1. З’ясуйте передумови та процес формування давньоукраїнської держави Київська Русь. Проаналізуйте норманську та антинорманську теорії походження Русі. Київська Русь виникає на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств. Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи - результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,а й сивої давнини. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII-IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення - племінні княжіння та їхні федерації. Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Теорії походження Київської Русі:норманська та анти норманська. "Норманісти" вважали, що як державність, так і саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги - нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльоцер. "Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русів і підкреслювали, що слово "Русь" є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов,такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

2. Визначте місце і роль перших київських князів у розбудові Київської Русі. Князі Дір і Аскольд. Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були останніми зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн. Розголосу набув морський похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встигли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти. З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візантійський автор описав цю подію так: "Народ вийшов з країни північної... й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море". Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбували передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Облога Константинополя стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках. Візантія визнала східнослов'янську державу. На думку деяких учених, за часів князювання Аскольда розпочалося поширення християнства на Русі. Але хрестилися лише дружинники князя та дехто з найближчого його оточення. Князь був одним із перших християн на Русі. Але нове віросповідання зустріло запеклий опір широких мас і значної частини панівної верхівки. Наслідком такого спротиву стало насильницьке усунення Аскольда з київського столу.

Правління Олега в Києві (882-912). У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося запрошенням новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода. У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю. Як говорить літопис, 907 р. Олег на чолі великого війська, зібраного з підвладних земель хорватів і дулібів, які приєдналися до нього як союзники, здійснив суходолом і водою похід на Візантію та на знак перемоги над нею прибив свій щит на воротах Царгорода. Візантія змушена була сплатити київському князеві величезну данину і підписати з ним угоду. За цією угодою руські купці дістали можливість вільно приїжджати до Константинополя і торгувати безмитне.

Князь Ігор (912-945). Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх. За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів. У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар. У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому. Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва. Право Києва брати данину з удільних князівств з'явилося в період формування території Київської Русі. З боку ново-приєднаних земель це був знак покори і визнання київського князя як володаря. Трагічно для Ігоря завершилося полюддя 945 р. Після завершення традиційного об'їзду деревлянської землі князь вирішив повернутися і збільшити обсяг здобичі. Відправивши дружину до Києва, він із невеличким загоном воїнів повернувся до деревлян. Почувши про це, вони вирішили: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить". Під Іскоростенем деревляни вбили Ігоря й знищили всю його дружину. Ці події увійшли в історію як повстання деревлян.

3. Визначте напрямки внутрішньої і зовнішньої політики княгині Ольги. Життя княгині Ольги як політичного діяча розпочалося ще за життя князя Ігоря. Бурхливі події зовнішнього життя Київської Русі та зайнятість князя Ігоря змусили княгиню Ольгу саму зайнятися розв'язанням численних державних справ, зокрема взяти на себе високу місію формування духовної культури освічених киян, серед яких дедалі більше з'являлося християн ( що цікаво, княгиня Ольга спиралася у своїх справах на цих людей (християн) , поступово схиляючись до їхньої віри).  На підставі норми давньоруського права, згідно з якою вдова, якщо знову не виходила заміж, виконувала після смерті чоловіка його господарські та соціальні функції, Ольга стала повновладною правителькою землі Руської. Її першим  вчинком як правителя була помста древлянам за смерть князя Ігоря. Застосувавши неабияку жорстокість і свою кмітливість, вона змусила сповна заплатити за смерть свого чоловіка. Але я можу вас запевнити, що мотиви княгині Ольги були куди більші, ніж просто помста. По-перше, вона дала зрозуміти сусіднім державам, що не потрібно недооцінювати Київську Русь через те, що на троні сидить  жінка. По-друге, після цього випадку, ґрунтуючись на помилках князя Ігоря, Ольга запровадила ряд реформ: упорядкувала сплату данини, облаштувавши спеціальні пункти ( погости та стоянки), куди в певний термін звозили данину; на землях, які були під владою Київської Русі, організувала владні структури з представників княжого оточення, що виконували князівські розпорядження, чинили суд.

Це мало позитивні наслідки для Київської Русі. Що стосується зовнішньополітичної діяльності Ольги, то, на відміну від своїх попередників, які воювали, вона віддавала перевагу дипломатії. Але ця дипломатія не виходила за межі розумного, Ольга не збиралася запобігати  перед іншими. Вона зарекомендувала себе як «Великого» правителя,  створила свої правила, аби не грати за чужими. Діяльність Ольги зміцнювала фінансову базу князівської влади, апарат князівського державного управління, розширяла саму князівську вотчину. Усе це зміцнювало і владу київської княгині, виправдовувало її зусилля, спрямовані на згуртування окремих земель у сильну державу на Сході Європи. Не меч, мудрість і розум служили її знаряддям у здійсненні цього задуму. Економічне зміцнення Київської держави, яке настало за адміністративними реформами княгині Ольги, сприяло росту політичної ваги Київської Русі в міжнародних відносинах. Створена княгинею система управління об’єктивно вимагала нової форми ідеології. Язичництво не відповідало потребам внутрішньої політики Давньоруської держави тому, що на той час воно було символом «варварства», а це заважало розширенню економічних, політичних і культурних зв’язків із сусідніми християнськими державами, серед яких перше місце посідала Візантія. Вважається, що близько 957 року Ольга на чолі великого посольства прибула до Царграда, де мала намір укласти з імператором торгові і військові договори. А також посватати своєму підростаючому сину дружину із імператорського дому (саме це їй не вдалося, занадто незнатним був нвщадок Рюрика). Після відвідин Константинополя було укладення угоди, за якою руські дружини мали служити в імператорській армії, а Візантія повинна була сплачувати данину Русі за це. Так руські війська брали участь у візантійських походах до Малої Азії та інших воєнних компаніях. Мирні відносини з Візантією за цим договором Русь мала як за часів правління Костянтина Багрянородного, так і за часів керування його сина Никифора Фоки. Хрещення княгині Ольги в Константинополі в присутності імператора та патріарха  мало не тільки релігійне та культурне, а й велике політичне значення. Зробивши перший крок до зближення з християнським світом, діяльна київська княгиня звернулася до контактів з ним на Заході. Київська Русь підтримувала дипломатичні відносини з Німецькою імперією. Ольга відправила посольство до імператора. Це була місія «миру і дружби» для встановлення між державами взаємовигідних відносин.  У відповідь на це за два роки до Києва прибула місія на чолі з єпископом, яка мала на меті схилити Русь до хрещення під патронатом римської церкви (католицької). Проте успіху ця місія не мала. За часів Ольги міжнародний престиж Київської Русі значно зріс. І Візантія, і Німеччина — авторитетні світові держави середньовіччя — мали дипломатичні відносини з Київською державою, вбачали в ній рівноправного партнера. В епоху, коли війна була головним засобом вирішення політичних суперечок, княгиня Ольга своїми зовнішньополітичними ініціативами продемонструвала можливість боротьби за міжнародне визнання без застосування сили, можливість і навіть необхідність існування рівноправних міждержавних згод: Київська Русь у період її правління не воювала з жодною із сусідніх держав. Княгиня просто зробила порядок всередині держави, і це дало змогу вести справи з сусідніми державами вже з іншого ракурсу. Як пояснити те, що вона утрималася від негайного запровадження християнства у своїй державі? По-перше, Ольга відчувала, що прийняття християнства з рук греків може поставити Русь у політичну залежність від Візантії.  По-друге, для такого відповідального акту як християнізація Русі ще не прийшов час: очевидно, у тій групі впливових політиків при дворі Ольги ще не було згоди в цьому важливому питанні. 

Отже, діяльність княгині Ольги залишила значну сторінку в історії внутрішнього зміцнення та утвердження на міжнародній арені Київської держави, яке відбувалося хоч і мирним шляхом, але в напруженій боротьбі з контрдіями найбільших світових держав. Київська Русь виробляла свою політичну лінію для утвердження в світовій історії.

4. Визначте напрямки внутрішньої і зовнішньої політики князя Володимира Великого. Територіальне зростання Київської Русі. Після смерті Святослава між членами династії Рюриковичів почалася боротьба за владу. Олег і Володимир не хотіли визнавати великим князем київським свого старшого брата Ярополка. У свою чергу, той, підбурюваний старим воєводою Свенельдом, що служив ще Ігореві та Ользі, вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. У 977 р. Ярополк вирушив із військом у Деревлянську землю, щоб відібрати її в Олега. Олег програв битву зі своїм старшим братом і загинув. Володимир, який у цей час правив у Новгороді, щоб не повторити трагічної долі брата, утік до Швеції. Звідти він повернувся із сильною варязькою дружиною і рушив на Київ. Унаслідок нетривалої війни між братами Ярополк загинув, і великим князем київським став Володимир. Внутрішньополітичні перетворення князя Володимира. У своїй діяльності Володимир докладав багато зусиль для розбудови державності Київської Русі. Близько 988 р. він здійснив адміністративну реформу. Князь позбавив влади місцеву племінну знать і посадив у княжіннях намісниками своїх десятьох синів. Відтоді в життєво важливих осередках Русі перебували провідники волі великого князя київського зі своїми дружинами. Князь провів також судову реформу, запровадивши «Устав земляний» — нове зведення норм усного звичаєвого права, що базувалося на давніх звичаях і традиціях східних слов’ян. Майже безперервна боротьба Володимира з печенігами, які чинили напади на Русь, обумовила необхідність здійснення воєнної реформи. Замість найманців-варягів князю стали служити «мужі кращі» зі східнослов’янських союзів племен, а південні кордони було зміцнено величезною за розмірами системою укріплень, відомою як «Змієві Вали». Багато уваги Володимир приділяв розбудові свого стольного міста Києва. На початку його князювання розпочалося будівництво нової міської фортеці «міста Володимира» площею в 10 га. Центральну частину міста, або Гору, оточили високі земляні вали з дерев’яними баштами. До нього прилягали укріплені передмістя, найбільшим із яких був Поділ. На початку свого правління Володимир здійснив першу релігійну реформу. Він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. Проте стара віра не відповідала новим відносинам у суспільстві. До того ж, у тогочасному християнському світі східних слов’ян часто називали принизливим прізвиськом «варвари». Імовірно, усе це спонукало князя Володимира охрестити Київську Русь. Запровадження князем Володимиром християнства на Русі. Вирішивши охрестити населення своєї держави, Володимир зупинив свій вибір на християнстві візантійського зразка. Здійсненню задумів князя посприяв збіг обставин. Візантійський імператор Василій ІІ звернувся до Володимира з проханням про військову допомогу для придушення бунту. Київський князь погодився за умови, якщо сестра імператора Анна стане його дружиною. Складність ситуації примусила Василія ІІ погодитися на це, хоча за традицією візантійські принцеси виходили заміж лише за рівних собі осіб. Однак, після того як військо київського князя допомогло імператору придушити заколот, Василій ІІ відмовився віддати свою сестру за Володимира. Для того щоб примусити Василія ІІ виконати обіцянку, князь Володимир у 988 р. захопив місто Херсонес (Корсунь) — оплот візантійського панування на Кримському півострові. Імператор був змушений виконати умови угоди, але зобов’язав Володимира перед шлюбом з Анною охреститися, оскільки християнка не може стати дружиною язичника. Князь погодився на це. Після охрещення Володимира візантійськими священиками в Херсонесі він узяв шлюб з Анною. Ця подія започаткувала процес хрещення Київської Русі. Повернувшись до Києва, Володимир організував хрещення населення своєї столиці. Зовнішня політика князя Володимира. Князь Володимир був сильним і войовничим правителем, який провадив активну зовнішню політику. У відносинах із сусідніми державами він використовував як військову силу, так і дипломатичні контакти.Зокрема, як ви вже знаєте, князь відвоював у Польщі загарбані нею Червенські міста. Він також завоював землі ятвягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею і Литвою. За свідченням ісландського літописця, Володимиру сплачували данину всі племена, що мешкали від Німану до Фінської затоки.

Київ за князювання Володимира підтримував зв’язки із Заходом, започатковані ще Ольгою. Двічі відвідували київського князя (у 988 та 991 рр.) посли Папи Римського. У 994 та 1000 рр. посольства Володимира їздили до Риму. Відбувалися неодноразові обміни посольствами з Німеччиною. Прагнучи захистити південні кордони Київської Русі, крім воєнних походів проти печенігів, князь уклав мир із болгарами. Вони урочисто обіцяли жити з Києвом дружно і підтвердили свої слова клятвою: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме, а хміль тонутиме у воді». У своїх відносинах із Візантією князь Володимир прагнув налагодити добросусідські взаємини, які ґрунтувалися на спільній вірі. При цьому він успішно запобіг спробам візантійців зробити Київську Русь залежною від себе державою. Налагодивши зв’язки з Папою Римським, він змусив Візантію, яка не бажала розширення сфери його впливу на Русь, ставитися до русичів, як до рівних. Володимир добре розумів важливість традиційної для того часу практики, так званої «шлюбної дипломатії», та активно її застосовував для підтримання стабільних стосунків з іншими країнами. Кожен такий шлюб із представниками правлячих династій європейських країн був своєрідною печаткою, яка закріплювала укладений київським князем політичний союз. Старший син Святополк був одружений із донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав став зятем шведського короля Олафа. Одна дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, а друга — із чеським королем Болеславом Рудим.

