85.Охарактеризуйте основні нові явища в суспільно-політичному і національно-культурному житті України у 1985 – серпні 1991 рр., які свідчили про кризу тоталітарної системи.

Економічна криза: – дефіцит товарів; – відмова або повільне запровадження нових технологій; – невисока якість більшості товарів; – продовольча криза; хронічна криза сільського господарства; – прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати); – переважно екстенсивний шлях розвитку економіки; – висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції.

Політична криза: – воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо); – нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва; – недієздатність законодавчих органів; – втрата динамічності в розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн; – корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості; – посилення репресій проти інакомислячих.

Ідеологічна криза: – розчарування у правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму); – розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя; – усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму; – зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві; – посилення ідеологічного тиску на суспільство.

I етап: 1985-1986 рр. Прискорення соціально-економічного розвитку. Методи здійснення та конкретні заходи: Концентрація капіталовкладень в машинобудуванням ( 12 – а п’ятирічка : в 1,8 рази  більше, ніж у роки 11 – ї п’ятирічки ) і недофінансування інших сфер економіки; Зміцнення дисципліни і порядку на виробництві (Травень 1985 р. – постанова ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом»; Посилення контролю за якістю продукції ( травень 1986 р. – держриймання , що охопила 30 % товарів, що випускаються ) ; Оновлення кадрів ( заміна керівників, заступників  на всіх рівнях , починаючи з глави уряду) Колишні старі соратники Л. І. Брежнєва були замінені новими керівними фігурами. Так Головою Ради міністрів став М. І. Рижков (замість М. О. Тихонова), міністром закордонних справ був призначений Е. А. Шеварнадзе (замість А. А. Громико), першим секретарем московського міськкому - Б. М. Єльцин (замість В. В. Гришина), завідувачем відділу пропаганди ЦК КПРС - О. М. Яковлєв.  1987 року було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК КПРС. ; Розвиток виробницької демократії для розширення соціальної бази політики прискорення  (1986 р. – Закон   «Про трудові колективи»).

Результати:посилення диспропорції в народному господарстві (міжважкою і легкою індустрією, промисловістю і сільськимгосподарством); підривання споживчого ринку (скорочення товарівнародного споживання, винно-горілчаної продукції); З1985 по 1988 рр. державний бюджет не дорахувавсяблизько 67 млрд рублів. У1988 р. році антиалкогольнакампанія провалилася і була скасована; зростання бюджетного дефіциту (1985 р. - 17 млрд крб., 1986 р. - 54 млрд крб.). Витрати росли (на модернізаціюмашинобудування ), а доходи скорочувалися (наслідокантиалкогольного закону); зміна кадрів і введення держприймання ситуацію внародному господарстві не поліпшили; розширення прав трудових колективів привело донеобгрунтованого втручання їх в виробничу сферу.

 АВАРІЯ НА ЧАЕС. 26 квітня 1986 р. – аварія на ЧАЕС. Загинуло 7 тис. ліквідаторів, 60 тис. стали інвалідами,     {820271 (20.02.2015) померли.}

Листопад 1988 р. – масовий протест у Києві присвячений екологічним проблемам. 30-ти кілометрова зона – непридатна для прожиття територія. Серпень 1990 р. – постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи із захисту України від наслідків Чорнобильської т». Україну було оголошено зоною екологічного лиха. Побудований  саркофаг – об’єкт «Укриття», демонтаж четвертого блоку.

У 2000 р. ЧАЕС була закрита і перестала працювати.

 II етап: 1987 – весна 1990 Радикальна економічна реформа.

Причини зміни курсу: Невдача політики прискорення; Визнання того, що Адміністративно-командна економічна модель вичерпала можливості і потребує не  прискорення, а перебудови, заміні на госпрозрахунок ; ідеологи: М. Рижков, Л. Абалкін та інші.

