консультація, предметний гурток тощо) і позашкільні (домашня робота, екскурсія).

Залежно від часу навчання — урочні та позаурочні форми (факультативи, предметні гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади, предметні вечори тощо).

Загальні форми навчання характеризують основні способи організації навчальної взаємодії учасників педагогічного процесу. Вчитель може займатись з одним учнем (індивідуальна форма навчання), з групою учнів, які навчаються поруч, але не взаємодіють між собою (індивідуально – групова форма), або ж з групою учнів одного віку як єдиним суб’єктом навчального процесу (класно-урочна форма). В останньому випадку учитель викладає навчальний матеріал одночасно для всього класу, дотримуючись єдиного темпу і змісту навчання.

Загальні форми організації навчання часто називають організаційними системами навчання.

1. Історично першою загальною формою навчання булаіндивідуальна.Сенс її полягає в тому, що учні виконували завдання індивідуально, в домі вчителя, або учня. Допомога вчителя виступала або безпосередньо, або опосередковано, що надавалася учневі через вивчення ним підручника, автором якого є сам вчитель. Ця форма організації навчання була єдиною в античні часи, в період середньовіччя, а в деяких країнах широко використовувалась доXVIIIстоліття. Наступні періоди розвитку вона домінувала в практиці сімейного виховання заможних верств суспільства. В наш час збереглась в формі репетиторства.

переваги:дозволяла повністю індивідуалізувати зміст, методи і темп навчальної діяльності дитини, слідкувати за її просуванням від незнання до знань, вносити необхідні корективи. Все це дозволяло учневі працювати економно, постійно контролювати витрати своїх сил, досягати високих результатів навченості.

недоліки:деяка обмеженість впливу вчителя, викликана тим, що, як правило, функція вчителя зводилась до надання завдання учневі та перевірки його виконання; обмеженість співпраці з іншими учнями, що негативно впливало на процес соціалізації учня, формування вміння працювати в колективі. Ось чому значення індивідуального навчання, починаючи вже зXVIстоліття невпинно знижується і поступово поступається місцем

2. індивідуально-груповій формі організації навчального процесу. Сенс цієї форми полягає в тому, що заняття вчитель веде вже не з одним учнем, а з цілою групою різновікових людей, рівень підготовки у яких був різний. В силу цього вчитель вів навчальну роботу з кожним учнем окремо. Він почергово питав у кожного учня пройдений матеріал, пояснюючи кожному окремо новий матеріал, даючи індивідуальні завдання. Останні учні в цей час займались своєю справою.

Це дозволяло учням приходити в школу в різний час – на початку, в середині і навіть в кінці навчального року і в будь-який час дня. На початку XVIIстоліття індивідуально-групова система навчання не задовольняла потреб суспільства як в кількісному, так і в якісному плані підготовки підростаючих поколінь до участі в рішенні соціально-значущих задач. Подавляючамаса дітей залишалась неохопленою навчанням, а ті, котрі були ним охоплені набули лише найпростіших навичок читання, письма, лічби.

19. Урок як основна форма організації навчання у сучасній школі. Типологія і структура уроків..

Урок – це цілісний, логічно завершений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну й планомірну навчально-пізнавальну діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв'язання визначених завдань.

Урок як основна форма освітньої діяльності має виконувати низку функцій:

1. Організаційну: забезпечувати організацію вихованців на пізнавальну діяльність у складі конкретного первинного колективу.

2. Освітню: сприяти отриманню системи знань стосовно вимог загальної, політехнічної і професійної освіти.

3. Дидактичну: сприяти створенню оптимальних умов для оволодіння вихованцями методами і прийомами самостійної пізнавальної діяльності.

4. Розвивальну: забезпечувати умови для розвитку інтелектуальних можливостей особистості як визначального чинника становлення головного багатства окремої особистості і суспільства загалом.

5. Виховну: створювати оптимальні умови для розв'язання на уроці мікро завдань розумового, морального, трудового, фізичного й естетичного виховання.

6. Перспективну: вибудовувати систему перспективних ліній з метою формування позитивних мотивів навчання й життєдіяльності особистості.

Структурування будь-якого уроку розпочинається з усвідомлення і правильного, чіткого визначення мети — чого учитель хоче досягти; потім забезпечення засобів - що допоможе вчителеві в досягненні мети, а вже потім визначення способу - як учитель буде діяти, щоб мета була досягнута.

Найбільшого поширення у педагогічній теорії і практиці набула класифікація уроків за дидактичною метою (Б. Єсипов, М. Махмутов, В. Онищук):

- уроки засвоєння нових знань;

- уроки формування і вдосконалення вмінь і навичок;

- уроки узагальнення і систематизації знань;

- уроки комплексного застосування знань, умінь і навичок;

- уроки перевірки і корекції знань, умінь і навичок;

- комбіновані уроки.

Стандартна структура уроку виглядає наступним чином:

1. Організаційний момент.

2. Перевірка домашнього завдання.

3. Опитування учнів з пройденого матеріалу.

4. Виклад нового матеріалу.

5. Закріплення отриманої інформації.

6. Запис домашнього завдання.

7. Підведення підсумків уроку.