5. Обґрунтуйте суть розквіту Київської держави в період правління Ярослава Мудрого. Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабшала в часи міжкнязівських усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава — псковського князя, котрий прагнув до самостійності; позбавив влади свого родича, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські тенденції місцевого боярства; силою змусив до покори племінника Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також боротьба Ярослава з іще одним братом — Мстиславом Хоробрим, князем тмутараканським, який претендував на великокнязівський престол. На цей раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав — з Києва, а Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька. Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030 — 1031 pp. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Черненські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, які й контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярослава Володимиром на Візантію у 1043 р., та він закінчився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі. Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, «суперником Константинополя». Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти — засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів. Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів — «Руської правди», який базувався на «Уставі земляному» — зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037 — 1039 pp. Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем Європи», був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ульфсона, Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави. В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові — Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому — Всеволодові. — Переяслав і Ростов, В’ячеславові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Яро-слава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника Брячислава — Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

6. Розкрийте причини і наслідки розпаду Київської держави. Розпад Київської Русі: причини та наслідки. Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого. До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації. Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.

Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви. Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України. Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

7. Висвітліть боротьбу населення українських земель проти татаро-монгольських завойовників. Боротьба України-Руси проти татаро-монгольських завойовників. На початку XII ст. в Центральній Азії на величезній території — від Байкалу до південних окраїн пустелі Гобі — утворилася могутня військово-феодальна монгольська держава. 1206 р. її очолив хан Тимучин (Чінгісхан). Він став на шлях завойовницьких воєн. Татари були вправними вершниками, чудово володіли зброєю. Хлопці змалку вчилися їздити на конях, стріляти з лука. Надзвичайна агресивність монголо-татар пояснюється кількома чинниками. По-перше, їхня економіка розвивалася у формі кочового скотарства, а отже, постійно вимагала нових земель і пасовиськ. По-друге, в XIII ст. у монголо-татар була ранньофеодальна держава з притаманною їй агресивністю щодо сусідів. Армія базувалася на чіткій військовій організації і суворій дисципліні. Так, за втечу одного воїна з поля бою страчували десять, а за відступ десяти страчували сотню. По-третє, об'єктом татаро-монгольської агресії ставали переважно землеробські народи. Крім того, монголо-татари мали великий досвід захоплення міст і фортець, набутий під час походів у Китай, Середню Азію, Закавказзя. Дерев'яні стіни руських фортець не становили серйозної перешкоди для стінобитних машин, каменеметів, пороху. Нападаючи на окремі князівства, татаро-монголи створювали перевагу в силах у десятки й навіть сотні разів. Така тактика забезпечувала їм швидку перемогу. У 1222 р. монголо-татари вийшли в Причорноморські степи й завдали поразки половцям. Їхній хан Котян звернувся за допомогою до сусідів-слов'ян. На його боці виступили князі галицькі, волинські, київські, чернігівські та смоленські. 31 травня 1223 р. на р. Калка об'єднане русько-половецьке військо зустрілося з татаро-монголами, проте через неузгодженість дій було повністю розгромлене. Загинули шість князів. Як зазначав літописець, "такої поразки ще не було ніколи". За літописними джерелами, татари поклали полонених під дошки, на яких кілька днів святкували перемогу. Після битви монголо-татари розорили Переяславське князівство, але й самі зазнали великих втрат. По смерті Чінгісхана похід на Русь очолив його онук Батий. 1237 р. 140-тисячна монголо-татарська армія розгромила війська рязанського та володимиро-суздальського князів. А навесні 1239-го Батий продовжив похід у руські землі. Завойовники захопили Переяслав, Чернігів і восени 1240 р. розпочали облогу Києва. Підійшовши до міста, татарський полководець побачив, яке воно гарне. Не бажаючи руйнувати його, він послав до мешканців посла з пропозицією добровільно здати Київ. Однак жителі не погодилися на це. Оборону міста очолив воєвода Дмитро, якого прислав галицький князь Данило. Понад десять тижнів тривав штурм. Татарські бойові машини великими довбнями безперервно гатили в мури. В одному місці їм вдалося пробити отвір, і ординці вдерлися до міста. Останні захисники Києва сховалися в Десятинній церкві і звідти стріляли з луків, кидали каміння. Від ударів бойової техніки стіни храму завалилися, й усі, хто там був, загинули. 7 грудня 1240 р. хан Батий захопив Київ, зруйнував його і знищив все населення. Внаслідок монголо-татарського нашестя країна була розорена. Занепали сільське господарство, ремесла. За несплату данини завойовники перетворювали жителів на рабів. Проте найтяжчим був так званий податок кров'ю, коли хлопчиків забирали для виховання в Орду. Насильства з боку татар викликали народний опір. Найпоширенішими формами протесту були відмова сплачувати данину, втечі у важкодоступні місця. Іноді доходило і до збройних сутичок з ханськими збиральниками данини — баскаками. Золотоординське іго зруйнувало господарство, і матеріальну й духовну культуру Київської Русі. Ціною величезних жертв руський народ врятував Європу від ординців.

8. Охарактеризуйте розвиток Київської Русі в умовах роздробленості (середина ХІ – перша половина ХІІ ст.). Розвиток можна охарактеризувати так: ослаблення економічних, торговельних зв'язків між окремими землями; стрімко розвивалися міста, що ставали політичними, економічними і культурними центрами князівств; перетворення умовного землеволодіння удільного боярства на спадкове значно підсилювало економічну роль місцевої знаті, яка не бажала ділитися своєю владою; зміна торгівельної кон'юнктури, унаслідок чого Київ утратив роль центру торгівлі, а Західна Європа стала безпосередньо торгувати з близьким сходом.

Сучасні дослідження вчених доводять, що феодальна роздрібненість закономірним етапом у розвитку середньовічного суспільства. Про це свідчить і та обставина, що всі народи і держави Європи пережили її. Роздрібненість була викликана подальшою феодалізацією давньорусько-і іі суспільства, поширенням соціально-економічного розвитку на місцях. Якщо раніше Київ був осередком усього суспільно-економічного, політичного, культурного та ідеологічного життя країни, то із середини XII ст. з ним уже суперничали інші центри: старі - Новгород, Смоленськ, Полоцьк - і нові - Володимир-на-Клязьмі та Галич. Русь роздирали княжі усобиці, великі та малі війни, що постійно точилися між феодалами. Однак усупереч поширеній думці Давньоруська Держава не розпалася. Вона тільки змінила форму: на місце одноособовій монархії прийшла монархія федеративна, за якої Руссю спільно правила група найбільш впливових і сильних князів. Історики називають такий  спосіб правління «колективним сюзеренітетом». Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвитку економіки та культури на місцях. Вона, певною мірою, заклала підвалини трьох східнослов'янських народностей: української, російської та білоруської. Періодом припинення роздробленості на східнослов'янських зем-іиіііі|)ішнято вважати останні десятиріччя XV ст., коли утворилася Россійскьа централізована держава, а українські та білоруські землі потрапили під владу Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

9. Визначте особливості політичного і соціально-економічного розвитку Галицького і Волинського князівств у ХІ – ХІІ ст. Південно-західні князівства Волинське й Галицьке відокремилися від Київської держави кожне своїм шляхом. Галицькі й Волинські землі займали територію від Карпат і Дністровсько-Дунайського Причорномор’я на південному заході до Литви і Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, на сході – з Київським князівством і Турово-Пінською землею. Найбільшими волинськими містами були Любомль, Каменець (нині – м. Камінь-Каширський), Червен, Холм, Белз, Луцьк, Кременець. До Волині тоді належала і пізніша Галицька земля. Після політичного розпаду Київської Русі на Волині утвердилась київська гілка династії Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого – Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським. У 1170 р. помер волинський князь Мстислав Ізяславич і князівство було поділене між його синами: Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод – у Белзі. Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстиславич. Він був сином Мстислава з роду Мономаха та Агнеси, польської княжни. У дитинстві жив у Польщі, згодом княжив у Новгороді Великому, а з 1170 р. – у Володимирі-Волинському, який залишався центром Волинського князівства. Син Володаря Володимирко (1141–1153 рр.) об’єднав усе Підкарпаття під своєю владою і у багатолітній війні з великим київським князем зумів остаточно тут закріпитися. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до міста Галича (нині – с. Крилос) на р. Луква – притоці Дністра. З того часу ми можемо говорити про Галицьке князівство. Найбільшої могутності воно досягло за правління в 1153–1187 рр. Ярослава Осмомисла. Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича. Зросло значення Дністра в міжнародній торгівлі, а це, відповідно, сприяло розвиткові міст князівства. Однак найважливішою галуззю економіки, яка приносила величезні прибутки князям і боярам, було добування і продаж солі. Крім того, через Галицьку землю проходили міжнародні торговельні шляхи із Західної Європи до Києва і далі на Схід, а також зі Скандинавії і Прибалтики на Балкани, до Константинополя. Мито з купців також ішло до княжої казни та боярських комор. Основними центрами Галицької землі були міста Перемишль, Звенигород Галицький, Теребовль, Галич. Навколо Перемишля розташувалися міста-фортеці Любачів, Ярослав, Сянок. Головним містом Галицької землі у XII ст. стало м. Галич. Місто мало міцну фортецю. Тут були ювелірні, гончарні, ковальські, склоробні майстерні. Галич із білокам’яними храмами, оздобленими різьбою і декоративною керамікою, кам’яними й дерев’яними палацами знаті, потужними валами та дерев’яними стінами навколо центральної частини викликав захоплення сучасників. Політичною особливістю розвитку Галицької землі був великий вплив на всі сфери державного життя місцевого боярства, яке вело свої родоводи ще з часів існування на цих землях племінних княжінь білих хорватів, тиверців та уличів.

10. З’ясуйте обставини утворення Галицько-Волинського князівства. Дайте оцінку діяльності князя Романа Мстиславовича. Скориставшись смертю Володимира, у 1199 р. до Галича негайно вступило військо волинського князя Романа Мстиславича (1173—1205), який був одним із претендентів на галицький престол.  Захопивши Галич, Роман приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином відбулося об’єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську державу. Це об’єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке стало претендувати на центр об’єднання земель Південно-Західної Русі, тобто українських земель. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинського князівства сприяло вдале географічне положення. Воно розташувалося на перехресті важливих торговельних шляхів і було важкодоступним для набігів кочовиків. Віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади. До того ж, ставши єдиним князівством, Галичина і Волинь змогли об’єднати свої сили для боротьби з агресією сусідніх Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали і наступу хрестоносців.

Галицько-Волинське князівство. На піднесення Галицько-Волинського князівства також впливала енергійна політика князів Романа Мстиславича і Данила Романовича (Галицького), а існування багатих родовищ солі, родючих земель, розвинутого ремесла сприяло розвитку торгівлі та економічному зростанню цих земель. Нове князівство завдяки діяльності Романа Мстиславича майже відразу набуло авторитету як серед руських князів, так і серед сусідніх держав. Роман Мстиславич був сміливою, твердою і рішучою людиною. Він завжди досягав поставленої мети. Ще з юнацьких років поринув у вир політичної боротьби. У 1168 р., ставши новгородським князем, Роман разом із батьком, волинським князем Мстиславом, зміг стримати зазіхання на свої землі володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. По смерті батька в 1173 р. Роман Мстиславич посів волинський престол і відстояв своє право на нього. Захопивши Галич, Роман переніс туди свою резиденцію. Для утвердження своєї влади він відмовився від обіцянки, даної боярам, а з тими, хто був невдоволеним його діями, жорстоко розправлявся. Унаслідок цього багато бояр було страчено, а деякі були змушені рятуватися втечею. Виправдовуючи свої дії, Роман говорив: «Не почавивши бджіл, меду не наїшся». Після такої кривавої розправи решта боярства не наважилися виступити проти нього. Свідченням зміцнення його влади було те, що літописець називає Романа «самодержцем всея Русі». Цей титул перекладений із грецького титулу візантійських імператорів як «автократор». Для подальшого зміцнення своєї держави Роман Мстиславич розширював її кордони, організовуючи походи на литовців, половців, поляків. Як зазначається в літописі, Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, ...переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...» Походи проти литовців супроводжувалися насильним прирученням їх до землеробства. Його послів і купців приймали в Константинополі, Німеччині, Польщі, Угорщині. У його володіннях шукав притулку візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел, що в 1204 р. був вигнаний із Константинополя хрестоносцями. Важливим у політиці князя було прилучення ним до своїх володінь у 1202 р. Києва. Кияни охоче перейшли під його владу, відкривши перед князем браму міста. Після приєднання Києва під владою Романа Мстиславича опинилися Галицьке, Волинське, Київське і Переяславське князівства, тобто всі землі, що складають сучасні українські, за винятком Чернігівської. За обширом територій його володіння перевищували розміри Священної Римської імперії. Здобувши Київ, Роман до свого титулу додав ще й великий князь. Активна зовнішня політика князя призвела до його втручання в боротьбу між прихильниками римських пап (ґвельфів) та імператорів (ґібелінів), у якій він зайняв бік останніх. Рухаючись до Німеччини, він несподівано зіткнувся із загоном краківського князя. Бій відбувся в липні 1205 р. під Завихвостом. Про цю подію французька хроніка повідомляє: «Король Русі на ім’я Роман, вийшовши за межі своїх кордонів і бажаючи пройти через Польщу до Саксонії... за волею Божею вбитий двома братами, князями польськими, Лешком і Конрадом, на річці Вісла». Раптова смерть князя перешкодила здійсненню його планів. Без могутньої влади правителя об’єднані ним українські землі не могли перетворитися на єдине утворення зі стійкими економічними й політичними зв’язками, і після смерті Романа Мстиславича створене ним об’єднання земель розпалося. Деякі дослідники називають його першою дійсно українською державою.