Основні напрямки реформи принципу трьох «С» – самоокупність, самостійність, самофінансування

(запровадження  елементів ринкової економіки): розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування; поступове відродження приватного сектору економіки; відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок; скорочення кількості галузевих міністерств та відомств; розвиток орендних відносин на селі. Розвиток орендних , фермерських господарств на селі;

Правова основа реформ: Закон про держпідприємстві ( 1987 ) надавав господарську свободу ( визначати число працівників , ціни на нову продукцію , рівень зарплати , вибір партнерів і пр.) і підвищував відповідальність за господарську діяльність ( вводився інститут банкрутства) ; 1 травня 1987 набув чинності закон «Про індивідуальну трудову діяльність», всього на початку1987 р. індивідуальну трудову діяльність вели 100 тис. осіб, на початку1988 р. - 300 тис. осіб, тобто 0,2% зайнятих.  к 1990 г. до 8 млн чел; 1989 році був опублікований закон «Про загальні засади підприємництва в СРСР», який привів до появи приватного підприємництва; закони про оренду і про кооперацію ( 1988 ) сприяли створенню недержавного сектора економіки . 1987  року в кооперативах працювали 15 тис. осіб, на початку 1988 р. – 150 тис. осіб, а до літа 1988 р. – 200 тис. осіб. К 1991 г. –  2% земли и 3% скота.  Згідно з законом про кооперацію, з’явилася також можливість створення кооперативних банків. До 1 січня 1989 року в країні діяв 41 комерційний банк, до середини року – 143.

Результати і оцінка. Початок кризи: а) виробничого ( за 1985 – 1990 рр. темпи економ. зростання впали з +2 % до 0 %) б) споживчого (дефіцит товарів і продуктів ); в) бюджетно – фінансового ( в 1989 р. бюджетний дефіцит склав 100 млрд руб.: безконтрольне  підвищення цін, грошова емісія, інфляція, падіння купівельної спроможності рубля,  виникнення  бартеру);

Дії уряду: а) непрофесійні та запізнілі ( не провели реформи ціноутворення , податкової реформи тощо); б) різке падіння життєвого рівня народу; в) будівництво госпрозрахункової , напівринковій економіки зазнало невдачі.

 IIІ етап: весна 1990-1991 р. Пошуки шляхів стабілізації економіки та переходу до ринку. (Прийняття ідеї ринку): березня 1990 Рішення президентської ради – виходити з кризи на основі ринку; червня 1990 Постанова ВР СРСР «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки».

Восени 1990 р. Об’єднання двох програм з ініціативи М.С. Горбачова «Основні напрями щодо стабілізації народного господарства і переходу до ринку»: В основі нової програми – ідея Рижкова – Абалкін: спочатку стабілізація економіки, а потім рух до ринку; для республік мала необов’язковий, а рекомендаційний характер;

Оргмери щодо її реалізації: 1. розширення президентських повноважень; 2. реорганізація СМ СРСР до Кабінету міністрів; 3. від ставка Н.І. Рижкова і призначення B.C. Павлова на пост прем’єр – міністра; республіки програму проігнорували.

Навесні 1991 р. Наростання економічного хаосу. 1. Падіння виробництва (-5% – 11%). 2. Загальний дефіцит споживчих товарів. Карткова система. 3. Зростання бюджетного дефіциту, цін. Грошова емісія, падіння купівельної спроможності рубля.  Бартер. 4. Розпад єдиного економічного простору. Бюджетна, податкова, цінова «війна» республік з   союзним центром;

На початку 1980-х рр. суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в «низах» наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У «верхах» формувалися реформаторські сили, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, обраного на цю посаду в березні 1985 р.

У 1986 р. XXVII з’їзд КПРС визначив курс на «прискорення» — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність. Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір усередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму» під гаслом «перебудови» сталінської моделі соціалізму та повернення до «ленінських принципів» активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.

В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева» 1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила Декларацію принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв’язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція  – лютий 1989 р.), виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). 

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об’єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

У 1989 – 1990 рр. з’являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. 

86. Охарактеризуйте процес формування багатопартійної системи в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. У житті сучасного суспільства значну роль відіграють політичніпартії. Наявність партій - атрибут кожної розвинутої політичної системи.

1. Розпад компартії України. Протягом усього періоду існування радянської влади КПРС і її «бойовий загін» КПУ уособлювали собою політичну систему СРСР і України.

