Типи колізійних прив’язок(формули прикріплення)

Результатом узагальнення застосування колізійних норм є визначення найбільш розповсюджених типів колізійних прив’язок, які ще отримали назву формул прикріплення. Найбільшого поширення набули такі колізійні прив’язки:

1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis). Традиційно ця колізійна прив’язка поділяється на дві форми: закон громадянства та закон місця проживання. Прив’язка «закон громадянства» означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, громадянином якої є фізична особа. Прив’язка «закон місця проживання» означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, в якій особа постійно чи переважно проживає. Порядок визначення особистого закону фізичної особи передбачений статтею 16 Закону України «Про міжнародне приватне право». Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце про-

живання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування. Особистий закон фізичної особи використовується для визначення обсягу правоздатності та дієздатності фізичної особи, визнання її безвісно відсутньою та оголошення померлою. Також особистим законом визначається право на ім’я фізичної особи, обсяг її особистих немайнових прав, порядок встановлення над особою опіки та піклування.

2. Особистий закон юридичної особи (lex societatis). Вказану прив’язку також називають законом національності юридичної особи. Доктрина міжнародного приватного права визначає такі способи визначення національності юридичної особи: закон місця реєстрації юридичної особи, закон місця знаходження адміністративного центру юридичної особи, закон місця здійснення діяльності юридичної особи. Для корпоративних юридичних осіб застосовується визначення національності юридичної особи на підставі «теорії контролю», відповідно до якої юридична особа має національність тієї держави, суб’єкти якої здійснюють контроль за діяльністю такої юридичної особи. Порядок визначення особистого закону юридичної особи регламентується статтею 25 Закону України «Про міжнародне приватне право». Вона передбачає, що особистим законом юридичної особи вважається право держави місця знаходження юридичної особи. Під місцем знаходження юридичної особи розуміється держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Особистим законом визначається обсяг правоздатності та дієздатності юридичної особи.

3. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae) застосовується здебільшого в речовому праві та в спадковому праві, що ускладнені «іноземним елементом». Наприклад, стаття 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Стаття 71 цього Закону визначає, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно.

4. Закон, обраний особою, що здійснила правочин (lex voluntatis), або «закон автономії волі» означає, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Як принцип міжнародного приватного права, автономія волі закріплена в статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право». В ній також закріплюються правила, які застосовуються до вибору права, а саме:

а) вибір права має бути чітко вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законодавством;

б) вибір права може бути здійснений щодо правочину загалом або його окремої частини;

в) вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути чітко вираженим;

г) вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах;

д) вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо.

Якщо вибір права або зміна раніше обраного права зроблені після вчинення правочину, то такий вибір має зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину, але не може бути підставою для визнання правочину недійсним у зв'язку з недотриманням його форми, а також не може обмежити чи порушити права, яких набули треті особи до моменту вибору права або зміни раніше обраного права.