11. Охарактеризуйте основні напрямки державної діяльності Данила Галицького. Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток.

12. Проаналізуйте процес занепаду Галицько-Волинського князівства і його наслідки. По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Деякі спроби відновлення єдності та могутності держави здійснювалися за часів правління Данилового сина Лева (1264-1301 pp.) і Василькового сина Володимира (1271-1289 pp.), які намагалися підтримати політичний курс своїх батьків. Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу були включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, — до Львова. На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури. Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301-1308 pp.). Утративши під час війни з поляками Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Русі». У 1303 році Юрій дістав згоду на заснування в Галичині власної митрополії. Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Андрій і Лев, які в 1308-1323 pp. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тевтонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими залишалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями. Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена, — чоловік Марії, сестри Андрія та Лева. Він прийняв православну віру та ім'я Юрій. Юрій II Тройденович (1325-1340 pp.) дотримувався мирної зовнішньої політики попередників. Водночас він вороже ставився до Польщі, яка тоді об'єдналася в єдину державу і, мабуть, намагалася здобути Люблінщину. Це стало причиною укладення союзу Польщі й Угорщини проти Галицько-Волинського князівства. У внутрішній політиці Юрій II намагався визволити з-під впливу бояр і посилити децентралізовану князівську владу. Крім того, князь підтримував іноземців, надавав допомогу католицькому кліру, що викликало невдоволення боярства, міщанства й православного духовенства. 7 квітня 1340 року Юрія II отруєно у Володимирі-Волинському. Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Волинь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами. Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших держав.

13. Висвітліть стан культури Київської Русі. У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був уплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

14. Проаналізуйте обставини та процес включення українських земель до складу Великого князівства Литовського в ХІV ст. XIV століття починається процес включення (інкорпорації) українських й білоруських земель до складу Великого князівства Литовського. Цей процес перебування українських земель під ВКЛ історик О.Бойко умовно поділив на чотири етапи: І етап (1340-1362) – “оксамитове” литовське проникнення;ІІ етап (1362-1385) – “ослов’янення” литовських правителів;ІІІ етап (1385-1480) – втрата українськими землями залишків автономії; ІV етап (1480-1569) – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 362 року починається процес “ослов’янення” литовців (ІІ умовний етап). Він характеризується збереженням старої системи управління, поширенням православ’я в Литві, утвердженням “Руської правди” у якості головного джерела права в Великому князівстві Литовському, розповсюдженням староруської мови (має елементи української й білоруської), яка стає офіційною мовою держави. Девізом литовських правителів цієї доби по відношенню до українства було правило: “Старого не змінювати, нового не впроваджувати”. Офіційний титул литовського князя пишеться як “Великий князь Литовський і Руський”. Більше того литовці перейняли у слов’ян військову організацію, систему будівництва фортець, досвід праці адміністрації, ведення господарства. Литовці після завоювання українських земель залишились тут жити, поступово засвоюючи місцеві звичаї, культуру й через одно-два покоління мало чим відрізнялись від українців. Вже з правління Ягайло (1377-1392) ситуація дещо змінюється – починається централізація держави. У 1385 році Ягайло заключає Кревську унію, після чого починається втрата українськими землями залишків автономії (ІІІ етап). Згідно унії Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою і стає королем Польщі; Литва приймає католицтво, віддає Польщі скарбницю, повертає загарбані землі, приєднує українські й литовські території до Польщі. сля смерті Сигізмунда внаслідок заколоту литовським князем обрали Казимира ІV Ягеллончика (сина Ягайла) (1440-1492, з 1445 - король Польський), який на престол зійшов тринадцяти років від роду, віддавши Свидригайлу Волинь, Київщину - Володимиру Ольгердовичу Олелько і давши Чорторийському гарантії особистої безпеки. Здавалося, Україна ніби знову відновила свою автономну державність. Але польська шляхта після загибелі свого короля Володислава ІІІ у битві з турками обрала Казимира своїм королем. Після цього він посилює владу ВКЛ над українськими землями, перетворюючи їх поступово на провінції Литви і ліквідуючи окремі князівства. З проникненням Польщі вглиб українських земель, на них поширюється воєводський устрій. Згідно з цим устроєм, території поділялись на воєводства (в яких керували сейміки, воєводи й підвоєводи); воєводства складались з повітів або земель (керували ними сеймик, староста та підстароста). Вже з середини XVIст. українські землі були територіально поділені на 6 воєводств.

16. Охарактеризуйте основні напрямки соціально-економічного розвитку українських земель XIV - першої половини XVI ст. Основою економіки українських земель у складі Великого князівства Литовського, починаючи з XIV і протягом XVI ст., залишалися хліборобство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Промисли переважали у господарській діяльності значної частини населення України. Це пояснювалося наслідками монгольської навали і небезпечним сусідством з «Татарією». Внаслідок цього й занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, їх родючість і багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців (М. Литвин, А. Ґваньїні тощо), збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва». Його провадили приходні – не лише промисловики-професіонали, а й – все більше – міщани та селяни. У XIV–XV ст. значна частина останніх знову, як і в давні часи, платила данину медом і шкурками хутрових звірів (куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Бортні землі становили самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя. Із поширенням влади Великого князівства Литовського на Дике Поле, на цих землях розвивалося все більше видів уходів. Серед цих категорій уходників: соляники – попередники чумаків, а також ті, хто ходили «за медом», «на м’ясо» (стрільці), бобровники, рибні ловці та інші. Уходи бували ближчі і дальші. Уходники навіть об’єднувалися в промислові артілі, ватаги або десятки (хоча їх чисельність була переважно більшою), обирали з-поміж себе керівників, платили данину місцевим пограничним старостам (черкаському та ін.) своїм продуктом. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини  XVI ст., хліб став експортуватися у Західну Європу.  17. З'ясуйте основні умови Люблінської унії та її наслідки для України. На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека збоку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У січні-серпні 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення, втрата можливостей творити самостійну державу.  Разом з тим, в сучасній історіографії висловлюється думка і про позитивні наслідки Люблінської унії: об’єднання всіх українських земель заходу і сходу, українське суспільство було повернуте до більш цивілізованого Заходу (до Європи), вона на певний час рятувала українські землі від Москви і Туреччини. Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці XVI-XVII ст.  Основними пунктами Люблінської унії є такі факти, як: обєднання Польщі та Литви в єдину федеративну державу очолювану виборним монархом, що одночасно був і польським королем і литовським князем. Він обирався на спільному польсько-литовському сеймі; було створено єдиний сейм та єдину грошову систему. Кожна держава мала окреме законодавство, свою судову систему, свої центральний та територіальний уряди, в Литві власний сейм ліквідовувався; до складу Польщі перейшли такі українські землі, як: Підляшшя, Волинь, Брацлавщина та Київщина.  Було утворено 7 воєводств:  -Руське(Львів);  -Белзьке(Белз);  -Брацлавське(Брацлав);  -Київське(Київ);  -Подільське(Кам’янець);  -Підляське(Дорогочин);  -Волинське(Луцьк).  18. Визначте причини, мету, суть і наслідки Берестейської церковної унії. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р.  Основні причини укладення унії для православних єпископів. 1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними. 2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були: а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства; б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій; в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля; г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу. 3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як: а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель; б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я; в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях. 4. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.  19. З'ясуйте причини виникнення козацтва, його заняття, побут, звичаї. Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.  Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.  Причини виникнення: наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством; посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства; селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків; постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців; козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.  Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.  Етнічний склад козацтва. Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер. І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".  20. Обгрунтуйте обставини виникнення та устрій Запорозької Січі, її роль в історії. Козацтво розвивалося на широкій соціальній основі. Серед нього були селяни, міщани, феодали, духовенство. Запорозька Січ стала прихистком для всіх, хто виступав проти соціального і національного гніту, хто над усе цінував волю. Крім українців, що становили переважну більшість, тут було багато росіян, білорусів, литовців, грузинів. Потрапляли також італійці, французи й навіть араби. Козак був людиною іншого, волелюбного соціально-політичного світогляду та інакшої психології. Така соціальна верства не вписувалася в рамки феодальної суспільної організації. У 50-х роках XVI ст. козацтво як окремий стан створило свою військово-політичну організацію - Запорозьку Січ. Вона істотно вплинула на подальшу еволюцію козацтва, дала суспільству добрих організаторів, впливових політичних діячів, талановитих воєначальників. Україну як Козацьку християнську республіку (К. Маркс) визнали суб'єктом міжнародних відносин.Сьогодні можна вести дискусії довкола теорії, історії держави і права, співвідносити їх зі специфікою державотворчості часів Запорозької Січі. Наприклад, це державне утворення не мало всіх ознак держави (у Запорозькій Січі не було громадянства, в ній не існувало як таких економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної монети, великих міст як центрів політичного життя, ремесла і торгівлі). Навіть за часів найвищого розвою чисельність її населення не перевищувала 100 тисяч осіб. Такі факти. Але ніхто не заперечить того, що Запорозька Січ унаслідок історичних обставин перетворилася на життєздатний політичний організм, який виконував функції держави нашого народу. Це - цілий період в історії державності України. Державотворча практика в Україні, пов'язана з існуванням Запорозької Січі, не обмежується періодом із середини XVI - першої половини XVII ст. Січ і далі існувала як окреме державне утворення одночасно з феодальною Українською Гетьманською державою, створеною Б. Хмельницьким, аж до кінця XVIII ст. Аналізуючи роль і місце Козацької республіки в історії державності нашого народу, не слід залишати поза увагою роль козацтва, козацького ідеалу в розвитку структури українського суспільства. У свідомості селянина, простого виробника, кріпака закріпилося уявлення про козака як людину, вільну від усіх (крім військового) обов'язків перед паном і державою. Козаки мали особливі імунітетні права, особисту свободу, могли володіти землею, були непідсудні польському суду. Селянин-хлібороб не бажав відриватися від землі, сім'ї, власного господарства і займатися небезпечним козацьким ремеслом. Але його притягували козацькі привілеї, і він прагнув їх здобути. З кінця XVI ст. таке явище набуло загальноукраїнського розмаху. Широкі верстви населення боролися за права та привілеї силою зброї, здіймали повстання.

21. Якими були причини, хід і наслідки селянсько-козацьких повстань кінця 16 ст. Виступи 90–х рр. ХVІ ст.

Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту. А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки. У XVI ст. з'явилася нова форма антифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, - Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк.

Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.

Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них - 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування.

Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ.

Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: "Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист". Ім'я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі "Наливайко" і Т. Шевченко в поемах "Тарасова ніч" і "Гайдамаки". Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст. У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону.

Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

22. Розкрийте суть боротьби запорізьких козаків проти турків і татар в середині ХVІ – першій чверті ХVІІ ст. Дайте оцінку діяльності П.Сагайдачного. Передумови морських походів козаків. На початку XVII ст. українське козацтво набуває сили й відіграє роль важливого чинника не лише в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Козацтво стає основною перешкодою для турецько-татарських на­падів на українські землі, захищаючи їх від набігів і водночас здійснюючи походи до татарських і турецьких володінь. Це створює чимало ускладнень у відносинах Речі Посполитої з Кримським хан­ством та Османською імперією, але водночас сприяє тому, що козацтво стає відомим у Європі. У ньому вбачають захисника європейської хрис­тиянської цивілізації від наступу іс­ламського світу.

На початку XVII ст. татарські війська неодноразово з'являлися на українських землях, «умиваючись,- за свідченням сучасника,- по лікоть у нашій крові та спустошуючи все вогнем і мечем». На українських землях татари брали ясир, за­хоплюючи чоловіків, жінок і дітей. Тих, хто чинив опір, убивали. Полонених продавали на невільницьких ринках. Українські дівчата та жінки потрапляли до гаремів або ставали служницями. Хлопчиків-підлітків забирали до військових казарм, щоб виховати з них яничарів. Чоловіків чекала виснажлива праця на будівельних роботах, або вони до­живали свій вік прикутими до весел гребцями на турецьких каторгах.

Від кінця XVI ст. козацтво, ор­ганізаційно згуртоване в Запорозькій Січі, стало не лише захищати українські землі, а й здійснювати воєнні походи до Кримського ханства й причорноморських володінь Османської імперії. 

Боротьба запорожців проти татар і турок була пов'язана з іменем гетьмана Самійла Кішки (1599-1602 рр.). Він провів 25 років у по­лоні, підняв повстання на галері. У 1600 р. запорожці обрали його гетьманом. У той час польський сейм наклав на козаків банацію - оголосив їх поза законом за участь у повстаннях 1591-1596рр. С. Кішка добився відміни банації і підтвердження польським коро­лем козацьких вольностей.

У 1602 р. під час походу у Ліфляндію С. Кішка загинув. Це була героїчна людина, яка уособлювала найкращі риси українського ко­зацтва. Український народ залишив пам'ять про нього в історичній думі «Самійло Кішка». (Учитель може прочитати уривок з думи.)