Утрата КПРС і КІІУ керівної ролі в політичній системі СРСРі УРСР. Наприкінці 80-х- початку 90-х pp., в умовах «перебудови» і багатопартійності, що почала формуватися, компартія втрачала свою монолітність і почала розкладатися. Цей розпад був обумовлений тим, що між правлячою партією та суспільством виникли глибокі протиріччя. Плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством, розпочата демократизаціясуспільно-політичного життя принципово змінювали всю обстановку в країні, а КПРС, сповідаючи консервативні погляди, продовжувала захищати підвалини старої політичної системи, що перебувала в глибокій кризі.

Компартія не встигала за розвитком подій, її бюрократичний апарат показав нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. Серед причин, що призвели КПРС до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво, образно кажучи, тяглося в хвості процесів «перебудови». ЦК КПУ практично не був політичним органом, а, ймовірніше, був органом управління народним господарством республіки, що виконував накази і рішення центрального партійно-державного керівництва.

Стрімке падіння авторитету КПУ. На тлі посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ стрімко падав. Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво компартії, був доказом того, що партія помітно відстає від розвитку подій.

Пересічні комуністи почали розчаровуватися в комуністичній ідеології, добровільно виходити з партії, не довіряли керівним партійним органам. Протягом 1990 р. заяви про вихід з компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали сплачувати партійні внески, відмовлялися брати участь у житті партійних організацій.

На початку 90-х pp. партійні структури вже не мали певного впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради УРСР.

2. Виникнення неформальних груп й об'єднань громадян в Україні е середині 70-х - середині 80-х pp. Підписання в 1975 p. у Гельсінкі Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі, узяті СРСР у зв'язку з цим зобов'язання стимулювали подальший розвиток політичного плюралізму, хоча відбувався він в умовах безпрецедентного тиску з боку КПРС і державних органів.

У другій половині 70-х, а також у 80-ті pp. виникли неформальні групи й об'єднання громадян, які можна умовно розділити на два основних типи: дисидентські і культосвітні. Так, у середині 70-х pp. у Києві активно діяла «Українська суспільна група сприяння виконанню Гельсінських угод» (згодом - Українська Гельсінкська спілка).

У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав). УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.

Становленню багатопартійності в Україні сприяли демократизація і гласність, що почалися в роки «перебудови».Стало можливим утворення політичних партій і суспільно-політичних організацій, що відстоювали політичні погляди різних верств населення.

Виникли Український демократичний союз, «Український культурологічний клуб», Український християнськийдемократичний фронт, український екологічний рух «Зелений світ» та ін. Чисельність багатьох із цих груп була невеликою, соціальний склад визначали головним чином представники творчої інтелігенції, студенти.

3. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х pp. Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.

Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні. Основними передумовамиформування багатопартійності в Україні були: - історичний досвід багатопартійності в Україні; - розширення демократизації суспільного життя, гласність; - виникнення і розвиток в Україні дисидентства; - нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

Основними етапами формування багатопартійності в України були: - перший етап (1988-1989 pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи; - другий етап (1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше - Декларація про державний суверенітет України; - третій етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- його відмітною характеристикою стало партійне будівництво в умовах повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності: на початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами.

Роль Народного руху України в формуванні багатопартійності. Видатна роль у досягненні незалежності України, розвитку демократії в українському суспільстві і становленні політичного плюралізму в державі належала Народному руху України. Організація «Народний рух України за перебудову» («Рух») як масовий політичний рух виникла восени 1988 р. із представників різних творчих союзів. На початку своєї діяльності «Рух» не йшов на конфронтацію з КПУ. Але вже восени 1989 р. ситуація змінилася. На установчому з'їзді «Руху» пролунала пропозиція створити на його базі кілька партій. «Рух» був одним з ініціаторів політичного плюралізму, багатопартійної системи. На базі «Руху» згодом утворилися багато народно-демократичних, національно-патріотичних, ліберальних партій.

Втрата КПРС та її «бойового загону» КПУ монополії на владу. Утворення «Руху» як масової суспільно-політичної організації знаменувало втрату монополії компартії України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, що під тиском обставин погодився виключити з Конституції СРСР Статтю 6, яка закріплювала керівну роль компартії в радянському суспільстві.

III Позачерговий З'їзд народних депутатів СРСР, що відбувся в березні 1990 p., ухвалив Закон СРСР «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР», що відкрив шлях до формування багатопартійності в СРСР (Стаття 6 Конституції СРСР була відмінена на законодавчому рівні).

