Висновок з питання:

Правове регулювання відносин власності на землю має свою специфіку.

Врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об'єкта, а також її соціальне, політичне, економічне й екологічне значення виникає необхідність правового оформлення відносин власності на земельні ресурси й забезпечення їх раціонального використання та охорони.

В Україні діє велика сукупність правових норм, що регулюють земельні відносини. Найважливіші з них проголошують, що земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією і іншими законами України.

Для правильного тлумачення та застосування положень земельного законодавства слід мати на увазі, що право власності на землю використовується в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

Право власності на землю в об'єктивному розумінні являє собою сукупність або систему правових норм, які закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на земельні об'єкти та їх ресурси.

Право власності на землю в суб'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням земельними ділянками та їх використанням власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.

3.2. Суб'єкти права власності на землю

Термінами "суб'єкт права" в загальнотеоретичному правознавстві та "суб'єкт права власності" у галузевому розумінні прийнято позначати учасників суспільних відносин. Варто зазначити, що питання земельної правосуб'єктності не дістали належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Це пояснюється принаймні двома обставинами. По-перше, довгий час дослідження питань, пов'язаних з суб'єктами права власності на землю, обмежувалися розглядом лише правосуб'єктності держави, оскільки радянське законодавство не включало до складу суб'єктів права власності на землю інших учасників права. По-друге, як вже зазначалося, земельні ресурси мають специфічні особливості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб'єктність

У найзагальнішому прояві земельна правосуб'єктність являє собою здатність бути учасником суспільних земельних відносин. а власницька земельна правосуб'єктність — це здатність бути учасником відносин власності на земельні об'єкти. Безумовно, поняття суб'єкта права власності як учасника відповідних відносин тісно пов'язане з поняттями правоздатності та дієздатності.

Окремі вчені виділяють земельну правоздатність, яка означає здатність мати права і брати на себе обов'язки щодо землі. А земельну дієздатність вони визначають як здатність своїми діями набувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог, яким повинні відповідати суб'єкти земельних відносин (наприклад, для придбання конкретної земельної ділянки), бо вони передбачені в цивільному законодавстві. Земельне законодавство сприймає ці правові категорії й поширює їх, наприклад, на фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб'єктами права власності на землю. Так, правом власності на землю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють правоздатністю за українським законодавством.

Здійснювати правомочності щодо реалізації права власності на конкретну земельну ділянку вони можуть на підставі загально-цивільної дієздатності. Правомочності суб'єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповноваженими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

Крім засобу виробництва виробничо-господарського призначення земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність людини і суспільства. У зв'язку з цим її використання ґрунтується не тільки на власницькій правосуб'єктності, а й на природних потребах людини і публічних інтересах суспільства, незалежно від їх законодавчого визнання та юридичного закріплення у законодавчих актах, які приймаються державою. Саме у нормативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси дістають оформлення у вигляді вольових проявів. Водночас земельне законодавство передбачає деякі спеціальні вимоги до суб'єктів права власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 З К покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують право- і дієздатності громадян або підприємств як суб'єктів права земельної власності. Вони належать до фактичного складу земельних правовідносин, пов'язаних з придбанням земельних ділянок для їх використання зі спеціальною метою.

Згідно зі ст. 80 ЗК суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

У наведеній нормі не тільки передбачене коло суб'єктів права земельної власності, а й визначені його об'єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов'язане з тим, що держава, а в переважній більшості випадків і територіальні громади не можуть безпосередньо здійснювати свої правомочності власності на землю. Однак наведений перелік суб'єктів права земельної власності не є вичерпним. У земельному законодавстві є вказівки й на інших суб'єктів, наприклад, на іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчизняних суб'єктів права земельної власності, пов'язувало з ними існування певних форм власності на землю. У ЗК, як й у Конституції, не йдеться про форми земельної власності. Відповідно до ч. З ст. 78 ЗК земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Сама послідовність перерахування і законодавча регламентація зазначених форм дозволяють вести мову про деяку пріоритетність приватної власності на землю. Цим визначається і послідовність їх подальшого розгляду.

Висновок з питання:

Суб'єктами права власності визначають учасників суспільних відносин.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Тому в Україні правом власності на землю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють правоздатністю за українським законодавством.

Правомочності суб'єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповноваженими особами, що передбачено цивільним законодавством.

Крім засобу виробництва в АПК України, просторово-територіального базису для розмішення об’єктів різних форм власності державного і іншого призначення, земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність людини і суспільства. Земельне законодавство передбачає деякі спеціальні вимоги до суб'єктів, що можуть придбати право власності на землю (це стосується їх правоздатності, сільськогосподарської освіти та стажу роботи, мешкання у сільській місцевості).

Суб'єктами права власності на землю в Україні є:

• громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності;

• іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.