Морські походи козаків. Перші два десятиліття XVII ст. дістали назву «доби морських походів» українського козацтва. Саме в цей період були здійснені дуже сміливі морські походи проти Османської імперії, що поширили славу про козаків на всю Європу. Здобуті в них перемоги засвідчили, що козаки були неперевершеними майстрами морських боїв. У 1602 р. козаки на 30 чайках і кількох відбитих у турків галерах вийшли в Чорне море й під Кілією розгромили турецький флот. Уже 1606 р. запорожці здобули Варну - найбільшу турецьку фортецю на західному узбережжі Чорного моря, яка до того вважалася неприступною. У 1608 р. козаки «дивовижними хитрощами» захопили, зруйнували й спалили Перекоп, а наступного року напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію та Віл город. 1614 р. козацька флотилія із 40 чайок, очолювана гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним, подолала Чорне море, напала на Трапезунд і, рухаючись у західному напрямку, спустошила узбережжя. Штурмом було взято Синоп і спалено весь турецький флот, що стояв у гавані. Наступного року 80 чайок і 4 тис. козаків під проводом Сагайдачного підійшли до Босфорської протоки й атакували турецьку столицю Стамбул. Нарешті, 1616 р. Сагайдачний із величезною флотилією зі 150 чайок та 7 тис. козаків розбив турецький флот під Очаковом, пішов на фортецю Кафа і взяв її в облогу. Після кількаденної облоги козаки здобули й спалили Кафу, що була головним невільничим ринком регіону, та визволили полонених. Один із найблискучіших походів на Стамбул запорожці здійснили в 1624 р. Вони тричі висаджувалися на узбережжі, брали велику здобич і поверталися додому.

Після взяття запорозькими козаками Варни розлючений султан наказав пе­регородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між фортецями Кіза-Кермен та Аслан-Кермен, щоб перешкодити виходу козацьких чайок у Чорне море. Посередині Дніпра було залишено невеликий прохід, який про­стрілювався гарматами з мурів обох фортець. Проте це не зупинило козаків. Вони або хитрістю долали цей прохід, пускаючи поперед себе важкі дубові колоди, які рвали ланцюги, або тягнули свої чайки 25-60 км волоком.

П. Конашевич-Сагайдачний. На початку 1620-х років гетьманом Війська Запорозького кілька разів був Петро Конашевич, якого прозвали Сагайдачним. («Сагайдак» - озброєння воїна-лучника.) П. Конашевич-Сагайдачний відстоював загальноукраїнські інтереси. Він разом з Військом Запорозьким всту­пив до Київського братства. Це був блискучий полководець. Особ­ливо він прославився під час морських походів проти турків, а та­кож у поході запорожців на Москву в 1618 р. для підтримки королевича Владислава і під час Хотинської війни 1621 р. Це був талановитий політичний діяч, який намагався шляхом мирних угод та компромісів відстояти права козацтва та українства: підписав Вільшанську (1617 р.) та Роставицьку угоди (1619 р.).

Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. Доба воєнних походів українсько­го козацтва стала періодом діяльності одного з найвизначніших його ватажків - Петра Кона-шевича-Сагайдачного. Будучи досвідченою і поміркованою лю­диною, Сагайдачний намагався, обстоюючи ін­тереси козацтва і взагалі українського народу, досягати згоди зпольською владою. Гетьман погодився з умовами Вільшанської (1617 р.) та Роставицької (1619 р.) угод, що встановлювали кількісний склад реєстру відповідно в 1 та 3 тис. козаків, однак не поспішав виконувати ті поло­ження угод, що не влаштовували козацтво. Успішні походи, організовані Сагайдачним проти татар і турок, привернули до нього увагу в Європі. Як полководець Сагайдачний відзна­чався схильністю до активних наступальних дій і широкого використання фактора раптовості. Здобувати перемоги гетьману дозволяло рефор­моване козацьке військо, яке він перетворив на регулярне військове формування із залізною дисципліною. Уславився Сагайдачний також своєю про­світницькою діяльністю й захистом православної церкви. Йому належить твір «Пояснення про унію», що містить рішучу критику Берестейської церковної унії. Він, як вам уже відомо, разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства й багато зробив для відновлення ієрар­хії православної церкви в Речі Посполитій. За сприяння Сагайдачного в Києві діяв культурно-просвітницький осередок, до якого належали

Хотинська війна 1621 р. У 1618 р. в Туреччині до влади прийшов войовничий султан Осман II. У цей період дуже загострилися турецько-польські відноси­ни за Молдавію. У вересні 1620 р. під молдавським селом Цецорою турецько-та­тарські війська розгромили 10-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським. (Учні знаходять на картах атласу місце цієї битви.) У 1621 р. 150-тисячна турецька армія підступила до Дністра і роз­ташувалась поблизу фортеці Хотин. У цих умовах король Сигізмунд III звернувся по допомогу до козаків. Козаки відповіли зго­дою, але висунули вимоги, які включали збільшення реєстру, ліквідацію обмеження в правах та привілеях, визнання православ­ного митрополита Іова Борецького. Протягом вересня 1621 р. під Хотином відбувалися запеклі бої з турками. Без перебільшення на карту була поставлена доля України і Польщі. У червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, між Ржищевим і Білою Церквою, зібралася ко­зацька рада. Урахувавши небезпеку, що загро­жувала Україні, козаки прийняли рішення взяти участь у поході проти турок разом із поляками, а для узгодження умов допомоги направити до короля посольство на чолі із Сагайдачним.

Сагайдачний, блискуче уникнувши оточення, привів козаків під Хотин. Майже одночасно під стінами фортеці з'явилася 250-ти-сячна турецько-татарська армія, очолювана Османом II. їй протисто­яло 80-тисячне польсько-козацьке військо, із якого близько 40 тис. становили запорожці. У Хотинській війні 2-28 вересня 1621 р., як назвали цю битву, вирішувалася доля Речі Посполитої та українсь­ких земель. Завдяки полководницькому таланту Сагайдачного й ге­роїзму запорожців польсько-козацьке військо здобуло перемогу.

У результаті героїчних дій козаків під стінами Хотинської фортеці був розвіяний міф про непереможність турецької армії. По­дальші плани Османської імперії щодо завоювання європейських країн провалилися. Українські й польські землі були врятовані від завоювання турками. Престиж Речі Посполитої зріс. Звістка про перемогу сприяла активізації визвольної боротьби слов'янських народів проти турецького поневолення.

Для гетьмана Сагайдачного перемога під Хотином стала остан­ньою в полководницькій кар'єрі. Унаслідок отриманого поранення він захворів і через кілька місяців помер.

23. Охарактеризуйте стан української культури у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. Умови й загальна характеристика розвитку культури України. У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури. Діячі української культури, ґрунтуючись на рідній спадщині, зокрема часів Київської Русі, і виявляючи підвищений інтерес до античної культури, творчо запозичуючи ідеї європейського Відродження, намагалися вивільнити інтелектуальну діяльність людини з-під влади церкви, поширювати в народі освіту й наукові знання, підносити його людську гідність, розвивати українську мову й національну культуру. Для цього засновувалися школи, налагоджувалося книговидання, розвивалися світські науки — логіка, філософія, астрономія, природознавство, історія, література та ін. Нові, гуманістичні ідеї й стиль Відродження проникали в живопис, музику, театр та інші галузі мистецтва. Роль культури у визвольній боротьбі українського народу. Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український народ відстоював свою національну самобутність і незалежність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були економічно більш розвинені, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли створені міщанами церковні братства, які протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і т. ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ. Розвиток української мови. Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. Уже в літературних пам'ятках XIV — XV ст. чітко відбито риси, властиві українській мові. У XVI — першій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, «посполитої» мови, якою говорили народні маси. Усна народна творчість. Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Книгодрукування в Україні. Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Росії. У Великому князівстві Литовському книгодрукування почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина (бл. 1490—1540 рр.). Спочатку у Празі у 1517 р. він видав церковнослов'янською мовою «Псалтир» і частини «Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина видав «Малу подорожню книжицю» (1522 р.) та «Апостол» (1525 р.). В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані небагатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 р. вийшов «Апостол» — перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу — перший східнослов'янський «Буквар».

Освіта. Про стан шкільної освіти в Україні у XIV — XV ст. документальних даних дуже мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Окремі українці здобували знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на той час досягла більш високого рівня. Так, син ремісника з М.Дрогобича (Східна Галичина) Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450—1494 рр.) закінчив Краківський університет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію і медицину, в 1481 — 1482 pp. був ректором. У 1483 р. у Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор подав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав оригінальні думки, зокрема зробив першу в друкованій літературі спробу визначити географічну довготу міст нашої країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою, надрукованою автором з України. Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на кошти українського князя К. Острозького (1526—1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький, учителями — видатні культурні діячі — Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка) та ін. Навчальний процес в Острозькій школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл — академій. У ній викладалися мови — грецька, латинська, польська, слов'яно-руська, а також «сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, риторика} і квадрівіум (діалектика, математика — арифметика і геометрія, астрономія і музика). З Острозької школи вийшло багато видатних письменників, учених, політичних діячів, зокрема Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдачний та ін. Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським братством школа у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст- братські школи діяли також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Більську, Кам'янці-Подільському, Галичі, Замості, Холмі, Вінниці, Немирові, Луцьку. У Києві братська школа заснована в 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи, відомий письменник Іов Борецький, пізніше київський митрополит. Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дрібної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук». У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій. Крім братських шкіл, на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст- при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі. Перші шкільні підручники. Передові вчені піклувалися про забезпечення шкіл підручниками. У 1591 р. у Львівській братській школі було складено і видано греко-слов'янську граматику— «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована «Граматика словенська», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського братства «Грамматика словенская» Мелетія Смотрицького, сина відомого полеміста Герасима Смотрицького. За граматикою Смотрицького, яку Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років навчалися мови учні російських, українських, білоруських і частково сербських та болгарських шкіл. Література. Полемічні твори. Піднесення визвольної боротьби проти гніту шляхетської Польщі, боротьби проти католицизму й унії, становлення української мови, злет усної народної творчості, початок книгодрукування, активізація освітньої діяльності, зростання національної свідомості українського народу — все це спричинилося й до інтенсивного розвитку української літератури. Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше, з'являлися твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори — літописи. Одночасно з традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри — посвяти, передмови й післямови до друкованих книжок і різноманітного типу вірші — епіграми, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, полемічні, історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У віршах прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вірність вітчизні. Та найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 — православними. Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 рр. — прибл. 1620 р.), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Походив із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер Львівської обл.). На знак протесту проти польсько-шляхетського режиму Вишенський став ченцем Афонського монастиря, що був тоді одним з найбільших центрів чернецтва (півострів Афон в Егейському морі). Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток. Літописання. У XIV—першій половині XVI ст. продовжувалися традиції історичного літописання. Проте через численні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Залишились переважно так звані литовські, або західноруські, літописи, написані тодішньою руською мовою. Оскільки українські й білоруські землі у той час входили до складу Литви, в цих літописах подаються матеріали з історії України, Білорусі, Литви. Найзначнішим для української історіографії XV — початку XVI ст. є так званий Короткий Київський літопис, що становить частину Супрасльського рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу Білостока, якому належав рукопис). Цей літопис охоплює 862—1515 рр., але найцінніші відомості з історії України наводяться в останній його частині, де викладаються події з 1491 по 1515р. Зародження театру і музики. У XIV — першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси. Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Могилянській колегії. Зароджується також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці-Струмиловій у Східній Галичині. У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вистави відбувались у своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися вистави на релігійні сюжети, а. на нижньому — з народного життя. Архітектура і образотворче мистецтво. Архітектура і образотворче мистецтво України XIV — першої половини XVII ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.

24. З’ясуйте вимоги і перебіг народних рухів та козацьких виступів 20-30-х рр. ХVІІ ст. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Випіневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки. Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

Наливайко Семерій — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 pp. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 р. — першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений. Як сотник надвірних козаків князя Острозького він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591—1593, проте після битви під П'яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Северин та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків. Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 pp. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика. Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити. Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону. В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об'єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622).

Кішка Самійло — козацький гетьман, походив з української шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польсько-шляхетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.

Сагайдачний Петро Кононович — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві. Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям. Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

25. Проаналізуйте причини, початок і перші перемоги у Визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р. IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т. VII), О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання, пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч. IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф.Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича. Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 48-57 рр. XVII ст., як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр. XVII ст.”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”. Повстання під проводом К.Косинського (1591-1593), Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.), Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст. (під приводом Марка Жмайма, під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.), під керівництвом Івана Сулими (1635 рік)), Повстання 1637-1638 рр. підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.

Причини, характер та рушійні сили війни. 1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів. 2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців. 3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне духівництво.

Цілями Національно-визвольної війни були: · усунення польського домінування, створення Української держави; · ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю; · затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної власності на землю.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що “на Україні править беззаконня”. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об’єктом утисків і експропріацій з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але “клапани”, що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак, із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї.

Воєнні дії 1648-1649 рр. «Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чи­мало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козаки подола­ли заціпеніння, згадали про свою лицарську славу й по­чали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було лише 6 тис., але вони спи­ралися на маси невизнаного урядом козацтва й пригноб­леного поспільства. Головними причинами зростаючого не­задоволення народних мас України політикою Речі Поспо­литої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність пра­вославної шляхти від свавілля польських магнатів, пере­слідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.

Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти са­мостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на споруд­ження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збирати­ся на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спіль­них дій.