Іншим джерелом багатопартійності в Україні, хоча це і звучить парадоксально, стала КПРС, у лавах якої наростали непримиренні протиріччя: - група комуністів-реформаторів оголосила про створення Демократичної платформи; своєю головною метою вони проголосили перетворення КПРС у демократичну партію парламентського типу; - інша група комуністів утворила Марксистську платформу, що завзято продовжувала сповідати ідеологію неосталінізму.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР під натиском рухівської фракції скасувала Статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль компартії України. 17 жовтня 1990 р. під тиском демократичних сил сесія Верховної Ради УРСР прийняла Закон «Про політичні партії та громадські організації в УРСР». Після цього процес створення нових партій в Україні набув швидких темпів. II з'їзд Руху, скориставшись ситуацією, що склалася, проголосив курс на створення блоку «Демократична Україна» з метою відсторонення КПУ від влади і проголошення повної державної незалежності України.

4. Створення партій національно-демократичної орієнтації. У 1990-1991 pp. (другий етап формування багатопартійності) особливо інтенсивно, на противагу компартії та лівим рухам, відбувалося створення партій національно-демократичної орієнтації. У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС заявили про її розпуск і створення на її основі Української республіканської партії. (УРП). УРП стала першою політичною партію, заснованою в умовах формування багатопартійності. Лідери партії - Л. Лук'яненко, С. Хмара - своєю метою проголосили створення Української незалежної соборної держави і перетворення України на цивілізовану європейську державу.

5. Політичний спектр партій України на початку 90-х pp. В Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За відношенням до соціально-економічних систем, ідеології та політики вони поділялися на ліві, центристські та праві

Ліві партії. Ліві - політичні партії та групи, що проголошують своїми цілями побудову соціалізму чи суспільства, у якому повинна бути забезпечена соціальна рівність громадян. Для лівих партій характерне використання соціальної демагогії та неприйняття уроків історичного минулого. Рішуче протистоять правим («буржуазним») силам.

Комуністична партія України (КПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р. Перший секретар ЦК - П. Симоненко.

Політичні позиції з основних проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з Росією і Бєларуссю, відновлення оновленого Союзу.

В економіці - відмовлення від курсу ринкових реформ, особливо від приватизації.

В ідеологічній і духовній сфері - протидія пропаганді антикомунізму, націоналізму, надання російській мові статусу державної. Різко негативне ставлення до Президента і виконавчої влади.

Соціалістична партія України (СПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1991 р. Лідер - О. Мороз. За програмними положеннями СПУ близька до КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі політичні структури.

На початку 90-х pp.. позитивне ставлення до жовтневої революції поєднувала з прагненням до забезпечення державної незалежності України.

В економіці виступав за багатоукладність з вирішальною роллю держсектору. Критикує соціальну політику влади. Мета партії '- побудова соціалізму.

Селянська партія України (СелПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1992 р. Лідер - С. Довгань. Пріоритетним завданням партії було проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.

Центристські партії. Центристські - політичні партії та групи, що дотримуються помірних політичних позицій. Виступають за розвиток ринкових відносин, захист приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення і втілення гуманістичних цінностей. Сприяють зміцненню політичної стабільності в суспільстві.

До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Партія «зелених» та ін.

Їхні головні вимоги: - в економіці: широкомасштабні ринкові реформи, захист вільного підприємництва і приватної власності; - у політичній сфері: побудова правової держави, забезпечення демократичних свобод громадян; - у духовній сфері: національне відродження і втілення гуманістичних цінностей.

Центристи стоять на позиціях незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.

Праві партії. Праві - політичні партії та групи, що відстоюють, насамперед, інтереси власників, національні й консервативні позиції. Часто укладають союз із релігійними силами. Рішуче протистоять лівим партіям.

До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін.

Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську національну ідею і християнські цінності, але водночас виступають за забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищають приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.

Формування політичних блоків. В умовах подальшого загострення соціально-економічної та політичної кризи політичні партії для вирішення спільних питань стали утворювати союзи і блоки. На весну 1993 р. в Україні існувало 5 основних політичних блоків: - консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);  - націонал-демократичний центр (РУХ);  - націонал-державний блок (УРП, ДемПУ); - соціал-ліберальний («Нова Україна»); - націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ тощо).