Одним з організаторів повстання став Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.VІ. 1647), Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім'ї дрібного ук­раїнського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латин­ською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З моло­дих літ опанував військову справу. Брав участь у козаць­ких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники, Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а молод­шого сина Хмельницького наказав побити мало не до смерті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козаць­ких прав і привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чиги­ринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Бі­лоцерківського — Яцина Люторенко і Яцько Клиша та вій­ськовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніс.

Перший варіант знищення польських військ на Наддні­прянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельни­цький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чи­гирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чиги­ринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова — резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправдатися. Кричевський співчував змовникам і відпус­тив Хмельницького. Проте він разом із старшим сином Тимошем та 16-ма однодумцями за околицею Чигирина по­вернув на Запоріжжя. Дорогою до них приєднувалися різні люди, й на Січ прибуло 300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку прибулі оселилися на о. Томаківка, за милю нижче від Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон;

Тут же перебували козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький з побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки вже були готові до штурму Січі. Але полковник Гурський не прийняв бою і завчасно втік залога з Черкаського полку впустила пов­сталих у Січ і сама приєдналася до них. На загальній раді 30 січня, за іншими даними — на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтри­мали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.

Літопис Григорія Граб’янки, розповідаючи про втечу Б.Хмельницького у грудні 1647 року на Запорожжя зазначає: “Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами”.

21 січня (в історичній літературі називають 25-е, 31-е січня) 1648 року загін повстанців на чолі з Б.Хмельницьким захопив Микитинську Січ. У цьому йому сприяли козаки Черкаського козацького реєстрового полку, які перебували в ній для спостереження за татарськими переправами через Дніпро. Повстання охопило весь Низ, де Б.Хмельницький “усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запорожжі стояли) винищив”.

Народна пам’ять скрізь століття пронесла цікавий переказ про те, яким чином Хмельницький добився успіху. “... Приїхав на Січ, аж там стоїть жовнірство, бере од козаків десяту рибу. От Хмельницький показавши тайно запорожцям королівський лист, усовітував їм як збути жовнірів: “Я, каже, вийду на майдан та й зачну кричати: “У раду ! В раду! В раду! А як візьмете під полу дрючку і як жовніри прийдуть без шабель, то ви на їх з дрючками на всіх і перебийте” Так і сталося”.

У лютому 1648 р. повстанці розбили під Микитинською Січчю каральні загони поляків, що намагалися придушити повстання. Здобуття Січі і звільнення Запоріжжя від польських військ були першими перемогами Б.Хмельницького, що мали стратегічне значення. Це стало і початком визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.

За короткий час Б.Хмельницький сформував повстанську армію, уклав воєнний союз з Кримським ханством, здійснював агітацію серед українського народу організовано взяти участь у війні з поляками. Саме тоді ним була проголошена мета боротьби–відновити Українську державу.

Після Великодніх свят 1648 року кошова старшина зібрала запорозьких козаків до Січі на Раду. Прибувши на неї було наскільки багато, що “кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти з Січової фортеці на просторіший майдан”.

На великій козацькій раді було оголошено, що за збитки і гніт з боку поляків проти них починається війна. А союзником козаків буде Кримський Хан. Як повідомляє літописець Самійло Величко, що “почувши це, все Запорозьке військо одностайно і одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня постановило і обіцялося стояти за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти”. Тут же на раді йому вручили гетьманські клейноди.

Звідси, через кілька днів Б.Хмельницький на чолі 8-тисячної повстанської армії вирушив на зустріч польським військам, які “йшли просто на Запороже до Січі зносити Хмельницького або осадити його з войском”.

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендаторів була жорстокою. Богдан Хмельницький сказав: “Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів було не те, що позбавляти їх .земної батьківщини, не те, що обтяжувати їх роботами, подібно до немилостивих фараонів, а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ”.

Війна поділилась на чотири періоди. Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором. Другий період війни (1650-1653) попри кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Тритій період війни (1654-1655) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Польщею. Четвертий період війни (1656-1657) це укладання союзу між Україною і Семиградським князівством, а також спільні дії козацтва і шведською армії проти Польщі.

Жовтоводська битва 1648 - перша переможна битва української армії під проводом Б.Хмельницького проти польських військ на початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. 21.1.1648 повстанські загони спільно з запорожцями розгромили польський гарнізон на Запорізькій Січі і обрали гетьманом України Б.Хмельницького. На початку квітня 1648, вимагаючи від великого коронного гетьмана М.Потоцького вивести з України урядові війська і скасувати “Ординацію Війська Запорізького”, Б.Хмельницький на чолі козацького війська виступив з Запоріжжя. Головні шляхетські сили під командуванням М.Потоцького і польного гетьмана М.Калиновського розташувалися між Черкасами і Чигирином. 11(21).4.1648 польське командування вислало назустріч повсталим два авангардні загони. Перший під командуванням С.Потоцького і Я.Шемберка (бл. 6 тис. польських жовнірів і 2 тис. реєстровців) наступав суходолом, другий, що складався з 2 тис. іноземних найманців і 4 тис. реєстрових козаків на чолі з генеральними осавулами І.Барабашем та І.Караїмовичем, плив на байдаках вниз по Дніпру. Біля фортеці Кодак обидва загони мали об'єднатися і спільними зусиллями захопити Січ. Поділ польського війська на окремі частини блискуче використав Б.Хмельницький. 19(29).4.1648 повстанці і загін татар Тугай-бея атакували шляхетське військо в урочищі Жовті Води (неподалік теперішнього міста Жовті Води Дніпропетровської обл.) і змусили його, збудувавши табір, чекати на підмогу. Однак допомога польському війську ззовні так і не надійшла.24.4(4.5).1648 поблизу Кам'яного Затону на Дніпрі реєстрові козаки підняли повстання, яке очолили Ф.Джалалій і черкаський сотник Б.Товпига. Повсталі, убивши декого з старшин, 5(15)5 приєдналися до військ Б.Хмельницького. Вирішальна битва 5-6(15-16).5 завершилась повним розгромом польських військ в урочищі Княжі Байраки. Сотні польських солдатів загинуло, близько З тис. жовнірів і 50 шляхтичів потрапили у полон, в тому числі С.Лотоцький (незабаром помер від ран) і Я.Шемберк.. Перемога української армії під Жовтими Водами сприяла розгортанню національно-визвольного руху по всій Україні.

Вражені звісткою про поразку в битві під Жовтими Водами й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Страшна картина цих подій описується у «Літописі Самовидця»: «... где колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон й дітей їх, маєтности грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась й замки шляхецкіе й двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил й того грабленія тих добр не чинил». За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені хлопи казали: «Якби тільки Бог змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті, як гнобити хлопів». На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його, як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського рабства».

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили— 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців. Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.

Будучи стратегом та дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, що обіцяв йому допомогу. У ході війни кримські татари нерідко придавали козаків, але останні не стали союзниками інших держав.

Отже, на початку війни, навесні 1648 р., повстанське військо розгромило поляків під Жовтими Водами та під Корсунем. Перші перемоги свідчили не лише про полководський талант Б.Хмельницького та енергію, з якою він вів підготовку до повстання, а й про те, що для Визвольної війни вже був підготовлений грунт: уся селянсько-козацька Україна сприймала його заклики як довгоочікувані та бажані.

Вже в цих перших битвах поруч із ним були його бойові побратиме: М.Кривонос, Д.Нечай, І.Богун, М.Кричевський та інші. З Ними були виграні битви під Пилявцями (1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652), під Жванцем (1653). Та, незважаючи на програну внаслідок зрадництва кримського хана битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військового діла.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

Головною рисою його таланту стратега була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький зарекомендував себе як новатор й носій передових ідей у військовому мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні атаки, навмисні відступи та інші тактичні прийоми ставили у безвихідь не одного польського воєначальника.

Формування козацької державності. Історичне значення Зборовської угоди полягає в тому, що вона поклала початок формуванню української козацької державності. Підписанням цієї угоди завершивсь перший, початковий період війни.

В результаті було укладено Зборовську угоду, до якої були включені наступні основні положення: 1. Річ Посполита признавала існування козацької України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, гетьманське правління в неї; гетьман одержував також в користування Чигирин з округом. 2. Державні посади могли займати лише православні. 3. Питання щодо ліквідації унії та церковного майна виносились на найближчий сейм. 4. Київський митрополит одержував місце в сенаті. 5. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія. 6. Євреї й ієзуіти не мали права жити в Україні, знаходитись під гетьманським правлінням; польська шляхта немала права повертатися на ці території. 7. Реєстр війська запорозького збільшувався до 40 тисяч (але селяни не попали в реєстрові списки та повинні були повернутися до своїх поміщиків).

1649 р. між Україною та Річчю Посполитою була укладена Зборовська угода, що поклала початок формуванню Української козацької держави. Територія України ділилася на 16 військово-адміністративних округів - полків, на чолі яких стояли полковники, що були

водночас і головними адміністраторами. Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував ти самі функції, що і полковник.

Сотники управляли й сотенною старшиною, до якої відносилися осавул, писар, суддя, хорунжий. На чолі Війська Запорізького стояв гетьман, в руках якого зосереджувалася вся військова, політична, судова, адміністративна влада. В управлінні йому допомагала генеральна старшина: 2 осавули, писар, суддя, хорунжий. Центром Управління була Генеральна військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. За мірою необхідності гетьман збирав козацьку Раду для обговорення найважливіших питань життя війська.

Виникнення козацької держави в Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У1650-1653 рр. козацьке військо ходило у Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б. Хмельницького прибували посли з Росії, Турції, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

В короткий строк і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя обирала з участю козаків полкову старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування власних грошей, встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції». Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман «мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька».

Збаразька битва та Зборівський договір знаменували собою завершення першого блискучого періоду війни Хмельницького, після якого настали важкі випробування, що закінчилися врешті-решт втратою хисткої державності після підписання Переяславської угоди. Та попри це Українська держава часу гетьманування Хмельницького стала прикладом того, як у результаті прагнення до свободи та незалежності на боротьбу піднялися всі соціальні прошарки українського суспільства, ядром якого виступило козацтво. Основою цієї боротьби стали ідеологічні засади, любов до рідної землі, віра, мова, культура. Підґрунтям цієї ідеологічної скерованості був високий рівень освіти в тогочасній Україні, вірність народу традиціям часів Київської держави, висока духовність православ’я.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім’я рознеслися по всьому світу». Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб... Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо».

Висновки. Внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського та Білої Русі.

Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського, він був найближчим соратником Б.Хмельницького. Намагаючись протистояти впливу Москви, Виговський уклав союз із Швецію та Кримом, розпочав переговори з Польщею, що викликало невдоволення старшини. Він розірвав союз з Москвою і сповістив про це європейські країни. Під Гадячем у вересні 1658 р. він уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом.

Проте, незважаючи на тонкості наукових оцінок, громадські діячі, письменники, історики й багато інших вважали Б.Хмельницького одним з найвидатніших діячів в історії України. В свідомості абсолютної більшості українців, аж до сьогоднішнього дня, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною особою, що силою своєї індивідуальності підняв їх з багатовікового паралічу бездіяльності й безнадії та вивів на шлях національного і соціально - економічного звільнення.

В ці ж роки під керівництвом Б.Хмельницького склалася ціла школа талановитих українських дипломатів, серед яких велику роль відігравали Силуян Мижиловський, Данила Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич та керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський.

Зрозуміло, що не минули гетьмана невдачі, помилки та прорахунки. Це і Берестечко, і катастрофічна молдавська компанія, і провал спільного українсько-шведсько-трансильванського походу на Польщу, і, нарешті, неспроможність примусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України. Вину за ці помилки історики та письменники поспішали покласти на Б.Хмельницького. Н. Костомаров восхваляв Хмельницького за його союз з Росією і звинувачував його за закулісні переговори із турками. Т. Шевченко докоряв Хмельницького за те, що він віддав Україну у владу Росії. Шість років боротьби за Українську державу під час національно-визвольної війни нашого народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу.

Яскраву грань обдаровання Хмельницького становить його талант полководця. Почавши з масових рухів повстанців, Богдан Хмельницький переходить до операцій добре вишколеного, добірного, хоч і не такого вже й численного, війська. Використавши в організації української армії свій попередній великий військовий досвід і залучивши талановитих полководців, таких як Іван Богун чи Максим Кривоніс, Хмельницький сповідував вирішальну роль проводу у війську, роль авторитету командування та його уміння підтримувати дисципліну. Польське військо здебільшого кількісно переважало українську армію, але зазнавало поразки через відсутність серйозного й авторитетного командування. Навпаки, від самого початку боротьби Богдана Хмельницького козацьке військо було згуртоване залізною дисципліною й послухом своєму вождеві. Прикладом того, як Хмельницький виховував своє військо, є факти, коли козаки свідомо йшли на смерть, на тортури як «язики», яких брали у полон поляки, і вони під тортурами давали ворогові невірні відомості й рятували своє військо, або коли в битві під Берестечком козаки вразили світ своєю мужністю, фанатичною вірою в перемогу.

Моральну вартість війська Хмельницького сучасники вбачали не лише в регулярних засадах організації, умінні перемагати з меншими силами, а й у здоровому світогляді козаків, у їхній величезній релігійній і національній згуртованості і зосередженості на єдиній головній меті — перемозі. Саме ці засади завдяки великому талантові Богдана Хмельницького створили у середині XVII століття в Україні непоборну армію, одну з найкращих у тогочасній Європі. Виявом незвичайної на ті часи дисциплінованості війська Богдана Хмельницького було й те, що не лише козацькі, а й наймані татарські загони не наважувалися чинити грабунки у здобутих містах. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про високу дисципліну, послух і нечувану доти карність за порушення у війську Хмельницького. Основами тих чеснот і високої жертовності та дисципліни були виплекані з часів Київської держави такі риси воїнської доблесті, як честь, хоробрість. Богдан Хмельницький вміло застосовував новітню тактику, яка з’явилася у Європі в часи тридцятирічної війни. Апогеєм його таланту як полководця перемагати з меншими силами була битва під Батогом, блискучий реванш за поразку під Берестечком.

26. Дайте оцінку воєнним діям 1649 р. та Зборівського договору. Навесні 1649 р. воєнні дії розпочалися вздовж лінії кордону, що пролягала р. Случчю. Польські полки з'єдналися під Старокостянтиновом, щоб звідти вирушити назустріч головним козацьким силам. Звістка про те, що під Старокостянтинів ось-ось має підійти військо Богдана Хмельницького, виявилася несподіванкою для польського командування, і воно вирішило відступати. Місцем розташування польських військ було обрано Збараж. Частина загонів зайняла Збаразький замок, решта неподалік почала зводити табір. Та закінчити його не встигли, бо підійшла українська й татарська кіннота. Спалахнув бій. Почалася облога Збаража.

27 липня козаки розпочали генеральний наступ. Бій тривав три години; поляки затято боронилися. Наступного дня Хмельницький отримав повідомлення, що з Варшави під Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Зваживши на цю обставину, гетьман вирішив змінити перебіг воєнної операції. Основна частина козацького війська, очолена Хмельницьким, непомітно для ворога відійшла з-під Збаража й рушила назустріч королю. Тим часом військо Яна Казимира наближалося до містечка Зборів (нині Тернопільська область). Просуваючись уздовж р. Стрипи, воно розтяглося на багато кілометрів. Богдан Хмельницький вирішив скористатися з такої ситуації та атакувати польське військо.

Зборівська битва розпочалася 15 серпня. Кінні козацькі й татарські загони перейшли річку та несподіваним ударом з тилу і флангів атакували королівські війська. У польських лавах почалася паніка. Розтягнуті на вузькій та багнистій дорозі, польські полки, не маючи змоги допомагати один одному, потрапляли в оточення й гинули. Передову частину польських військ, де знаходився король, козаки також атакували. Рятуючись, поляки спорудили табір у передмісті Зборова. Частина польського війська як резерв залишалася в місті.

У ніч проти 16 серпня Хмельницький перегрупував війська і щільно оточив польський табір та містечко Зборів. Зранку цього дня українські полки одночасно штурмували Зборів, греблю та мости на Стрипі, щоб розірвати зв'язок між Зборовом і королівським табором. Коли, нарешті, місто було здобуте, козаки всі сили спрямували проти королівського табору. Польський король керував обороною особисто. Та на другу добу облоги, вночі, поширилися чутки, що він виїхав із табору. Польські вояки почали масово тікати. Ті, що залишилися, були в безнадійному становищі.

Хмельницький міг остаточно добити польську армію. Але кримський хан Іслам-Гірей порушив попередню домовленість і перейшов на бік короля Речі Посполитої. Неможливість вести війну одночасно проти Польщі й проти Кримського ханства спонукала Богдана Хмельницького укласти мирний договір із Польщею.

Після напружених переговорів, 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Він передбачав перехід під владу гетьмана територій колишніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. На цих територіях польський уряд позбавлявся права розміщувати свої війська, а державні посади мали обіймати лише православні. Домовилися також про встановлення реєстру в 40 тис. козаків. Усім учасникам війни оголошувалася амністія. Шляхта поверталася до своїх володінь, а селяни мусили виконувати довоєнні повинності в маєтках своїх власників.

Зборівський мирний договір, укладений під тиском обставин, не відповідав фактичним успіхам Національно-визвольної війни. Проте він мав виняткове значення для піднесення ідеї української державності, бо вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава. Це давало змогу гетьманському урядові продовжувати боротьбу за незалежність.

27. Охарактеризуйте воєнні дії 1650-1653 рр. в Україні та наслідки Білоцерківського договору. Польський уряд швидко відновив армію: на початок 1651 р. Ян Казимир мав 150-тисячне військо. На допомогу полякам виступило і литовське військо Януша Радзивілла, що діяло головним чином у Білорусі. «Найбільшим бунтівником серед повстанців» шляхта називала брацлавського полковника Данила Нечая. Його героїзм виявився 20 лютого 1651 p. у бою під містечком Красне. Гетьман Микола Калиновський сподівався легко подолати опір і вдертися на територію визволеної України. Але козаки Нечая відбивали атаку за атакою, завдаючи ворогу значних втрат.

Коли у лютому 1651 р. польські війська дійшли до Вінниці, вони зустріли опір загонів відважного вінницького полковника Івана Богуна. Іван Богун знесилив ворога воєнними хитрощами, а в одній із сутичок заманив польську кінноту на закриті соломою і присипані снігом ополонки на кризі Буга.

Значної шкоди козакам завдавало їхнє велике розпорошення на окремі загони. Тому ворог перемагав кожен загін окремо. Полк I. Голоти, продовжуючи героїчний похід по Білорусі, через кілька місяців упертих боїв під містечком Загалля потрапив у вороже оточення. У вирішальному бою проти переважаючих сил супротивника полягли всі козаки і незламний, хоробрий. Сили народної армії накопичувалися повільно. Розруха війни, епідемія, кількарічний неврожай ослабили її. I все ж Б. Хмельницькому вдалося зібрати 100-тисячне військо й у супроводі 50-тисячного загону кримських татар вийти назустріч добре вишколеній 150-тисячній польській армії. У кінці червня 1651 р. між ними відбулася велика битва під Берестечком (на Волині), що продовжувалася близько двох тижнів.

Кількісно сили були рівні. Проте супротивники мали переваги і недоліки. Добре озброєне, оснащене й навчене військо Яна II Казимира мало близько 20 тис. професійних вояків, іноземних найманців - німців, французів, угорців, Військо Б. Хмельницького було недостатньо озброєне, оснащене і слабо навчене. Перевагою був і 50-тисячний корпус татарської мобільної кінноти, очолюваної ханом Іслам-Гіреєм III. Але ця перевага була дуже хиткою і ненадійною через можливу татарську зраду.

Eкраїно-татарська армія готувалася зустріти наступ зосередженого неподалік польського війська. 30 червня розпочалася рішуча січа головних сил армій і сталося те, чого боявся Б. Хмельницький: коли король наказав відкрити артилерійський вогонь по татарській кінноті, ординці не витримали натиску і вдалися до панічної втечі. Б. Хмельницький, передавши командування Филону Джалалію, разом з писарем Іваном Виговським і чотирма охоронцями подався за татарами, щоб повернути їх назад. Але хан захопив їх у полон. Тільки через кілька діб у далекому степу хан за великий викуп відпустив Б. Хмельницького. Після зради татар становище української армії стало катастрофічним. Однак наказний гетьман I. Богун, полковники М. Гладкий та Ф. Джалалій не розгубилися: зміцнивши оборону табору, вони почали готувати прорив оточення. Але несприятлива погода зірвала задум. Тоді вирішили долати непрохідне болото, що знаходилось у тилу табору. Під прикриттям переговорів з королем повстанці збудували три переправи через болота. Крім зрубаних дерев і кущів, у штучні дамби кидали вози, майно, діжки, кожухи, сідла.

У ніч на 10 липня полковники переправили через побудовані дамби артилерію й бойову частину козацтва. У нерівній боротьбі полягло багато козаків і селян, виявляючи виключний героїзм і відвагу, зосереджуючись невеликими групами серед боліт на островах. Триста козаків, які боронили основний табір, були вирубані до одного. «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», - писав Т.Г. Шевченко.

Натиск ворога зупинили лише біля Білої Церкви, де 18 вересня 1651 року між королем і Б. Хмельницьким був укладений Білоцерківський мирний договір. Він передбачав: відновлення в Україні польсько-шляхетської влади і порядків; повернення магнатам і шляхті їхніх маєтків; скорочення козацького реєстру з 40 тис. до 20 тис. чоловік; усіх учасників війни, які не потраплять до реєстру, повертали під панську владу; влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство; реєстрових козаків із Брацлавського і Чернігівського воєводств виселяли; гетьмана позбавляли прав мати зв'язки з іноземними державами; союз Б. Хмельницького з кримським ханом скасовувався. Польський уряд вважав угоду початком остаточного упокорення України. Але Б. Хмельницький по-іншому розглядав цей принизливий договір. Він погодився на тимчасові поступки, щоб у порівняно мирних умовах готувати новий великий наступ..

Після поразки під Берестечком Василь Лупул розірвав спілку з Україною і відкрито перейшов на бік Польщі. Б. Хмельницький вирушив у другий похід на Молдавію. Щоб перетнути йому шлях, весною 1652 р. король послав на Поділля 30-тисячну армію гетьмана М. Калиновського. Зібравши військо, гетьман Б. Хмельницький швидким маршем рушив на ворога. Разом з українськими військами знову йшов загін татарської кінноти. Швидким маневром Б. Хмельницький оточив ворожі хоругви 23 травня 1652 p., подолавши опір ворога. Козацька кіннота I. Богуна увірвалась у польський табір. Шалений бій тривав два дні. 24 травня польська армія зазнала нищівної поразки. Сучасники високо оцінювали військовий талант Б. Хмельницького і безприкладний героїзм козаків.

Василь Лупул знову порвав відносини з Польщею і відновив союз з Україною. У серпні 1652 р. в Яссах, як запорука міцності цього союзу, відбулося весілля Тимоша Хмельницького і Розанди Лупул.

Занепокоєні союзом з Україною, молдавські бояри на початку 1653 року організували змову і прогнали з країни господаря В. Лупула. Виконуючи союзницький обов'язок, Богдан Хмельницький послав у Молдавію сина Тимоша з трьома полками, які визволили Ясси і повернули престол Лупулові. Та громадянська війна там не припинилася. Богдан Xмельницький вдруге послав Тимоша на допомогу обложеному в Сучаві Лупулові. Козаки прорвали облогу і з'єдналися з військами господаря. Проте незважаючи на героїзм і мужність козаків, сили були на боці ворога. Коли загинув Тимош Хмельницький, козаки здали Сучаву і повернулись у Чигирин.

У вересні 1653 р. на Поділля знову рушило військо короля Яна Казимира. Біля села Жванець воно зустрілося з армією Б. Хмельницького, яку супроводжував загін татар Іслам-Гірея III. Б. Хмельницький оточив війська короля, які відтепер могли сподіватися лише на зовнішню допомогу або чекати розгрому. Облога тривала три місяці. У таборі обложених почалися голод і епідемії. I знову на допомогу полякам прийшов хан. Він припинив військові операції і вступив у переговори з Яном Казимиром. Без участі Б. Хмельницького вони вирішили припинити воєнні дії. Все ж королю довелося ліквідувати умови Білоцерківської угоди і відновити умови Зборівського договору. Хмельницький у грудні 1653 р. був змушений зняти облогу, а хан за зраду одержав від короля великого хабара і право пограбувати українське населення.

28. Проаналізуйте процес державотворення на визволених територіях України вході національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. На початку березня 1648 р., після переможної битви під Жовтими Водами, під час переговорів із коронним гетьманом Потоцьким Хмельницький висунув вимоги, що передбачали надання Козацькій Україні автономних прав у складі Речі Посполитої. Зрозуміло, поляки скептично поставилися до цього, оскільки ніхто не очікував, що повстання набуде розмаху національно-визвольної війни.

Наступним кроком у державотворенні Української держави стали події, пов'язані з переможною битвою українського війська під Корсунем (травень 1648 р.). Від полоненого М. Потоцького вимагали: а) поновити козацькі права і вольності, скасовані "Ординацією Війська Запорозького" 1638 р.; б) скасувати повноваження польської адміністрації на визволених землях; в) визнати "удільність" (тобто окремішність) Української держави по Білу Церкву.

Таким чином, уже в перші місяці Визвольної війни було створено сприятливі умови для здобуття Україною державності і розширення її території шляхом подальшого наступу вглиб Польщі. Б. Хмельницький відмовився від такого плану. На думку дослідників, причинами такого рішення гетьмана було, по-перше, те, що кримський хан Іслам-Гірей на черговій зустрічі з Хмельницьким у травні 1648 р. дав зрозуміти, що не підтримає його в наступі на Польщу. По-друге, український лідер не міг не враховувати думку значної частини заможного козацтва і старшини, котрі ратували за розширення козацьких прав, але не бажали псувати відносини із польським урядом.. По-третє, Б. Хмельницького турбувала позиція Москви.

Тому-то гетьман припинив воєнні дії проти Польщі й відрядив до короля українське посольство.

Подальшим етапом державотворення стало переростання козацького повстання у національно-визвольну війну (липень 1648р.). За підтримки більшості українського суспільства Б. Хмельницький самочинно, здійснює державотворчі кроки: на всій визволеній території політична влада переходила до української старшини; скасовували кріпосне право і феодальні повинності селян; відновлювали православну церкву, а католицьке духовенство, навпаки, зазнавало утисків; почали функціонувати центральні та місцеві органи влади, суд, українська армія, податкова система. Столицею держави стає місто Чигирин; запроваджується полково-сотенний адміністративно-територіальний поділ України. До кінця серпня 1648 р. влада Б. Хмельницького поширюється на територію Брацлавського, Чернігівського, Київського, Подільського і південної частини Волинського воєводств.

Під час переговорів із новообраним польським королем Яном Казимиром Б. Хмельницький припустився чи не найбільшого за свою політичну діяльність прорахунку - погодився відступити "на Україну" (тобто на Подніпров'я). Наприкінці 1648 р. лінія розмежування між Козацькою державою і Річчю Посполитою проходила через Волинь (по річках Горинь і Случ) і міста Кам'янець-Подільський.

У лютому 1649р. Б. Хмельницький чітко сформулював ідею створення незалежної від Польщі національної Української держави в межах етнографічних українських земель. Було досягнуто перемир'я і визначено лінію розмежування Україною й Польщі.

З огляду на такі успіхи Б. Хмельницького здаються на перший погляд дивними його звернення до Московії щодо прийняття Козацької України під її протекцію. Це сталося наприкінці 1648 р. По-перше, Б. Хмельницький побоювався небажаного втручання в українсько-польську війну інших держав. По-друге, він усвідомлював непевність військово-політичного союзу з Кримським ханством. Саме кримський уряд був чи не найбільшим противником створення сильної та незалежної Української держави. Нарешті, поява в центрі Європи нової незалежної держави докорінно змінила б співвідношення сил у цьому регіоні, що не влаштовувало ні Польщу, ні Туреччину, ні Московію.

Улітку 1649 р. починається новий етап українсько-польської війни. 5 серпня 1649 р. українсько-татарське військо у битві під Зборовом розгромило польську армію. Але в ніч проти 6 серпня за спиною гетьмана кримський хан пішов на переговори з поляками і за 200 тисяч талерів золотом та дозвіл брати ясир на українських землях уклав із Польщею договір "про вічну приязнь". Через безвихідь Б. Хмельницький мусив піти на підписання 8 серпня 1649 р. Зборівського договору, за яким Польща вперше визнала Україну як державу з територією з трьох воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського. Козацький реєстр становив 40 тисяч осіб. Польській шляхті повертали її маєтності в інших воєводствах, а селяни, що перебували в українській армії, мусили вернутися до своїх поміщиків і стати кріпаками.

Жодна держава, зокрема й Московія, у той скрутний для України час не простягла руки допомоги. Однак навіть така обмежена автономія України не влаштовувала польський уряд, який вирішив узяти реванш за поразки 1648-1649 рр. У лютому 1651 р. розпочався новий етап українсько-польської війни. Далися взнаки негативні явища: різке зменшення української армії внаслідок відходу від неї селянства; розчарування у війні народних мас; виснаження людських і матеріальних ресурсів; пограбування і спустошення українських земель татарами.

20 травня 1651 р. сталася трагедія під Берестечком, зумовлена виснаженням українського війська та зрадою кримського хана. Лише ціною великих зусиль і жертв удалося вберегти українське військо від розгрому. Укладений 18 вересня 1651 р. Білоцерківський договір фактично звів нанівець автономію Української держави. Чисельність реєстрового козацтва зменшували до 20 тисяч, автономію отримало лише Київське воєводство, а Б. Хмельницький був зобов'язаний розірвати союз з кримським ханом і відмовитися від самостійних переговорів з іноземними державами. Польський сейм не затвердив Білоцерківської угоди.

Тільки здобута у травні 1652 р. блискуча перемога над польським військом під Батогом поновила Українську державу в межах трьох воєводств.

Страшне спустошення України війною і пограбування її кримськими татарами, вичерпання людських ресурсів і внаслідок цього скорочення армії із 100- 120 тисяч до 40-60 тисяч, підступність політики кримського хана - все це переконало Б. Хмельницького у неможливості власними силами не тільки домогтися незалежності України, а й зберегти Ті автономію.

Улітку 1653 р. ситуація для України стала критичною. Прорахунки гетьмана у політиці стосовно придунайських держав призвели до утворення антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої, Трансільванії, Молдавії та Валахії. Намагаючись урятувати становище, Б. Хмельницький терміново відряджає посольство до Польщі з пропозицією укласти "вічний мир" на умовах Зборівського договору. Польський уряд відмовляється від переговорів і ув'язнює послів. До Польщі звертається її "оборонний союзник" проти татар - Московія, пропонує укласти мир з Україною на умовах Зборова. Річ Посполита не тільки відхиляє пропозицію, а й заявляє про намір домогтися повної капітуляції України.

За таких умов Б. Хмельницький попередив московський уряд, що коли той і надалі зволікатиме з укладенням союзницького договору з Україною, гетьман буде змушений прийняти протекторат Туреччини.

31 грудня 1653 р. Москва оголошує війну Польщі. Того ж таки дня московське посольство прибуло до Переяслава - гетьманської столиці.

29. Висвітліть перебіг Переяславської ради та основні положення “Березневих статей” у 1654 р. Перея́славська рáда1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорозьким та Московською державою. У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ.

Березне́ві статті́1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького») — угода між московським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. За цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами з дозволу московського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

30. Висвітліть основні моменти боротьби за владу в Україні після смерті б. Хмельницького. Дайте оцінку діяльності гетьмана і. Виговського. Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина, виконуючи його волю, обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького. Регентом, до повноліття юного керманича, мав бути Іван Виговський. Але вже через місяць Юрія, на Генеральній раді у Корсуні, з великими суперечками, головним чином за підтримки покозаченої шляхти, чинно замістив генеральний писар. Також та сама рада ухвалила створення нового союзу Гетьманщини зі Швецією, що було закріплено у Корсунському договорі.

Новий гетьман викликав обурення серед козацтва — йому закидали те, що він мав польське походження та був одружений на доньці польського магната. Також загострилися соціальні конфлікти — з одного боку, козацька старшина привласнювала на місцях прибуток від оренди та частину податків, з іншої — війни та стихійні лиха призвели до розорення козаків, посполитих та міщан. Ще за часів Хмельницького козаки мали проблеми з оплатою їхньої служби, та навіть були змушені вдаватися до розбою. Обурення з цього росло ще при житті старого гетьмана. Виговський, в свою чергу, взяв курс на створення старшинської (по суті олігархічної) республіки. Він спробував частково відродити шляхетське землеволодіння на території південних лівобережних полків (Полтавського та Миргородського), які й стали головним центром повстання в Гетьманщині.

Фактично Виговський виконав волю пізнього Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав тієї харизми, завдяки якій Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну України.

Микола Костомаров оцінював Виговського як борця за незалежність своєї батьківщини від московського панування. На думку історика гетьман початково був вірний союзу із Москвою, але згодом перейшов на антимосковські позиції через відмову царського уряду допомогти приборкати опозицію. Також історик відзначав вплив Юрія Немирича, що переорієнтував Виговського на союз із Варшавою.

31. З’ясуйте обставини поділу України на Правобережну й Лівобережну. Що таке “Руїна”? Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663- 1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658- 1687. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду. Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Річі Посполитої.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Причини Руїни: виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями; загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики; відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами; слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців; соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті); несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

32. З’ясуйте обставини скликання і рішення «Чорної ради» в Ніжині 1663 р. Дайте оцінку діяльності і.Брюховецького.

Чорна рада — загальна козацька рада, — збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найвідоміша з них відбулася 17-18 (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина. Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу.

Передумови. Після зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна перебувала під контролем Московської держави.

На початку 1663 року за згодою короля Речі Посполитої у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.

Наслідки. Кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Яким Сомко і Василь Золотаренко у побоюванні за свої долі намагалися шукати захисту в московських посадовців, що були присутні спостерігачами. Ці спроби виявилися марними і невдовзі Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було арештовано, звинувачено у зв'язках з шляхтою Речі Посполитої і 18[1] вересня 1663 року після кількох місяців ув'язнення страчено у Борзні.

33. Визначте основні напрямки та цілі внутрішньої і зовнішньої політики П.Дорошенка. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити ці руйнівні тенденції, об'єднати українські землі в єдину державу та відновити її незалежність. Лідером цих сил став правобережний гетьман П.Дорошенко, що прийшов до влади у серпні 1665 p. Спочатку він, заручившись нейтралітетом Польщі, зміцнив свої внутрішні позиції і переміг своїх суперників В.Дрозденка і С.Опару у боротьбі за владу. Варто підкреслити, що вже у той час пропольська позиція П.Дорошенка мала свої особливості. Зокрема, декларуючи на словах свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податків та ін.

Андрусівське перемир'я (20, січня 1667 p.) між Польщею та Росією укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялась на три частини: Лівобережжя закріплювалось за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя мало бути під їх спільним управлінням. В результаті українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків. Він починає систематично скликати Військову раду, щоб забезпечити своїм починанням народну підтримку. Потім створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, щоб забезпечити незалежність від козацької старшини. Гетьман провів на кордоні нову митну лінію, почав випускати власну монету, став активно заселяти спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спираючись на підтримку татар, він намагайся витіснити поляків з Правобережжя. Одночасно гетьман проводив переговори з Росією, метою яких було повернення у повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у рамках єдиної держави всіх етнічних українських земель по Перемешль, Ярослав. Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчились безрезультатно. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П.Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького у 1668 p. оголошує себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бути тривалим, бо був результатом складних політичних комбінацій і майстерного балансування П.Дорошенка як у внутрішній, так і зовнішній політиці.

Оттоманська Порта почала воєнні дії проти Польщі. Правобережна Україна у черговий раз стала театром військових дій, а П.Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці проти Речі Посполитої. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалась територія у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі енергійніше намагається перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення. Авторитет гетьмана дедалі більше падає, він втрачає підтримку мас, оскільки змушений виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрують Україну У середині 1675 р. ситуація стає критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та відмовитись від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають його соратники, родичі і навіть його надійна опора - сердюцькі збройні формування.

34. З’ясуйте, в чому проявлялося поступове обмеження автономії України в другій половині ХVІІ ст. Період історії гетьманської України дослідники оцінюють як складний і драматичний. Після смерті Б. Хмельницького Україна пережила анархію, міжусобиці, інтервенцію та інші негаразди — Руїну. Несподівана і навіть шкідлива для Украї­ни політика наступних гетьманів призвела до її поділу між Московією, Річчю Посполитою і Кримом, а в другій половині XVIII ст.— до ліквідації державності. Упродовж 60 — 80-х рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія фактично поділилася за своєю орієнтацією на різні партії — промосковську, про-польську, прошведську, протурецьку. Кожна з груп хотіла бачити при владі свого гетьмана. Це спричинило занепад України, названий «Руїною», та обмеження її автономії з боку московського й інших урядів. Після спроби гетьмана І. Виговського розірвати союз з московським царем і повернути Україну до складу федера­тивної Речі Посполитої як Великого князівства Руського на основі Гадяцької угоди, укладеної 1658 р., піднялася нова хвиля боротьби. Зазначеною угодою передбачалася перебудова Речі Пос­политої Польської на федерацію трьох самостійних держав — Польщі, Литви й України. За договором Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського мала стати вільною і незалежною державою — Великим князів­ством Руським (українським). Українське військо повинне було складатися з 30-ти тисяч козаків і 10-ти тисяч найманців. Також передбачалося, що всі найвищі урядові посади нале­жатимуть українцям. Невдовзі розпочалося втручання іноземних держав у справи України. Так, московський уряд послав проти І. Ви­говського майже 150-тисячне військо під командуванням князя О. Трубецького. Армія під проводом гетьмана І. Ви­говського

зустріла ворогів під Конотопом, де 29 червня 1659 р. царське військо зазнало повного розгрому. Російський істо­рик С. Соловйов так описав його наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув протягом одного дня, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалоб­ному вбранні й Москву охопила паніка... Ходили поголоси, що цар збирається перебратися до Ярослава за Волгу і що Виговський наступає прямо на Москву». Всю Україну було визволено. Однак помилкою І. Виговського було те, що він не вигнав усі московські залоги з міст України й не зумів заручитися підтримкою більшості українського народу. Внаслідок цього гетьманську булаву за допомогою московського війська отри­мав Юрій Хмельницький.

Статті підписаного ним 17 жовтня 1659 р. нового Переяс­лавського договору зазначали, що гетьман з усією Україною залишається у вічному підданстві московського царя та його наступників. Гетьмана вже не можна було переобирати без згоди царя. Царським воєводам з військами надавалося право розквартировуватись у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлавіта Умані, й ці війська мали утримуватися за рахунок місцевого населення. Козацькі залоги повинні були залишити Білорусь і ряд українських міст. Дев'ятою статтею договору гетьманові заборонялося мати стосунки з іноземними державами, окрім тих, які цар сам визначить. Ці статті значно обмежували автономію України, інші ж зберігали попередні права гетьманського уряду, стар­шини й козаків.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юри­дичною основою для загарбання України Московською дер­жавою, з одного боку, й Польщею — з другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну закінчилася укладенням навесні 1686 р. польсько-московського «Вічного миру», за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Право­бережжя забрала Польща. Проте в міру зміцнення феодаль­них суспільних відносин вибори гетьмана перетворювалися на формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі адмі­ністративні посади займали особи, призначені гетьманом або царським урядом. Усі справи, пов'язані з Україною, вирі­шувалися через Малоросійський приказ (1662— 1722 рр.)

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий істо­ричний етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687— 1764 рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, призначати гетьманські вибори й затверджувати новообраного гетьмана. Наприклад, 7 липня 1687 р. під час повернення козацького війська з кримського походу старшинська верхівка, невдово-лена діями І. Самойловича, подала царю чолобитну з прохан­ням змістити його. Наслідки не забарилися. Вже 22 липня 1687 р. надійшла царська грамота про усунення гетьмана.

25 липня над річкою Коломак відбулася козацька рада (близько 2 тис. осіб) в оточенні московських полків під ору­дою князя Голицина. Ця рада обрала новим гетьманом Івана Мазепу, гетьманство якого тривало понад 20 років. Він, як і його попередники, заприсягнув цареві на вірність і підписав (складені передоднем) нові статті з 22 пунктів, що в основному повторювали зміст укладених раніше договорів (І. Брюховець-кого, Д. Многогрішного, І. Самойловича).

35. Охарактеризуйте політику І.Мазепи. Дайте оцінку його гетьманування. 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді. На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу. Ключові дати. 1687 р. - Коломацькі статті. 1709 р. - Полтавська битва.

36. Розкажіть, що ви знаєте про П.Орлика та його Конституцію. Пилип Орлик (1672-1742) походив із давнього чеського роду. Під час гуситських війн предки Орлика виїхали з Чехії та опинилися в Польщі. Майбутній гетьман народився 11 жовтня 1672 р. неподалік Вільна. Коли хлопчикові виповнився рік, загинув його батько. Тому вихованням сина опікувалася мати - українська православна шляхтянка. Маючи незвичайні здібності, він зарекомендував себе одним із найкращих студентів. Орлик вельми полюбляв риторику та був гарним промовцем, писав вірші, що друкувалися ще наприкінці XVII ст., глибоко цікавився філософією та літературою, вільно володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, давньо- і новогрецькою, ймовірно, турецькою мовами. Природно, що, обійнявши 1699 р. посаду в гетьманській канцелярії, він швидко долав службові сходинки й незабаром (1706 р.) став генеральним писарем. Орлик був утаємничений у всі справи гетьмана Мазепи, підтримав його під час антимосковського повстання й пішов разом із ним у вигнання, до кінця залишаючись вірним ідеї визволення України.

Обрання П. Орлика гетьманом в еміграції. 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі.

Ухвалення «Пактів й конституцій законів і вільностей Війська Запорозького». Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика" та "Бендерською конституцією"). Основу "Пактів і конституцій..." становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.

Зміст Конституції Пилипа Орлика. Документ складався зі вступу й 16 статей. Основні положення статей: проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством; територія України визначалася згідно зі Зборівським договором 1649 р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Великдень, Покрову; справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядав Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передбачали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.

Створення Орликом антимосковської коаліції. Діяльність Пилипа Орлика на гетьманській посаді була спрямована на створення антимосковської коаліції. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ затвердив обрання Орлика гетьманом. Того самого дня було укладено новий договір між Україною та Швецією. У ньому потверджувалися гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов'язувалася забезпечити оборону й цілісність території.

Похід Орлика на Правобережну Україну 1711 р. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну. 31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та оточили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер. Згідно з планом спільних дій проти Москви, наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною Однак, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон.

Прутський мирний договір 1711 р. та його наслідки для України. Переговори між Московією і Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці - Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська). Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії. Прутський мир був невигідним для Москви. Вирвавшись із оточення, Петро І порушив умови договору. Це змусило Орлика вжити заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати договірні документи доти, доки Москва не виконає всіх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. Втім, турки під тиском Англії й Голландії ратифікували договір. Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала договір з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістям лишалося за Московською державою. Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Польщі була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 р., між Туреччиною та Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

37. Проаналізуйте політику російського уряду щодо України у першій половині ХVІІІ ст. Українські землі наприкінці XVII – в першій половині XVIII ст. Улітку 1687 р. на р. Коломак (притока Ворскли), де отаборилося після невдалого Кримського походу російсько-українське військо, за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана замість усунутого ним І. Самойловича. Гетьманська булава дісталася генеральному осавулу Івану Мазепі (1687–1709 pp.). Тоді ж було ухвалено новий україно-російський договір – Коломацькі статті.

Основні положення Коломацьких статей. Декларативне підтвердження 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини. Заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її "урядах" без дозволу царя. Заборона гетьману самостійно здійснювати дипломатичні відносини з іншими державами і зобов'язання дотримуватися "Вічного миру" з Польщею (по суті, він не повинен був намагатися повернути під свою владу Правобережжя). Зобов'язання гетьману за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму й Туреччини. Перебування, як і раніше, у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі російських воєвод із залогами і розташування для контролю над гетьманом російського стрілецького полку в столиці Гетьманщини місті Батурині. Запровадженя спеціальної статті, яка тлумачила взаємини між Гетьманщиною й Московською державою: заборонялося ""голосом испущать”, що... Малоросійський край гетьманского регименту", а лише говорить, що він є складовою єдиної держави московського царя. Забезпечення вільного переходу з Московської держави в Україну. Зобов'язання гетьманського уряду "народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением".

У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на підтримку козацької старшини й української шляхти, прагнучи перетворити їх на міцну віддану привілейовану соціальну верству. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодіння, запровадженню панщини для селян. За роки його гетьманування старшина, монастирі та великі купці отримали у свої володіння сотні сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні та 20 тис. – у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Багато нових споруд з'явилося в Києві. У 1690 р. було збудовано нове приміщення Києво-Могилянського колегіуму, у 1698 р. – Богоявленську церкву Братського монастиря, дзвіницю Софіївського собору, до 1695 р. – обнесено новим муром Києво-Печерську лавру, інша царина культурницької діяльності Мазепи – друкарська справа. Видання мазепинської доби були одними із кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською колегією, сприяючи її перетворенню в 1701 р. на академію. Дбав Мазепа й про виникнення нових осередків культури. Зокрема, у 1700 р. в Україні було засновано новий навчальний заклад – Чернігівський колегіум. Улітку 1702 р. на Правобережній Україні спалахнуло національно-визвольне повстання проти польського панування, очолюване фастівським полковником Семеном Палієм. Ще до початку повстання Палій звертався до царя, а також до Мазепи з пропозицією приєднання Правобережжя. Однак Росія не наважувалася на це, щоб не порушувати умов "Вічного миру" 1686 р. Лише навесні 1704 р. російські війська з українськими козаками, очолюваними гетьманом, виступили в похід у Польщу, щоб надати допомогу її королю у боротьбі зі шведами. Зі вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Палія, як можливого претендента на гетьманську булаву, він заарештував й домігся від царя його заслання. Фактично правобережні землі опинились під управлінням Мазепи. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав ламати основи української автономії. Тоді Мазепа вирішив піти на союз зі Швецією, із 1700 р. Росія вела війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не була пов'язана з інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи інтереси царя. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків й образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ. Гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства и торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Пруссії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність щодо майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московською державою. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московської держави, І. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. Вона передбачала утворення з українських земель, що перебували у складі Росії, очолюваного І. Мазепою князівства під формальною протекцією Швеції. Питання про долю правобережних і західноукраїнських земель не порушувалося, оскільки шведський король визнавав їх частиною Польщі. Та цим планам не судилося здійснитися. Коли військо Карла XII вступило в Україну і Мазепа розкрив козакам свої наміри, то багато з них його залишили. Вони не зрозуміли несподіваної зміни поглядів гетьмана: напередодні гетьман закликав бути вірними російському цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення розглядала шведів як загарбників. Також далася взнаки непопулярна соціальна політика гетьмана в попередні роки. До того, ж Петро І вжив рішучих і швидких дій проти Мазепи. Його було оголошено зрадником, новим гетьманом обрано Івана Скоропадського (1708–1722 pp.), зруйновано гетьманську столицю Батурин і Запорозьку Січ. Вирішальна битва Північної війни відбулася 8 липня 1709 р. під Полтавою і завершилася поразкою Карла XII й Мазепи. Карл XII і Мазепа із залишками армії і своїми прибічниками були змушені відступити в турецькі володіння. 2 жовтня 1709 р. у передмісті Бендер І. Мазепа помер. Місце і роль І. Мазепи в історії українського народу визначається тим, що в умовах розгортання централізаторської політики Петра І він здійснив спробу вибороти незалежність України. Проте його орієнтація на верхівкові методи боротьби і підтримку лише вузького кола однодумців-змовників, а також відірваність від життєвих потреб народу значною мірою спричинили крах планів І. Мазепи.

38. Розкрийте причини і суть відновлення Гетьманщини у середині ХVІІІ ст. Дайте оцінку діяльності К.Розумовського. Йшов 1741 рік. На російський престол заступила Єлизавета Петрівна, дочка Петра І. Українці покладали на неї величезні надії й сподівання у справі відновлення гетьманського правління. Українська старшина подала клопотання імператриці, аби вона дозволила відновити гетьманське правління. 22 лютого 1750 р. у Глухові було проголошено гетьманом 22-річного Кирила, брата Олексія Розумовського.

Причини відновлення гетьманства в Україні. Царському уряду необхідний був політичний спокій в Україні, тому що Росії загрожувала війна з Туреччиною й Пруссією. Бажання Єлизавети наділити впливовою посадою Кирила Розумовського — молодшого брата Олексія Розумовського, з яким цариця була таємно одружена. Це давало можливість тримати українські землі під контролем і зміцнювало владу Єлизавети в Україні.

Наслідки діяльності К. Розумовського
Позитивні	Негативні
• Зумів розширити автономію України • Зміцнив привілейований стан старшини, надав їй можливість закріпити за собою землеволодіння і право на селянську працю. • Козацька старшина стала привілейованою верствою населення. • Сприяв розвиткові української культури	• Обмежив перехід селян від одного поміщика до іншого, що стало суттєвим кроком до закріпачення селян • Відбувалося обмеження економічних і політичних прав України: 1754 р. — указ про контроль над фінансами Гетьманщини; 1754 р. — ліквідація митного кордону між Росією та Україною; скарбниця України мала подавати відомості до столиці імперії про доходи й витрати Гетьманщини

Тимчасове відновлення Гетьманщини. К. Розумовський. Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників в ХVІІІ ст. спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм намагався перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. Цьому сприяло поширення в Європі ХVІІІ ст. принципу та політичної практики абсолютизму, теоретиком і реалізатором якої в Росії був Петро І. Після «зради Мазепи» Петро І твердо вирішив прибрати Україну до рук, щоб назавжди уникнути її сепаратизму. Цар скасував порядок виборності полковників і старшин і сам призначав їх переважно з росіян. Відчутним ударом для українства були утиски в галузі культурного життя. Ще раніше київську митрополію підпорядкували московському патріархату, а десять вищих духовних осіб української церкви примусово чи добровільно переїхали до Москви. Політику Петра І щодо України продовжували наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю. Під час царювання Єлизавети Петрівни (1741—1761 рр.) її приятель та чоловік О. Розумовський, звичайний український козак з Чернігівщини, який отримав від імператриці графський титул, переконав імператрицю розпустити Правління Гетьманського уряду і відновити Гетьманщину. Цариця під впливом фаворита і під враженням від пишного прийому, влаштованого в її честь в Києві, дала свою згоду. Правда, декілька років українцям прийшлося почекати, поки кандидат в гетьмани, молодший брат фаворита Кирило, підростав і одержував освіту за кордоном. У березні 1750 року, в Глухові, він був обраний гетьманом. К. Розумовський, хоч і здобув освіту за межами України, але, отримавши гетьманську булаву, енергійно взявся за справи Гетьманщини. Йому вдалося провести судову реформу, обмежити вплив царської адміністрації, взяти під свою руку Київ та Запорозьку Січ та розпочати модернізацію козацького війська шляхом систематизації його воєнної підготовки, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планував новий гетьман заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині (відбудованому в часи Розумовського), а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Розумовський намагався відстоювати фінансову автономію України. За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Одночасно, при ньому значно зросла роль старшинської верхівки. Новий гетьман проводив більшу частину часу в Петербурзі, де був президентом Імператорської Академії наук та відігравав велику роль при дворі та уряді. У час його відсутності Україною управляла старшина, яка з кінця ХVІІ століття стала перетворюватись у спадкову великоземельну шляхту. В Україні стали регулярно збиратися старшинські з’їзди, на яких вирішувались питання поточної політики. Старшина змусила К. Розумовського видати у 1760 році указ про обмеження вільного переходу селян. Взагалі друга половина ХVІІІ ст. характерна подальшим посиленням кріпацтва. За російськими законами українські селяни поступово позбавлялись усіляких прав, їх життя і майно усе більше залежали від сваволі поміщиків. Згідно з царськими указами 1760 і 1765 років феодали отримали право відправляти селян до Сибіру на поселення і каторжні роботи без будь-якого судового розгляду. Розумовському вдалося розширити автономію України; керівництво її справами і зносини з нею були переданні з Сенату до Колегії закордонних справ. Але зберігався царський контроль над фінансами Гетьманщини. 1754 року було скасовано мито на ввіз і вивіз товарів, головне джерело прибутків Гетьманщини. Правління останнього гетьмана, хоч і було досить тривалим, мало під собою надто слабке підґрунтя — царський каприз. К. Розумовський допоміг Катерині ІІ прийти до влади. Він повернувся в Україну і у жовтні 1763 року зібрав старшину на раду в Глухові. Рада ухвалила петицію до імператриці з проханням відновити втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Розгнівана цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що той і зробив 10 листопада 1764 року.